12. Тоталітарний політичний режим

Термін “тоталітаризм” запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині.

Теорія тоталітаризму склалася в ЗО—40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів. Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totus — увесь, повний; фр. totalite – сукупність, повнота) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов´язковою ідеологією, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов´язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутріпсихологічного ентузіазму, а також екстенсивне — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату.

У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

- наявність загальнообов´язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля “світлого” майбутнього;

- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

- контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

- відсутність легальної опозиції;

- поглинання державою сфери громадянського суспільства;

- відсутність плюралізму;

- нетерпимість до політичного інакодумства, жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

- концентрація влади в руках одного лідера чи партії, які представляють законодавчу і виконавчу владу;

- державний монополізм в сфері економіки

- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи:

- 1917—1921 pp. – період воєнного комунізму – тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму;

- 1921—1929 pp. – авторитарний режим;

- 1929— 1956 pp. – тоталітарний режим;

- 1956—1985 pp. – зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним.

Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за “горбачовської перебудови”, коли впала “залізна завіса” ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.

13. Форми організації державної влади та форми організації держави У різні періоди людської історії сформувалися різні форми правління. Це, передусім, абсолютна монархія (самодержавство), за якої верховна державна влада юридично належить одній особі — монархові, що обіймає цю посаду, як правило, в заведеному порядку престолоспадкування. За абсолютизму неминучі є сваволя чиновників і безправність народу. Нині абсолютна монархія збереглася в Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах. Перехідною формою правління є дуалістична монархія, коли буржуазія ділить владу з феодалами. За цієї форми правління співіснують дві політичні установи: феодальна монархія й буржуазний парламент, повноваження якого обмежено монархом, що наділяється правом вето й розпуску парламенту. Дуалістична монархія існує нині в Йорданії, Кувейті, Марокко. Конституційна монархія є буржуазною формою правління. Буржуазія тут владарює і в економіці, і в політиці. Уряд формується парламентським шляхом і відповідає за свою діяльність тільки перед законодавчим органом. Конституційна монархія нині діє у Великій Британії (найтиповіший приклад), Бельгії, Данії, Швеції, Норвегії, Японії, Іспанії. Президентська республіка виникла в США на підставі Конституції 1787 року. За такої форми правління президента наділено повноваженнями глави держави й глави уряду. Посада прем'єр-міністра відсутня. Функції різних гілок влади чітко поділено. Президент, який обирається позапарламентським шляхом, формує уряд. Він не має права розпускати парламент. Система вищих органів державної влади США діє на засаді принципу стримань і противаг, згідно з якими Президент, Конгрес і Верховний суд наділяються такими повноваженнями, що дають їм змогу впливати один на одного. Президент США — глава виконавчої влади, він формує уряд — з участю конгресу. Водночас Конгрес є носієм законодавчої влади, але Президент щодо законопроектів має право вето, для подолання якого необхідна кваліфікована більшість обох палат Конгресу. Крім того, в США широко розвинена незалежна судова влада. Парламентська республіка. За цієї форми правління проголошується верховенство парламенту. Парламент формує уряд, який очолює лідер тієї партії, що має більшість у парламенті. Глава держави, як правило, обирається парламентом. Будь-які дії Президента, аж до розпуску парламенту й вето, можливі лише за згоди уряду. Отже, проголошується верховенство парламенту, який фактично працює під жорстким контролем уряду. Парламентські республіки існують в Італії, ФРН, Австрії, Швейцарії, Фінляндії, Туреччині та деяких інших країнах. До речі, термін «парламент» як назва вживається у 40 державах; «народні (національні) збори» — в 37; «конгрес» — у 16; «національна (народна) асамблея» — у 15; «державні збори» — в 14. У ряді держав назви вищих органів народного представництва індивідуальні: «собор», «кнесет», «ландтаг», «генеральні кортеси», «риксдаг», «скупщина», «сейм», «сенат» тощо. У практиці деяких держав значного поширення набули змішані форми правління, коли поєднуються елементи й парламентської, й президентської республіки. Типовим прикладом змішаного правління є Франція. Конституція 1953 року, зберігши певні атрибути парламентаризму, фактично оформила встановлення режиму особистої влади. Центральною фігурою в системі вищих органів державної влади Франції є Президент, який від 1962 року обирається прямими виборами. Уряд формується Президентом і відповідальний лише перед ним. Президент головує в Раді міністрів, а прем'єр — у Кабінеті міністрів, який лише готує рішення для Ради міністрів. Президент, маючи право розпускати парламент, наділяється фактично більшою владою, ніж глава президентської республіки. Складовою частиною політичної системи є форма організації держави, пов'язана з її територіальною структурою, тобто залежить від того, з яких частин вона складається та якими є відносини центральних і місцевих органів влади. З огляду на це, виділяють просту (унітарну) та складну (федеративну й конфедеративну) форми організації держави. Характерними рисами унітарної форми організації держави є: єдині Конституція, система органів державної влади, громадянство, судова система, поділ території на адміністративно-територіальні одиниці. Унітаризм передбачає централізацію всього державного апарату, прямий контроль над місцевими органами влади. До унітарних держав належать Україна, Франція, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Японія тощо. Федеративна форма передбачає наявність державних утворень, наділених відповідною юридичною й політичною самостійністю. Характерною рисою федерації є те, що територія складається з територій суб'єктів, які зазвичай установчою владою в межах визначеної для них компетенції наділяються правом видання законодавчих актів; федеративна судова система, як правило, формується за єдиним зразком. Федеративна форма існує в США, Канаді, ФРН, Австрії, Росії, інших країнах. Федеральному парламенту в них властива двопалатна структура, хоча у деяких унітарних державах (наприклад, Іспанії, Італії, Хорватії, Польщі, Чехії, Білорусі, Казахстані, Киргизстані) парламент також двопалатний. За конфедеративної форми кожна складова держави значною мірою є незалежною, але мають вони й спільне (валюта, мито, єдиний економічний простір). Приклад конфедерації — Європейський Союз, у майбутньому — СНД.