Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

збори і одночасно референдум про ставлення до конституції Третьої республіки. Вперше право обирати і бути обраними дістали жінки і військовослужбовці. Переважна більшість населення (96 %) висловилась за введення нової конституції.

У жовтні 1946 р. під час референдуму схвалено конституцію, яка в грудні того ж року офіційно набула чинності. Конституція Четвертої республіки мала демократичний характер. Законодавча влада надавалася двопалатному парламенту - Національним зборам і Раді республіки, що обиралися прямим таємним загальним голосуванням. Конституція закріплювала рівні права чоловіків і жінок в усіх ділянках суспільного життя, свободу слова, право на працю і матеріальне забезпечення, відпочинок і на страйки.

Конституція замінила назву «Французька імперія», якою позначалася Франція зі своїми колоніальними володіннями, новим терміном «Французький союз», колонії перейменовували на «заморські території». Нова конституція значно послабила виконавчу владу. Уряд був відповідальний перед Національними зборами, які могли його змістити простою більшістю голосів. Президент республіки повністю залежав від Національних зборів, які його обирали. Всі акти президента мав затверджувати уряд. Таке послаблення виконавчої влади негативно вплинуло на діяльність усіх наступних урядів і в остаточному підсумку призвело до краху Четвертої республіки.

Перший уряд, сформований на основі нової конституції, очолив соціаліст Поль Рамадьє. Найважливіші посади у ньому належали соціалістам, комуністам і представникам МРП. Серед правлячої коаліції загострилися незгоди з питань внутрішньої та зовнішньої політики. У травні 1947 р. міністрів-комуністів вивели зі складу уряду. З того часу коаліційні уряди республіки формувались із соціалістів, діячів МРП, радикалів і представників правоцентристських партій.

Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Для цього від Національних зборів вони вимагали відставки уряду, організовували політичні страйки. У травні-червні 1947 р. страйкували металісти, залізничники, шахтарі. Загальний страйк у листопаді-грудні 1947 р. охопив 2,5 млн робітників і супроводжувався сутичками між страйкуючими та жандармами.

Взятий комуністами курс на дестабілізацію викликав обурення громадськості. У зв'язку з цим депутати соціалістичної партії розірвали союз із комуністами і перейшли до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова коаліція, відома під назвою «третя сила». Вона правила з листопада 1947 р. до червневих виборів 1951 р.

100

У перші роки Четвертої республіки економічне становище Франції залишалося тяжким. Уряд 1947 р. прийняв перший в історії Франції загальний план модернізації та реконструкції. У 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень. Процес стабілізації економіки проходив нерівномірно. Тільки в 1954 р. розпочалося бурхливе піднесення. Вже у 1956 р. обсяг промислової продукції у 2 рази перевищив довоєнний рівень. Головними причинами економічного піднесення стали розгортання науково-технічної революції, структурні зміни у промисловому виробництві, оновлення основного капіталу і державне фінансування провідних галузей промисловості та сільського господарства.

В умовах стабілізації економіки поступово втрачали силу популістські лозунги комуністів. У політичній боротьбі 50-х років їх потіснили на задній план «Об'єднання французького народу» (РПФ), створене з ініціативи генерала де Голля, а також соціалісти, радикали і МРП. У 1951-1956 рр. у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З приходом до влади у листопаді 1947 р. коаліції «третьої сили» у зовнішній політиці Франції відбулися значні зміни. Франція виступила одним з ініціаторів інтеграції західноєвропейських країн. Вона приєдналася до «плану Маршалла», одержавши допомогу на суму - 3,2 млрд доларів. У квітні 1949 р. Франція вступила до НАТО.

Колоніальна політика всіх урядів у ці роки поєднувала репресії, відкриті воєнні дії з політичними маневрами. Франція проводила криваві колоніальні війни: з 1946 по 1954 р. у В'єтнамі, а з 1956 по 1962 р. - в Алжирі. В результаті розгортання національно-визвольних рухів поневолених народів Париж змушений був у 1954 р. надати незалежність В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі, а в 1956 р. - Марокко і Тунісу.

Постійні зміни урядів, зростаюча інфляція викликали загострення політичної ситуації в країні. Коли у квітні 1958 р. розпочалася чергова урядова криза, що затягнулася на п'ять тижнів, військові 13 травня підняли заколот, вимагаючи сформувати у Франції уряд «національного порятунку» на чолі з генералом де Голлем. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили де Голля главою уряду. У поданій Національним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову конституцію. Другого дня уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка припинила своє існування.

101

П'ЯТА РЕСПУБЛІКА

28 вересня 1958 р. під час референдуму понад 79 % виборців схвалили конституцію П'ятої республіки. Нова конституція суттєво відрізнялася від попередньої, перетворивши Францію у президентську республіку. Центральне місце у владних структурах належало президентові, якого обирали на сім років усі виборці країни. Згідно з конституцією, президент є главою держави і головнокомандувачем збройних сил, призначає прем'єр-міністра й усіх вищих цивільних та військових посадових осіб. Президент підписує і публікує закони, має право повернути на повторний розгляд або винести на референдум будь-який законопроект. У разі конфлікту з парламентом президент мас повноваження розпустити Національні збори і призначити нові вибори.

Законодавча влада за конституцією П'ятої республіки належить двопалатному парламентові: Національним зборам і Сенату. Депутати Національних зборів обираються загальним таємним голосуванням терміном на п'ять років. Сенат формується шляхом непрямого голосування й оновлюється кожні три роки на третину депутатів. Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення «заморських територій», яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах.

Прихильники де Голля у жовтні 1958 р. створили нову політичну партію «Союз на захист нової республіки» (ЮНР), яка під час парламентських виборів у листопаді 1958 р. здобула перемогу. За винятком комуністів усі головні партії країни оголосили себе прихильниками де Голля. У грудні того ж року його було обрано першим президентом П'ятої республіки.

Увнутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, що дало змогу створити стабілізаційний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт.

У60-х роках у Франції триває розвиток науково-технічної революції, яка призвела до змін у структурі продуктивних сил. Кількість осіб найманої праці збільшилася до 70 % всього самодіяльного населення, зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. Продовжувало скорочуватися сільське населення.

Усфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв більш реалістичну позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких володінь в Африці.

102

Ще у 1959 р. де Голль визнав на словах право алжирського народу на самовизначення, проте воєнні дії в Алжирі тривали. Вони обтяжували державний бюджет, викликали протести у зв'язку з численними жертвами. Проти політичного шляху розв'язання проблеми виступали ультраправі. Вони двічі - у січні 1960 р. і квітні 1961 р. - піднімали заколоти в колонії, загрожували висадити десанти у Франції й розпочати громадянську війну. Створивши «Таємну збройну організацію» (ОАС), ультраправі організували терористичні акти, які призвели до жертв серед населення в окремих містах Франції та в Алжирі. Уряд де Голля в березні 1962 р. підписав Евіанські угоди, якими визнавалась незалежність Алжиру. Із визнанням незалежності Алжиру фактично розпалася французька колоніальна імперія.

Взявши курс на утвердження самостійної позиції Франції у світі, уряд де Голля оголосив у березні 1966 р. про вихід країни з військової структури НАТО. Цього ж року де Голль одним з перших із західноєвропейських лідерів відвідав СРСР, підписавши ряд спільних угод. Такі різкі кроки викликали обурення навіть серед колишніх прихильників де Голля. До середини 60-х років проти нього склалась опозиція, яка піддавала критиці його за надмірний націоналізм і тенденції до особистої влади. Все ж таки на президентських виборах 1965 р. де Голль знову переміг конкурентів. Однак вибори свідчили, що де Голль поступово втрачав популярність серед населення.

Піднесення економіки країни у 60-х роках не завжди супроводжувалося підвищенням заробітної плати. У зв'язку із структурною перебудовою промисловості збільшилася кількість безробітних. Щорічно підвищувалися прямі й непрямі податки. Отже, до 1968 р. практично всі категорії населення були незадоволені соціально-економічною політикою уряду.

Навесні 1968 р. Францію охопили масові заворушення. У Латинському кварталі Парижа 10 травня відбулася демонстрація студентів і робітників, котрі вимагали звільнення заарештованих напередодні активістів Сорбонни - паризького університету, реформи вищої школи. Поліція розігнала демонстрантів, десятки людей було поранено. На знак протесту проти розправи 13 травня відбулися масові демонстрації в усій Франції й одночасно розпочався загальний страйк, що охопив понад 10 млн робітників. Страйкуючі вимагали підвищення зарплати, поліпшення соціального забезпечення, ліквідації безробіття. Під час виступів лунали заклики до повалення уряду і встановлення комуністичної диктатури, анархістські елементи здійснювали погроми магазинів і установ.

103

25 травня 1968 р. уряд підписав з представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збільшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Уряд оголосив про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Страйковий рух і масові демонстрації різко пішли на спад.

У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки.

Внаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися нові багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення влади президента, котрий запропонував реформувати сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля, і він заявив про свою відставку.

ФРАНЦІЯ У 70-х РОКАХ

Новим президентом у 1969 р. було обрано Жоржа Помпіду, висунутого голлістською партією, перейменованою в «Союз демократів на захист республіки» (ЮДР). Продовжуючи курс де Голля, Ж. Помпіду шукав компромісу з опозицією. Було оголошено програму створення «нового суспільства», в якому трудящі могли б брати участь у керівництві виробництвом. З цією метою уряд підготував колективні договори, згідно з якими адміністрація націоналізованих підприємств зобов'язувалася щорічно підвищувати зарплату, встановлювався новий порядок визначення мінімуму заробітної плати, яка із зростанням цін переглядалася. Розширювались повноваження місцевих органів влади.

У зв'язку з раптовою смертю Ж. Помпіду в травні 1974 р. відбулися позачергові президентські вибори, на яких переміг представник партії «незалежних республіканців» Валері Жискар д'Естен. Програма нового уряду передбачала створення «передового ліберального суспільства» із «збереженням порядку». У зовнішній політиці проголошувався курс на прискорення політичного об'єднання Європи і поліпшення відносин із США, співробітництво з СРСР.

Виконання цієї програми збігалося в часі з початком світової енергетичної кризи. Уряд виділяв додаткові субсидії нафтовим компаніям для закупівлі нафти на світових ринках, проте врятувати країну від енергетичного голоду не вдалося. У 1975 р. вперше за роки існування П'ятої республіки скоротилося

104

промислове і сільськогосподарське виробництво. Це призвело до різкого підвищення цін на товари першої необхідності і зростання кількості безробітних. Спроби уряду підвищити заробітну плату і сімейну допомогу викликали новий виток інфляції.

З 1976 р. уряд Жискар д'Естена перейшов до політики «економії», проте стабілізувати виробництво не вдалося. Політику уряду піддавала гострій критиці ліва опозиція - соціалісти, комуністи, а також представники правлячої коаліції.

ФРАНЦІЯ У 80-90-х РОКАХ

На президентських виборах у Франції 1981 р. переміг представник Соціалістичної партії Франсуа Міттеран. Після 23-річної перерви вибори до Національних зборів також принесли перемогу лівій коаліції, сформованій із соціалістів і комуністів.

З перших же днів своєї діяльності новий парламент прийняв закон про націоналізацію 18 банків і п'яти найбільших фірм. Частка державного сектору в промисловості зросла до 32 %. Розмір мінімальної зарплати збільшився на 10 %, пенсій і сімейної допомоги - на 20 - 25 % .

Заходи уряду прискорили інфляцію і фактично не змогли поліпшити матеріальне становище трудящих. Окрім того, така політика спонукала великі фірми до переведення капіталу в закордонні банки. Різко скоротилися капіталовкладення у виробництво. Окремі політичні сили, зокрема «Об'єднання на підтримку республіки» (ОПР) і «Союз за французьку демократію», згуртувались і виступили проти націоналізації підприємств. Усвідомлюючи хибність узятого курсу, уряд Ф. Міттерана оголосив про перехід до «суворої економії». Через це у правлячій коаліції виник розкол, і комуністи вийшли з уряду. На виборах у Національні збори в березні 1986 р. перемогли представники правих партій. Був сформований уряд на чолі з лідером ОПР Жаком Шираком. Виникла ситуація, коли президент і глава уряду належали до різних політичних партій, програми яких суттєво відрізнялися. За цих умов президент і глава уряду повинні були шукати компромісні варіанти у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. Націоналізація загальмувалася. Почався зворотний процес - приватизації націоналізованих підприємств. Зростання виробництва відбувалося дуже повільно. Тільки у 1988 р. виробництво зросло на 3,6 % і це був найвищий показник за всі 80-ті роки.

Велика увага приділялась інтеграційним процесам в Європі, розвитку економічних зв'язків з країнами Східної Європи. Одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики

105

залишався курс на зміцнення зв'язків з африканськими країнами - колишніми колоніями.

На президентських виборах 1988 р. знову переміг Ф. Міттеран, який використав відсутність єдності серед правих партій. Вибори у Національні збори призвели до майже рівного розподілу депутатських місць між лівими і правими партіями. Вперше виник парламент без більшості. Це значно утруднювало маневри президента і депутатів лівої коаліції у парламенті. Уряд, який складався переважно з представників ОПР і правих угруповань, продовжував попередню політику компромісів. Виконати передвиборчу програму соціалістів Ф. Міттерану не вдалося. Особливо велике розчарування у населення викликало розорення дрібних підприємств, скорочення робочих місць і зростання безробіття. Кількість безробітних до середини 90-х років досягла 2,5 млн осіб.

Президентські вибори 1995 р. відбувалися в надзвичайно напруженій політичній боротьбі. Праві сили, розгорнувши критику, спрямовану проти соціалістів, звинувачували їх в усіх невдачах економічної та соціальної політики. З семи кандидатів у президенти від різних партій у першому турі жоден не набрав необхідної кількості голосів. У другому турі боротьба розгорнулася між кандидатом від ОПР - досвідченим політиком Жаком Шираком і представником Соціалістичної партії Ліоне лом Жоспеном. Незначною перевагою голосів перемогу здобув Ж. Ширак.

Уже з перших днів свого президентства Ж. Ширак почав зазнавати критики за рішення відновити випробування ядерної зброї. Демонстрації протесту пройшли не тільки у Франції, але й за її межами. Навіть найближчі союзники висловили стримане незадоволення таким рішенням. Лише після проведення серії випробувань ядерної зброї французький уряд у січні 1996 р. оголосив про їх припинення і закриття атомного полігону на атолі Муруроа в Тихому океані. Одночасно було прийнято рішення про скорочення армії з 500 тис. до 350 тис. солдатів, відмову від обов'язкової військової повинності і поступовий перехід до професійної армії.

У внутрішній політиці новообраний президент взяв курс на денаціоналізацію економіки, ліквідацію «соціалістичного експерименту» попередніх урядів. Реформи, що проводилися з метою завершення денаціоналізації, спричинили в 90-ті роки рекордне безробіття (12,5 %) і погіршення соціального становища значної частини населення. В умовах наростання критики урядової політики Ж. Ширак розпустив Національні збори і призначив на травень 1997 р. дострокові вибори, сподіваючись на перемогу урядової коаліції. Однак під час виборів перемогу

106

здобув лівий блок у складі соціалістів, комуністів і Партії зелених. Перед новим урядом, лідером соціалістів Л. Жоспеном, стоять складні завдання у забезпеченні стабільності економічного розвитку, вирішення соціальних питань, а також виконанні зобов'язань Франції в ЄС. До кінця 90-х рр. програма приватизації промислового комплексу в основному була завершена. Доля державного сектору в економіці впала до 17 %. Розміри державних вкладів у конкурентоздатні галузі промисловості і фінансово-банківську сферу були зведені до мінімуму. Податкові реформи визначалися, у більшості випадків, необхідністю запровадження єдиних для країн ЄС стандартів. Реформа податку на прибуток поступово знижувалася і досягла у 2000 р. 33% - одного з найнижчих рівнів у Європі. Приватизація, відмова від регулювання ринків, запровадження єдиних європейських стандартів і євро стали основними напрямами ліберальної перебудови, здійснюваної урядами країни впродовж 90-х років.

Особливості політичного та економічного життя Франції на найближчі роки визначили президентські і парламентські вибори 2002 р., які принесли переконливу перемогу Ж. Шираку та його партії «Об'єднання в підтримку республіки». Внаслідок скорочення представників лівих у Національних зборах (соціалістів і комуністів), президент Ж. Ширак сформував уряд з представників партії «Об'єднання в підтримку республіки» та її союзників і без труднощів продовжує політику перебудови попередньої системи господарювання.

На початку XXI ст. у Франції прискорилася модернізація підприємств, збільшилися темпи зростання експорту, що у значній мірі пов'язано із запровадженням євро. З 1996 р. Франція випереджала своїх сусідів на 0,5 % у зростанні ВВП. Проте у 2003 р. економічне зростання було нижчим за середньоєвропейський рівень і не перевищувало 0,2 % проти 0,4 % для країн ЄС. У 2003 р. на долю Франції припадало 5 % світового обсягу експорту, більша частина якого скеровувалась

україни ЄС.

Уостанні два роки зменшилися іноземні інвестиції в економіку країни і доходи від туризму, у зв'язку із скороченням кількості туристів із США. Іноземних інвесторів відлякує той факт, що у Франції найкоротший, 35-годинний, робочий тиждень. У країні порівняно високий рівень безробіття, особливо серед молоді (у 2003 р. - 2 млн безробітних).

Впродовж 90-х років XX ст. і на початку XXI ст. французькі ліві і праві уряди, підтримуючи курс на розбудову і зміцнення ЄС, одночасно проявляли відмінні від своїх союзників підходи у вирішенні міжнародних проблем. Франція дистанціювалася

107

від США і країн НАТО у вирішенні міжнародних конфліктів останнього десятиліття. Ще помітніше така позиція проявилася з приходом до влади Ж. Ширака, який не підтримав збройних акцій СІП А та їх союзників проти Югославії у 1999 р. й Іраку у 2003 р. Засуджуючи збройне втручання США та інших країн НАТО у Югославію та Ірак, французький уряд пропонує розв'язувати міжнародні проблеми шляхом обговорення їх в ЄС та ООН.

Враховуючи нову розстановку сил у світі після розпаду СРСР та комуністичного блоку, уряд Франції відмовився від розміщення на своїй території ракет типу «земля-земля» і підтвердив свій курс на створення системи європейської самооборони .

Падіння тоталітарних режимів у країнах Центральної та Східної Європи, розпад Радянського Союзу призвели до активізації зовнішньополітичної діяльності Франції у цьому регіоні. Вона однією з перших визнала суверенітет держав, що виникли внаслідок краху СРСР. Так, 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України. Під час візиту міністра закордонних справ Франції до Києва було підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин і консульську угоду про полегшення візового режиму. Візити 1997 р. Президента України Л. Кучми до Франції, Президента Франції Ж. Ширака в Україну у 1998 р. і підписання нових двосторонніх угод відкрили широкі перспективи економічного та культурного співробітництва між обома державами.

Максимальним показником франко-українського товарообороту був 2002 р. - 463 млн доларів. Загальні інвестиції Франції в українську економіку на 2003 р. перевищують 50 млн доларів. В Україні у 2003 р. 133 підприємства працювали за участю французьких інвестицій. Проте за загальними показниками економічного співробітництва з Україною Франція значно відстає від інших країн ЄС.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Які характерні ознаки соціально-економічного і політичного життя Франції у 1944-1946 рр.?

2.Охарактеризуйте політичний і економічний розвиток Франції в роки Четвертої республіки.

3.Порівняйте основні положення конституцій Четвертої і П'ятої

республік. У чому відмінність конституції, подготовленої де Гол лем?

4.Які наслідки для політичної і економічної стабілізації мала конституція П'ятої республіки?

5.Які зміни відбулися у зовнішній політиці президента де Голля?

6.Визначте причини і суть подій 1968 р. у Франції.

108

7.Чим відзначалося політичне і економічне становище Франції у 70-ті роки?

8.Розкрийте суть і наслідки політики президента Ж. Помпіду. Чим зумовлено падіння ролі комуністів у політичному житті Франції у 80-ті роки?

9.Визначте особливості політичного й економічного становища Франції у 90-ті роки.

§15. НІМЕЧЧИНА

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ 1945-1949 рр. І РОЗКОЛ НІМЕЧЧИНИ

8 травня 1945 р. в Берліні було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Розв'язана нею Друга світова війна завдала величезного лиха не тільки народам Європи, а й самому німецькому народові, який втратив понад 13 млн людей, зазнав голоду, руїн, катастрофічного падіння виробництва. СРСР, США, Велика Британія і Франція в спеціальній декларації, прийнятій у червні 1945 р., проголосили, що вони беруть у свої руки верховну владу в Німеччині. Союзні держави поділили країну на чотири зони окупації: радянську, американську, британську й французьку, а Берлін, що опинився у радянській зоні окупації, - на чотири сектори. Усі ці заходи не мали на меті ліквідацію німецької державності й розчленування країни державами-переможницями. Союзники виявили намір підготувати умови для створення нової демократичної миролюбної Німецької держави.

У липні-серпні 1945 р. в берлінському передмісті Потсдамі відбулася конференція глав урядів СРСР, США та Великої Британії (Франція згодом приєдналася до рішень конференції). У документах, підписаних учасниками конференції, зазначалося, що цілями узгодженої політики окупаційних держав є демілітаризація, денацифікація та демократизація Німеччини, тобто цілковите її роззброєння, ліквідація нацизму і перебудова політичного життя країни на демократичних засадах. Територію Німеччини на схід від річок Одера і Нейсе було передано під управління Польщі, а м. Кенігсберг з прилеглим районом - під управління СРСР.

Спочатку союзні держави проводили більш-менш погоджену політику в своїх зонах окупації Німеччини. Однак відразу ж

109