Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

конституцією «розвинутого соціалізму» 1977 р. Вперше 5 грудня 1965 р. (день прийняття сталінської конституції) невелика група дисидентів зібралася біля пам'ятника Пушкіну у Москві. Найкрамольнішим їх гаслом було: «Поважайте власну конституцію».

Після Гельсінкської наради країн Європи, де керівники держав, у тому числі СРСР, зобов'язались поважати права людини, виникли нові об'єднання активістів дисидентського руху (так звані гельсінкські групи). Перша група виникла у Москві в травні 1976 р. Її організатори - фізик Юрій Орлов, робітник Анатолій Марченко (загинув у 1985 р. у в'язниці під час голодування протесту), філолог Лариса Богораз та ін. Згодом гельсінкські групи виникають по всій країні. У листопаді 1976 р. утворилася Українська гельсінкська спілка (письменник Микола Руденко, журналіст В'ячеслав Чорновіл, юрист Іван Кандиба та ін., усього 37 осіб). Учасники руху боролися за дотримання зобов'язань, що їх узяв на себе СРСР.

Правозахисники домагалися цілком законних речей і діяли в межах закону, однак влада нещадно їх переслідувала. По всій країні відбувались судові процеси над правозахисниками. Звинувачення, що їм пред'являлися, підганялися під статті кримінального кодексу. Піднесення дисидентського руху в СРСР відбивало загальну глибоку кризу комуністичної тоталітарної системи.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА СРСР

Друга половина 60-х років позначилася загостренням відносин між двома найбільшими комуністичними державами - СРСР і КНР. Навесні 1969 р. розгорнулися бої на радянськокитайському далекосхідному кордоні.

У відносинах з «табором соціалізму» радянське керівництво взяло на озброєння так звану доктрину «обмеженого суверенітету». СРСР демонстрував неприхований намір тримати під своїм контролем внутрішнє і зовнішнє життя східноєвропейських країн, а в разі загрози - організувати каральні операції проти «відступників». У серпні 1968 р. Москва разом із сателітами здійснила поліцейську акцію, придушивши паростки демократії у Чехословаччині.

Війна Сполучених Штатів проти ДРВ та збройні сутички між СРСР та КНР схиляли керівників обох протилежних військово-стратегічних блоків до пошуку компромісів. Виразом цієї тенденції стали візити американського президента Річарда Ніксона у Москву (1972 і 1974) та радянського лідера Л. Брежнєва до Вашингтона (1973). У результаті були підпи-

150

сані важливі документи: «Основи взаємовідносин між СРСР та США», Договір про обмеження систем протиракетної оборони, Тимчасова угода про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1) (травень 1972 р.), Угода про відвернення ядерної війни (червень 1973 р.) та ін. Вищезгадані політичні кроки знаменували собою початок нової зовнішньої політики - розрядки міжнародної напруженості, яку почали проводити обидва супротивні блоки.

Радянський Союз узяв активну участь у підготовці та проведенні Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, робота якої успішно завершилась у столиці Фінляндії Гельсінкі влітку 1975 р. Керівники всіх європейських держав (крім Албанії, де комуністичний режим дотримувався політики самоізоляції), а також США та Канади підписали підсумковий документ - Заключний акт Наради. Учасники зобов'язалися дотримуватися принципів мирного співіснування та поважати права людини.

Курс на розрядку міжнародної напруженості дав змогу перепочити загнаній у перегонах озброєнь економіці СРСР і, водночас, справляв значний пропагандистський ефект, оскільки відповідав прагненням народів світу покласти край загрозі ядерної війни. Радянська зовнішня політика 70-х років здійснювалася під гучним гаслом «програми миру», яка носила декларативний характер. А як тільки трапилася можливість насадити комуністичний режим на південних кордонах СРСР, брежнєвське керівництво, не вагаючись, у грудні 1979 р. дало наказ про вторгнення радянської армії у суверенний Афганістан. Ця акція грубо порушила норми міжнародного права, вона безоглядно відкинула політику розрядки й усі гельсінкські домовленості. Агресія СРСР принесла людські жертви і руйнування. У війні загинуло понад 15 тис. радянських солдатів і офіцерів.

Рішення СРСР про розміщення у країнах-сателітах ракет середнього радіусу дій у 1979 р. прозвучало різким дисонансом закликам Москви до миру. Наприкінці 1983 р. держави НАТО вирішили розмістити на своїх територіях американські ракети аналогічного типу з метою запобігти зростанню радянської переваги на Європейському континенті. Народи світу, які сподівалися на продовження політики розрядки, у середині 80-х років через агресивну політику СРСР опинилися перед загрозою чергового витка перегонів ядерних озброєнь.

151

довжують штовхати вперед широку й активну програму посилення радянського військового потенціалу для підтримки своїх політичних цілей.

Разюча риса цих програм - не прискорення їх в останні кілька років, а більш-менш стійкі темпи зростання впродовж одногодвох десятиріч. Ми очікуємо продовження цього зростання...

ВИСЛОВЛЮВАННЯ А. САХАРОВАУ 1980 р. ПІД ЧАС ЗАСЛАННЯ В ГОРЬКОМУ

А. САХАРОВ ПРО МІЖНАРОДНЕ ТА ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ В СРСР

В 60-70-ті роки СРСР, використовуючи свій зрослий, хоч і однобічний економічний і науково-технічний потенціал, здійснив кардинальне переобладнання і розширення своїх озброєнь. Відбулася (і продовжує посилюватися) серйозна зміна співвідношення сил у світі. Звичайно, розвиток нової техніки і кількісне нагромадження озброєнь відбулося не тільки в СРСР, але й в інших технічно розвинутих країнах (майже в усіх), це взаємно підштовхуючий процес. У США, зокрема, в деяких галузях розвиток йшов, можливо, на більш високому науково-технічному рівні, і це, з свого боку, викликало тривогу в СРСР. Проте для оцінки ситуації дуже важливі особливості СРСР - закритої тоталітарної держави з фактично мілітаризованою економікою і бюрократично-централізованим управлінням, які роблять його посилення відносно більш небезпечним...

Захист прав людини став світовою ідеологією, яка об'єднує на гуманній основі людей всіх національностей і найрізноманітніших переконань...

Десятиріччя тотального терору, старі й нові забобони, принада відносного добробуту після поколінь розрухи... постійна необхідність «ловчити», «комбінувати», порушувати правові норми - все це глибоко спотворило свідомість найширших мас населення. Ідеологія радянського міщанина - (я говорю про гірших...) складається з декількох нескладних ідей.

1.Культ держави, в якій поєднуються в різних комбінаціях схиляння перед силою, наївна впевненість, що на Заході гірше, ніж у нас, вдячність «благодійнику» державі й у той же час страх і лицемірство...

2.Егоїстичне прагнення забезпечити свій і своєї сім'ї добробут, «живучи як усі», - з допомогою блату, крадіжок, які прикриваються начальством, і обов'язкового лицемірства...

153

3. Ідея національної переваги. Важких історичних погромних форм набуває вона у деяких росіян, але не тільки у них...

Це дуже тривожні симптоми після 60 років проголошуваної «дружби народів».

Офіційно комуністична ідеологія - інтернаціоналістична, але тихо використовуються націоналістичні забобони... посилено експлуатується загальнонародна трагедія війни і та гордість, яка пов'язана у людей з їхньою участю в історичних подіях цього часу... Посилено експлуатується загроза війни, сумнозвісні американські бази, які оточили нашу країну, культивується почуття підозрілості до підступів «імперіалістів». Народ, який пережив страшні втрати, жорстокості та воєнні руйнування, понад усе хоче миру...

Проте і прагнення людей до миру експлуатується, і це, можливо, найстрашніший обман. Воно використовується для виправдання всього негативного в нашому житті - економічних негараздів, надмілітаризації, для виправдання нібито «захисних» зовнішньополітичних акцій - чи в Чехословаччині, чи в Афганістані, для виправдання закритості суспільства... Населення країни покірно сприймає всі нестачі (вдома воно то ремствує) - м'яса, молока, багато іншого, терпить кричущу соціальну нерівність еліти і народу, терпить сваволю і жорстокість властей на місцях...

(Сахаровский сборник. - М., 1991. С. 24).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Чиї інтереси виражали організатори відставки М. Хрущова?

2.В чому полягала мета економічної реформи, пов'язаної з ім'ям О. Косигіна? Чому провалилися плани будівництва «розвинутого соціалізму» і комунізму?

3.Які факти свідчили про наростання кризи у промисловості та сільському господарстві у 60-70-ті роки? В чому полягали основні причини відставання радянської економіки?

4.Охарактеризуйте дисидентський рух в СРСР. Які внутрішні і зовнішні фактори спричинили його посилення?

5.Які характерні ознаки дисидентського руху відзначає документ Української Гельсінської групи?

6.Прочитайте висловлювання А. Сахарова про політичне життя в СРСР і його зовнішню політику. Визначте характерні риси політики комуністичного керівництва періоду «застою».

154

§ 20. «ПЕРЕБУДОВА» ТА РОЗПАД СРСР (1985—1991)

КУРС НА «ПРИСКОРЕННЯ» СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Після смерті у 1982 р. Л. Брежнєва його спадкоємцями на найвищій партійно-державній посаді були хворі люди похилого віку - Юрій Андропов (помер у 1984 р.) та Костянтин Черненко (помер у 1985 р.). У березні 1985 р. дещо оновлене політбюро ЦК КПРС висунуло на посаду генерального секретаря наймолодшого із своїх членів - 54-річного Михайла Горбачова. Новий лідер усвідомлював економічний занепад держави і намагався реформувати, підправити «скривлену» будівлю соціалізму, у той же час не порушуючи її фундаменту.

Уквітні того ж року на пленумі ЦК КПРС він закликав подолати застійні явища і розпочати перебудову усіх сфер життя країни. Гасло перебудови з ентузіазмом зустріло населення країни. Відкривались перспективи демократизації суспільства, подолання усього негативного, що накопичилось у роки «застою». Основою перебудови мав стати курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Горбачов закликав до створення нового господарського механізму, до широкого впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.

Пріоритетним напрямом прискорення повинен був стати розвиток машинобудування як базової галузі економіки. Реформа передбачала надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна платня стала пов'язуватися з результатами господарської діяльності. Робітники отримали право обирати керівників підприємств. Перші вибори директора відбулись на Ризькому автомобільному заводі. З метою підняти якість продукції (лише 7 % її відповідали міжнародним стандартам) на підприємствах вводилось держприймання.

У1987 р. були опубліковані закони «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію» та інші, які відкривали шлях ринковій економіці й розвитку її приватного сектору.

Устолиці відкрився приватний ресторан. Почали виникати комерційні фірми, приватні магазини, з'явились багаті люди, серед них і комуністи, які розбагатіли на законній основі.

Однак кооперативний рух упродовж короткого часу було спотворено. Все більше з'являлось посередницьких фірм при заводах і фабриках, господарями яких через родичів або підставних осіб були керівники цих же підприємств, корумповані державні та партійні чиновники. Фірми нічого не вироб-

155

ляли, лише скуповували сировину або продукцію за державними цінами, а перепродували її за спекулятивними. Виникла «тіньова економіка», де господарями стали кримінальні елементи.

У 1990 р. з'явились закони, що надавали можливість створювати малі та спільні (з участю іноземного капіталу) підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки. Все ж відчувалась відсутність необхідної законодавчої бази в приватному секторі господарства, що призводило до розгулу корупції.

Командно-бюрократична система після незначного переляку, викликаного скороченням кількості міністерств, відомств, швидко отямилась і твердо ступила на шлях повзучого саботажу перебудови. У центрі приймали рішення, які не поспішали виконувати місцеві органи влади. Кремлівське керівництво розгубилось, дедалі більше зневірюючись у можливості економічних реформ. Ідеологічна зашореність не давала змоги їм рішуче узяти курс на ринкову економіку (адже замість соціалізму це вже був капіталізм), а альтернативи не було.

Програма «соціалістичної ринкової економіки», з якою виступив голова уряду Микола Рижков у травні 1990 р., передбачала різке підвищення цін із виплатою певних компенсацій. Програма посилила ажіотажний попит на усі товари широкого споживання і посилила інфляцію (25 % у 1990 р.).

У липні 1989 р. розпочався страйковий рух у шахтарських регіонах: Кузбасі, Донбасі, Карагандинському басейні. Поштовхом до початку масових страйків було погіршення забезпечення шахтарських регіонів продовольчими товарами. Однак

Страйк

шахтарів

156

глибинні причини полягали у невдоволенні шахтарів діями уряду, неспроможного втілити у життя курс на «прискорення» соціально-економічного розвитку. У страйкову боротьбу втягувалися інші загони трудящих. Поступово страйки стають звичними, завдаючи дедалі більшої шкоди народному господарству.

Провал горбачовського курсу «прискорення» ставав очевидним. Спад виробництва не припинявся, порожніла державна казна. Становище загострювали стихійні лиха та аварії. 26 квітня 1986 р. трапилася жахлива Чорнобильська катастрофа. Вона мала глобальний характер. Увесь світ бив на сполох, і лише керівники СРСР намагалися приховати наслідки аварії від своїх громадян.

ПОЛІТИКА «ГЛАСНОСТІ». ПОСИЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ

У січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС М. Горбачов висунув ініціативу з розвитку гласності і демократизації суспільства. Зростало критичне осмислення пройденого країною шляху. Було створено комісію для додаткового вивчення матеріалів про сталінські репресії, яка дійшла висновку про цілковиту необґрунтованість звинувачень, пред'явлених партійно-держав- ним діячам минулого.

Зусиллями редакційних колективів у журналах «Огонек», «Знамя», «Дружба народов», «Новьій мир» були опубліковані твори А. Рибакова «Діти Арбату», В. Гроссмана «Життя і доля», А. Приставкіна «Ночувала золота хмаринка», Д. Граніна «Зубр», публіцистичні статті Ю. Карякіна, А. Нуйкіна, Ю. Черниченка й інших авторів, які критично оцінювали історію радянського суспільства, наводили читачів на роздуми щодо аморальності та антигуманної сутності комуністичного режиму. З політикою гласності значно зросли тиражі газет і журналів, визначилася конфронтація у пресі між захисниками «чистоти ідей соціалізму» та їх критиками.

Протистояння у засобах масової інформації відбивало боротьбу у вищих ешелонах влади. На жовтневому 1987 р. пленумі ЦК КПРС перший секретар Московського міськкому КПРС Борис Єльцин піддав різкій критиці роботу секретаріату ЦК і вніс пропозицію створити демократичні механізми керівництва партією та державою, які б виключали концентрацію влади вузькою групою осіб. За це він був виведений із політбюро і потрапив у неласку до генерального секретаря.

У грудні 1989 р. компартія Литви в особі її лідера Альгірдаса Бразаускаса на своєму з'їзді оголосила про радикальну зміну програми і про організаційний вихід із складу КПРС. Цей безпрецедентний крок викликав бурхливу реакцію Кремля.

157

До Вільнюса негайно вилетів Горбачов. Однак ні умовляння, ні погрози з боку лідера КПРС не похитнули позиції литовських націонал-комуністів.

Консервативне крило КПРС, зі свого боку, стало ініціатором утворення Російської комуністичної партії як ударного загону КПРС. Її лідери закликали боротися з будь-якими спробами відійти від марксистсько-ленінського вчення.

З часом М. Горбачов переконався, що всередині партії недостатньо сил, які могли б здійснити перебудову. Він спробував шукати опори в усьому суспільстві. За його пропозицією до конституції були внесені зміни, які стосувалися структури вищих органів державної влади. Утворено два законодавчі органи - З'їзд народних депутатів і Верховну Раду.

Вибори народних депутатів СРСР відбулися у березні - квітні 1989 р. у гострій політичній боротьбі. У них взяли участь нові неформальні політичні організації, фронти і рухи, які виникли у багатьох республіках. Вони активно домагалися виборів на альтернативних засадах, реєстрації своїх кандидатів у бюлетенях для голосування. У багатьох регіонах, де рівень політичної активності населення був високим, компартійні функціонери зазнали відчутної поразки (Москва, Ленінград, Свердловськ, Київ, західноукраїнські області, республіки Прибалтики та ін.).

25 травня 1989 р. відкрився І З'їзд народних депутатів СРСР. Більшість з них обиралася на альтернативній основі. Були обранці і від громадських організацій (Академії наук, Спілки художників, Спілки кінематографістів та ін.), а також 100 чоловік від КПРС. Понад 80 % з 2250 обраних депутатів були комуністами, однак багато з них не погоджувалися з офіційною партійною платформою.

Пряма телевізійна трансляція роботи з'їзду стала визначною суспільно-політичною подією і втіленням політики «гласності». Вперше вся країна протягом 12 днів спостерігала полеміку між прихильниками комуністичної системи та її критиками. Виявилось, що можна вступати в аргументовані суперечки із самим генсеком. Трансляція позбавила тоталітарну систему багаторічної недоторканності. На З'їзді сформувалась міжрегіональна депутатська група, яка відкрито стала в опозицію до компартії. Спочатку вона нараховувала 60, а до кінця роботи форуму близько 150 депутатів. Її лідери - Андрій Сахаров, Гавриїл Попов, Анатолій Собчак та інші виступали за впровадження демократичних реформ.

На II З'їзді народних депутатів СРСР, який відбувався у грудні 1989 р., депутати-демократи спробували ввести до порядку денного питання про скасування ст. 6 конституції СРСР

158

1977 р., яка закріплювала монопольну владу компартії. Однак «агресивно-слухняна більшість», як її назвав депутат Юрій Афанасьєв, відкинула цю пропозицію.

Напередодні III З'їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 р.) у суспільстві жваво дискутувалося питання про запровадження у державі посади президента. Підтримана Горбачовим, ця ідея набула реального змісту. III З'їзд прийняв пакет конституційних доповнень, у тому числі й щодо всенародного обрання президента країни та скасування ст. 6 конституції СРСР. Ліквідація монопольної влади КПРС знаменувала собою перемогу демократичних сил країни. Партійні бонзи зрозуміли, що програли, і почали готувати собі тили, таємно переправляючи фінансові ресурси КПРС за кордон. З'їзд зробив «виняток» і сам, без всенародного голосування, обрав президентом СРСР М. Горбачова. Ця посада забезпечила лідерові КПРС свободу маневру в структурах влади, однак не збільшила довір'я до нього народів Радянського Союзу.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ РУХИ

Загальна економічна і політична криза супроводжувалася боротьбою народів СРСР за звільнення з-під опіки Москви. Найактивнішими були республіки Прибалтики. Там у 1988 р. виникли могутні національні організації - Народний фронт Естонії, литовський «Саюдіс» («Єдність»), Народний фронт Латвії, які вперше аргументовано заговорили про вихід із Радянського Союзу. У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. Це був, по суті, початок кінця Союзу.

У лютому 1990 р. «Саюдіс» переміг на виборах у Литві. Наступного місяця Верховна Рада Литви оголосила відновлення державної незалежності своєї країни. У відповідь З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу із Радянського Союзу, або скоріше зводив таку можливість нанівець. Закон вимагав не менше двох третин голосів населення республіки за вихід, потім вона протягом 5 років залишалась у складі СРСР, а відтак треба було знову проводити референдум і таким же числом голосів підтверджувати свій вибір. Спроби Москви вплинути на Литву економічною блокадою наштовхнулися на твердий намір народу відстояти свою незалежність.

На початку 1989 р. виникла, а у вересні того ж року була структурно сформована організація Народний рух України за перебудову. «Рух» швидко став впливовою політичною силою в Україні, опозиційною до компартії. Центром політичної боротьби у республіці були західні області, зокрема м. Львів. Ба-

159