12.6 Ґрунти Гірського Криму

Гірський Крим займає 1/5 частину півострова і являє собою смугу шириною до 50 км і довжиною 150-160 км, яка на півночі поступово зливається з Кримською провінцією Сухого Степу, а на півдні простягається вздовж берега Чорного моря.

Залежно від ґрунтово-кліматичних умов у межах Гірського Криму виділяють чотири вертикальні підзони: передгірно-степову, передгірно-лісостепову, гірсько-лісову і зону південних схилів головного пасма Кримських гір.

Найбільш поширеними ґрунтами на території Гірського Криму є чорноземи залишково-карбонатні та дерново-карбонатні. Відносно поширеними є чорноземи звичайні передгірні і коричневі ґрунти. Дещо менше поширені буроземи та лучні ґрунти.

У передгірно-степовій зоні на межі із зоною Сухого Степу поширені чорноземи на щільних глинах, майже половина яких є солонцюватими, у понижених елементах рельєфу – лучно-болотні, болотні, а також лучні солонці.

Чорноземи звичайні міцелярно-карбонатні формуються на вершинах увалисто-горбистих рівнин і характеризуються такою будовою профіля:

• гумусово-карбонатний горизонт Нк – 0-38 см;

• верхній перехідний до породи гумусовий карбонатний горизонт Нрк – 39-61 см;

• нижній перехідний до породи горизонт слабогумусований і карбонатний Phk – 62-75 см;

• материнська порода Pk – делювій давніх глин; червонувато-бурий з білуватим відтінком, зі 100 см – буро-червонуватий.

За гранулометричним складом ці ґрунти переважно легкоглинисті. Ґрунти характеризуються відносно добрими фізичними і водно-фізичними властивостями: щільність складення у профілі коливається від 1,14 до 1,28г/см³, а щільність твердої фази 2,60-2,67г/см³; загальна пористість – 45-56%, максимальна гігроскопічність – 11,8-69,5%.

Позитивні і фізико-хімічні та агрохімічні властивості. Ґрунти лужні (рН водне дорівнює 7,2-7,4), гідролітична кислотність – 0,6-0,7мг-екв/100 г ґрунту. На глибині до 40 см вміст гумусу становить 3,0-3,2%, але з глибиною різко знижується і складає 1,0-1,2%.

Валових форм азоту міститься 0,14-0,20%, фосфору – 0,10-0,12 і калію – 1,3-1,9%.

Чорноземи звичайні міцелярно-карбонатні придатні для вирощування озимої пшениці, ячменю, кукурудзи, ефіро-олійних культур, садів і виноградників. Хвилясто-горбистий рельєф цієї території обумовлюють розвиток ерозії, тому застосування протиерозійних заходів є обов’язковим.

Коричневі ґрунти формуються на однорідних глинистих породах під лісовою і чагарниковою рослинністю.

У профілі коричневого ґрунту виділяють такі генетичні горизонти:

- лісова і трав’яниста підстилка Но – 0-2 см;

- гумусово-дерновий, помітно елювіальний горизонт Н(е)d – 3-14 см;

- гумусний слабо ілювійований горизонт Н(і) – 15-30 см;

- верхній перехідний гумусовий горизонт Hр – 31-55 см;

- нижній перехідний слабогумусований, карбонатний горизонт Phk – 56-80 см.

- материнська порода Рк – 81см і глибше; елювій глинистого сланцю, сизий, щільний, багато карбонатного міцелію.

Серед коричневих ґрунтів переважають важкосуглинкові та легкоглинисті різновидності. Характерною їх особливістю є наявність скелетних частинок у вигляді щебеню і каменів.

Ці ґрунти мають підвищену щільність складення (1,39-1,55 г/см³) і щільність твердої фази (2,70-274 г/см³), водночас дещо занижену загальну пористість (43-49%) і пористість аерації при НВ (21-24%).

Коричневі ґрунти степового передгір’я містять 2,6-3,6% гумусу в горизонті Н і 1,2-2,3% на глибині 30-40 см. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної або слаболужна (рН=6,4-7,4). Валові запаси поживних речовин досить значні: азоту – 0,16-0,30, фосфору – 0,10-0,17, калію – 2,68-2,84, а CaCO₃ – 19%.

На південному схилі гряди Кримських гір поширені декілька родів і видів коричневих ґрунтів. Зокрема, ті ґрунти, які сформувалися на карбонатних породах і закипають від HCl з поверхні, називаються карбонатними. Для типових коричневих ґрунтів закипання проявляється на глибині 35-40 см.

У вилугуваних видів закипання від HCl відбувається на глибині 60-70 см, а на продуктах вивітрювання безкарбонатних порід (піщаників, сланців) у всьому профілі карбонатів нема. Як і інші ґрунти, коричневі поділяються за ступенем змитості на слабо-, середньо- і сильнозмиті.

Оригінальним типом ґрунтів Південного берега Криму є так звані червоні ґрунти, які утворилися під трав’янистою рослинністю. Вони мають яскраво-червоне забарвлення до 30-40 см. У них майже неможливо розрізнити генетичні горизонти. Лише верхній шар (10-15 см) має сіруватий відтінок. Утворилися ці ґрунти на пухких вапняках і крейді. Вони сильнощебенюваті, містять 3,0-3,5% гумусу. Розміщення їх в українській класифікації поки що не визначено.

Буроземи слабоопідзолені поширені у лісовій підзоні Кримських гір на території з абсолютними позначками вище 300 м над рівнем моря на схилах північної експозиції і вище 400-600 м – південної.

Ґрунтоутворюючими породами служать продукти вивітрювання вапняків, глинистих сланців, піщаників, конгломератів, масивно-кристалічних порід.

Серед цих ґрунтів трапляються карбонатні, безкарбонатні та опідзолені види.

Зокрема, бурозем опідзолений має таку генетичну будову профілю:

• лісова підстилка Но – 0-2 см;

• гумусово-дерновий горизонт – Hd(e) – 3-10 см;

• гумусовий слабоелювійований горизонт Не – 11-22 см;

• верхній перехідний горизонт, помітно ілювіальний слабооглеєний Hpi(gl) – 23-36 см;

• нижній перехідний горизонт зверху ілювійований, глеюватий PIhgl – 37-80 см;

• материнська порода P(gl)k – 81-170 см; елювій глинистого сланцю, неоднорідний у профілі.

За гранулометричним складом у верхньому горизонті ці ґрунти важкосуглинкові, а з глибиною змінюються на глинисті. Вони переважно малогумусні, за винятком верхнього гумосово-дернового горизонту Hd(е), в якому міститься 5,6% гумусу, глибше його лише 0,6-1,7%. Рухомого фосфору в цих ґрунтах міститься 5-10мг/кг ґрунту, легкогідралізованого азоту у верхньому гумусово-слабоелювійованому горизонті Не – 20-70мг/кг ґрунту, а обмінного калію – 120-350 мг/кг ґрунту.

Сірі гірсько-лісостепові ґрунти поширені в комплексі із дерново-карбонатними гірсько-лісостеповими ґрунтами та залягають переважно на південних і південно-західних схилах. Сформувалися під чагарниковою та трав’янистою рослинністю. Ґрунтоутворюючими породами цих ґрунтів найчастіше є глинисті і рідше – вапняки.

Сірі гірсько-лісостепові ґрунти на вапняках відрізняються від місцевих чорноземів і дерново-карбонатних ґрунтів глибшим закипанням від НСl (35-55 cм). Крім того, особливістю цих ґрунтів є те, що в них виділяється ілювіальний горизонт бурого кольору, який утворився в результаті переміщення мулисто-колоїдної частки з верхнього горизонту вниз.

Сіро-гірсько-лісостепові ґрунти мають відносно глибокий профіль – 600-100 см і у верхньому гумусовому горизонті Не містять від 3,5 до 6,2% гумусу. Досить високий в них вміст валового азоту (0.20-0.35%) і незначний фосфору – 0,10-0,12%. Реакція ґрунтового розчину слабокисла або близька до нейтральної (рН водне становить 6,0-7,0), сума увібраних основ складає 27-32мг-екв/100 г ґрунту.

Бурі гірсько-лісові ґрунти приурочені до нижньої частини схилів та окраїн міжгірних котловин. Сформувалися вони під буковими, дубовими, мішаними, сосновими лісами. Ґрунтоутворюючими породами цих ґрунтів є вапняки, глинисті сланці, піщаники, конгломерати і продукти їх вивітрювання.

Профіль цих ґрунтів чітко ділиться на генетичні горизонти: зверху 2-3 см займає лісова підстилка (Но); до 15-20 см – гумусово-елювіальний горизонт Не – коричневий або темно-сірий з бурим відтінком, грудкуватий; нижче до глибини 50-70 см залягає перехідний гумусово-ілювіальний горизонт Ні – коричнево-бурий, грудкувато-горіхуватий.

Бурі гірсько-лісові ґрунти характеризуються досить задовільними фізико-хімічними властивостями: вміст гумусу у верхньому гумусово-елювіальному горизонті (Не) від 2,4 до 3,2%; слаболужні (рН водне – 7,1-7,7), багаті на увібрані основи кальцію і магнію: сума увібраних основ складає 25,1-36,4 мг-екв/100 г ґрунту.

Бурі лісові ґрунти утворилися під лісовою рослинністю на різних породах, проте найчастіше на продуктах вивітрювання вапняків, піщаників, глинистих сланців та ін.

На безкарбонатних породах утворюються типові або вилугувані бурі лісові ґрунти. Продукти розкладу лісової підстилки складаються із гумінових і фульвокислот в однакових частках, тому реакція ґрунтового розчину слабокисла.

Для цих ґрунтів властивий простий профіль. З поверхні до 30-35 см залягає гумусовий горизонт Н, під ним на глибині 80-100 см – перехідний горизонт НРк, а нижче – материнська порода.

Від соляної кислоти ці ґрунти закипають на глибині 35-40 см. У ґрунтах, які сформувалися на піщаниках і конгломератах, закипання від НCl відсутнє.

У понижених елементах рельєфу помітні сліди слабкого опідзолення ґрунтів – наявність присипки SiO₂ і незначного ущільнення в середніх горизонтах профілю. У таких випадках їх можна віднести до слабоопідзолених підтипів.

Бурі лісові карбонатні ґрунти утворилися на карбонатних породах і продуктах їх вивітрювання. Профіль цих ґрунтів короткий (50-60 см), оскільки процеси вивітрювання і руйнування верхніх шарів породи проходять на незначну глибину.

Ґрунти закипають від соляної кислоти з поверхні, бо колоїдні частки насичені кальцієм. Реакція ґрунтового розчину слаболужна. Процеси опідзолення і карбонати кальцію у верхньому горизонті відсутні.

Гумусу в цих ґрунтах нагромаджується більше (до 5-6%), ніж у безкарбонатних. Короткий (15-20 см) темний гумусовий горизонт Н переходить у продукти вивітрювання вапняків і мергелів.

Темно-бурі ґрунти утворюються на висотах понад 800-850 м над рівнем моря і відрізняються від інших темнішим гумусовим горизонтом. Більш темне забарвлення цього горизонту пояснюється тим, що у верхньому поясі погіршуються умови розкладу рослинних решток і гумусу.

У темно-бурих ґрунтах товщина гумусового горизонту доходить до 35-40 см, а кількість гумусу збільшується до 6-7% і більше.

На підвищених ділянках під степовою рослинністю на продуктах вивітрювання вапняків утворюються гірські чорноземи і дерново-карбонатні ґрунти.

Гірські чорноземи мають неглибокий профіль (50-55см), під яким залягають пухкі, щебенисті продукти вивітрювання корінних порід. Залежно від крутизни схилів, частина профілю забарвлена в різний темно-сірий колір, утворюючи гумусовий горизонт. Його товщина має коливатися від 10 до 30-35 см. Структура горизонту дуже дрібнозерниста-порохувата, тому він часто піддається дефляції. Гірські чорноземи містять до 4% гумусу гумінового типу.

Іноді гірські чорноземи, які утворилися на безкарбонатних породах, не закипають від НСl, через що їх називають «літогенно-кислими».

У зв’язку із складністю рельєфу, малою товщиною гумусових горизонтів і переважно великою їх щебенюватістю, а також значними площами виходів гірських порід на поверхню ґрунти Гірського Криму дуже мало освоєні під землеробство.

Так, із загальної площі Кримських гір ріллею зайнято 21,6%, багаторічними насадженнями – 8,7%, пасовищами -15,6% площі зони.

Найбільш інтенсивно використовуються бурі лісові, коричневі, гірські чорноземи і каштанові ґрунти.

Обмежене використання гірських ґрунтів у землеробстві поряд із зазначеними вище особливостями пов’язане також із сильно розвиненою водною ерозією. Особливо великої шкоди тут завдають селеві потоки. Тому під час освоєння гірських ґрунтів важливі наступні ґрунтозахисні заходи: охорона лісів, регулювання стоків, влаштування протиселевих споруд, правильне використання пасовищ, застосування спеціальних систем обробітку ґрунту, терасування і заліснення схилів.

Особливої актуальності для гірських малоземельних територій Криму набуває відновлення і підвищення родючості сильноеродованих ґрунтів, які вибули із землекористування.

Використання буроземних перетворених ґрунтів залежить передусім від товщини гумусового горизонту. Наприклад, перетворені ґрунти на пухких продуктах вивітрювання карбонатних і безкарбонатних ґрунтоутворюючих порід використовують під сади, виноградники, тютюн, ефірно-олійні культури та ін.