Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

Наприкінці 70-х років на американський ринок, наприклад, було відправлено до 40 % вироблених автомобілів, 16 % прокату чорних металів, ЗО % радіоприймачів та магнітофонів. У свою чергу, із США до Японії надходило майже 86 % споживаного металобрухту, 42 % бавовни, 59 % пшениці.

Широкий експорт високоякісних і дешевих японських товарів призвів до зіткнення інтересів ділових кіл США, Західної Європи та Японії. Ці суперечності набували характеру серйозних політичних проблем, породжували «автомобільні», «текстильні» та інші війни. Уряди Японії змушені виявляти неабияку політичну гнучкість, щоб пригасити подібні конфлікти.

Бурхливий післявоєнний економічний розвиток Японії перетворив її на один з трьох центрів сучасної світової економіки поряд із США та Західною Європою. У середині 80-х років її частка у світовому валовому продукті сягнула 10 %. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі - 4,1 % і значно перевищували аналогічні показники інших держав. Наслідки фінансової кризи 1997 р., яка виникла у країнах Південно-Східної Азії зачепили економіку Японії. Через обвал курсу акцій припинила на деякий час свою роботу Токійська фондова біржа, збанкрутувало багато банків та фінансових компаній. Через банкрутство десятків тисяч компаній рекордної позначки сягнув рівень безробіття (4,3 % працездатного населення). Однак незабаром Японія, не вдаючись до зовнішніх позик, власними силами ліквідувала наслідки кризи й продовжила поступальний розвиток. Країна - світовий лідер за обсягом золотовалютних резервів (понад 820 млрд доларів за даними на 2004 р.). Японська частка світового ВНП складає 15 % (друге місце у світі після США).

ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Внутрішня політика урядів ЛДП відповідала потребам розвитку економіки, підвищення життєвого рівня населення. Вони, незважаючи на тиск зарубіжних імпортерів, захищали інтереси селян, штучно підтримуючи закупівельні ціни на японський рис майже втричі вищими, ніж на світовому ринку. Держава активно фінансувала програми, пов'язані з підвищенням урожайності сільськогосподарських культур.

Уряд Ейсаку Сато (1964-1972) поряд із вирішенням складних економічних проблем активно займався екологічними. Було прийнято чимало законодавчих актів, спрямованих на охорону навколишнього середовища: основний закон про контроль над забрудненням довкілля; закони про виплати компенсацій за збитки, завдані природі; закони про контроль за станом повітряних і водних ресурсів, ґрунтів; про рівень шуму.

250

На основі законодавчих актів розроблено екологічні стандарти, яким має відповідати виробництво, система штрафів за їх порушення.

В Японії широкого розмаху набув антивоєнний, антиядерний рух. У середині 60-х років парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи»: не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території. Громадськість рішуче виступила за повернення з-під управління США японського острова Окінави і домоглася перемоги: Окінава стала 47-ю префектурою Японії.

На початку 1972 р. ЛДП сформувала новий уряд на чолі з Какуей Танакою. Нетривале прем'єрство К. Танаки (два роки) багато хто називає початком «золотого віку» Японії. Під його керівництвом розпочалися масштабні проекти перебудови Японського архіпелагу, що викликало будівельний бум, ліквідацію надмірної концентрації промисловості та населення у найбільших містах і створення нових індустріальних районів у менш розвинутих регіонах. Будувалися швидкісні автомагістралі, залізниці. Зміцнилися позиції японських корпорацій на зовнішніх ринках, помітно зріс рівень життя.

З ім'ям Танаки пов'язаний і найбільший політичний скандал у післявоєнній Японії. На початку 1976 р. під час слідства у справах діяльності американського авіаконцерну «Локхід», яке проходило у США, з'ясувалося, що концерн, аби просунути свою продукцію на японський ринок, витратив на підкуп правлячих кіл ЛДП близько 13 млн доларів. До афер « Локхіда» були причетні урядовці, у тому числі й сам Танака. Колишнього прем'єр-міністра звинуватили в хабарництві і засудили до чотирьох років ув'язнення. Проте у в'язниці він не перебував жодного дня, оскільки мав депутатський імунітет. Незважаючи на судове рішення, К. Танака залишався депутатом парламенту і лідером найбільшої фракції правлячої партії майже до кінця свого життя.

Світова енергетична криза 1973 р. завдала відчутного удару по японській економіці, яка повністю залежала від постачання нафти та сировини. Разом з тим вона змусила уряди приступити до структурної перебудови промисловості. Було прийнято рішення щодо пріоритетного розвитку енергота матеріалозберігаючих технологій, наукомістких галузей господарства (електроніка, виробництво комп'ютерів, роботів, засобів зв'язку та ін.).

У 70-х роках між правлячою ЛДП та опозиційною Соціалістичною партією Японії відбувалися гострі дискусії щодо «сил самооборони». Опозиція звинувачувала уряд у відродженні мілітаризму, збільшенні військових видатків. «Сили самооборони» на той час сягнули 240 тис. чоловік, причому за рівнем технічної озброєності це була одна з передо-

251

вих армій світу. Для заспокоєння громадської думки та опозиції у грудні 1976 р. кабінет міністрів прийняв рішення про те, що асигнування на оборону не повинні перевищувати 1 % валового внутрішнього продукту, як і в попередні роки.

Важливим етапом у післявоєнній історії Японії стало правління уряду Ясухіро Накасоне (1982-1987). Він виступив з програмою «підведення підсумків повоєнної політики». Вона мала на меті перетворити Японію на провідну світову державу не тільки в економічному, а й у політичній та військовій сферах. Спираючись на зрослу економічну потужність Японії, Накасоне закликав позбавитися «комплексу поразки» в Другій світовій війні та приступити до ліквідації усіх систем, пов'язаних з її підсумками. Уряд домагався підняття верхньої межі військових видатків понад 1 % ВВП. Він вніс до парламенту проект «Закону про державну таємницю», який опозиція справедливо розцінила як наступ на свободу друку. Під тиском масових протестів ці проекти були відкликані з парламенту.

З початку 90-х років правлячу партію, внаслідок внутрішньої кризи, залишили десятки політиків різного калібру, які наплодили неймовірну кількість політичних партій і рухів. «Монополія на владу» ліберал-демократів завершувалася. Сама ЛДП завжди є союзом 4 - 6 майже автономних фракцій, із власними фінансами, керівництвом, які постійно виборюють лідерство, однак ніколи не виходять за межі усім зрозумілої ідеології. В першу чергу, це відмова від претензій на роль великої держави, від самостійної воєнної ролі у світі та дотримання непорушного союзу із США. Лідер партії займає крісло прем'єр-міністра й змушений враховувати позиції різноманітних фракцій. Опозиція має усі можливості для повноцінного існування. Проти неї не розгортаються брудні пропагандистські компанії, її не позбавляють засобів масової інформації.

У жовтні 1993 р. ЛДП вперше на парламентських виборах не отримала більшості. Уряд сформували ряд парламентських фракцій. Японія змушена була відійти від так званої півторапартійної системи (коли правляча партія завжди всесильна, а опозиція завжди безсила) і вступила у період різноманітних коаліцій.

У червні 1994 р. у політичному житті Японії відбулася виняткова подія - виникла коаліція між ЛДП і СПЯ. До того часу соцпартія як виразник інтересів «трудящих мас» справно несла вахту провідної опозиційної сили і виступала завжди й в усьому проти ліберал-демократів, які, згідно з партійною доктриною соціалістів, захищали «інтереси великого капіталу»

252

(хоча насправді усі партії є об'єднаннями найрізноманітніших сил). Прем'єр-міністром став голова СПЯ Томіїті Мурояма (1994-1996), в уряді соціалісти одержали п'ять із двадцяти міністерських посад. Обрання Муроями викликало найрізноманітніші «шокові хвилі», як, наприклад, стрибок курсу єни на світових валютних біржах, розгубленість союзників Японії. Однак соціаліст-прем'єр фактично продовжував курс ліберал-демократів.

У роки його правління Японія зіткнулась з економічними труднощами, викликаними спадом виробництва. І хоча ці негаразди багатьма політиками оцінювалися як об'єктивні і тимчасові, все ж на вершині виконавчої влади відбулися чергові зміни. На початку 1996 р. уряд знову очолив представник ЛДП Рютаро Хасімото. Ліберал-демократи повернулися до влади, вдало використавши альянс із своїм основним політичним противником. У липні 1998 р. ліберали знову програли на виборах у верхню палату, лідер партії взяв провину на себе і подав у відставку. Кабінет міністрів очолив його соратник по партії Кейдзо Обуті (помер у травні 2000 р.). У 2000 р. відбулися парламентські вибори, на яких впевнену перемогу отримала ЛДП (233 із 480 місць у нижній палаті). У квітні 2001 р. новий уряд очолив лідер ЛДП Дзюнітіро Коїдзумі.

Зовнішня політика Японії не позначена такими ж успіхами, як економіка. Японія не виступає з ініціативами глобального характеру, її зовнішньополітичний курс прокладається з оглядом на те, як реагуватимуть СІЛА. Це можна пояснити тісними японо-американськими економічними зв'язками: будь-яка негативна реакція СІЛА може позначитися на зовнішньоторговельних операціях і викликати непередбачені наслідки в народному господарстві. Мають рацію ті політики, які говорять про «економічну дипломатію» Японії. Один з японських міністрів закордонних справ відзначав, що 90 % усієї дипломатичної роботи стосується сфери економіки.

У 1972 р. відбулася помітна подія: прем'єр-міністр Танака відвідав Китай. Напередодні візиту він зустрівся на Гавайських островах з президентом США і дістав згоду на нормалізацію японо-китайських відносин. Під час переговорів у Пекіні Танака визнав уряд КНР єдиним законним урядом і заявив про те, що Тайвань є невід'ємною частиною Китаю. Було оголошено про встановлення дипломатичних відносин з Пекіном. Одночасно розірвано дипломатичні контакти з Тайванем. Однак це не вплинуло на активні економічні зв'язки між Японією і Тайванем. У 1978 р. в Пекіні підписано договір про мир і дружбу між Японією та КНР. Укладення цього договору прискорило розвиток зв'язків між двома країнами у різних галузях. Значно зріс товарообіг між ними: з 1,1 млрд доларів у

253

1972 р. до 62,4 млрд - у 1996 р. В одному лише 1994 р. відомі японські фірми відкрили в Китаї 11 підприємств. Серед них відомі виробники побутової електронної техніки «Мацусіта», «Хітачи». Між Японією та КНР залишаються територіальні проблеми (острів Сенкаку, на який претендує Китай).

Японська дипломатія надавала особливого значення розвитку відносин із країнами Південно-Східної Азії. У 1977 р. було проголошено доктрину Фукуди (Такео Фукуда - прем'єр Японії у 1976 -1978 рр.)> яка містила три основних принципи зовнішньої політики: 1) Японія обіцяла не ставати військовою державою, 2) зміцнювати відносини довіри між країнами регіону, 3) сприяти миру і безпеці в Азії. У 1986 р. Японія відкрила свій ринок для товарів країн АСЕАН, надала їм фінансову допомогу і документацію для впровадження передової технології.

Активну зовнішню політику провадив уряд Накасоне. У січні 1983 р. японський прем'єр відвідав СІЛА. Під час візиту американці домагались обмеження напливу японських товарів і створення сприятливих умов для експорту своїх товарів до Японії. Японці ж дедалі більше товарів продають у США і все менше купують в американців.

У період правління уряду Накасоне в країні активно обговорювали можливість участі японських «сил самооборони» у міжнародних акціях під егідою ООН по приборканню агресорів. Загострення воєнної ситуації у зоні Перської затоки в зв'язку з агресією Іраку проти Кувейту, зриви у постачанні палива з цього регіону схилили більшість японського парламенту влітку 1992 р. прийняти пропозицію уряду щодо участі «сил самооборони» у воєнних діях поза межами країни для захисту інтересів Японії і світового співтовариства. З весни 2004 р. японський військовий контингент (близько 600 вояків) приймає участь у складі міжнародних коаліційних сил в Іраку й виконує лише поліцейські функції.

Восени 1997 р. в Красноярську (Росія) відбулася «зустріч без краваток» президента Б. Єльцина та прем'єр-міністра Р. Хасімото. У світі сподівалися на підписання обома керівниками країн мирного договору. Російський президент запропонував укласти не мирний договір (оскільки виходило, що 50 років тривала війна), а договір про мир, дружбу та співробітництво. Ця пропозиція не знайшла підтримки в Японії. За ініціативи Хасімото прийнята програма взаємодії в економічній галузі («план Єльцина-Хасімото»). Росія прокладає нафтопровід через Далекий Схід до порту Находка. Дешева російська нафта покладе край японській залежності від нафти нестабільного близькосхідного регіону, де в останні роки точаться військові конфлікти.

254

Українсько-японські відносини розвиваються у позитивному напрямку. Японія виявила готовність надати допомогу Україні у реформуванні народного господарства. Зокрема, через Світовий банк вона виділила Україні 150 млн доларів. Крім того, досягнуто домовленості щодо конкретної допомоги у галузі ядерного роззброєння і ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Післявоєнний розвиток Японії - це шлях економічних змагань і блискучих перемог. Японському народові вдалося за історично короткий проміжок часу перетворити свою країну на економічно процвітаючу демократичну миролюбну державу, яка відіграє помітну роль у світі.

ДОКУМЕНТИ

КОНСТИТУЦІЯ ЯПОНІЇ. НАБРАЛА ЧИННОСТІ З ТРАВНЯ

1947 р. (Витяг)

Розділ І.

Стаття 1. Імператор є символом державності і єдності народу, його статус визначається волею японського народу, якому належить суверенна влада.

Стаття 2. Імператорський трон є династичним і успадковується відповідно до Закону про імператорську родину, прийнятого парламентом.

Розділ II.

Відмова від війни.

Стаття 9. Щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованого на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних спорів.

Для досягнення мети, вказаної у попередньому абзаці, ніколи в майбутньому не будуть створюватися сухопутні, морські, і війсь- ково-повітряні сили так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається...

(Хрестоматія з новітньої історії. - К., 1972.-С. 152-153).

1.Дайте характеристику окупаційного режиму у Японії і визначте його відмінності від окупаційного становища Німеччини.

2.Проаналізуйте подані статті конституції Японії і визначте її політичний устрій. Що спонукало японців ввести до конституції статтю 9?

3.У чому суть «японського економічного дива»?

4.Визначте основні події політичного життя Японії в другій половині XX ст.

5.Які основні напрями зовнішньої політики післявоєнної Японії?

255

§ 32. КИТАЙ

світової війни було визволено радянськими військами?

ПРОГОЛОШЕННЯ КНР

Китайський народ під час війни з японськими агресорами (1937-1945) зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Загинули численні культурні цінності, були зруйновані міста, країна фактично розпалась на самостійні райони. У Китайській Республіці запанували голод, епідемії, злидні.

У серпні 1945 р. радянські війська провели успішні операції проти японців, розгромивши мільйонну Квантунську армію на суходолі. Величезна територія Північно-Східного Китаю - Маньчжурія - з населенням понад 40 млн чол. стала районом тимчасової окупації радянської армії. Це був один із найбільш розвинутих районів, його частка дорівнювала одній п'ятій усього обсягу промислового виробництва Китаю. Радянська військова адміністрація перетворила Маньчжурію на зону, закриту для представників законного уряду, очолюваного лідером партії Гоміндан (Національна народна партія) Чан Кайші. На її території спішно почали формуватися військові підрозділи Компартії Китаю (КПК). У травні 1946 р. радянські війська залишили Китай.

Влітку 1946 р. наступом військ Гоміндану на контрольовані комуністами райони розпочалася громадянська війна. Чан Кайші наступав проти так званого «особливого району» (стик провінцій Шеньсі - Нінься), основної бази КПК. У березні 1947 р. гомінданівці здобули цей район, однак основні сили комуністів вже на той час були зосереджені на півночі Маньчжурії.

СРСР допоміг Компартії Китаю утворити та озброїти нові армії. В лавах комуністичної Народно-визвольної армії (НВА) служили сотні радянських військових спеціалістів. У свою чергу, СХХІА надавали фінансову та військово-технічну допомогу уряду Чан Кайші. Таким чином, Китай став ареною «холодної війни» двох наддержав.

На першому етапі громадянської війни, з весни 1946 р., ініціатива була на боці урядових військ, однак вже у другій половині 1947 р. армії Чан Кайші змушені були перейти до позиційної оборони. Вирішальні бої розгорнулися у вересні 1948 р. і тривали до літа 1949 р. Наприкінці січня 1949 р. війська НВА під командуванням Лінь Бяо захопили Пекін. Згодом комуністичні війська взяли Нанкін, а в травні 1949 р. - найбільше

256

місто країни - Шанхай. Залишки військ Чан Кайші евакуювались на о. Тайвань.

1 жовтня 1949 р. на центральній площі Пекіна Тяньаньмень було проголошено утворення Китайської Народної Республіки. Комуністи святкували перемогу. У лютому 1950 р. в Москві було підписано Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу між КНР та СРСР строком на ЗО років. У 50-х роках за допомогою СРСР у Китаї було побудовано півтори сотні великих промислових підприємств і важливих народногосподарських об'єктів. Серед них: Уханьський металургійний комбінат, автомобільний завод у Чанчуні, Харбінський льонокомбінат, двоярусний міст через р. Янцзи. Це становило 40 % усіх інвестицій у китайську промисловість.

Китайські комуністи за радянським зразком швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, докорінну перебудову в галузі культури та освіти. У листопаді 1955 р. політбюро ЦК КПК прийняло рішення підпорядкувати державі приватні підприємства промисловості й торгівлі. У 1956 р. протягом 8 - 9 місяців проведено суцільне кооперування сільського господарства.

Як і в СРСР, ці заходи супроводжувалися масовими репресіями. Відповідно до прийнятого «Положення про покарання за контрреволюційну діяльність», за ідеологічні та політичні «злочини», серед яких найстрашнішим була критика КПК, передбачалися смертні вироки та тривалі строки ув'язнення. На площах великих міст КНР проводилися показові суди. Довгі списки страчених «контрреволюціонерів» постійно публікувались у місцевих газетах. Лідер китайських комуністів Мао Цзедун заявив, що всі, хто допускається ідеологічних помилок, є ворогами революції. Якщо взяти статут КПК, чинний між VII (1945) та VIII (1956) з'їздами партії, в якому відзначалося, що «китайські комуністи у своїй діяльності керуються ідеями Мао Цзедуна», то зрозуміло, що за критику вождя будь-кого чекав найсуворіший вирок.

КУЛЬТ ОСОБИ МАО ЦЗЕДУНА ТА СОЦІАЛЬНОЕКОНОМІЧНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ КОМУНІСТІВ КИТАЮ

Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвитку Китаю. Гасла М. Хрущова - «Наздогнати й перегнати СІЛА в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» - втілились у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п'ятирічки. У травні 1958 р. Компартія Китаю проголосила так званий курс трьох червоних знамен: «генеральна лінія» (докомунізму), «великийстрибок»,

«народні комуни». «Стрибок» передбачав досягнення до 1962 р. високих промислових показників, зокрема доведення виплавки сталі з 5,4 млн т до 100 млн т щорічно. З цією метою створювали «малу металургію»: всюди - у селах, містах, на подвір'ях інститутів, шкіл, лікарень, театрів, установ - споруджували сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей, які цілодобово виплавляли схожий на метал продукт. Для виробництва цієї непридатної для застосування «сталі» змарнували 80 млн т вугілля, 40 млн т залізної руди і працю близько 100 млн чоловік.

З серпня 1958 р. протягом кількох місяців усе сільське населення Китаю було загнане у 26 тис. «народних комун». Характерно ознакою було тотальне одержавлення власності - від присадибних ділянок, худоби аж до речей особистого вжитку. Ще однією характерною рисою стала воєнізація праці, створення «трудових армій». Селяни, об'єднані у роти, батальйони, полки на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платили ж за роботу мискою рису. Спочатку завдяки ентузіазму мас підвищувалася продуктивність праці, однак поступово відсутність матеріальних стимулів, виснажлива робота без вихідних викликали протест серед населення, що виявився в селянських заворушеннях, масових втечах із «комун». І хоча державна статистика рапортувала про зростаючі успіхи, гостра нестача продуктів харчування в країні призвела до голоду та мільйонних жертв.

Соціально-економічні експерименти КПК загострили національні проблеми. У районах, де проживали національні

258

ділянки, худобу, хатнє майно. Згорнулося капітальне будівництво, багато підприємств переорієнтувалось на випуск сільськогосподарського реманенту. Із міст у села примусово переселили 20 млн чоловік. Основним гаслом країни стало: «Сільське господарство - основа народного господарства». Ціною над зусиль у 1962 р. вдалося припинити спад виробництва.

Політика «трьох знамен» завершилась повним крахом. Його змушені були визнати самі керівники КПК. З'явилась опозиція в партії. Це наштовхнуло вождя та його найближче оточення

на ідею грандіозної чистки в парти і держапараті під назвою «велика пролетарська культурна революція».

«Велика культурна революція» проводилася у 1966-1976 рр, і стала апогеєм культу особи Мао Цзедуна. У ці роки висувались звинувачення у відступі від ідей Мао і розгортались репресії проти представників усіх верств населення. У серпні 1966 р. на мільйонному мітингу у Пекіні було оголошено про створення молодіжної організації хунвейбінів («червоногвардійців» Мао). Мітинги стали прикметою того часу. Хунвейбіни і цзаофані («бунтарі») громили державні установи, заклади культури, освіти, науки, вишукували ворогів ідей Мао та влаштовували прилюдні судилища над ними. Репресії торкнулися керівних діячів Китаю - Голови КНР (з 1959 р.) Лю Шаоці, генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна, маршала Пен Дехуая та багатьох інших. Розправи відбувалися по всій країні, породжуючи хаос і анархію.

З початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до військових. Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади, які мали назву ревкомів. Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не гаючи часу, розправилася з ними. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села. Внаслідок кампанії із створення ревкомів, завершеної восени 1968 р., встановився безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю.

IX з'їзд КПК (кінець 1969 р.), що пройшов в умовах суворої таємничості, закріпив новий політичний режим. З'їзд прийняв новий статут партії, який містив безпрецедентний пункт про спадковість посади голови КПК. Спадкоємцем Мао ще за його життя було оголошено міністра оборони Лінь Бяо. Однак нев-

259