Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

тичній, пропагандистській, зовнішньоекономічній діяльності. Ця конфронтація дістала назву «холодна війна». Вона не переросла в «гарячу» лише тому, що жодна сторона не була впевнена у своїй перемозі.

З лютого 1946 р. радянська пропагандистська машина розгорнула антизахідну кампанію. Країни Заходу не залишилися у боргу. В березні того ж року колишній прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчіл у виступі в американському місті Фултоні заявив, що «комуністичний тоталітаризм» замінив собою «фашистського ворога» і планує підкорити світ. За його словами, через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла «залізна завіса».

ДОКТРИНА ТРУМЕНА

Особливу стурбованість західних політиків викликало становище у Греції та Туреччині. Комуністи Греції відмовилися взяти участь у виборах, які відбувалися під міжнародним наглядом, і на початку 1946 р. розпочали збройну боротьбу за владу. Було відомо, що повстанські загони комуністів отримують допомогу ззовні, зокрема з Болгарії, Югославії та Албанії. Ще на завершальному етапі Другої світової війни Радянський Союз висунув територіальні претензії до Туреччини, а також вимагав розмістити радянські війська у зоні чорноморських проток. Анкара справедливо розцінила вимогу Москви як грубе втручання у внутрішні справи Туреччини.

Президент США Г. Трумен у березні 1947 р. надіслав послання конгресові, в якому охарактеризував становище, що склалось у Східному Середземномор'ї, як загрозу безпеці США. Трумен просив санкції конгресу на виділення допомоги Греції та Туреччині, у тому числі американським військовим персоналом. Уперше в міжнародних післявоєнних відносинах було сформовано принцип: отримання експансії СРСР для захисту безпеки США.

Американський президент у своїй доктрині окреслив основи суспільного життя вільного світу: уряди мають здійснювати владу на засадах згоди з тими, ким правлять, обов'язково треба поважати права людини як основу мирного ладу, дотримуватися вільного надходження інформації, думок, свободи пересування й економічного обміну.

Однією з основних проблем післявоєнного устрою світу була відбудова зруйнованої економіки. США у червні 1947 р. запропонували Європі план допомоги кредитами, постачанням товарів тощо, оприлюднений державним секретарем Дж. Маршал лом. Країни, які потребували допомоги, повинні були подати відомості про стан економіки, валютні резерви, проекти

320

використання наданих фінансів. Допомогу США європейцям Й. Сталін розцінив як спробу втручання у внутрішні справи суверенних держав, їхнього економічного і політичного закабалення. Для комуністичного керівництва відкрита економіка була неприйнятною, тому комуністичний табір під тиском Москви відхилив американські пропозиції. Однак СРСР не запропонував власного альтернативного плану відбудови Європи. Східна Європа відмежувалася від світового ринку, і це позбавило її значних переваг при міжнародному поділі праці. Ставлення європейських держав до «плану Маршалла» фактично визначило поділ Європи, розпочалось активне формування блокової політики.

ПРОТИСТОЯННЯ НАТО І ВАРШАВСЬКОГО ДОГОВОРУ

У березні 1948 р. в Брюсселі Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали угоду про воєннополітичний союз (так званий Західний союз). У квітні 1949 р. дванадцять держав - США, Канада, Італія, Данія, Норвегія, Ісландія, Португалія й усі держави Брюссельського пакту підписали договір про створення військового Північноатлантичного союзу (НАТО). Новостворений блок проголошував захист демократії, відкритість і цілісність світового ринку, заперечував однопартійну систему.

На противагу НАТО комуністичні держави у травні 1955 р. створили свій воєнно-політичний блок - Організацію Варшавського Договору, названу за місцем підписання договору. До Варшавського пакту увійшли СРСР, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія. КНР підтримала утворення пакту. Оскільки військову основу Варшавського блоку становила радянська армія, а головнокомандування й політичне керівництво знаходилися у Кремлі, Москва ще більше зміцнила владу над комуністичними країнами Європи. Раніше, в січні 1949 р., було утворено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), куди увійшли комуністичні країни - СРСР, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, а рік по тому - Албанія та НДР.

З'явилися й інші військово-політичні блоки в регіонах, які, на думку західних політиків, потребували захисту від комуністичної загрози. У 1951 р. - АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США), в 1954 р. - СЕ АТО, куди увійшли США, Велика Британія, Франція, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія та Нова Зеландія. В 1955 р. сформувався Багдадський пакт (названий за місцем підписання, з серпня 1959 р. - СЕНТО), до якого належали Велика Британія, Туреччина, Пакистан, Іран, Ірак.

Таким чином, до середини 50-х років розкол світу на два протилежні табори був остаточно оформлений різними війсь- ково-політичними союзами. Ця ситуація призвела до загрози нової світової війни.

П Е Р Ш І В О Є Н Н І СУТИЧКИ

З утворенням Китайської Народної Республіки Радянський Союз наполягав на негайній заміні гоміньданівського представника в ООН комуністичним. Делегація СРСР вдалася навіть до демонстративного бойкоту ООН. Демарш СРСР щодо ООН збігся з періодом підготовки комуністичним блоком агресії на Далекому Сході.

Москва підтримала ініціативу КНДР щодо силового об'єднання Кореї шляхом захоплення південної частини країни. Ці плани КНДР схвалював також Пекін, який розглядав їх як преамбулу власних намірів насильницького приєднання Тайваню до КНР.

Добре озброєна армія КНДР 25 червня 1950 р. вдерлася на територію Республіки Кореї. Після місячних боїв південнокорейська влада утримувала тільки невеликий плацдарм навколо порту Пусан на південному сході півострова. На захист Республіки Кореї виступила ООН. У день початку агресії Рада Безпеки одностайно (за відсутності делегації СРСР) засудила агресію північнокорейського режиму і прийняла рішення надати збройну допомогу жертві нападу. Радянська делегація терміново повернулася в ООН, однак домогтися перегляду цього рішення їй не вдалося.

Висадившись на Корейському півострові, війська ООН, переважно американські підрозділи, оточили і розгромили війська КНДР. До жовтня 1950 р. ситуація докорінно змінилася: північнокорейська армія ледве утримувала невеликий клаптик території КНДР. Американські війська впритул наблизилися до кордонів КНР. У такій ситуації комуністичний Китай з тим, щоб врятувати своїх союзників у Кореї, рішуче втрутився у війну. Мільйонна армія «добровольців» КНР стримала наступ військ ООН, а незабаром лінія фронту пролягла неподалік 38-ї паралелі - на рубежах, з яких і розпочалася війна.

Перше зіткнення східного та західного блоків у локальній війні призвело до великих людських втрат. За офіційними даними, у корейській війні загинуло 34 тис. вояків США, понад 103 тис. було поранено. Китай втратив близько 1 млн чоловік. Найбільших жертв зазнав корейський народ: загинуло 9 млн - переважно мирного населення.

Наприкінці липня 1953 р. було підписано перемир'я між представниками військ ООН, китайської армії та протибор-

322

ствуючих корейських сторін. Документ передбачав скликання у тримісячний термін мирної конференції для розв'язання корейської проблеми. Проте ідея залишилася нездійсненою внаслідок поглиблення суперечностей між КНДР і Республікою Кореєю.

Не менш загрозлива міжнародна ситуація у першій половині 50-х років склалась у Південно-Східній Азії. Впливова національна сила В'єтнаму - Компартія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном 2 вересня 1945 р. проголосила утворення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Однак нова держава не одержала міжнародного визнання. Відновлення французького колоніального панування викликало могутній рух Опору національних сил, очолюваних комуністами. З 1946 по 1950 р. перевага була на боці французького експедиційного корпусу. Стратегічна ситуація у регіоні змінилася на користь компартії Індокитаю після утворення КНР і дипломатичного визнання ДРВ Москвою та Пекіном (1950). В'єтнамські комуністи, підтримані могутніми союзниками, вміло поєднуючи боротьбу за владу з гаслами національного визволення, розпочали контрнаступ. У 1954 р., після розгрому французьких військ поблизу фортеці Дьєнб'єнфу, Франція змушена була піти на переговори.

У Женеві 1954 р. відбулася нарада щодо становища в Індокитаї міністрів закордонних справ СРСР, КНР, США, Великої Британії, Франції та делегацій країн Індокитаю. За угодою, у регіоні припинялися воєнні дії. Для розмежування воюючих сторін у В'єтнамі встановлювалася демаркаційна лінія вздовж 17-ї паралелі. Франція зобов'язувалася вивести війська з Індокитаю. Передбачалося також виведення в'єтнамських «добровольців» з Лаосу та Камбоджі. Було узгоджено, що політичне врегулювання у регіоні здійснюватиметься шляхом проведення загальних демократичних виборів упродовж 1955-1956 рр. Однак, як і в Кореї, демаркаційна лінія на довгі роки поділила В'єтнам на дві різні держави - комуністичну на півночі й проамериканську на півдні, - за якими стояли два могутні військово-політичні блоки - східний та західний.

Ще одним регіоном зіткнень інтересів цих воєнно-стра- тегічних блоків став Близький Схід. Утворення в 1948 р. держави Ізраїль викликало негативну реакцію арабського світу. Арабські країни - Єгипет, Трансйорданія (пізніше назва - Йорданія), Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен - розпочали в 1948 р. війну проти нової держави, однак Ізраїль зумів відстояти свою незалежність. До його успіхів у війні спричинилися комуністичні країни. Тоді як західні держави впровадили ембарго на постачання зброї у район конфлікту, Чехословаччина

за вказівкою Москви постачала зброю Ізраїлю. Радянський Союз у такий спосіб намагався проникнути на Близький Схід, у зону традиційного впливу Великої Британії та Франції. Однак незабаром Ізраїль пішов на зближення із США. Водночас арабські країни переходили до розряду друзів СРСР.

У липні 1956 р. уряд Єгипту оголосив про націоналізацію англо-французької Загальної компанії Суецького каналу. Суецьке питання розглядала Рада Безпеки ООН, накреслюючи шляхи врегулювання конфлікту. СРСР і США висловилися за мирне врегулювання проблеми. Тим часом Велика Британія і Франція, підключивши до себе Ізраїль, готувалися шляхом проведення воєнної операції повернути зону Суецького каналу.

Воєнні дії трьох держав проти Єгипту розпочалися 29 жовтня 1956 р. Наступного дня представник СРСР у Раді Безпеки ООН запропонував резолюцію про вжиття рішучих заходів щодо агресорів. Представники Лондона та Парижа, застосувавши вето, не допустили прийняття такого рішення. 1 листопада 1956 р. було скликано надзвичайну сесію Генеральної Асамблеї ООН, яка більшістю голосів ухвалила резолюцію із закликом припинити війну. Однак бої тривали. Уряд СРСР у посланнях до урядів Великої Британії, Франції та Ізраїлю 5 листопада заявив, що готовий застосувати силу для відновлення миру на Близькому Сході. Цей ультиматум вплинув, і за два дні воєнні дії було припинено. Вздовж кордону Єгипту та Ізраїлю розмістилися збройні сили ООН для роз'єднання ворогуючих сторін. Характерно, що під час Суецької кризи США відмежувалися від воєнної авантюри своїх союзників.

РУХ З А М И Р

Після Другої світової війни проходив інтенсивний процес деколонізації, спочатку Азіатського континенту, а з середини 50-х років - Африки. Становлення зовнішньої політики молодих країн виявилося складним і суперечливим. Позитивним чинником стала координація їхньої зовнішньополітичної діяльності за принципом неприєднання - ні до західного, ні до східного блоку.

Початок міжнародному співробітництву країн Азії й Африки поклала Бандунзька конференція (Індонезія, квітень 1955 р.). На ній Азію репрезентували делегації 23 країн, Африку - шести. Наслідки конференції були несподіваними і для Москви, і для Вашингтона: незважаючи на строкатість політичних режимів, держави-учасниці виступили єдиним фронтом. У підсумкових документах висувалися нові принципи міжнародних відносин, зокрема ідеї мирного співіснування, поважання основних прав людини, цілей і принципів Статуту

324

ООН, прагнення до врегулювання міжнародних суперечок мирним шляхом. Молоді незалежні держави Азії й Африки стали активними учасниками всесвітнього руху прихильників миру.

У 1955 р. відомі вчені світу Альберт Ейнштейн, Фредерік Жоліо-Кюрі, Бертран Рассел та інші стали ініціаторами руху вчених за мир, роззброєння, міжнародну безпеку і співробітництво. Рух отримав назву Пагуошського за місцем проведення першої конференції прихильників ідеї у м. Пагуош (Канада).

Радянські лідери, організовуючи свій «рух прихильників миру», розглядали його як «засіб викриття злочинних планів паліїв війни». Відповідно до цього СРСР висував численні «миролюбні» пропозиції - формою конструктивні, а суттю нездійсненні.

У середині 50-х років, у зв'язку з «відлигою» в СРСР, намітилася тенденція переходу обох наддержав до розрядки міжнародної напруженості. Радянські керівники тепер заявляли про можливість довготривалого співіснування і мирного змагання двох протилежних соціально-економічних систем - соціалістичної та капіталістичної. Зовнішня політика СРСР стала гнучкішою, більш здатною до компромісів. Це, зокрема, знайшло прояв у підписанні в 1955 р. представниками СРСР, США, Великої Британії та Франції Державного договору з Австрією. Він передбачав виведення з країни окупаційних військ і повне відновлення суверенітету Австрії.

ДОКУМЕНТИ

СТАТУТ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ САН-ФРАНЦИСКО, 26 Ч Е Р В Н Я 1945 р.

(Витяг)

Стаття 1. Організація Об'єднаних Націй переслідує цілі:

1.Підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою здійснювати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру та придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами у згоді з принципами справедливості та міжнародного права улагодження та розв'язання міжнародних суперечок та ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

2.Розвивати дружні стосунки між націями на основі поважання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру

3.Здійснювати міжнародне співробітництво у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру; в заохоченні та розвитку прав людини та основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії.

325

Західної Німеччини, яка ремілітаризується.., що посилює небезпеку нової війни і створює загрозу національній безпеці миролюбних держав, будучи впевнені в тому, що за цих умов миролюбні держави Європи повинні вжити необхідних заходів для забезпечення свої безпеки і в інтересах підтримання миру в Європі...

вирішили укласти цей Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу...

Стаття 3. Договірні сторони консультуватимуться між собою з усіх важливих міжнародних питань, що зачіпають їхні спільні інтереси...

Стаття 4. У разі збройного нападу в Європі на одну або кілька держав - учасниць договору з боку будь-якої держави або групи держав, кожна держава - учасниця Договору... надасть державі або державам, що зазнали такого нападу, негайну допомогу, індивідуально і за згодою з іншими державами - учасницями Договору, усіма засобами, які вона вважатиме за потрібне, включаючи застосування збройної сили...

(Международнше отношения и внешняя политика СССР.

Сб. документов. - М., 1957. - С. 265-268).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Які причини зумовили виникнення «холодної війни»?

2.Наведіть факти, які свідчать про прагнення уряду СРСР розширити кордони «комуністичного табору».

3.Про що свідчать наведені статті договорів Північноатлантичного союзу і Організації Варшавського Договору?

4.Які цілі воєнно-політичних союзів, створених за участю США і СРСР? Визначте території, на які поширювався вплив окремих воєнно-політичних союзів.

5.Як позначилась «відлига» в СРСР на розвитку міжнародних відносин?

§39. БЛОКОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ ДЕРЖАВ (друга половина 50-х - 60-ті роки XX ст.)

ПРОБЛЕМИ РОЗЗБРОЄННЯ

Проблеми роззброєння були в центрі уваги всіх сесій Генеральної Асамблеї ООН другої половини 50-х років. У 1953 р., коли СРСР і США майже одночасно оволоділи секретом водневої бомби, протистояння двох блоків вийшло на новий, термоядерний, щабель. Поряд з обома наддержавами володарями атомної зброї стали Велика Британія (1952), Франція (1960), Китай (1964). Кожна із сторін, втягнувшись у гонку озброєнь, нагромаджувала значні арсенали засобів масового знищення,

327

і будь-яка випадковість могла призвести до загибелі світової цивілізації. Поява наприкінці 50-х років балістичних ракет з ядерними боєголовками, здатних за лічені хвилини долетіти до будь-якого пункту земної кулі, викликала справжню революцію у засобах ведення війни. Практично кожна міжнародна криза супроводжувалася взаємними погрозами обох блоків застосувати ядерну зброю. І Захід, і Схід у міжнародних відносинах виходили на «атомну дипломатію», займали позицію сили. Радянсько-америкакське протистояння у сфері ядерних озброєнь водночас було стримуючим фактором для обох сторін. Усі розуміли катастрофічні наслідки розв'язання конфліктних проблем ядерними ударами.

Політика взаємного недовір'я спричинила напруженість у міжнародних відносинах. Широкі верстви громадськості світу наполегливо виступали за мир і роззброєння. Правлячі кола супротивних блоків змушені були прислухатися до цих думок. У вересні 1960 р. вперше в історії ООН на порядок денний Генеральної Асамблеї було поставлено питання про загальне і повне роззброєння. У виступі М. Хрущова на цьому форумі пролунали пропозиції про ліквідацію всіх армій, флотів, навіть навчальних військових закладів. Однак про їхню нещирість свідчила кінцева частина промови, в якій він урочисто пообіцяв «поховати» капіталізм. Свій план роззброєння висувала й американська сторона. В його основу було покладено ідею «відкритого неба», тобто контролю за послідовними етапами роззброєння шляхом взаємного аерофотографування територій. Цю пропозицію Радянський Союз відкинув. Далі питання роззброєння перейшло на розгляд численних комісій і підкомісій, які не були уповноважені приймати остаточні ухвали.

В умовах радянсько-американської конфронтації позитивний вплив на міжнародні відносини мала політика країн Західної Європи. Наприкінці 50-х років відбувалося їх зближення в економічному і політичному плані. В березні 1957 р. у Римі було підписано угоду про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), або так званого «Спільного ринку», засновниками якого стали Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург.

На зламі 50-60-х років невралгічною точкою Європи став Західний Берлін, що його намагався поглинути комуністичний блок, і саме з цією метою Радянський Союз обстоював необхідність надати йому статус вільного міста. Однак Захід розумів, наскільки «вільним» буде це місто, з усіх боків оточене територією НДР. 13 серпня 1961 р. власті НДР, інспіровані Москвою, звели берлінський прикордонний мур, який перетнув німецьку столицю і став символом поділу Європи.

328

КАРИБСЬКА (КУБИНСЬКА) КРИЗА

Карибська (Кубинська) криза 1962 р. стала кульмінацією небезпечного протистояння двох військово-політичних блоків» На початку 1959 р. на Кубі відбулася революція. Її лідер Фідель Кастро у квітні 1961 р. проголосив курс на побудову соціалізму. Радянський Союз надав кубинському режимові значну матеріальну та військову допомогу. Між обома країнами було досягнуто таємної домовленості про будівництво на Кубі радянської ракетної бази. Устаткування для цього доставляли на острів у трюмах кораблів торговельного флоту СРСР.

Радянські військові плани не залишилися непоміченими. Американські розвідувальні літаки відстежили будівництво ракетних шахт на Кубі. Було опубліковано фотознімки. Дипломати США на засіданні Ради Безпеки ООН розцінили їх як доказ розміщення радянської ядерної зброї у безпосередній близькості до кордонів США. Представники СРСР всупереч фактам заперечували присутність на острові грізної зброї. Президент США Дж. Кеннеді 22 жовтня 1962 р. оголосив про встановлення морської блокади Куби. Дві наддержави, а потім

іобидва блоки - НАТО та Організація Варшавського Договору

-привели свої збройні сили в стан бойової готовності. У будьяку хвилину могла статися трагічна розв'язка протистояння.

Генеральний секретар ООН закликав керівників СРСР та США утриматися від усіляких дій, що могли б загострити становище. Вранці 27 жовтня радянською ракетою «земля - повітря» над Кубою було збито американський літакрозвідник. Військові радники Кеннеді пропонували негайно завдати по острову повітряного удару. Президент ледве стримував натиск генералів. Зі свого боку радянські маршали

Микита Хрущов та Джон Кеннеді

329