Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

7.Як було проведено об'єднання Німеччини?

8.Які наслідки мало об'єднання Німеччини для її економічного розвитку і світової співдружності?

§16. ІТАЛІЯ

вав агресію фашистський уряд напередодні і під час Другої світової війни?

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ІТАЛІЇ ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ. НАРОДЖЕННЯ РЕСПУБЛІКИ

Внаслідок Другої світової війни Італія опинилась у надзвичайно тяжкому становищі. Фашистський режим привів країну до катастрофи. Понад 3 млн чоловік залишилися без житла; промислове виробництво скоротилося більш ніж удвічі; збір врожаю становив 33 % довоєнного рівня; денна норма хліба не перевищувала 200 г на людину. У зв'язку із знеціненням грошей, нестачею предметів першої необхідності виник «чорний ринок». У містах і селах ширилося безробіття. Мільйони селянських сімей залишалися безземельними або малоземельними, а на півдні країни великі землевласники - князі, барони, поміщики - перетворювали частину своїх володінь у мисливські заповідники та пасовища.

Військова адміністрація союзників контролювала італійську економіку, проводила примусове вилучення підприємств. Розстановка політичних сил у післявоєнній Італії позначалася крайньою полярністю. Розгром фашизму підірвав політичне панування фінансових, промислових і земельних магнатів, розчистив шлях для політичної діяльності антифашистів. У політичному житті Італії активну роль відігравали Христи- янсько-демократична (ХДП), Республіканська, Ліберальна, Соціалістична, Комуністична партії та Партія дії, антифашистські організації і профспілки. Найчисельнішим профцентром стала Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП).

Велику популярність серед населення здобула ХДП, яка виступила за демократизацію країни шляхом проведення політичних і економічних реформ, надання автономії окремим областям. Програма партії передбачала перетворення батраків у приватних господарів, робітників - у співвласників підприємств через купівлю акцій. Підтримка партії Ватиканом значною мірою сприяла її успіху серед католицького насе-

120

лення в усіх регіонах Італії. З різким осудом монархії, за перетворення Італії у демократичну країну виступали Партія дії та республіканці.

Участь комуністів і соціалістів у русі Опору сприяла зростанню їхнього впливу серед населення, зокрема у північних і центральних областях країни. їхні програмні вимоги ліквідації безробіття, підвищення зарплати при скороченні робочого тижня та інші в умовах повоєнних нестатків створювали ілюзію можливості швидкого розв'язання соціальних проблем. Ліберальна й інші партії та організації, що відновили діяльність, виступали за збереження монархії, проведення обмежених економічних реформ.

У перші повоєнні роки особливо гостро точилася боротьба між партіями демократичної орієнтації та прихильниками монархії з питань політичного ладу держави. На 2 червня 1946 р. було одночасно призначено референдум про державний устрій країни та вибори до Установчих зборів. Під час референдуму, в якому вперше взяли участь жінки, за республіку висловилося 55 % дорослого населення, за збереження монархії - 45 % . Результати референдуму свідчили про складну розстановку політичних сил у країні. На виборах до Установчих зборів найбільшу кількість голосів (8 млн) одержала ХДП, на другому місці опинилася Соціалістична, на третьому - Комуністична партії. Лідер ХДП Альчіде Де Гаспері вперше сформував республіканський уряд, до складу якого ввійшли також соціалісти і комуністи.

Площа Св. Петра в Римі

121

Підписавши у жовтні 1946 р. пакт про єдність дій, комуністи і соціалісти намагалися, відтіснивши християнських демократів, завоювати владу. Вони, використавши депутатську більшість, ініціювали в парламенті відставку багатопартійних урядів, прагнули сформувати раду міністрів винятково з представників лівих сил. Назрівало незадоволення деструктивними діями комуністів та їх прихильників. У Соціалістичній партії в січні 1947 р. відбувся розкол. Праві соціалісти розірвали союз з комуністами і підтримали урядову коаліцію. В червні 1947 р. А. Де Гаспері сформував коаліційний уряд без комуністів. Складалася коаліція християнських демократів, республіканців, лібералів і правих соціалістів. З цього часу простежується тенденція до політичної та економічної стабілізації.

Угрудні 1947 р. Установчі збори прийняли конституцію республіки. Вона гарантувала суверенітет народу, свободу особистості, слова, віросповідання, зборів, друку, право на власність, працю, соціальне забезпечення тощо. Згідно з конституцією, главою держави був президент, який обирався парламентом і мав переважно представницькі функції. Законодавча влада належала парламенту, який складався з палати депутатів і сенату. Виконавчу владу здійснював уряд, відповідальний перед парламентом. Конституція стала значним завоюванням італійського народу. Її впровадження вивело Італію у ряд найдемократичніших держав світу.

Улютому 1947 р. Італія підписала мирний договір з держа- вами-переможницями. Вона зобов'язалася не допускати діяльності фашистських організацій, відмовилася від колоній в Африці. З Італії було виведено окупаційні англо-американські війська, і вона повністю відновила свій суверенітет.

Узв'язку з виборами до парламенту, призначеними на квітень 1948 р., в країні в умовах соціальної напруженості відбувалася поляризація політичних сил, загострювалася боротьба між ними. Комуністи і ліві соціалісти організовували масові мітинги, закликали до самовільного захоплення поміщицьких земель, видаючи це за революційні методи переходу до соціалізму. Нерідко відбувалися криваві сутички, під час яких було чимало загиблих і поранених. Частина членів Соціалістичної партії та членів профспілок виступили проти комуністичного екстремізму. В 1948 р. у Загальній італійській конфедерації праці відбувся розкол, і більшість профспілок, відмовившись від співробітництва з комуністами, перейшла до конституційних рамок захисту прав трудящих. У той же час виникла неофашистська партія - Італійський соціальний рух, що тероризувала представників лівих сил.

122

Вибори до парламенту принесли перемогу ХДП і дали змогу А. Де Гаспері сформувати коаліційний уряд у складі християнських демократів, лібералів, республіканців і правих соціалістів.

Приєднавшись до «плану Маршалла», Італія одержала від США 1,5 млрд доларів, які використала для реконструкції економіки. Вже у 1948 р. країна досягла довоєнного рівня виробництва у промисловості, а незабаром - і в сільському господарстві. Цьому сприяла проведена у 1946-1947 рр. земельна реформа. Вона зводилася до викупу державою феодальних латифундій і розподілу землі серед тих селян, які її обробляли. Внаслідок реформи селяни одержали понад 700 тис. га землі.

«ІТАЛІЙСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО». ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА У 60-70-х РОКАХ

50-70-ті роки характеризуються значним економічним піднесенням - «італійським економічним дивом». За ці роки частка Італії у загальних економічних показниках індустріально розвинутих країн зросла майже в 1,5 раза. За темпами економічного розвитку Італія випереджала інші індустріальні країни, поступаючись тільки Японії. Щорічний приріст промислового виробництва становив у середньому 8 - 1 0 %, а в окремі роки - сягав 12 %. Бурхливому піднесенню економіки сприяли внутрішні й зовнішні фактори, зокрема приплив іноземних капіталовкладень, запровадження досягнень науко- во-технічної революції, насамперед оновлення технології виробництва, перебудова структури економіки, її переорієнтація на прибуткові галузі виробництва. Бурхливо розвивалися, зокрема, автомобільна промисловість, машинобудування, електроніка, нафтохімія. Піднесенню сприяли державні субсидії, що надавалися прибутковим галузям господарства, а також їх пільгове оподаткування. Обсяг виробництва збільшувався і внаслідок швидкого піднесення продуктивності праці, впровадження автоматизації у промисловості та інтенсифікації праці. У зв'язку з масовим безробіттям оплата праці в Італії була значно нижчою, ніж в інших країнах Західної Європи. Це давало змогу продавати італійські товари на зовнішніх ринках за нижчими цінами, а виручені кошти вкладати у розширення виробництва.

Вступ Італії у 1951 р. до Європейського об'єднання вугілля і сталі, а в 1957 р. - до Європейського економічного співтовариства забезпечив їй стабільний ринок, довіз дешевої сировини.

Характерною ознакою економічного розвитку Італії було посилення концентрації виробництва. Автомобілебудівна корпорація «Фіат» зосередила у своїх руках близько 80 % випуску

123

автомобілів. Монопольне становище в електроніці належало об'єднанню «Оліветті», у хімічному виробництві - «Монтекатіні», в електроенергетиці - «Едісон». Вихід італійських компаній на міжнародний ринок, масовий туризм (близько ЗО млн туристів щорічно) забезпечили приплив валюти, що вкладалась у розвиток економіки.

Економічне піднесення 50-70-х років вплинуло й на соціальну структуру країни. Збільшилася кількість кваліфікованих робітників, науково-технічної інтелігенції, працівників сфери обслуговування. Зростання загальної зайнятості населення, продуктивності праці помітно поліпшили матеріальне становище трудящих.

До початку 60-х років внутрішню і зовнішню політику Італії формувала центристська коаліція партій на чолі з ХДП. У 60-х роках точилася гостра політична боротьба між блоком урядових партій і лівими силами - комуністами та соціалістами. В країні посилювалася політична криза, раз у раз змінювались уряди. У лютому 1962 р. представник поміркованого крила ХДП Амінторе Фанфані сформував перший лівоцентристський уряд, що заручився підтримкою лівих соціалістів. Уряд провів закон про націоналізацію електроенергетичних підприємств, а також підвищив зарплату деяким категоріям робітників, мінімальні пенсії. Такі заходи сприяли поширенню впливу лівих партій - соціалістів і комуністів, котрі під гаслом поглиблення реформ організовували масові страйки і демонстрації, що охопили 1968-1969 рр. 20 млн. чоловік.

Страйкарі захоплювали підприємства, застосовували тактику короткочасного припинення роботи в окремих цехах. Це негативно відбивалося на загальних показниках виробництва, призводило до зриву договорів, за що фірми змушені були сплачувати штрафи. В окремих регіонах, зокрема на півдні Італії, доходило до збройних сутичок.

Активізувалися й неофашисти. У грудні 1969 р. сталися бомбові вибухи в Римі та Мілані, вчинено напади на політичних діячів. У 1968 р. князь В. Боргезе створив таємну організацію «Національний фронт», що планувала збройний переворот. Крайні ліві організували терористичні загони «Червоні бригади». Вони нападали на державних службовців, захоплювали заручників, від яких вимагали викупів. «Червоні бригади» були тісно пов'язані із закордонними терористичними групами і центрами, які постачали їм зброю і вибухівку. Загострення політичного протистояння, антиконституційні методи боротьби крайніх політичних сил, зростання інфляції призвели до кризи діяльності лівоцентристського блоку.

124

У 70-х роках економічний розвиток Італії почав уповільнюватися. Приріст промислової продукції становив лише 3 % на рік, а в 1974-1975 рр. італійська економіка опинилась у кризовому стані. Італія змушена була вдатися до іноземних позичок, які збільшили її зовнішній борг у 1975 р. до 17 млрд доларів.

Економічний спад у поєднанні з інфляційними процесами посилив протиборство між правими, центристськими і лівими партіями. Воно спричинювало часті зміни урядів, послаблювало виконавчу владу. Ознаками політичної нестабільності були тероризм, зростання впливу мафіозних структур. Жертвами терору ставали державні урядовці високого рангу, політичні діячі різного напрямку і навіть рядові чиновники. Весною 1979 р. «Червоні бригади» захопили і вбили лідера ХДП Альдо Моро. Це викликало масові протести населення проти бездіяльності уряду, які переросли у загальнонаціональний страйк з вимогами викоренити тероризм.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ІТАЛІЇ НАПРИКІНЦІ XX - НА ПОЧАТКУ XXI ст.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Кінець 70-х - початок 80-х років позначився спадом виробництва, що тривав до 1983 р. Тільки з 1984 р. розпочалося повільне піднесення економіки. Однак воно не вирізнялося високими показниками і стабільністю. Участь Італії у західноєвропейській інтеграції, вміле використання дешевої зарубіжної сировини, швидке реагування на вимоги міжнародних ринків, високі прибутки від туризму створювали додаткові гарантії для стабільного розвитку економіки.

Незважаючи на уповільнення розвитку промисловості у 80-х роках, Італія закріпилася серед «сімки» найрозвинутіших країн світу, випереджаючи за окремими показниками Францію і Велику Британію.

Найважливішими проблемами політичного життя Італії у 80-ті роки стала боротьба з тероризмом і мафією. Після трагедії у Болоньї у серпні 1980 р., коли внаслідок вибуху бомби на залізничному вокзалі загинуло 84 і було поранено 200 осіб, в Італії посилилися масові виступи проти терористів. Судовий процес над звинуваченими у викраденні та вбивстві А. Моро, замах на главу католицької церкви Папу Іоанна Павла II у травні 1982 р. свідчили про зв'язок терористів не тільки з мафіозними групами в Італії, але і з закордонними центрами. Внаслідок облав, проведених в окремих провінціях у червні 1983 р., було заарештовано понад 400 злочинців. У 1986 р. в Палермо проведено суд над 500 особами, звинуваченими у зв'язках з сицилійською мафією. У відповідь кримінальні

125

структури організували розправи над державними службовцями і політичними діячами. Судові процеси виявили тісний зв'язок мафії з окремими високопоставленими чиновниками і політичними діячами країни.

На початку 90-х років було проведено широкомасштабну операцію «Чисті руки», спрямовану проти мафіозних об'єднань. Вона виявила нові факти співробітництва окремих політичних діячів і партій з кримінальним світом, який виділяв їм кошти для політичної боротьби і здійснення політичних махінацій. Це призвело до глибокого розчарування населення у політичних партіях, які досі традиційно формували уряди. ХДП розпалася на Італійську народну партію (ІНП) і угруповання «Пакт Сені», більшість комуністів відмежувалися від догм марксизму-ленінізму і прийняли назву Демократична партія лівих сил (ДПЛС).

Криза довіри італійського народу до політичних партій яскраво виявилася під час березневих виборів 1994 р., що принесли перемогу новоутвореним партіям: асоціації «Вперед, Італіє», «Лізі Півночі», неофашистському «Національному альянсу». Вони об'єдналися у консервативний блок «Полюс свободи». Майже одночасно оформився лівоцентристський блок «Оливкове дерево», у якому об'єдналися посткомуністична Демократична партія лівих сил (ДПЛС), ліві християнські демократи, що відкололися від ХДП після її розпаду, частина соціалістів і соціал-демократів. З політичної арени країни зійшли представники партократії та корумповані чиновники партій, які до цього традиційно формували уряди.

До новоутвореного уряду, який очолив керівник асоціації «Вперед, Італіє» мільярдер Сільвіо Берлусконі, вперше ввійшли неофашисти. Це викликало тривогу не тільки в країні, а й у зарубіжних державах. Однак глава нового уряду заявив, що він буде дотримуватися фундаментальних християнських цінностей, боротися за економічний прогрес і розвиток демократії, а в зовнішній політиці йтиме попереднім курсом співробітництва з усіма країнами.

Уряд С. Берлусконі внаслідок міжпартійних незгод уже в грудні 1994 р. пішов у відставку. Позачергові парламентські вибори в квітні 1996 р. забезпечили незначну перевагу в парламенті політичним силам, об'єднаним в «Оливкове дерево».

Утворений в 1996 р. уряд, який спирався на хиткий компроміс об'єднання «Оливкове дерево» і «Полюс свободи», очолив спочатку посткомуніст Романо Проді, а з грудня 1999 р., після чергової кризи, - представник ДПЛС Массімо Д'Алемо. Уряд намагався проводити виважену політику економічного і соціального реформування. В квітні 2000 р. уряд змушений

126

був піти у відставку. Найактивнішим опозиційним угрупованням є «Північна ліга», яка виступає за федералізацію Італії.

У післявоєнний період у країні створювалось 59 урядів. Часті зміни урядів поставили питання про необхідність проведення виборчої реформи. Незважаючи на нестійкість внутрішньополітичного становища, економіка Італії у другій половині 90-х років розвивається з щорічним приростом у 2 - 3 % ВВП, в перші роки XXI ст. цей показник зменшився до 1%. Італія за загальним показником ВВП займає в сучасному світі шосте місце.

На парламентських виборах у квітні 2001 р. більшість італійців, розчарувавшись у політиці лівоцентристського уряду, проголосували за консервативний блок «Полюс свободи». Новий уряд було сформовано з впливових партійних функціонерів партій блоку «Полюс свободи». Вдруге прем'єр-міністром Італії став медіамагнат С. Берлусконі, статки якого оцінюються у 12 млрд доларів. Прихід уряду С. Берлусконі до влади відбувся на фоні загострення соціально-економічної ситуації у країні. У лютому 2002 р. у парламенті гостро обговорювалося питання про несумісність бізнесової діяльності мільярдера С. Берлусконі з виконанням ним обов'язків прем'єр-міністра. Після тривалих дискусій депутати прийняли закон про надання дозволу йому займатися власним бізнесом і керувати урядом країни, що є винятком для демократичних країн Заходу.

Не дивлячись на часті зміни урядів у сучасній Італії, досягнуто стабілізації виробництва в наслідок реформування економіки. Його суть зводиться до скорочення державного сектору і приватизації підприємств, фінансової підтримки кооперативного сектору і пристосування податкової системи до європейських стандартів. За сумарними показниками державний сектор у економіці Італії на початку XXI ст. випереджує Францію і поступається лише Португалії та Греції.

Суттєву роль у економіці країни відіграють такі монополії, як «Інститут промислової реконструкції», що об'єднує понад 150 підприємств машинобудівної, металургійної, суднобудівної промисловості; нафтогазове об'єднання ЕНІ у складі 160 компаній; концерн «Фіат», який забезпечує 13 % європейського автомобільного ринку; монополіст у галузі електроніки «Оліветті», а також «Монтекатіні» у хімічному виробництві.

Третьою важливою складовою частиною виробничої структури Італії є кооперативний сектор, що об'єднує майже 90 тис. дрібних і середніх виробничих кооперативів. Майже уся продукція цих кооперативів іде на експорт. Головною відмінною ознакою виробництва кооперативного сектору є інтенсивне використання місцевих ресурсів, ремісничих традицій і навики виходу на зовнішні ринки.

127

У цілому ж у щорічному експорті Італії 42 % складає продукція машинобудування і легкої промисловості.

Зовнішня політика Італії, починаючи з реалізації «плану Маршалла», постійно орієнтувалася на співробітництво з країнами Заходу, на розбудову європейської економічної інтеграції. Італія - одна із засновниць Північноатлантичного блоку, ЄЕС. Разом з тим з 60-х років вона значно розширила економічні і культурні зв'язки з СРСР і країнами Центральної та Східної Європи. Італійські війська неодноразово входили до складу миротворчих сил ООН, сформованих з метою погашення міжнародних конфліктів. У 2003 р. італійський уряд підтримав США у воєнних діях проти Іраку, скерувавши туди збройний контингент. Як член об'єднання найрозвинутіших індустріальних країн світу, Італія має значний вплив на формування основних напрямів міжнародного фінансового й економічного співробітництва.

Італія прагне розширити зв'язки з країнами, що проголосили свою незалежність: одною з перших вона у грудні 1991 р. визнала суверенітет України, а незабаром відкрила в Києві своє посольство. У травні 1995 р. і листопаді 2003 р. відбулися офіційні візити до Італії Президента України Л. Кучми. Відносини між обома країнами розвиваються на основі Договору про дружбу та співробітництво, підписаного у 1995 р. і договорів 2002 р.

Італія є одним з головних торгово-економічних партнерів України в Європі, займає друге місце після Німеччини у загальному обсязі торгового обороту з країнами ЄС. Понад 250 українським підприємствам надано італійські інвестиції, загальний обсяг яких складає понад 80 млн доларів.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Охарактеризуйте соціально-економічне становище і розстановку політичних сил Італії в перші повоєнні роки. Які політичні партії зміцнили своє становище?

2.Які політичні і економічні зміни відбувалися в країні після прийняття конституції?

3.Розкрийте суть «італійського економічного дива» і хід політичної боротьби в країні у 70-80-ті роки.

4.Назвіть факти, які свідчать про зростання політичної нестабільності в країні у 70-80-ті роки.

5.Які зміни відбулися у розстановці політичних сил в Італії на початку 90-х років?

6.Визначте основні напрями зовнішньої політики Італії у повоєнні роки і охарактеризуйте її сучасне міжнародне становище.

128

РОЗДІЛ IV

СРСР. ВІДНОВЛЕНІ ТА НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ

§ 17. СРСР У 1945-1953 рр.

Які характерні риси радянського тоталітаризму? Порівняйте радянську систему управління з нацистським і фашистським режимами в Німеччині та Італії. Яку роль відіграли народи СРСР у розгромі агресивних держав у ході Другої світової війни? Чи вплинула перемога, здобута разом із західними союзниками у Другій світовій війні, на політичну систему в СРСР?

Друга світова війна суттєво розширила кордони СРСР. На заході, за згодою союзників по антигітлерівській коаліції, до Радянського Союзу відійшла частина Східної Пруссії з Кенігсбергом (перейменованим на Калінінград). СРСР закріпив окупацію Литви, Латвії та Естонії, відібрав у Фінляндії м. Петсамо (Печенга) з прилеглою територією. За угодами, укладеними радянським урядом з Польщею, Чехословаччиною та Румунією, ці країни відмовились від претензій на українські землі - Галичину, Волинь, Закарпаття та Буковину. Вперше за багато століть майже всі етнічні українські території об'єдналися в межах УРСР як складової частини Радянського Союзу.

На південному сході СРСР приєднав до себе Туву, яка до 1944 р. була самостійною державою. На Далекому Сході до Радянського Союзу відійшли Південний Сахалін та Курильські острови, які раніше належали Японії.

ПОВОЄННА РОЗРУХА В КРАЇНІ

Перемога сил антигітлерівської коаліції над силами агресії у Другій світовій війні далася дорогою ціною. Керівництво СРСР свідомо занижувало кількість загиблих, тому ще й досі невідоме точне число жертв Радянського Союзу у війні. За приблизними підрахунками, воно перевищило 27 млн. З чоловіків 1923 р. народження, тобто першого воєнного призову, живими залишилося лише 3 %. Найбільші людські втрати випали на долю білоруського та українського народів (відповідно 25 % та 22 % від їх загальної кількості).