Слово "епос" у грецькій мові означає розповідь. Це один з трьох основних родів літератури, поряд з лірикою та драмою.

Епічний твір - це твір розповідного жанру, в якому зображено життєві події, людські характери, вчинки.

Зміст епічних творів розкривається у формі авторської розповіді. Автор (найчастіше це сам письменник) виступає ніби очевидцем зображуваних подій, які він описує, про які розповідає, виражає своє ставлення до них.

Серед епічних творів, які пропонує до вивчення програма, - казка, байка, оповідання. В залежності від віку та літературного розвитку школярів програма пропонує епічні твори: у 5 класі - казки, у 5-7 класах - оповідання.

З метою посилити увагу учнів до тексту використовують такий прийом, як розповідь (переказ), близько до тексту.

Розповідь чи переказування буває: стислим, розповідь - витяг, творчий переказ. Така робота сприяє розвитку мовлення школярів, збагачує їхній активний словник.

У епічних творах відтворюється життя, дійсний, об'єктивний хід подій, і автор є як би простим оповідачем. Але мета епічного тексту, як і будь-якого іншого, - довести читачеві важливу для автора ідею. Події в епічному творі дані в авторському викладі, збудовані в авторській логіці (сюжетною), герої і їх вчинки іноді безпосередньо оцінюються автором. Тому, не дивлячись на те що автор оповідання здебільшого прихований, ми повинні допомогти дитині побачити авторську позицію, його відношення до людей, збагатити дитяче уявлення роздумами дорослої, розумної, такої, що багато побачив в житті людини, про взаємини людей, причини і наслідки вчинків.

Основою епічного тексту є сюжет, він його "цементує". У чарівній казці розвиток сюжету визначається втручанням чарівних надприродних сил. У російських народних казках існує декілька типів сюжетів: що розвиваються через бій з супротивником, засновані на рішенні важкої задачі і ін. У казках авторських, вже як в житті, в основі розвитку сюжету лежать вчинки героїв, їх поведінка, що визначаються якостями їх характеру. Розвиток сюжету, послідовність подій визначають шлях аналізу будь-якого епічного твору, тому нам дуже важливо, особливо якщо наші читачі ще малі і недосвідчені, щоб вони ясно і чітко уявляли собі сюжет епічного твору. Найпоширенішим прийомом осмислення сюжету є складання плану. Це особливо важливо, коли твір достатній велике за об'ємом. План може бути традиційним, а може бути "картинним", тобто мальованим, коли, окрім заголовка, діти малюють ілюстрацію до події.

Велике значення в роботі з епічним текстом має осмислення фіналу твору. Адже в тому, як автор завершує сюжет, виявляються його головні позиції в оцінці героїв і їх вчинків. У фіналі автор "нагороджує" своїх коханих і "карає" злих, неприємних йому героїв. Так поступає А.С. Пушкін в своїх казках, "караючи" жадібну стару або злу, заздрісну мачуху.

Епос, як і будь-який інший поетичний рід, завжди знаходиться в русі. Він історично мінливий і, по суті, як би наново народжується в кожному епічному творі великого художника. У епічному творі завжди розповадається про людські долі, про те, що вже здійснилося, вже було.

Епос дає можливість розкривати життєві явища в їх причинно-наслідкових зв'язках, взаємовідображеннях, зчепленнях одиничного із загальним.

В результаті грунтовного оповідання (характерного для будь-якого епічного жанру), що розгортається, кожна конкретна подія постає "як окремий прояв багатобічного, цілого буття"

15. Методика вивчення календарно-обрядових, родинно-побутових та та соціально-побутових пісень у 6 класі

Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної зі зміною пори календарного року - весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш втілені анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість їх пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи.

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас тощо.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Вивчення календарно-обрядових пісень має на меті Формування уявлення про зв'язок музики з життям і побутом людини;

-         Визначення особливостей календарно-обрядових пісень;

-         Розкрити призначення календарно-обрядових пісень;

-         Визначення ролі календарно-обрядових пісень в українській національній спадщині.

-         Формування вміння висловлювати власне уявлення про зміст музичного твору логічно, послідовно, обґрунтовано висловати свої думки.

-         Формування співецьких навиків;

-         Виховувати інтерес до української історії;

-         Виховувати потрібність вивчення традицій української історії та культури;

Усе життя українського народу було пов'язане з хліборобського працею. Від урожаю залежав добробут селян. Тому магічними словами і ритуальними діями вони намагалися поліпшити умови свого життя.

Наші предки здавна помітили, що слова мають велику силу. Ними можна втішити й розгнівати, насмішити і налякати, заспокоїти і викликати прихильність до себе. Вони вважали, що ласку богів та сили природи можна привернути словами і піснями. Так виникли календарно-обрядові пісні, які поділялися на цикли за порами року: весняний, літньо - осінній, зимовий.

У різні пори року виконувались різні обрядові (календарно-обрядові пісні). Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. Наприклад: на сільських майданах і галявинах співали веснянки і гаївки, під час Зелених свят — русальні пісні, на Івана Купала — купальські пісні. По закінченню жнив, люди співали жниварські пісні, славлячи землю за те, що дала їм гарний урожай. Під час зимового сонцестояння виконували сонцесяйні пісні.

Колядки прославляли господаря і його сім'ю. Термін «колядка» відбувається від імені богині неба Коляди - матері Нового Сонця. Колядки - це своєрідні духовні жертви на честь народження нового божества Світла. Вони супроводжують різдвяні обрядові дії. Головна мета колядки не тільки прославити господаря і його сім'ю, але і розвеселити їх, створити веселий настрій. У більшості змісту колядок звучить прохання про нагороду: звичайно це обрядова їжа і гроші.

Музичні особливості колядок: акцентований ритм, використання строфи з приспівом або без нього. В приспіві часто виконують слова «Святій вечір», «Добрій вечір», речитативна мелодика і спокійний темп. Колядки виконуються окремими виконавцями або групою дітей під вікном, в сінях або в будинку.

Щедрівки – це такі музично-поетичні твори, які виконувалися українцями в Щедрий вечір перед Новим роком. Їм властива жартівлива тематика. Головний мотив колядки – це мотив прохання, про щастя, здоров'я і благополуччя сім'ї. Музичні особливості щедрівок: помірний ритм, варіаційна форма з приспівом, співучість. Дитячі щедрівки виконуються соло або групою дітей.

Жнивні пісні супроводжують цикл робіт на селі і діляться на три групи: зажинкові( які величають жниць, перший сніп), жниварські ( в яких звучить скарга на важку працю), обжинкові ( звучать бадьоро, завершуючи збір урожаю хліба). Зміст пісень: вихваляння ниви, сонця, хліборобів, Музична особливість жнивних пісень мелодійність, виразність, строгий ритм.

Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов´язані з її особистим життям, подіями в сім´ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об´єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються усі людські почуття — від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання, емоційні прояви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

Інтимна задушевна атмосфера створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. Усе відбувається на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого саду: «Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав»; зоряної місячної ночі: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен пливе»; вечірнього весняного гаю: «Ой у гаю при Дунаю соловей щебече». Романтичний пейзаж є не тільки фоном, але й виконує роль художнього паралелізму — допомагає розкрити внутрішній світ ліричного героя — буяння молодості, тихі ліричні стани юної душі. Він часто доповнюється музичними образами і звуковими асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «бас гуде, скрипка плаче».

Пісні про кохання — це жанрова група пісень, де реальне життя відступає на другий план (так, ніби його і не існує), у них, як правило, не згадуються побутові реалії (предмети щоденного вжитку, елементи домашньої праці). Закохані зустрічаються в ситуаціях, де завжди існує небезпека втратити цю ідилію (прокинеться мати чи почують сусіди і т. п.). Тому незалежно від того, чи оспівується кохання щасливе, чи нещасне, усі ці пісні є сумними і дуже драматичними. Навіть тоді, коли закоханим не загрожує ні розлука, ні нещастя, у них підсвідомо виявляється відчуття, що цей земний рай може бути втрачений.

Крім образів молодої пари, найчастіше створюється образ матері, яка виступає або доброю чуйною порадницею (застерігає дочку від необдуманих вчинків, не пускає до хлопця-гультяя; сина застерігає від дівчат, що вміють чаклувати) або ж злою розлучницею, яка не хоче зрозуміти почуття своєї вже дорослої дитини.

Зустрічаються образи братів та сестер закоханих, що або допомагають влаштувати їм побачення, або перешкоджають їм зустрічатися. Бувають випадки, коли брат чи сестра є суперниками в коханні, недоброзичливими виступають злі сусіди, часто непорядність проявляється з боку близьких друзів (суперницею дівчини є її найближча подруга, що відбирає в неї коханого).

Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна назвати такі: мотив вірності, в якому знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів). Справжні закохані обіцяють один одному кохати «до смерті», запевняють, що будуть кохати «вічно». Саме такі почуття вважалися запорукою щасливого сімейного життя. Йому протиставляється мотив невірного, зрадливого кохання, яке завжди сприймається як велика трагедія для обдуреного хлопця чи дівчини, глибоко переживається. Його супроводжують картини безсонних ночей (коли дівчина до ранку чекає коханого, а він не приїжджає, бо пішов до іншої), відчуття безвихідності, болю зради. Особливого драматизму набуває цей мотив, коли суперницею виявляється близька товаришка (чи товариш). З двома попоредніми тісно переплітається мотив розлуки. Він набуває різноманітних виявів: вимушена розлука двох закоханих, що повні сподівань на зустріч, очікування на вістку від милого (милої); зловіща непередбачена розлука, що віщує розставання, втрату милого, розрив стосунків.

Дуже драматичним є мотив нерозділеного кохання. Часом об´єкт такого кохання і не здогадується про почуття іншого, або ж просто не відповідає взаємністю, що завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навіть смерть). Кульмінація цього мотиву виявляється у піснях про хлопця, кохана якого виходить заміж за іншого, (особливо, якщо вона виходить не з власної волі, а з примусу), і він усвідомлює, що їм уже ніколи не бути разом. Близькою до цього є тема взаємного кохання двох людей, яким не судилося вступити в шлюб через незгоди між їхніми сім´ями чи майнову нерівність (він багатий, а вона бідна). Психологічною напругою ці пісні близькі до балад. Неприйняття буденності у них проявляється через вияв протесту проти усталених поглядів на те, що багатий хлопець не може взяти бідної дівчини, чи що дівчина змушена виконувати волю своїх батьків, виходячи заміж за нелюба.

Розвиток національно-суспільної свідомості, інтеграційні процеси українського народу спричинили виникнення окремої групи ліричної пісенності, в якій основне місце посідають не особисті родинні проблеми чи духовні конфлікти, а всезагальні масові суспільні явища. Це — соціально-побутові (або суспільно-побутові) ліричні пісні, в яких відбилися почуття, роздуми не окремих людей, а певних соціальних груп (козаків, чумаків, рекрутів, наймитів та ін.), викликані подіями чи обставинами суспільного життя народу, характерними рисами станового побуту.

Ці пісні виникли на основі народної традиції — виробленої віками обрядової лірики та родинно-побутової пісенності, яка передувала появі суспільно-побутових пісень. Успадкувавши деякі риси тематики та поетики тих пісенних жанрів, на основі яких вони розвинулись, ці твори синтезували в собі й нові ознаки, породжені розвитком національної свідомості, виникненням нових соціальних груп та ін. Хоча вони неоднорідні за тематикою, різняться жанровими ознаками, способом поетичного викладу, їх об´єднує виражене в них ставлення до дійсності — вони відбивають настрої та почуття певних груп народу, викликані тими чи іншими явищами суспільного життя. Ця прикмета зближає соціально-побутові пісні з історичними. Тому тривалий час дослідники не виділяли їх в окрему групу. Але на відміну від історичних, вони не пов´язані з конкретними подіями, не згадують дійсних фактів, імен осіб. їхні герої — типові узагальнені образи козаків, чумаків, рекрутів і т. п. Крім того, в історичних піснях, що є жанром героїчного пісенного епосу, домінує епічне начало (опис самої події, вчинків героїв тощо), а у соціально-побутовій ліриці сюжетність чи подієвість майже відсутня — увага зосереджується на почуттях, переживаннях, роздумах, тобто внутрішньому психологічному стані, спричиненому певною подією чи явищем. Суспільно-побутові пісні є ліричними піснями, в яких історичне буття народу передається лише крізь призму його сприйняття загальнонародною свідомістю, виявляється в узагальнених поглядах на життєві явища з точки зору національного світосприймання, народної моралі, етики та естетики.

Відповідно до тематики суспільно-побутові пісні поділяються на окремі групи, кожна з яких пов´язана з певним суспільним явищем в житті народу (чи точніше — певною соціальною верствою). В. Балушок пов´язує виникнення груп суспільно-побутових пісень із традицією існування соціальних громад та професійних союзів, кожен з яких мав свої закони, обряди та правила вступу, вимоги поведінки. Одна з перших спроб тематичної циклізації соціальної лірики здійснена Ф. Колессою в праці «Українська усна словесність» (1938). Виділяючи окремий жанровий різновид станові пісні (на противагу поезії хліборобського стану), він зараховував до нього такі цикли: 1) пісні чумаків; 2) пісні солдатів і рекрутів; 3) бурлацькі й наймитські пісні; 4) ремісницькі пісні.

Цей принцип тематичного поділу в залежності від соціальних груп народу зберігся в українській фольклористиці до сьогодні. Однак тематичних циклів налічується значно більше — нові суспільні обставини породжують виникнення різних верств чи груп, а відтак з´являються й нові цикли суспільно-побутових пісень.

Родинно-обрядова творчість — це система ритуально-обрядових дій у пісенно-музичному супроводі, які виконуються з нагоди основних етапів життя людини. У наші дні ці обряди становлять частину народних традицій. У минулому ж вони не сприймались лише як традиція і кожному їх елементові надавалось важливого утилітарного чи магічно-ритуального значення.

Система родинної обрядовості є однією з найархаїчніших в усній народній творчості (за давністю виникнення та творення вона поступається лише магії та календарній обрядовості). Вона зароджувалась у час, коли людина починала усвідомлювати своє місце у світі, спостерігаючи за змінами у своєму житті та житті оточуючих, вбачаючи певну циклічність та повторюваність у зміні поколінь.

Як і календарно-обрядова творчість, родинна обрядовість виникає на основі тотемічно-анімістичних вірувань та культів і тісно пов´язана з магією. В архаїчні дослов´янський та праслов´янський періоди ритуально-обрядова система, пов´язана з плином людського життя, була дуже різноманітною і включала багато етапів. Деякі з них у ході історичного розвитку віджили, інші — значно видозмінились, втративши своє первісне значення.

З-поміж усього розмаїття до нашого часу збереглися лише системи обрядів весілля, народження дитини, смерті та ритуальні дії, пов´язані із закладенням та будівництвом нового дому та новосіллям.

Для наших далеких предків, які поділяли світ на «своїх» і «чужих», «живих» та «мертвих», усі ці обряди були пов´язані з переходом межі та переселенням в інший світ. Так, наречена повинна була переходити у світ «чужих» (інше плем´я, рід, до родичів свого чоловіка); покійник відправлявся у світ «мертвих» духів; а новонароджений — навпаки — із потойбіччя у світ «живих»; при переселенні в інший дім (а це у період кочування племен, як правило, було пов´язано з переселенням на іншу територію, часто значно віддалену від місця попередньої стоянки), люди переселялися у світ «чужих» (інший ліс, річка, поле тощо — відтак — інші духи, що володіють цією територією), який згодом, після виконання певних ритуалів, повинен був стати світом «своїх».

Ймовірно, що, окрім вище згаданих обрядів, були й інші, які не збереглися, а ті, що дійшли до нас у видозміненій формі, зберігаючи значні нашарування пізніших епох, доносять відгомони далекої доісторичної доби.