5. Нормативно правова підсистема політичної системи суспільства

Правова система суспільства- це взаємозалежні об'єктивне право, правова ідеологія, юридична практика, характер єдності яких визначає своєрідність правового життя даного суспільства.

Поняття "правова дійсність" ширше поняття "правова система". Перший термін охоплює будь-які прояви правового життя суспільства. Другий - акцентує увагу винятково на таких її фундаментальних функціональних елементах як об'єктивне право, правова ідеологія, юридична практика. І тільки в плані аналізу їхньої єдності - установлення тої якісної визначеності характеру їхнього взаємозв'язку, взаємодії, у якому виражається своєрідність правового життя даної країни.

З вищесказаного треба, що не можна ототожнювати поняття "система права" і "правова система". При характеристиці правової системи конкретної країни говорять про її "національну правову систему" (США, Пакистану, Франції й т.д.).

Основні правові системи сучасності:

а) романо-германского типу;

б) англосаксонського типу;

в) заідеологізованого, релігійно-традиційного типу.

Нерідко використають трохи іншу термінологію позначення такого роду правових систем. Наприклад, говорять про "романо-германской правову родину", "англо-американській правовій родині" т.д.

У правових системах романо-германского типу в правовому житті суспільства (переважно в країнах континентальної Європи) ведучим є об'єктивне право (писане право, тобто законодавство).

У правових системах англосаксонського типу в правовому житті суспільства (наприклад, у США, Великобританії) основне значення має юридична практика - адміністративна, судова, і, насамперед, - судова, судовий прецедент.

У правових системах заідеологізованого, релігійно-традиційного типу в правовому житті суспільства провідної є правова ідеологія. У сучасних мусульманських державах це релігійна ідеологія, виражена, наприклад, у Корані- одному із джерел мусульманського права. У СРСР утримування радянського права багато в чому виражало партійну ідеологію компартії (правлячої, єдиної в політичній системі).

Романо-германский, англо-американський, релігійно-традиційний тип правових систем ( загальна характеристика)

Правова система романо-германского типу ( Німеччина, Франція, Італія, Росія, Україна ) характеризується розподілом права на приватної й публічної, матеріальної й процесуальне, галузі права. Основний суб'єкт правотворчества - державні органи. Підкреслюється розходження правотворческих і правозастосовних (правоисполнительных) органів держави. Право має переважно писаний характер, тобто основна форма права - законодавство. Головне в утримуванні права - права людину й громадянина , щозахищаються судом.

Правова система англо-американського типу (Англія, США, Канада й ін.) характеризується відсутністю розподілу права на приватне й публічне, Процесуальне право стосовно матеріального має домінуюче значення. Основний суб'єкт правотворчества - суди. Основне джерело права - судовий прецедент. Головне в утримуванні права - права людину й громадянина, що захищаються судом.

У країнах, що утворять «родину релігійного права»(мусульманські країни : Іран, Ірак, Пакистан і ін.; індуські громади Індії, Малайзии й ін.), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Є законодавство, але нормативно-правові акти як джерело права мають вторинне значення, оскільки не держава, суспільство, а Бог є головним творцем права, яким норми дані раз і назавжди. Основне джерело права для мусульман - Коран, Сунна й ін., для індусів - Шастры, Веди й ін. Головне в утримуванні права - обов'язку , а не права ( їхня ідея ).

У країнах , щоутворять «родину традиційного права»(Мадагаскар, ряд країн Африки, Далекого Сходу), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Основний суб'єкт правотворчества - саме суспільство. Провідне джерело права - звичаї й традиції (неписані, архаїчні).Головний адресат звичаїв і традицій - соціальна група (співтовариство), а не окремий член суспільства. Основа судових рішень - ідея відновлення згоди в громаді ( цього вимагає «общинну свідомість»).

6. Типи політичних систем

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи.

Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці 50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:

Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН, Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи.

До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує примусовий тип політичної активності.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем:

- військові та громадянські;

- консервативні й ті, що трансформуються;

- закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв´язків із зовнішнім світом);

- завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових);

- мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

- традиційні й модернізовані;

- демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

7. Політична партія поняття ознаки функції

Ідеологія – сукупність ідей, які пояснюють суспільно-політичний устрій, та обгрунтовують певний політичний курс.

-  Мета діяльності– завоювання, та здійснення державної влади.

-  Організація – як правило ієрархічна.

-  Членство у партії.

Слово «партія» означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні – як неблагородного, ганебного союзу. Таке (негативне) розуміння партії як політичної організації збереглося в історії на тривалий час.

Наукові спроби визначити сутність політичної партії, її місце в політичному житті суспільства були здійснені у XIX ст. Прн цьому в розумінні сутності партії виокремились такі три основних підходи:

1) партія – цс ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки;

2) партія – це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму;

3) партія – це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

Узагальнивши ці підходи, відомий американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири основних елементи, які конституюють політичну партію. Будь-яка партія, вважає він:

по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини.

по-друге, партія – це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут.

по-третє, метою партії є завоювання і здійснення влади.

по-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – аж до членства або активної участі в ній.

Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політична партія відрізняється, по-перше, від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а по-друге, від групи інтересів, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.

Отже, політична партія – це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-скономічних і суспільно-політичних процесів. Зародки політичних партій у

вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролися між собою за володіння державною владою або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві.

Політичні партії в сучасному їх розумінні (як масові організації) виникли лише у другій половині XIX ст. У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичної котерії (угруповання), політичного клубу і масової партії. Щоправда, всі стадії пройшли насправді лише дві англійські партії – вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії. В Англії міжпартійна боротьба у сучасних її формах бере свій початок з другої половини XVII ст. У центрі цієї боротьби було питання про розширення повноважень парламенту за рахунок обмеження повноважень королівської влади. Поступово аристократичні роди, які протиборствували з цього питання, оформились у більш-менш згуртовані партійні угруповання, що дістали назву вігів і торі (пізніше їх стали називати відповідно лібералами й консерваторами). Руйнування традиційних структур влади аристократії і поступове становлення представницької форми правління ознаменували вступ наприкінці XVIII – на початку XIX ст. на політичну арену буржуазії, різко посилили ідейне й політичне протистояння в суспільстві Це дало поштовх формуванню нового типу об'єднань – політичних клубів, які відрізнялись від аристократичних угруповань – котерій – наявністю ідеологічної доктрини й розвинутої організаційної структури. Клуби виникали й діяли як центри формування і пропаганди в основному буржуазної ідеології. В Англії політичні клуби сформувались у 30-х роках XIX ст Торі заснували Чарльтон клаб, а віги – Реформ клаб. Ці клуби успадкували історичні традиції аристократичних котерій. Вони вели позапарламентську діяльність, справляючи водночас великий вплив на парламент. У Франції найвідомішимн були Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, які виникли в ході буржуазної революції XVIII ст. й відіграли, особливо перший, значну роль у політичному житті. Поняття «політична партія» виникло лише в XIX ст. разом із формуванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців.

Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак на відміну від політичних клубів політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів. Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів, різноманітних соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. В ідеалі мета кожної партії полягає у представництві в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через представництво в політичній сфері різних соціальних спільностей за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в єдине ціле.

Політичні партії, отже, є важливою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприяючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а держава – зворотний зв'язок із суспільством.

Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань. які вони виконують у політичній системі.

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

-  політичне представництво соціальних інтересів;

-  соціальна інтеграція – узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

-  розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

-  боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні, участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

-  участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

-  політична соціалізація – сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

-  формування громадської думки;

-  політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

-              підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.