12.2 Ґрунти Українського Полісся

Українське Полісся займає північну і північну – західну частину країни і включає майже всю Волинську, Рівненську, Житомирську, Чернігівську, північні райони Львівської,Тернопільської, Київської і Сумської областей.

Загальна площа Полісся становить 11768,3 тис. га, або 19,5% території України.

Згідно з агроґрунтовим районуванням, Українське Полісся є зоною мішаних лісів із дерново-підзолистими типовими й оглеєними ґрунтами. Українське Полісся розташоване в бореальній (помірно-холодній) ґрунтово-біокліматичній області. Воно поділяється на чотири провінції: Полісся Західне, Полісся Правобережне (Центральне), Полісся Лівобережне високе і Полісся Лівобережне низинне.

Місцеві чинники ґрунтоутворення зумовлюють розвиток у цьому регіоні трьох типів ґрунтоутворення: підзолистого, дернового і болотного.

Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елементах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промивного водного режиму. Під пологом світло-хвойних і мішаних лісів розвивається трав’яниста рослинність. У цих умовах на підзолистий процес накладається дерновий.

Болотний процес розвивається при надмірному зволоженні. В таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається оглеєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рослинності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні болота.

У межах Українського Полісся поширені такі ґрунти: дерново- підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дерново- оглеєні, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і чорноземи опідзолені.

Така строкатість ґрунтового покриву обумовлена вологим і м’яким кліматом, великою різноманітністю хімічного і мінерального складу, добре розвиненим мезо- і мікрорельєфом, близьким і дуже нерівномірним заляганням ґрунтових вод, різноманітністю рослинних формацій і різним за інтенсивністю впливом господарської діяльності людини.

На дерново-підзолисті ґрунти припадає 67% орних земель зони. У складі дерново-підзолистих ґрунтів 39% слабо- і середньопідзолистих глинисто-піщаних; і піщаних 53% - середньопідзолистих супіщаних і 8% сильнопідзолистих, переважно легкосуглинкових. До 26% дерново-підзолистих ґрунтів перебувають в умовах постійного перезволоження і належать до глейових.

Дерново-підзолисті ґрунти поширені в усіх провінціях Українського Полісся, займаючи площу 1404,4 тис. га, що складає 49,6 %території зони. Характерною особливістю їх є чітка диференціація ґрунтового профілю на генетичні горизонти. Загальна потужність горизонтів Н і Е в різних районах Полісся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1,0 до 2,0%, ємкість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г ґрунту. Дерново-підзолисті ґрунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки становить 5,0 – 5,6. Завдяки інтенсивному промиванню ці ґрунти мають низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні властивості, низький ступінь оструктуреності і належать до категорії низькородючих ґрунтів.

Дерново-борові ґрунти сформовані на випуклих і рівнинних ділянках борових терас під сухими борами з бідною трав’янистою рослинністю. Ґрунтоутворюючими породами цих ґрунтів є давньоалювіальні і віднольодовикові відклади піщаного і глинисто-піщаного гранулометричного складу.

Серед дерново-борових (бурих) ґрунтів Українського Полісся виділено три підтипи: залізистий, залізисто-ілювіальний та псевдофібровий. Ґрунтовий профіль дерново-бурих залізистих і залізисто-ілювіальних ґрунтів представлений такими генетичними горизонтами: Не – Рі – Р , а дерново-бурих псевдофібрових – відповідно: Не ( гумусово-елювіальний ) – Ре ( перехідний елювіальний ) – Рі (псевдофібровий ) горизонти.

Дерново-борові ґрунти бідні на гумус (0,9 – 1,9%), оксиди, карбонати та інші сполуки; слабозабезпечені поживними речовинами (азот, фосфор, калій ), мікроелементами (бор, мідь, цинк); мають низьку ємкість вбирання і слабокислу реакцію ґрунтового розчину (рН водної витяжки становить 6,0 – 6,5).

Дерново-карбонатні і дернові ґрунти сформувалися на карбонатних ґрунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади, вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків та ін.).

У профілі дернових ґрунтів виділяють такі генетичні горизонти: Н – до 25 см, НР – 25-60 см , глибше 60 см – невивітрені кристалічні породи Р. Дернові ґрунти мають високий вміст гумусу, слабокислу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які вказують на їх високу родючість.

У профілі дерново-карбонатних ґрунтів виділяють такі генетичні горизонти: Нек – до 30 см, Нрк – 30-65 см, нижче якого залягає материнська порода Рк – тверда кристалічна крейда або вапняк. За гранулометричним складом ці ґрунти легко- і середньосуглинкові, містять 2,0 – 2,5% гумусу, лужні ( рН водне 7,8 – 8,0). Внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоутримуючої здатності вони є слабко-розвиненими і, порівняно з дерновими, мають нижчу родючість.

Сірі лісові ґрунти утворились на карбонатних лесовидних суглинках і супісках. Вони мають специфічну будову ґрунтового профілю, що проявляється в меншій диференціації, ніж в дернових. Ґрунтовий профіль представлений такими генетичними горизонтами: НЕ – І (h) – Ірк. За фізико-хімічними властивостями ці ґрунти слабо забезпечені основами, реакція їх слабокисла або кисла (рН сольове 5,0 – 5,5, гідролітична кислотність 3 – 4 мг-екв/ 100 г ґрунту). На відміну від дерново- підзолистих ґрунтів вони більш гумусовані, краще забезпечені поживними речовинами, особливо мікроелементами.

Дерново-оглеєні та лучні ґрунти залягають у слабодренових зниженнях, на водорозділах, надзаплавних терасах. Формуються вони в умовах надмірного ґрунтового і поверхневого зволоження, переважно під трав’янистою рослинністю. Профіль їх характеризується акумуляцією гумусу у верхній частині та поступовим зменшенням його вмісту з глибиною.

В дреново-оглеєних ґрунтах товщина гумусового горизонту Н складає 40 см, під ним до глибини 60 см залягає перехідний горизонт НРgl , нижче якого залягає материнська порода Рgl, як правило, оглеєний лесовидний суглинок або супісок.

Лучні ґрунти утворилися у понижених елементах рельєфу і в заплавах річок. Від дерново-оглеєних вони відрізняються глибоким гумусовим горизонтом (до 70 см ) і дещо більшим вмістом гумусу (до 5% ). Ґрунтоутворюючими породами в них є делювіальні, алювіальні та льодовикові відклади. Будова профілю лучного ґрунту: гумусовий дерновий горизонт Hd , гумусовий горизонт Н , перехідний НР , нижній перехідний оглеєний Pigl і оглеєна материнська порода Pgl.

На лучних і освоєних дернових оглеєних ґрунтах вирощують овочеві і кормові культури.

Болотні ґрунти на Поліссі займають близько 33,5 тис.га. Питома вага їх у загальній площі ріллі зони становить 1,2%. Формуються ці ґрунти в умовах надмірного зволоження, під впливом болотного процесу ґрунтоутворення, характерною ознакою якого є торфоутворення та оглеєння.

Торфоутворення пов’язане з тим, що на заболочених територіях в умовах достатньої кількості вологи внаслідок значного приросту різних трав відбувається нагромадження великої маси органічних речовин. Надмірне зволоження поверхні ґрунту перешкоджає вільному доступу повітря в ґрунт, що сприяє розвитку анаеробних процесів під час розкладання органічної маси. Уся ця органічна маса не встигає розкладається мікроорганізмами і нагромаджується у вигляді бурого торфу.

Під оглеєнням розуміють утворення під шаром торфу щільної глинисто-суглинкової породи сірого кольору із золотистим чи зелено- голубим відтінком, яка формується за умов надмірного зволоження.

Залежно від походження, ботанічного складу рослин, рельєфу та інших ознак, болотні ґрунти поділяються на три основних типи:

- низинні – осокові-очеретні, зеленомохові гіпнові і вільхові;

- перехідні – осоково-сфагнові та гіпнові;

- верхові (мохові ) – сфагнові із сосною, пухівково-сфагнові, багрово- сфагнові.

За ступенем розвитку торфового горизонту розрізняють такі види ґрунтів: мулувато-глейові, торфовисто-глейові, торфо-глейові і торфовища.

Мулувато-глейові ґрунти суцільного шару торфу не мають. На їх поверхні залягає тільки гумусовий оторфований горизонт Нт. У ньому на фоні мінеральної маси трапляються напіврозкладені і нерозкладені рештки болотної рослинності. Цей горизонт має потужність від 15 до 45 см, темно – сірий, мокрий, в’язкий, поступово переходить у сизо-сіру з вохристо-іржавими плямами породу Pgl.

Торфовисті та торфово-глейові ґрунти мають такий самий профіль, як і мулувато-глейові, однак, на їх поверхні залягає шар торфу (Тgl) потужністю до 30 см у торфовисто-глейових і від 30 до 50 см – у торфо- глейових ґрунтах.

На Поліссі найбільш поширені торфовища низинні. За потужністю торфового шару торфовища поділяють на неглибокі ( 50-100 см ), середньоглибокі (100-200 см ), глибокі ( 200 – 400 см ) і дуже глибокі ( понад 400 см).

За ступенем розкладу органічних речовин торфовища діляться на слаборозкладені – зі ступенем розкладання торфу не більше як 20%, середньорозкладені – 20 -30%, добре розкладені (муміфіковані ) – 30 -50% і перегнійні – понад 50%.

Особливістю добре розкладеного торфу є його зольність. За кількістю золи торфовища поділяють на мало- і середньозольні (до 20%), багатозольні ( 20 – 50%).

Ґрунти низинних боліт можуть мати слабокислу, нейтральну і лужну реакцію ґрунтового розчину (рН=5-8). Вони мають високу ємність вбирання, відносно високу насиченість кальцієм і магнієм, містять значні запаси азоту.

Торфові ґрунти за своїми основними фізичними властивостями відрізняються від мінеральних ґрунтів. Зокрема, щільність складення їх у 2,5-10 разів менша, ніж мінеральних, у них значно більше продуктивної вологи, незважаючи на велику кількість недоступної вологи.

Основним меліоративним заходом на цих ґрунтах є зниження рівня ґрунтових вод.

Зона Українського Полісся має великі можливості для розвитку землеробства і тваринництва. Ґрунтово-кліматичні умови сприятливі для вирощування зернових, бобових, прядивних, коренеплодів, картоплі, овочевих, багаторічних та однорічних трав, а також різних ягідних і плодових культур.

Для окультурення і підвищення родючості дерново-підзолистих ґрунтів необхідно здійснювати комплекс агротехнічних заходів, найважливішими з яких є: застосування підвищених норм органічних і мінеральних добрив, вапнування, поглиблення одного шару, осушення і зрошення (за необхідності), запровадження науково обґрунтованих сівозмін.