Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

підбурювали до війни Хрущова. В один з цих днів радянський лідер одержав листа від Фіделя Кастро. Кубинський союзник переконував, що настав слушний момент під приводом самооборони назавжди покінчити з імперіалізмом.

Подолання Карибської кризи залежало від Дж. Кеннеді та М. Хрущова. Різними каналами вони активно вели переговори. Вранці 28 жовтня московське радіо передало відкритим текстом послання М. Хрущова до Дж. Кеннеді. СРСР погодився забрати з Куби ракетно-ядерну зброю в обмін на гарантії США про невтручання у внутрішні справи Куби. У свою чергу СІПА зняли блокаду Куби, дали гарантії невтручання до її внутрішніх справ і погодилися компенсувати СРСР втрату ракетної бази демонтажем своєї ракетної бази у Туреччині.

ДОГОВОРИ ЩОДО ЯДЕРНОГО ОЗБРОЄННЯ

У Карибській кризі керівники обох наддержав виявили здатність до компромісу. З'явилися нові підходи до проблем світової політики. І хоча один з лідерів комуністичного блоку Мао Цзедун заявив, що з огляду на своє величезне населення Китай виживе в атомній війні і побудує на планеті комунізм, дані світової науки спростовували таку можливість. Учені не бачили шансів для продовження життя на земній кулі в разі термоядерного конфлікту. Вони вказували і на неприпустимість радіоактивного забруднення планети внаслідок випробувань ядерної зброї. Мільйони людей страждали на невиліковні хвороби від радіаційного опромінювання. З огляду на це, а також прагнучи продовжити діалог між державами, 5 серпня 1963 р. СРСР, СПІА та Велика Британія підписали у Москві Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. До нього приєдналося понад сто держав світу. Також була досягнута радянськоамериканська домовленість «не розміщувати у космічному просторі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового винищення». У жовтні 1964 р. Пекін вперше здійснив випробування власної атомної бомби і разом з Францією залишався поза колом держав, які підписали Московський договір.

На середину 60-х років понад 40 країн світу мали 600 атомних реакторів, що генерували електроенергію, однак могли бути використані і для ядерних досліджень. За цих умов актуальною ставала проблема заборони розповсюдження атомної зброї. Впродовж другої половини 60-х років завершилася підготовка проекту Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який було підписано в 1968 р. XXII сесія Генеральної Асамблеї ООН переважною більшістю голосів схвалила цей

330

Договір. Він був відкритий для підписання усіма державами, й до нього приєдналися понад сто держав.

Укладені договори мали велике значення, насамперед для покращання екологічного стану планети. Наприклад, через сім років після підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах вміст радіоактивного ізотопу «стронцій-90» на земній поверхні зменшився у 20 разів.

ВТРУЧАННЯ НАДДЕРЖАВ У ВНУТРІШНІ СПРАВИ ІНШИХ КРАЇН

Уроки Карибської кризи були взяті до уваги обома наддержавами. СРСР і США вже не доводили протистояння до межі війни. Проте боротьба за сфери впливу в усіх регіонах тривала.

Гостре протиборство виникло на Індокитайському півострові. У 60-х роках комуністичний В'єтнам організував партизанський рух на півдні країни. США почали надавати допомогу Республіці В'єтнам, СРСР та КНР у свою чергу підтримували ДРВ. У 1964 р. американці безпосередньо втрутилися в індокитайський конфлікт. Розпочалась американо-в'єтнамська війна, в якій збройні сили США виявилися нездатними зламати опір в'єтнамських комуністів. У 1973 р. США змушені були піти на підписання Угоди про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі, вивести свої війська з країни. Комуністичний блок святкував перемогу, оскільки утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (1976) призвело до фактичного усунення впливу країн Заходу з Індокитаю.

Іншою «гарячою точкою» на політичній карті світу залишався Близький Схід. Шестиденна війна (червень 1967 р.) призвела до окупації Ізраїлем сектору Газа та Сінайського півострова, східної частини Єрусалима, західного берега р. Йордану, сирійського міста Ель-Кунейтра і розташованих поблизу нього Голанських висот. Сотні тисяч палестинців - жителів окупованих земель - були зігнані зі своїх земель. Вони знайшли притулок у сусідніх державах, поповнюючи ряди біженців попередніх арабо-ізраїльських конфліктів. Серед них виник і набрав сили рух Опору, який ставив за мету утворення на окупованих землях незалежної держави Палестини і повернення біженців до власних домівок.

Внаслідок складної дипломатичної боротьби Рада Безпеки ООН на пропозицію Великої Британії в листопаді 1967 р. ухвалила резолюцію, яка накреслила шляхи встановлення «справедливого та міцного миру на Близькому Сході». Основні її пункти - виведення ізраїльських військ з окупованих територій; взаємне анулювання всіх претензій і припинення війни між арабськими країнами та Ізраїлем; забезпечення свободи

331

судноплавства в регіоні; досягнення справедливого врегулювання проблем біженців; забезпечення територіальної недоторканності та політичної незалежності кожної держави у регіоні.

У серпні 1968 р. розпочалася збройна інтервенція СРСР та його союзників у Чехословаччину. Паростки демократизації політичного життя у цій країні були розцінені у Москві як «наступ імперіалістичних сил». Війська СРСР, підтримані підрозділами НДР, Болгарії, Угорщини та Польщі провели каральну акцію під гаслом «захисту соціалізму».

Події 1968 р. у Чехословаччині продемонстрували неприхований намір брежнєвського керівництва тримати під контролем внутрішнє життя країн Східної Європи. Такий спосіб дій на Заході називали «доктриною обмеженого суверенітету», або «доктриною Брежнєва». На словах заперечуючи наявність такої доктрини, Москва визначала свої відносини із східноєвропейськими країнами як «колективну відповідальність за долю соціалізму». У 70-х роках залежне від СРСР становище керівництва «братніх країн» щорічно підтверджувала практика кримських зустрічей з майже обов'язковим відпочинком лідерів комуністичних держав у Радянському Союзі. Свою роль у закріпленні системи усталених взаємовідносин відігравали і пільгові ціни на енергоносії та сировину, які СРСР постачав східноєвропейським країнам.

Інтервенція комуністичних країн викликала обурення світової громадськості. Чехословацькі події посилили напруженість у Європі, засвідчивши глибоку кризу в комуністичному таборі. Це, зокрема, виявлялося у суперництві за лідерство в комуністичному русі між Москвою та Пекіном. Виявилися незгоди і щодо територіальних проблем. Наприкінці 60-х років сталися сутички на китайсько-радянському кордоні. Конфлікт міг перерости у термоядерну війну. В суперництві за кордони Радянський Союз мав вагомі аргументи - найновіші ракетноартилерійські комплекси, після залпів яких китайські війська змушені були відступити. Напруженість у міжнародних відносинах на Далекому Сході тривала ще два десятиліття.

У той час, коли світову політику визначало блокове протистояння Захід - Схід, почало формуватись об'єднання позаблокових держав. Неприєднання їх до жодних військовополітичних угруповань позитивно впливало на вироблення конструктивної міжнародної політики.

РУХ НЕПРИЄДНАННЯ

Становлення Руху неприєднання пов'язане з виходом на міжнародну арену молодих держав Азії, Африки, Латинської Америки. Цей рух організаційно оформився 1961 р. у Бел-

332

граді, де відбулася перша конференція країн, що не приєдналися до військово-політичних блоків. У Белградській конференції взяли участь делегації 25 країн. Кількість учасників від конференції до конференції зростала і у 90-х роках становила понад 120.

Географічне розширення Руху збігалося із зміною поколінь його керівників. Лідерів національно-визвольної боротьби змінили діячі постколоніальної пори. Однак це не вплинуло на загальну доктрину неприєднання. Проблема членства у Русі неприєднання була предметом постійних суперечок. Перша конференція визначила, що до нього належать ті країни, які виявлять самостійність у політиці, підтримують національно-визвольну боротьбу, не беруть участь у будь-яких колективних військових союзах, не надають іноземним країнам військових баз на своїй території. Більшість афроазіатських країн дотримувалися думки, що до організації повинні вступати тільки колишні колонії. Югославія ж і деякі латиноамериканські країни наполягали на участі у Русі навіть держав комуністичного табору за умови, якщо ті не є членами Варшавського Договору. Ця пропозиція перемогла, і до Руху ввійшли ДРВ і Куба.

Життєздатність Руху неприєднання значною мірою визначалася тим, що програма не обмежувалася деколонізацією та антиблоковістю. За змістом вона була масштабнішою і віддзеркалювала прагнення молодих держав до проведення рівноправної міжнародної економічної політики, запровадження принципів мирного співіснування. Рух, зокрема, виступав як активний поборник ліквідації ядерної загрози. Ця організація відіграла позитивну роль при розв'язанні багатьох конфліктів. Учасники Руху неприєднання виступали проти війни в Індокитаї, на Близькому Сході, проти втручання наддержав у внутрішні справи інших країн.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Визначте тенденції у розвитку міжнародних відносин у 50- 60-ті роки.

2.Обґрунтуйте судження про те, що Карибська криза стала кульмінацією протистояння двох військово-політичних блоків. Які наслідки мала Карибська криза для подальшого розвитку міжнародних відносин?

3.Визначте «гарячі точки» протистояння між СРСР і країнами Заходу, які виникли в 60-ті роки.

4.Розкрийте причини виникнення і цілі Руху неприєднання.

333

§ 40. КУРС НА РОЗРЯДКУ МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ ТА ЙОГО ЗРИВ (70-ті — перша половина 80-х років)

На початку 70-х років ціною величезних зусиль СРСР досягнув паритету (рівності) в ядерних озброєннях із США. Арсенали ядерної зброї обох блоків були вкрай переповнені. Зростаюча напруженість радянсько-китайських відносин і водночас безславна в'єтнамська авантюра Вашингтона змушували лідерів обох блоків шукати компромісів у протистоянні. Зменшити загрозу війни на континенті прагнули й провідні політики процвітаючої Західної Європи. Центральною проблемою тут залишалось визнання усіма державами непорушності повоєнних кордонів.

Прихід до влади у ФРН соціал-демократів і конструктивна політика нового канцлера Віллі Брандта зумовили позитивні зрушення у відносинах на континенті. Основою їх став підписаний у Москві в серпні 1970 р. Договір між СРСР і ФРН. У ст. З цього документа зазначалося, що СРСР та ФРН «розглядають як непорушні тепер і у майбутньому кордони усіх держав у Європі, як вони пролягають на день підписання цього Договору, у тому числі лінію Одер-Нейсе, яка є західним кордоном Польської Народної Республіки, та кордон між Федеративною Республікою Німеччиною і Німецькою Демократичною Республікою». Договір мав важливе міжнародне значення - адже в ньому вперше проголошувався принцип визнання непорушності повоєнних кордонів у Європі.

Стало очевидним, що укладення подібного договору між Варшавою та Бонном є лише питанням часу. 7 грудня 1970 р. у Варшаві керівники двох держав підписали Договір між ПНР та ФРН про основи нормалізації їх взаємовідносин. Обидві сторони зобов'язалися поважати територіальну цілісність одна одної і не висувати таких претензій також у майбутньому. Незабаром Варшава і Бонн встановили дипломатичні відносини.

Для процесу формування загальноєвропейської безпеки важливе значення мало розв'язання західноберлінської проблеми. Західні держави визнали: оскільки Західний Берлін розташований всередині НДР, він не зможе нормально існувати, якщо не брати до уваги інтереси комуністичного блоку.

334

У вересні 1971 р. внаслідок тривалих переговорів представники СРСР, США, Великої Британії та Франції підписали угоду щодо Західного Берліна. Чотиристороння угода забороняла застосовувати силу або її загрозу один до одного, - врегульовувати всі суперечки потрібно було тільки мирними засобами. Як зафіксовано у документі, Західний Берлін не належить ні НДР, ні ФРН, однак пов'язаний з останньою економічними та іншими стосунками. Угода передбачала також розширення зв'язків західноберлінців із зовнішнім світом, зокрема представництвом їх у різних міжнародних організаціях.

Порозуміння у справі Західного Берліна, яке підтвердило юрисдикцію колишніх членів антигітлерівської коаліції над цією частиною міста, уможливило проведення переговорів між двома німецькими державами, що завершилися у грудні 1972 р. підписанням угоди. Вона підтверджувала державну ок~ ремішність ФРН і НДР. Наступного року обидві німецькі держави стали членами ООН.

Серйозним випробуванням для європейської безпеки стала кіпрська проблема. Після здобуття незалежності Республікою Кіпр (серпень 1960 р.) на острові розпочалися зіткнення між кіпріотами-греками та кіпріотами-турками. Влітку 1974 р. внаслідок заколоту, організованого військовим режимом Греції, законний уряд Кіпру було повалено. Турецька армія з метою захисту етнічно спорідненої частини населення окупувала близько 40 % території острова. Конфлікт між двома членами НАТО - Грецією і Туреччиною - розглядався на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, засіданнях Ради Безпеки. Резолюції цих органів вимагали виведення військ із острова, припинення іноземного втручання у кіпрські справи. Переговори між Туреччиною і Грецією за посередництва Великої Британії (колишньої володарки острова) поступово ліквідували напругу навколо Кіпру, хоча сам острів залишається поділеним між обома етнічними громадами.

РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ

Радянсько-американські домовленості на найвищому рівні - характерна прикмета міжнародного життя 70-х років. Обмін візитами лідерів звичайно завершувався підписанням важливих угод, пов'язаних з розрядкою міжнародної напруженості. У США панувала думка, що комуністичну загрозу можна послабити шляхом посилення торговельних і культурних зв'язків, визнанням існуючої розстановки сил у Європі, досягненнями домовленостей щодо обмеження гонки озброєнь. Водночас СРСР, досягнувши паритету у ядерній зброї, прагнув взяти тайм-аут у військовому змаганні.

335

Під час першого візиту американського президента до Москви в травні 1972 р. Р. Ніксон і Л. Брежнєв підписали важливі документи, зокрема «Основи взаємовідносин між США та СРСР», де йшлося про те, що відмінності в ідеологічних і соціальних системах не є перешкодою для ділового співробітництва. Сторони зобов'язалися робити все можливе для уникнення воєнної конфронтації та відвернення ядерної війни. Важливими документами 1972 р., які суттєво вплинули на приборкання гонки озброєнь, стали Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) та Тимчасова (на п'ять років) угода про деякі обмеження в галузі стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). За останнім документом заборонялося будівництво стаціонарних пускових об'єктів наземного базування для міжконтинентальних балістичних ракет, обмежувалось оснащення ракетами підводних човнів. Угода ОСО-1 «заморозила» в обох країнах кількість стратегічних ракет наземного і морського базування, наявну на момент підписання угоди.

Під час візиту радянського керівника до США в червні 1973 р. було підписано Угоду про відвернення ядерної війни, а під час наступного візиту до Москви Р. Ніксона влітку 1974 р. - Договір про заборону атомних випробувань під землею. Проведення у липні 1975 р. спільного радянсько-американського космічного польоту «Союз-Аполлон», окрім наукових цілей, мало великий політичний ефект і стало яскравим свідченням успіхів політики розрядки.

БЕЗПЕКА І СПІВРОБІТНИЦТВО В ЄВРОПІ

Кульмінацією розрядки стала Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі. Вона пройшла три етапи. Перший припадає на літо 1973 р., коли у столиці Фінляндії зібралися міністри закордонних справ 33 європейських держав (окрім Албанії, комуністичні лідери якої проводили політику ізоляції від зовнішнього світу), США та Канади. Міністри узгодили порядок денний майбутнього форуму. На другому етапі, що тривав з весни 1973-го до літа 1975 р., ретельно готувалися документи Наради для підписання їх керівниками держав. Уся підготовча робота проходила за принципом «консенсусу», тобто повної одностайності. Жодне положення документа і навіть слово не вважалося прийнятим, якщо будь-хто з учасників заперечував проти нього. У Гельсінкі ЗО липня - 1 серпня 1975 р. відбувся завершальний етап Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Керівники 35 держав підписали Заключний акт, де зафіксовано узгоджені принципи взаємовідносин країн -- учасниць Наради: суверенність, поважання прав, притаманних суверенітетові; незастосування сили або загрози

336

сили; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи; поважання прав людини та основних свобод, у тому числі свободи думки, совісті, релігії та переконань; рівноправність народів та їхнє право розпоряджатися своєю долею; співробітництво між державами; сумлінне виконання ними зобов'язань з міжнародного права.

Гельсінкський акт ґрунтувався на Статуті ООН, Загальній декларації прав людини і на міжнародних пактах прав людини. Заключний акт Наради формально не є міжнародною угодою - це своєрідна багатостороння декларація моральнополітичних зобов'язань. При цьому різні держави підкреслювали значення тих чи інших аспектів Гельсінкського акта. Комуністичний блок наголошував насамперед на непорушності кордонів, оскільки це підтверджувало радянські здобутки в Другій світовій війні й начебто мирні наміри СРСР і залежних від нього східноєвропейських країн. Західні держави наполягали на дотриманні прав людини, грубі порушення яких були притаманні комуністичним країнам. Радянське керівництво, сподівалося, що Заключний акт Наради буде ще однією паперовою декларацією, яка надасть пропагандистські вигоди східному блокові. Тимчасом Заключний агст виявився обопільно гострою зброєю. Підтверджуючи існуюче розташування сил двох блоків, він водночас акцентував увагу на моральних принципах влади, які ігнорували комуністичні режими.

Кремлівські керівники, поставивши свої підписи під Заключним актом, зобов'язалися впроваджувати в життя положення щодо захисту прав людини. У республіках СРСР незабаром виникли дисидентські об'єднання - так звані Гельсінкські групи, які, незважаючи на переслідування, активно виступали за дотримання положень Заключного акта. Однією з перших така група виникла в Україні.

ЗБРОЙНІ КОНФЛІКТИ НА СХОДІ

У той час, коли в Європі відбувався процес розрядки міжнародної напруженості, на інших континентах жевріли старі та розпалювалися нові локальні збройні конфлікти. На Індостанському півострові не припинялося суперництво між Індією та Пакистаном. Якщо раніше ці держави вдавалися до зброї через прикордонні суперечки (війни 1947 і 1965 рр.), то на початку 70-х років стосунки між ними загострились у зв'язку з проблемою Східного Пакистану. Бенгальці, які населяли цей регіон, вимагали більшої автономії та представництва у владних структурах країни, що їх монополізували представники Західного Пакистану.

337

Пакистанська влада намагалася силою придушити національно-визвольний рух бенгальців. Щоб ослабити Пакистан, Індія вирішила втрутитися у конфлікт, попередньо заручившись підтримкою СРСР: влітку 1971 р. Радянський Союз та Індія уклали Договір про мир, дружбу і співробітництво. У грудні 1971 р. індійські війська розпочали наступ у Східному Пакистані й за короткий час розгромили противника. Утворилася держава бенгальців - Бангладеш. У 1974 р. Індія випробувала атомний пристрій. Стало відомо і про успішні розробки такої зброї Пакистаном. Протистояння двох сусідніх держав ставало дедалі небезпечним для світу.

На Близькому Сході у жовтні 1973 р. вибухнула чергова війна: Єгипет зненацька напав на Ізраїль. Ізраїльтяни успішно відбили напад і перейшли в контрнаступ, внаслідок чого араби опинилися під загрозою поразки. Москва, що досі не реагувала на приготування арабів до війни, тепер зажадала від Вашингтона негайно зупинити наступ американського союзника. США відгукнулися на цей заклик, і за ініціативою обох сторін - радянської та американської - Рада Безпеки ООН звернулася до воюючих сторін з вимогою негайно припинити війну. Противники виконали цю вимогу.

Прагнучи «покарати» США та їх союзників за підтримку Ізраїлю, арабські нафтодобувні країни застосували ембарго (заборону) на продаж нафти, а згодом значно підвищили ціни на неї. Почалася світова енергетична криза. Цю ситуацію вдало використав Радянський Союз, запропонувавши Заходу стабільне й необмежене постачання нафти і газу. Одночасно президент Єгипту Анвар Садат пов'язував причину поразки своєї країни у війнах з недостатньою підтримкою арабів з боку СРСР. Найвпливовіша країна арабського світу розпочала переорієнтацію на Захід. У Каїрі зростав вплив американської дипломатії і водночас стрімко падав авторитет Москви, що врешті-решт призвело до розриву радянсько-єгипетського договору про дружбу, підписаного у 1971 р.

Завдяки зусиллям американських дипломатів окреслилися контури мирного врегулювання довготривалого ізраїльськоарабського конфлікту. Президент Єгипту та прем'єр-міністр Ізраїлю за посередництва президента США вперше погодилися на переговори і в березні 1979 р. у Кемп-Девіді (резиденція американського президента поблизу Вашингтона) підписали мир між двома державами. Незважаючи на гостру критику Кемпдевідського договору арабськими країнами та комуністичним блоком, цей документ указав шлях до близькосхідного врегулювання, яким пішли країни регіону. Кемп-Девід змінив розстановку сил супротивних блоків на Близькому Сході: значно

338

посилилася роль Сполучених Штатів і послабилися позиції Радянського Союзу.

Успіхи США на Близькому Сході були дещо затьмарені подіями в Ірані, де на початку 1979 р. переможно завершилась антишахська, ісламська революція. Нова іранська влада пішла на різке загострення відносин з Вашингтоном. Оскільки США до кінця підтримували шахський режим, іранська революція набула різко вираженого антиамериканського характеру. В листопаді 1979 р. тегеранські студенти не без відома нової влади вдерлися в американське посольство і захопили заручниками увесь персонал посольства (близько 100 чол.), утримуючи його до початку 1981 р. Лідер ісламської революції аятола Хомейні вимагав від США негайного повернення в Іран шаха для здійснення суду над ним. Це була безпрецедентна акція в історії міжнародних відносин. Сполучені Штати розірвали з Іраном дипломатичні відносини, ввели економічні санкції. Спеціальна десантна група за наказом президента Картера намагалася силою зброї пробитися у Тегеран, однак зазнала поразки.

Свідченням послаблення позицій США та їхніх союзників в Азії став розпад у другій половині 70-х років двох військовополітичних блоків прозахідної орієнтації - СЕНТО і СЕ АТО.

Для Москви надзвичайно вразливим виявилось американокитайське зближення. Антирадянський курс маоїстського Китаю, намагання його позбутися дипломатичної ізоляції з боку Заходу знайшли порозуміння у Вашингтоні. В 1971 р. США підтримали у Раді Безпеки прохання КНР про визнання за нею права представництва в ООН замість уряду Китайської Республіки (Тайвань). У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон відвідав Пекін з офіційним візитом. Того ж року у КНР побувала урядова делегація Японії, що поклало початок нормалізації відносин двох країн. У наступні роки Пекін відвідали президент Франції, канцлер ФРН, прем'єр-міністр Італії. Натомість пропозиції СРСР щодо укладення договору про ненапад Пекін незмінно відхиляв.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. нове китайське керівництво обрало політику відкритості Заходу й модернізації економіки. Це посилило міжнародний авторитет Китаю. У 1978 р. КНР та Японія уклали мирний договір. Наступного року США і КНР встановили дипломатичні відносини. Чим ближчим ставав Пекін до Заходу, тим більше він віддалявся від комуністичного блоку.

У січні 1979 р. Соціалістична Республіка В'єтнам окупувала сусідню Камбоджу і повалила режим «червоних кхмерів», який користувався підтримкою КНР. Китай вирішив продемон-

339