8. Головні етапи та напрямки давньогрецької філософії

Грецька антична філософія сформувалася в VII - VI ст. до нашої ери. Своїм характером і спрямованістю змісту, особливо методом філософствування вона відрізняється від древніх східних філософських систем і є, власне, першою в історії спробою раціонального збагнення навколишнього світу.

У розвитку античної філософії можна приблизно виділити чотири основних етапи:

від формування власне грецького філософського мислення до перелому V - IV вв. до нашої ери - як правило, визначається як досократівський, а філософи, що працювали в цей час, - як досократики.

приблизно з половини V ст. і істотна частина IV в. до нашої ери - визначається як класичний. Він характеризується впливом і діяльністю Сократа, Платона, Аристотеля.

кінець IV - II ст. до нашої ери - у переважній більшості робіт визначається як елліністичний. На відміну від класичного періоду, коли виникли значні філософські системи, у цей час на арену виступає цілий ряд усіляких філософських напрямків і шкіл.

I в. до нашої ери - V - VI ст. нашої ери - т.зв. римський період.

Далі мова буде йти про перший етап розвитку давньогрецької філософії.

Здобутки досократівських філософів збереглися тільки у фрагментах і лише винятково завдяки цитуванню і критиці більш пізніх античних авторів. З цих фрагментів дуже складно виводити цільні філософські погляди.

Такі цитати маються, наприклад, у роботі Диогена Лаертського «Про життя, навчання і виречення знаменитих філософів», а також працях Платона, Плутарха, Секста Імпірика, Климента Олександрійського. Однак сучасна наука бере під сумнів точність деяких цитат. Зокрема, Платон «цитує» дуже вільно і часто додає думкам інших авторів (Кратила, Парменіда) таке значення, що щонайменше не збігається з тим, що пишуть інші автори.

Також як і в попередній міфології, майже у всіх грецьких авторів можна знайти тенденції звертання до природи, космосу. Однак підхід міфології і перших філософів до даної проблематики відрізняється докорінно.

Відповідно до Гегеля, філософія у власному змісті слова виникає разом у постановкою питання про сутність, що не тільки сформульований, але і вирішений поза рамками методології і термінології міфологічного мислення. Виникнення філософії зв'язане з визначеним рівнем абстрактного (раціонального мислення), що здатно відбити дійсність іншим способом, чим за допомогою чи алегорії міфологічної персоніфікації. Отож у джерел власне грецької філософії коштує прагнення раціональне відповісти на питання, що є основним принципом світу (чи космосу) і які чи принципи сили визначають його розвиток.

Питання про першооснову є основним в онтології давньогрецьких філософів. І в цьому змісті філософія перегукується з міфологією, успадковує її світоглядну проблематику. Але якщо міфологія прагне вирішити це питання за принципом - хто родив суще, то філософи шукають субстенціональний початок - з чого усі відбулося. Для спрощення подальшого викладу тут слід зазначити, що для позначення першооснови, першопринципа, з якого виникає все інше, у грецькій філософії вживалися два терміни: стойхейон, що означає елемент, ядро, основу в логічному змісті слова, і архе, що означає першоматерію, праматерію, вихідний стан речей, найдавнішу форму в історичному змісті слова.

Крім питання про першооснову майже всі досократівне філософи зверталися до проблеми пояснення природних явищ, руху, а деякі - і проблемі пізнання. Далі буде показано, яких поглядів дотримував кожний з найбільш видних філософів першого етапу по цих проблемах.

Основні філософи і школи досократівської філософії

Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній уперше свідомо було поставлене питання про першооснови всього сущих.

На першому місці тут коштує питання про сутність світу. І хоча окремі представники мілетської школи це питання вирішують по-різному, їхні погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у визначеному матеріальному принципі. Можна сказати, що ця перша грецька філософська школа стихійно тяжіє до матеріалізму.

Зрозуміло, питання про взаємне відношення матеріального і духовного принципів ще не ставився, воно був сформульований пізніше. Представники мілетської школи інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом у мисленні цих філософів виявляється і «наївна» діалектика, за допомогою понятійних засобів якої вони прагнуть осягти світ у динаміку його розвитку і змін. На основне питання попередньої космогонії про першопричину світу вони давали, на відміну від усіх міфологічних концепцій, цілком матеріалістична відповідь, хоча ще і наївний.

Перший з іонічних філософів - Фалес з Мілета - жив приблизно в 640-562 р. до нашої ери. Різнобічні пізнання Фалеса (в області астрономії, геометрії, арифметики) мали визначений вплив на розвиток його філософського мислення. Так, наприклад, геометрія в той час була настільки розвитий наукою, що була визначена основою наукової абстракції. Саме це і вплинуло на погляди Фалеса, спрямовані на збагнення сутності світу.

Основою всього сущого Фалес вважав воду. Ця думка з'являється вже в дофілософській космогонії. Однак підхід Фалеса цілком від її відмінний. Воду він розумів не як конкретну чи форму персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне, поточне зосередження матерії. При цьому «вода» Фалеса означає основний принцип як у змісті «стойхейон», так і в змісті «архе».

Аристотель, викладаючи навчання Фалеса, уживав два вираження: вода як елемент матерії, стихія природи і вода як першооснова, загальне, субстрат усіх речей, першооснова, видозміни якого і дають різні стани. Все інше виникає шляхом «згущення» чи «розрідження» цієї першоматерії. Все існуюче розмаїтість речей Фалес розглядав як прояв цього єдиного, вічного початку. Він затверджував, що всі речі виникають з води і, руйнуючи, знову перетворюються у воду.

Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр (611-546 р. до нашої ери).

Подібно Фалесу, він стихійно тяжів до матеріалізму. Також як Фалес, Анаксімандр порушував питання про початок світу. Він затверджував, що «першоосновою й основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини змінюються, ціле ж залишається незмінним».

Фалес відносив усю матеріальну розмаїтість світу до води, Анаксімандр же іде від цієї матеріальної визначеності. Його «апейрон» характеризується як щось безмежне, невизначене, котре не є ні однієї з так званих стихій, але є «якийсь інший необмежений природністю, з якої виникають усі небесні зводи і світи в них». «Апейрон» Анаксімандра є безмежним і необмеженої не тільки в просторовому, але і по тимчасовому відношенні.

Анаксімандр пояснював виникнення речей не грою стихій, але тим, що у вічному русі виявляються протилежності. У цього філософа ми, видимо, уперше зустрічаємося з усвідомленням значення протилежностей стосовно розвитку.

В Анаксімандра зустрічається проблематика, що Фалес лише абстрактно позначає, - проблематика виникнення і формування життя. Здатність життя приписується тут безпосередньо визначеному виду матерії. Крім того, Анаксімандр до природного ряду розвитку тварин відносить і людини.

Третім видатними мілетським філософом є Анаксімен (585-524 р. до нашої ери).

У визначеному змісті Анаксімен зміцнив і завершив тенденцію стихійного давньогрецького матеріалізму пошуків природних причин явищ і речей. Він першоосновою світу думає визначений вид матерії. Такою матерією він вважає необмежений, нескінченний, що має невизначену форму повітря.

По Анаксімену, розрядження повітря приводить до виникнення вогню, а згущення викликає вітри - хмари - воду - землю - камені. При цьому згущення і розрядження розуміються тут як основні, взаємно протилежні процеси, що беруть участь в утворенні різних станів матерії. Природне пояснення виникнення і розвитку світу Анаксімен поширює і на пояснення походження богів.

Анаксімен уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і руху. Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, «постійне коливається, тому що якби він не рухався, те і не мінявся б настільки, наскільки він змінюється».

Геракліт Ефейський

З ім'ям Геракліта з Ефеса (540-480 р. до нашої ери) зв'язане виникнення ще однієї сильної філософської школи Древньої Греції. Збереглося близько 130 фрагментів із праці Геракліта, що, відповідно до одним джерел, називався «Про природу», згідно іншим - «Музи».

Геракліт пояснював природним образом такі природні явища як вітер, блискавки, грім, блискавиці й інші. Основою усього Геракліт вважав вогонь. У його розумінні вогонь, з одного боку, подібний праматерії в представників мїлетської школи і є як першоосновою світу («архе»), так і основним елементом («стойхейрон»).

З іншого боку, вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступовості постійних змін. Про це свідчить, наприклад, його виречення, що світ «виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом усього століття; здійснюється це відповідно до долі».

Поруч з підкресленням матеріальної основи всякого буття і з констатацією нескінченності цього матеріального принципу дослідники знаходять у Геракліта і думка. Нескінченність матерії, що підкреслює, в історичному змісті слова й очевидне пояснення її нествореності і незнищеності: «Цей світ, що для усіх не створив ніхто з богів, але завжди є і буде вічно живим вогнем, що розпалюється відповідно до мері і угасає відповідно до мері».

В інтуїтивному розумінні розвитку як єдності і боротьби протилежностей із усіх досократівських мислителів Геракліт просунувся найбільше далеко. Зрозуміло, діалектика тут не викладається в ясних і упорядкованих поняттях, це скоріше окремі геніальні спостереження.

Центральним мотивом навчання Геракліта був принцип усі тече (панта реі). Постійних хід розвитку він порівнював із плином ріки, у яку не можна ввійти двічі. Розмаїтість проявів існуючого світу Геракліт пояснює змінами, що відбуваються у вихідної «праматерії». Одна матерія, відповідно до його поглядів, «живе смертю» іншої. Таким чином, Геракліт дуже близько підходить до розумінню «творчого заперечення».

Дуже важливе значення в поглядах Геракліта надається, використовуючи сучасний термін, детермінізму, тобто загальної обумовленості всіх подій і явищ. Усі, відповідно до нього, правиться чи долею необхідністю (ніке). З поняттям необхідності дуже тісно зв'язане розуміння закономірності - закону (логос). Логос, по Гераклітові, так само вічний, як і нестворений і незнищений світ. Як світ, так і праматерія і логос існують об'єктивно, тобто незалежно від людської свідомості.

Геракліт одним з перших звертає увагу на характер людської свідомості. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність, тобто логос. Значна увага він приділяє відмінності «багатознання» від справжньої мудрості.

«Багатознання» на відміну від справжньої мудрості не сприяє дійсному пізнанню принципів світу. Людська свідомість - душу (психу) - підлегло логосу. Геракліт надавав значення оцінці відносини світу до пізнання. Він підкреслював, що всі стани і властивості світу завжди релятивні. Він відзначав також відносність повсюдно уживаних понять: «Найпрекрасніша з мавп огидна, якщо порівняти її з людським поколінням».

Гераклітова філософія являє собою не цільну теоретичну систему діалектичного походу до світу, але, принаймні, тут можна говорити про інтуїтивне пояснення сутнісних рис діалектики.

Найбільш видним з учнів Геракліта був Кратил. Як роблять висновок автори книги «Історія філософії в короткому викладі» Кратил, довів думки Геракліта до абсурду, затверджуючи, що про дійсність не можна нічого сказати. Релятивність пізнання й оцінки, виявлена Гераклітом, приводить Кратила до абсолютного релятивізму.

Еліати

Ксенофана з Колофона (565-470 р. до нашої ери) можна вважати ідейним попередником елейської школи.

Подібно мілетцям, Ксенофан визнає матеріальність світу, що на відміну від них вважає постійно тим самим, незмінним. Ксенофан прагнув також до натуралістичного пояснення природних явищ.

Богом Ксенофан вважав світ по всій його цілісності. Він розуміє бога як суще, відмінне від людей. Бог у нього, таким чином, стає поняттям, що символізує необмеженість і нескінченність (як у просторовому, так і в тимчасовому відношенні) матеріального світу. При цьому універсальне буття розуміється їм як вічне і неіменне, що повідомляє його філософії риси нерухомості. Поряд з абстрактною єдністю допускаються і прояву різноманіття світу.

Збереглися також фрагменти атеїстичної орієнтації, у яких Ксенофан характеризує міфічних богів як продукти людської фантазії і формулює думку про те, що не боги створили людей, але люди створили богів по своєму образі і подобі.

Хоча основою онтології Ксенофана було «єдине» - зроблене єдине буття, він допускав ще зміну і рух як виникнення і занепад, що Парменід і інші еліати цілком відкидали. Дійсно, Ксенофан визнає зміна і рух тільки як виникнення і загибель світу, розуміючи його як внутрішньо незмінну цілісність. Якщо в цьому випадку взагалі можна допустити розвиток, то воно, відповідно до його концепції, не приносить нічого нового.

Онтологічні погляди Ксенофана тісно зв'язані з його розумінням пізнання. Почуття не можуть дати підстави щирого пізнання, але ведуть лише до думок і видимості. Саме почуття ведуть до переконаності, що світ багатоликий і мінливий. Саме такий скептичний підхід до почуттєвого пізнання став характерним для всієї єлейської школи.

Власне засновником єлейської школи був Парменід з Єлеі (ок. 540-470 р. до нашої ери).

Основним для Парменіда, як і для всієї єлейської школи, є наука про буття, про сущий. Аристотель його погляди коментує так: «Парменід... затверджує, що поряд із сущим не суще є нічим, з необхідністю думаючи, що суще є одне і що немає нічого іншого». У Парменіда мається також заперечення «створення» сущого, твердження його вічності. Суще не тільки вічно у своєму існуванні, воно також і незмінно.

З дійсного світу, з області буття Парменід цілком виключає рух. Чому Парменід відкидає рух і розвиток? Відповідь на це питання випливає з його характеристики буття і небуття. По Парменіду, не суще не існує. Усе, що існує, є суще (буття), що є усюди, у всіх місцях, і тому воно не може рухатися. Хотіти щось перемістити, згідно Парменіду, означало б або помістити його на місце іншого сущого, а це неможливо, тому що одне суще вже там знаходиться, або помістити його на місце, де раніше було не суще, але, як випливає з раніше сказаного, не суще не існує, тому і цей варіант відпадає. Звідси суще є наповненим і нерухомої. Буття має матеріальний характер, але з нього виключені зміна, рух і розвиток.

Тут варто замістити, що в гносеології Парменід проводить дуже різке розходження між справжньою істиною (алетея), що є продуктом раціонального освоєння дійсності, і думкою (докса), що спирається на почуттєве пізнання.

Почуттєве пізнання, по Парменіду, дає нам лише образ удаваного стану речей, і з його допомогою не можна осягти їхню справжню сутність. Істина осягається лише розумом. Він розглядає почуттєвий світ лише як думка. Отож в області думки Парменід допускає існування не сущого на основі «почуттєвого сприйняття». Це дає йому можливість потім - у виді думки - визнати існування руху і зміни. Таке усвідомлення розходження почуттєвого і раціонального пізнання приводить до метафізичного розриву цих двох ступенів єдиного процесу пізнання.

Одним з найбільш яскравих учнів Парменіда був Зенон (род. близько 460 р. до нашої ери).

У своїх онтологічних поглядах Зенон однозначно відстоює позиції єдності, цілісності і незмінності сущого. Суще, по Зенонові, має матеріальний характер. Симпліциус свідчить, що, відповідно до Зенона, «хто визнає безліч, необхідно говорить суперечливо. Так... якщо суще багаточисленне, те воно дорівнює велико до нескінченності і мало так, що взагалі не має ніяких розмірів. При цьому він доводить, що якщо щось не має розмірів і маси, то воно взагалі не може бути. Світів багато і не існує порожнього простору».

Відповідно до поглядів Зенона усі в природі походить від тепла, холоду, сухого і вологого чи їхніх взаємних змін; люди ж відбулися з землі, а душі їх є суміш вищезгаданих початків, у якій жодне з них не користається перевагою.

Видимо, найбільш відомим викладом єлейського заперечення руху і постулірування незмінності і нерухомості сущого є апорії Зенона, що доводять, що якщо допускається існування руху, то виникають нездоланні протиріччя. Перша з апорій названа дихотомією (розподіл навпіл). У ній Зенон прагне довести, що тіло не може зрушитися з місця, тобто рух не може ні початися, ні закінчитися. Другий (і, мабуть, найбільш відомої) апорією Зенона є ахоллес.

Ця апорія показує, що найшвидший з людей (Ахіллес) не зможе ніколи наздогнати саме повільне створення (черепаху), якщо воно вийшло в шлях раніш його. Ці логічні конструкції показують суперечливість руху і знаходяться у видимому протиріччі з життєвим досвідом. Тому Зенон допускав можливість руху тільки в області почуттєвого пізнання. Однак у його апоріях мова йде не про «реальність» чи «існуванні» руху, але про «можливість його збагнення розумом». Тому рух розглядається тут не як почуттєве дане, але починається спроба з'ясувати логічну, понятійну сторону руху, тобто ставиться питання про істинність руху.

Зенон прославився, в основному, з'ясуванням протиріч між розумом і почуттями. Відповідно до принципів єлейської школи Зенон також розриває почуттєве і раціональне пізнання. Щирим він однозначно визнає раціональне пізнання, почуттєве ж, на його думку, веде до нерозв'язних протиріч. Зенон показував наявність границі в почуттєвого пізнання.

До числа видних мислителів єлейської школи належить і Меліс з острова Самоз (род. близько 440 р. до нашої ери).

Меліс думав, що світ «не був створений» і не має кінця. Буття, відповідно до його представлень, є не тільки єдиним і необмеженої в часі і просторі, але і метафізично незмінним.

Таким чином, філософія еліатів виявила ряд проблем, що істотно вплинули на подальший розвиток філософії. Так, у їхньому навчанні ми зустрічаємося з порівняно чітким навчанням про буття і визначені принципові підходи до питання про пізнаванність світу. Їхнє розходження почуттєвого і раціонального пізнання тісно зв'язано з розходженням «сутності» і «явища».

В області способу філософствування великим внеском еліатів є прагнення до осмислення дійсності за допомогою понятійного апарата.

Піфагор

Життя Піфагора приходиться на період приблизно між 584-500 р. до нашої ери. Відповідно до Діогену Лаєртському, він написав три книги: «Про виховання», «Про справи громади» і «Про природу». Йому приписується і ряд інших праць, що створювалися піфагорською школою.

Піфагор займався рішенням геометричних задач, але пішов також далі. Він досліджує і взаємини чисел. Вивчення залежності між числами вимагало дуже розвитого рівня абстрактного мислення, і цей факт відбився на філософських поглядах Піфагора. Інтерес, з яким він вивчав характер чисел і відносин між ними, вів до визначеної абсолютизації чисел, до містики чисел.

Числа були підняті на рівень реальної сутності всіх речей. Так, наприклад, одиниця означала початок усього, безперервність, позитивність, загальну сутність. Двійця означала протилежність, розходження, особливе.

Піфагор думав основними перші чотири числа арифметичного ряду - одиницю, двійку, трійку, четвірку. У геометричній інтерпретації цим числам послідовно відповідають: крапка, пряма, квадрат (плоска фігура) і куб (просторова фігура). Сума цих чисел дає число «десять», що піфагорійці вважали ідеальним числом і повідомляли йому майже божественну сутність. Десять, згідно піфагорському навчанню, - таке число, на яке можна перевести всі речі і явища світу з його протилежностями.

Усі піфагорські навчання про сутність буття має чітко виражений спекулятивний характер і є історично першою спробою збагнення кількісної сторони світу. Математичний підхід до світу полягає в поясненні визначених кількісних відносин між реально існуючими речами.

Можливість уявної маніпуляції з числами (як абстрактними об'єктами) веде до того, що ці числа можуть бути розумілі як самостійно існуючі об'єкти. Звідси залишається усього лише крок до того, щоб ці числа були проголошені власне сутністю речей. Саме це і робиться у філософії Піфагора. При цьому існуючі протилежності підкоряються загальної універсальної гармонії космосу, вони не зіштовхуються, але борють, але підлеглі гармонії сфер.

Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування суспільства. Його навчання про безсмертя душі (і її перевтіленні) стоїть на принципах повної підпорядкованості людини богам:

«Безсмертних спочатку богів, як велить нам закон, почитай,

Їх шануючи, також віддай повагу богорівним померлим»

Мораль у Піфагора була обґрунтуванням визначеної «соціальної гармонії», що спирається на абсолютне підпорядкування демосу й аристократії. Тому її найважливішою частиною було безумовне підпорядкування.

Піфагорівство, таким чином, є першим ідеалістичним філософським напрямком в античній Греції. Математична проблематика виливається в них у містику й обожнювання чисел, що вони вважають єдино істинно сущим.

Емпідокл

Емпідокл (ок. 484-424 р. до нашої ери) був учнем Піфагора, але в теж час у його поглядах міститься вплив і еліатів і іонічних філософів. Найважливіші філософські думки містять два його добутки «Очищення» і «Про природу».

За своїм характером філософія Емпідокла близька до стихійного матеріалізму. Однак замість однієї праматерії він висуває чотири вихідних принципи, корені всякого буття. З чотирма стихіями зв'язані імені чотирьох богів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес - земля, Нестіда - вода.

Корені всякого буття, по Емпідоклу, по перевазі пасивні. Тому він уводить дві рушійні сили, що шляхом змішання основних зазначених стихій сприяють виникненню всього різноманіття навколишнього світу, - любов і ворожнечу.

Рушійний принцип тут відділений від що розуміється як пасивна матерії. Рух, викликаний любов'ю і ворожнечею, у розумінні Емпідокла, не можна ототожнювати з притяганням і відштовхуванням. Любов у його концепції розділяє однорідне і з'єднує різнорідне й у такий спосіб «з багато чого робить одне». Навпроти, ворожнеча розділяє різнорідне і з'єднує однорідне і так «з одного робить багато чого». При цьому по думці Емпідокла, світ нестворимо і незнищимо. Основні сили стихії не можуть ні виникати, ні знищуватися. З'єднуються і роз'єднуються тільки з'єднання стихій. Любов і ворожнеча є також основними принципами всієї змін, що відбуваються у світі.

Емпідокл відстоює теза про те, що порожнечі не існує. Усі речі міняються місцями. Ці погляди проектуються і на розуміння розвитку космосу:

Першовихідну стадію, у якій знаходиться весь космос, Емпідокл визначає терміном сфайрос. У цій стадії немає ніякої визначеності, усі зливається в нерозрізненій єдності. Це стан космосу являє собою власне деяку найнеможливу суміш і справжня єдність стихій. Це період універсальної влади любові, ворожнеча тут поставлена «поза» світом, витиснута.

Друга стадія розвитку космосу починається з виникнення одиничних, окремих речей. Це виникнення зв'язане з поступовим приходом ворожнечі, що на цій стадії прагне витиснути любов. Основні стихії в цьому періоді ще частково з'єднані й у той же час частково розділені.

Третя стадія в розвитку космосу визначається однозначною гегемонією ворожнечі. Стихії в цей період більш-менш розділені.

Четверта стадія визначається поверненням влади любові. Стихії знову з'єднуються.

Таким чином, відповідно до поглядів Емпідокла, суще утворять чотири пасивні стихії і дві протилежні сили, що теж мають більш-менш матеріальний характер і сприяють безустанному з'єднанню і роз'єднанню дрібних частин основних стихій. Космогонічний процес розвитку складається при цьому з постійно повторюваних чотирьох стадій, у яких поперемінно бере верх те ворожнеча, то любов.

Теорія пізнання Емпідокла побудована за принципом пізнавання «подібного подібним». Пізнання можливе лише тому, що як суб'єкт пізнання (людина), так і об'єкт (навколишній світ) складаються в принципі їхнього тих самих стихій, з'єднаних лише в різних відносинах. Це робить принципово можливим пізнання і дає достатню адекватність знань. На відміну від еліатів Емпідокл є прихильником визначальної ролі почуттєвого пізнання. Відповідно до його поглядів мислити і почуттєво сприймати - це те саме.

Анаксагор

Анаксагор (500-428 р. до нашої ери) за свідченням Діогена Лаєртського, був учнем Анаксимена.

Анаксагор вважає основою всіх речей нескінченна безліч малих матеріальних часточок, якісно різних між собою, що він називав «насіння речей» (гомеомерії).Матерія, по Анаксагору, вічна, незроблена і незнищена, але якісно диференційована. Так він намагається вирішити проблему відносини єдності і різноманіття (якісного розходження) сущого через визнання положення про якісну визначеність насінь речей.

З цих же позицій він намагається вирішити проблему виникнення і загибелі. Згідно Анаксагору, нове виникає, тому що насіння речей міститися в різних речах. Тому одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися і роз'єднуватися, що і з'являється перед нами або як виникнення, або як загибель і занепад.

Анаксагор, однак, не вважав, що насіння речей сприяють з'єднанню і роз'єднанню. Семена речей як матеріальну основу світу він вважає інертними, нерухомими. Причину, що приводить їх у рух і є в той же час причиною всіх речей, Анаксагор визначає терміном НУС - розум. «Нус» в Анаксагора був основним принципом упорядкування матеріального світу.

Значного прогресу досяг Анаксагор в області теорії пізнання. Основний (елементарної) ступінню пізнання він вважав почуттєве пізнання. Розум тісно зв'язаний з почуттями, і тільки при їхньому посередництві можна одержати знання про навколишній світ. Однак, відповідно до його поглядів, сприйняття відбувається зворотним, тому що однакове не впливає на однакове. І, хоча він визнає за почуттєвим пізнанням головну роль, але не абсолютизирует його. Він також підкреслював необхідність корекції почуттєвого пізнання.

Давньогрецькі атомісти

Навколо історичного існування філософа Левкіпа (ок. 500-440 р. до нашої ери) велися суперечки. Висловлювався здогад, що це ім'я був псевдонімом молодого Демокрита. Однак дослідження Дільса і Зеллера, а також Маковельского підтверджують його історичне існування. З його робіт практично нічого не збереглося, якщо не вважати декількох думок, що дійшли за посередництвом інших античних авторів. Однак, згідно Г. Дільсу, йому можна приписати двох книг: «Великий діакосмос» і «Про розум».

Левкіп висунув основні принципи атомістичної філософії. Він визнавав незліченні, що постійно рухаються елементи - атоми, що мають нескінченну безліч форм, тому що бачив у речах постійне виникнення і зміна. Він учив, що суще не більш ніж не суще і що обоє вони є рівною причиною виникнення речей. Думаючи суть атомів повної і щільний. Він учив, що вони є суще, що рухається в порожнечі; порожнечу називав не сущим, затверджуючи, що вона є не меншим, чим суще. Таким чином, основний принцип атомістичної науки про буття: «Єдине, що існує, - атоми і порожнеча».

Атоми характеризуються формою, порядком і положенням. Вони є причиною речей, що виникають і гинуть завдяки їх з'єднанню і роз'єднанню.

Допущенням існування порожнечі, не сущого, зважується проблема руху. Існування порожнечі уможливлює рухом атомів.

Демокрит (460-370 р. до нашої ери) був учнем Левкіпа й учився в Анаксагора.

Демокрит цілком розділяє навчання Левкіпа про атоми і порожнечу. До характеристик атомів Демокрит додає ще і величину і вагу. Вага, однак, він не вважав істотною властивістю атомів, але визнавав її простим наслідком того фата, що вони мають деякий розмір. Подібним чином і величина не дає якісної характеристики атомів.

Атоми самі по собі незмінні, були, є і будуть постійно ті ж самими, тому що «не можуть перетерплювати ті зміни, в існуванні яких переконані всі люди, що навчаються до цього сприйняттям». Концепція атомізму містить, таким чином, представлення про незнищені і незроблені матерії.

Атоми, по Демокриту, нескінченні, тільки якщо мова йде про їхню величину і число. Також нескінченні вони і щодо розходження форм. Мова тут йде про виражену в дусі того часу думки про нескінченність матерії.

Демокрит зовсім новим способом вирішує питання про відношення матерії і руху. Відповідно до його представлень, гарантією можливості руху є існування порожнечі. Рух наданий атомам у природному стані. Демокрит думав, що первинний рух ніколи не був повідомлений атомам, воно є, говорячи сучасною мовою, основним способом їхнього існування.

Рух передається зіткненням, і рух у цьому розуміння є основним джерелом розвитку, оскільки в результаті зіткнення атоми з'єднуються, з цього виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокрит переборює проблему дуалізму матерії і рухи. Тут варто сказати, що в Демокрита мова йде тільки про рух чисто механічному. Механістичний рух визнається єдино можливою формою руху.

Розуміння світу в Демокрита тісно зв'язано з основними принципами його навчання про буття і його розуміння відносин між явищами. Тут Демокрит був прихильником строгої необхідності. Розвиток уселеної, порядок світу, усі сутності визначені механістичним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування «випадковості», і сама «випадковість» порозумівається незнанням причин визначеного явища.

У відповідності зі своїм навчанням Демокрит дає матеріалістичне пояснення виникнення богів: древні люди, бачачи неземні явища (грім, блискавку, блискавиці, затьмарення місяця), боялися і думали, що боги суть причини цих речей.

Зведення щодо поглядів Демокрита на пізнання, що дійшли до нашого часу, іноді суперечать один одному. Одне ясно, що Демокрит відкидає негативне відношення до почуттєвого пізнання, як це було в еліатів. Аристотель його погляди характеризував однозначно: «Демокрит... думав, що істинно суть те, що нам є».

Про значення, що Демокрит додавав почуттєвому пізнанню свідчить і його концепція образів - єйдолів. Єйдоли виникають десь між об'єктивною річчю і відповідним органом почуттів суб'єкта сприйняття. Предмет виділяє із себе в повітря щось, подоба предмета, що у свою чергу утискується у вологу частину ока. Власне образ предмета виникає десь у просторі між предметом і оком і, як відбиток попадає у відповідний орган почуттів. Тому Демокрит відводив почуттєвому пізнанню основну і незамінну роль, бачачи в ньому першу й основну передумову всякого подальшого пізнання.

Значення, що додає атомістична гносеологія почуттєвому пізнанню, не заважало, однак, Демокриту розкрити значення і функції раціонального пізнання. Він розуміє процес пізнання складає з двох ступенів.

Почуттєве пізнання є деякою нижчою ступінню пізнання і знайомить нас з навколишнім світом явищ. Підійти ж до пізнання «щирої сутності» (тобто пізнанню атомів), відкриттю причинних зв'язків можна лише за допомогою раціонального пізнання. Почуттями можна сприймати лише те, що утвориться з'єднанням атомів, а це саме по собі минущо.

Демокрит прагне також «природним» образом пояснити виникнення суспільства. Відповідно до цього пояснення, люди на початкових стадіях свого розвитку жили неупорядкованим життям. Вони поєднувалися, коли на них нападали звірі, потім вони разом узимку ховалися в печерах і ховали там запаси, потім - пізнали вогонь, було винайдене мистецтво й усе, що може бути корисним людям у спільному житті.

Таким чином, Демокрит вважає, що основним стимулом розвитку суспільства була необхідність задоволення потреб. Суспільство - сукупність індивідів. Але суспільство і закони, відповідно до нього, не є інструментом розвитку індивідуальності, але скоріше лише обмежуючими засобами, що запобігають виникнення ворожнечі. Він не засуджує нагромадження, але засуджує придбання їхніми дурними способами.

Етика Демокрита тісно зв'язана з його соціальними і політичними поглядами. Він намагається сформувати деякі «універсальні» моральні правила. Центральним у його етиці є «досягнення доброї думки». Шлях до цього - через життєву урівноваженість і помірність. Головним засобом досягнення чесноти він вважає переконання, виховання в дусі моральності.

9. Особливості філософії стародавнього Риму

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI—V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філосо­фи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, со-Ціс^ьне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм Державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 РР до н.е). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосе­редньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі ВДиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном". Алейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, все-охоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній ак­тивності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвиваєть­ся до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, алейрон перетворюється із субстанції у її вла­стивість. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне яви­ще, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філо софську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнанн/і логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягненн• вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твес дженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-гене-тичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим зако­ном все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — "все тече". Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує проти­лежності.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натураль­ний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому що всі людські закони живляться від єдиного Божественного За­кону-Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософи була італійська філо­софія до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584—500 рр. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття "філософ", "філософія".

Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців суб­станція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565— 470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світо­гляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу почина­ють розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, І тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом І завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. І Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує дум­ку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (по­нять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540—470 рр. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття.

Центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: пи­тання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношен­ня мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії иикористовує метод доведення філософської тези, а не простого її про­голошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразився словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мисленням буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають вина­хідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і су­перечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне станові;

ще за допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття ,що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у ста спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має велї чину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484—424 рр. до н.е.) — авт( філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традицій стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелі Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов' космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненої і зла.

Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емп докл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислиз Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і й нависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але люди пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479—431 рр. до н.е.), особливе часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла сво розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500—4281 до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісно перетворення тіл.

Своє вчення Анаксагор сформулював у вигляді космогонічної гіпо­тези, відповідно до якої початковий стан світу — це нерухома суміш, шо не має форми, незчисленної кількості найдрібніших, чуттєво несприй-нятних часток (або "насіння речей"). В певний момент в якійсь части і простору ця суміш починає швидко обертатися внаслідок дії зовнішнього агента — "нус" (у перекладі з гр. — розум, дух). Концепція розум (нус) Анаксагора справила значний вплив на подальший розвиток філйь софської думки ("вічний першорушій" у Арістотеля, ідея "первинном поштовху" у філософії Нового часу). Розум, за Анаксагором, найлегшД із речей, ні з чим не змішується, містить в собі повне знання про всН має надзвичайну силу. Весь хід світової еволюції є наслідком початкове го обертального руху, викликаного розумом.

Поступово космічний вихор уповільнив свій рух, набувши оберталь­ного руху небесної сфери. Приведене у рух "насіння речей" прагне з'єднатися із собі подібним, утворюючи більш-менш однорідні маси речей. Таким чином, в основі всіх речей, за Анаксагором, лежить множина "насіння речей". У всьому є все. Окрема ж річ є тим, що в ній перева­жає. В ході різноманітних перетворень загальна кількість будь-якої речовини залишається незмінною. Анаксагор також заперечував пустоту, визнавав безкінечну подільність речовини.

Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припа­дає на 440 рр. до н.е.). Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчен­ня. Його започаткували в античності Левкіп (бл. 500—440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460—370 рр. до н.е.).

Обґрунтовуючи першоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як анти­под пустоти.

Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранич-но тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбуваєть­ся ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, кутасті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т.д.

Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілкови­то без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.

Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт ствер­джує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукуп­ністю атомів. Атомісти вчили і про с мертність душі.

На уяві про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пі­рнання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (неза-коннонароджене) й істинне (законнонароджене), а також два види пізнання — за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє Жадність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього Риводу він образно говорив, що "дійсність — у безодні", вона глибоко іежить на дні морському.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою насолоді, має перемагати у собі жагу, — а цього вчить філософія.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторіка, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика — мистецтво красномовства — стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі "мислити, говорити і робити - софісти.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів | прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор (481—411 рр. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкі-дам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфа­горійця Філолая, елеатів Зенона і Мелісса, фізиків Емпедокла, Анаксагора і Левкіпа. Молодші софісти жили і працювали в кінці У—на початку IV ст. до н.е. Софісти — це не єдина школа або течія. Спільне в їхніх погля­дах — раціоналістичне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Протагор проголосив тезу: "Людина — міра всіх речей: для існуючих — що вони існують, для неіснуючих — що” вони не існують". Будь-яка істина — чиясь думка (погляд). Тобто, істина, за Протагором, завжди суб'єктивна. Істинне те, що вважає за істинні той чи інший суб'єкт. Це і є релятивізм.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—ЗЗ^И рр. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філосо(^И сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім свої^В життям, оскільки його життя стало втіленям його вчення.

У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз) був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, другий припи- | сується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користу­вався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики — все­бічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і кори­стувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, ш° пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і ^в цьому основне завдання філософії.

В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики.

Платон (427—347 рр. до н.е.) — один із найвидатніших філософів в історії людства, походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона — Арістокл, Платон — прізвисько (від "платюс" — "широ­кий" "широкоплечий"). Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відпо­відно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілес­ним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, без­відносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої праг­нуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фак­тично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протистав­ленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла кос­мосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа свторена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа скла­дається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої час­тини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі грунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — мєтод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, входження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як державу, Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала на” зву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, Пла. тон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі це тому, що вони грунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця со­ціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужні­стю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Цц держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Арістотель — теж один із найвидатніших старогрецьких філософів (384—322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років | пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, АрістсіД тель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, АрістотдИ залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"), Головною ж його філософською і^Н цею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слЯР "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родоський (І ст. до н. е.), який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фі­зики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Арістотела все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не при­рода, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Арістотелем, — науй "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скв" ріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети"-Тому Арістотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога-Однак Бог — це тільки "одне з начал". Тому філософія Арістотеля всф-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існу­ючого, оскільки воно береться як існуюче".

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Ме-тафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одно" му і тому ж в однаковому розумінні.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюются.

Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішу­че відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Арістотель вважає, що суть буття речі — її форма. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Арістотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арісто­тель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид — метафізич­на, розумна душа.

Вчення Арістотеля про пізнання. За Арістотелем, розумна душа при­таманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки — загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття пере­йшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

До наших днів зберігають цінність багато ідей Арістотеля з питань оціальної філософії. Полемізуючи з Платоном, Арістотель відстоював ідею приватної власності, оскільки саме вона відповідає природі людини вказує на оптимальні форми правління державою. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключалась можливість корисливого використання влади і за яких власті служать всьому суспільству.

Філософія Арістотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліні­стичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, ц деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення.

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівЩ ська. Впливовою в цей період була школа Епікура (бл. 342—270 рр. дя н.е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але підійшов до ато^В ізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спираєтся на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; |по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складен з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього просто­ру так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань. Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософі] Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить по­няття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) "відхилення" атомі від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цеі рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, ( жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнанш можливим спонтанного "відхилення" руху атома від прямої лінії робиті можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини.

В теорії пізнання Епікур — сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання - звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура жя втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну нассе лоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінйв людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтру-д чання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тита Лукрецій Кара (99—55 рр. до н.е.) — римського поета і філософа. Цим кроком ЗД насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина — це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей. І

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і вія страху смерті як першоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і бідування. Пізнання природи, за Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства (геligio).

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і само­обмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває верши­нами знань і мистецтв.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гармонійної будови

світу. Багатоманітність явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Лу­крецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргу­менти для вирішення проблем суспільного життя. Разом із тим Лукрецій говорить про "винуватість" природи, її "приховану силу", що перевер­тає і топче людські справи.

У III—VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплатонізму. Основне філософське джерело неоплатонізму — вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські "ідеї" перетворилися в неоплатоніків у численних богів і демонів, а філо­софія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію. Відво­лікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога. Сказане не означає, що результати цієї філософії мізерні. Вчення неоплатоніків, по­ряд з ученнями мілетців і піфагорійців, Геракліта і елеатів, атомістів і Платона, Арістотеля і стоїків, скептиків — це золотий фонд європей­ської і світової культури, це пам'ятники свого часу і прогнозування май­бутнього