24. Зародження української філософської культури

Становлення філософської думки українського народу відбувалося в межах духовної культури Київської Русі. Найдавніші збережені пам'ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки нашого народу, датуються кінцем X — серединою XI ст.¹

Суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки мало введення на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією дають можливість використовувати як джерело філософської думки здобутки античної й візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали в загальному фонді пам'яток світової культури того часу, які засвоювалися в процесі становлення і розвитку філософської думки Київської Русі. Однак вони не вичерпують всього фонду, який до певної міри включав і культурні здобутки народів Західної Європи та Сходу. Мабуть, безпосередньо з сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акіра Премудрого. З давньоєврейської перекладається біблійна книга "Есфірь", "Йосипон" та ін. Здогадко з грузинської перекладено на Русі "Сказання про іверську царицю Динару". Були відомі й окремі церковні твори, княжі житія, створені представниками чеської культури, в яких викладалися й певні філософські ідеї.

Проте роль християнства не обмежується функцією простого ретранслятора на вітчизняний ґрунт здобутків світової культури. Адже різниця потенціалів вітчизняного, що здійснював перші кроки на шляху становлення філософської думки, та іноземного, засвоюваного, який спирався на майже тисячолітній досвід розвитку філософської культури, могла забезпечити творчий здобуток лише за наявності в києво-руській духовності певних могутніх стимулів, що спонукали б до напруженої інтелектуальної праці з осмислення складного теоретичного матеріалу. У створенні таких стимулів значна роль належить християнству, яке виступає своєрідним каталізатором процесу, що супроводжував засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі.

Не лише священні тексти, а й світ в цілому сприймався як книга, що містить заповідану Богом істину, котру людина має збагнути. У такому розумінні культура, що розвивається під впливом християнства, неминуче набуває "книжного" характеру, спонукає до осягнення смислу "прихованого" в слові, стимулює до роздумів над словом, пошуку метафізичного, символічного його значення. Останнє, власне, й стимулює напружену інтелектуальну діяльність, спрямовану на осягнення глибинних філософських ідей, закладених в текстах, що разом з християнством прийшли на Русь.

Засвоєння ідей світової філософської думки відбувалося й на ґрунті власної, рідної вітчизняної культури, що спиралася на давні традиційні світоглядні уявлення східних слов'ян, В результаті взаємодії двох чинників: з одного боку, світової інтелектуальної традиції,

На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана і включена до складу "Повісті минулих літ" "Промова філософа", де лаконічно відтворюється, відповідно до християнського віровчення, історія створення світу. В середині XI ст. створюється "Слово про закон і благодать" Іларіона, Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. та низка інших пам'яток, насичених глибинним філософським змістом, що ґрунтувалися на ідеях давньогрецьких мислителів, суттєво переосмислених візантійською християнською філософією, а з другого — вітчизняної культури, яка зберегла суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов'ян, склалася ориґінальна традиція української філософської думки, яка, починаючи з XI ст., впродовж віків визначає специфіку філософського мислення українського народу.

У межах києворуської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення — не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі здебільшого реалізується "платонівсько-аристотелівська" лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в києво-руській культурі переважає "александрійсько-біблійна", яка орієнтується не так на здобуття безсторонньої істини, як правди, що будується як драма людського життя. Усвідомлення недостатності, неповноти абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння — досить типова риса української ментальності. Саме тому в історії української культури логіко-технологічна філософська освіченість, вишуканий "гностицизм", категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання. "Любомудр"-філософ виступає як цілісний суб'єкт. Він мислить себе як факт в середині буття. Не обмежуючись осмисленням всезагального, як об'єктивно безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він приходить через пошук особистого сенсу життя.

Саме тому в українській культурі склалася філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання, що розвивалася навколо обговорення проблем людини та людської історії.

Відповідно до цього в києворуській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а перетворив отриману істину на керівництво у власному житті, філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідають й ті визначення, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших є перше в слов'янській літературі визначення філософії, вміщене в популярному на Русі "Пространному житії Костянтина — Кирила Філософа", складеному болгарським мислителем Климентом Охридським. Згідно з ним філософія визначалася як "Знання божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись творцеві свому" ². Наведене визначення виявляє генетичну близькість з ще одним тлумаченням філософії, яке належить Іоанну Дамаскину і вміщене в перекладі його "Діалектики": "Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізніше природи сутнього. І ще: філософія є пізнання речей Божиїх та людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну.. .Далі, філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок будь-якого мистецтва... Далі, філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія" ³.

Визначення філософії в "Пространному житії Костянтина — Кирила Філософа" при всій властивій йому відповідності, витриманому в дусі християнізованого неоплатонізму визначенню, відрізняється специфічним акцентом на "діяльнісній" характеристиці філософії. Адже згідно з нею філософія передусім навчає людину, як вона може наблизитись до Бога "ділами своїми". Цей акцент є суттєвим для з'ясування специфіки розуміння філософії як "любомудрія", притаманного діячам культури Київської Русі.

Світ мудрості, світ Софії мислився як світ "преподібності", уподобления нижчого вищому. Тому мудрість — це осягнення вищого, але не заради знання істини самої по собі, а в ім'я бутійного входження в світ значимих подій, вищих за життєві цінності. Мудрість — це не тільки та й не стільки знання істини, а насамперед "життя в істині". Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалося в статтях Ізборника Святослава 1073 р., "мудростьное житие".

У співвідношенні "істинного слова" і "доброго діла", при всій повазі до першого, пріоритет надавався другому. Виходячи з такого розуміння філософії в межах києво-руської культури, розробляється онтологічна, гносеологічна проблематика, обґрунтовується розуміння єдності буття, погляд на закономірності історичного поступу.

Характер розв'язання онтологічних і натурфілософських проблем у києво-руськІй культурі зумовлюється, зрештою, притаманним людині того часу уявленням про світ, в єдності з яким вона усвідомлює сенс власного буття. В основі його — властиве християнському світобаченню подвоєння картини світу — світ наявний і бажаний, належний, що перебуває за межами наявного. Світ бажаного виступає як Божественний, трансцендентний щодо людини і природи, а це приводить до суттєвої зміни, порівняно з міфологічним уявленням, онтологічного статусу природи. Створена з нічого природа позбавляється самодостатньої цінності Погляд людини спрямовується через природу до трансцендентного, надприродного начала.

На цьому ґрунті в києворуській думці певне місце посідає негативне ставлення до природного "тварного" світу. Відображенням його є властиве монастирській літературі протиставлення світу земного як світу, де панує зло, світові Божому. "Никакоже пещиеся о плотнЂьм", "не имЂти надежа от земных никоея" ⁴ — вважалося сенсом життєвого подвигу засновника Києво-Печерського монастиря Св. Феодосія, про що описано у його '"Житії". Проте переважала інша тенденція, яка, спираючись на переосмислену в патристиці неоплатоністську ідею "кеносису" (сходження потойбічного у сьогодення), обґрунтовує причетність світу земного до світу Божого. Світ земний зображується не як осереддя "зла", "гріха", що протистоїть ідеальному, творящему й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з'єднує цей світ з його Творцем. Звідси притаманне численним пам'яткам давньоукраїнської культури захоплення багатоманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості його творця. Саме цим настроєм пройняте "Повчання" Володимира Мономаха, де співається хвала творцю прекрасного земного світу: "Иже кто не похвалить, не прославляєть силы твоєя и твоих великых чудес и доброт, устроєных на семь свЂтЂ: како небо устроєно, како ли солнце, како ли луна, како ли звЂзды, и тма и свЂт, и земля на водах положена, Господи, твоим промыслом. ЗвЂрье разноличнии, и птица, и рыбы украшено твоим промыслом, Господи!" ⁵. 3 ним ідейно співзвучний поширений на Київській Русі "Шестоднев" Іоанна, екзарха Болгарського, численні сторінки якого просякнуті щирим захопленням величчю Всесвіту, в якому "небо утворено звездами, солнцем же и месяцемъ, и землю злакъмъ и древомъ, и море рыбами въсечьсками исплънено, бисром же и златы рунесы пинъскыми" ^б.

В межах такої тенденції певного розвитку отримують натурфілософські ідеї як ґрунт, де зароджуються паростки наукового способу пошуку знань про природу. Знання про будову Всесвіту містили вже згаданий "Шестоднев" Іоанна, екзарха Болгарського, Ізборник Святослава 1073 р., збірки "Пчела" тощо. Певного розвитку набувають вітчизняна географія, цікавою пам'яткою якої є "Ходіння" ігумена Даниїла; математика, що відображено, зокрема, в творчості визначного представника цієї науки Кирика (XII ст.); початки знань з фізіології, біології містили поширені на Русі збірки "Фізіологи", "Шестодневи", "Палея" тощо.

Однак у системі духовної культури Київської Русі існувала ще одна позиція, яка виявилася результатом "креолізації", накладення "моделі світу", розробленої в релігійно-міфологічному світорозумінні східних слов'ян, на християнську. Цю позицію в "Повісті минулих літ" відображає, зокрема, вміщена під 1071 р. "Оповідь про волхвів", де викладено версію про створення людини, яку розповідає волхв княжому дружиннику Яну Вишатичу; Бог мився у лазні, упрів, обтерся ганчіркою й скинув її з неба на землю. З цієї ганчірки диявол створив людину, а Бог втілив в неї душу. Опозиція "верху і низу", "добра і зла", що простежується в цій легенді, загалом притаманна і найдавнішим уявленням східних слов'ян, хоча конкретизація її до рівня "Бог-диявол" більше відповідає християнському світорозумінню. Привертає увагу й те, що в наведеній легенді образ Бога максимально натуралізований, "посейбічний". Бог в оповіданні волхва належить "цьому" світові, він позбавлений ознак супранатуральності, обов'язкових з точки зору християнського світорозуміння. Волхви знають лише один світ, у межах якого, хоча й на різних рівнях, діють і люди, і Бог, і диявол. Такий погляд дуже близький міфологічному світосприйняттю взагалі, відображення якого можна виявити в найдавніших східнослов'янських віруваннях. Ця сама позиція, як бачимо, реально існує і в духовній культурі Київської Русі, принаймні у XI ст.