67. Принцип республіканської форми правління в Україні. Проблема парламентно-президенської і президентсько-парламентської республіки.

Поняття форми правління, класифікація держав за формою правління; особливості республіканської форми правління в Україні та проблеми її вдосконалення в ході конституційної реформи.

Форма правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави.

Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.

Монархія - форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха - одноосібного глави держави, який здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Найчастіше, влада монарха є довічною і пе­редається в спадщину.

Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи фор­муються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління України.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;

- здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.

Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основні види республік; парламентська, президентська та квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана). Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом і порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо.

Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави)1, який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого поділу влади»). Головною ознакою пар­ламентарної республіки є реальне формування уряду парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.

Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави - президент - обирається непарламент-ським шляхом і водночас є главою виконавчої влади. У президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влади (модель «жорсткого поділу влади»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади бу­дуються відповідно до принципу стримувань і противаг.

У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з власним конституційно-правовим статусом, здебільшого відсутній (наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійснює президент, якому підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом.

Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і прези­дентської республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади та­кого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти:

1) президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати довіру парламенту. Подібна форма правління, зокрема, була характерна для України в період від 5 лютого 1991 р. до підписання 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України;

2) всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний і підконтрольний парламенту.

З практики державного будівництва інших країн відомі також вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки: су-перпрезидентські, теократичні, президентсько-моністичні, президентсько-мілітаристські тощо республіки.

* * *

Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрези-дентську (напівпрезидентську чи президентсько-парламентську) форму правління в її другому варіанті.

Така модель організації влади характеризується зверхнім становищем Президента України в системі поділу влади - він, хоча формально і не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, наділяється Конституцією України досить широкими прерогативами в усіх гілках влади, що, з одного боку, забезпечує керованість держави в умовах політичної чи економічної кризи, а з іншого - обумовлює надмірну централізацію управління, «непрозорість» виконавчої влади, створює організаційні можливості до надмірного втручання Президента України у вирішення питань виконавчої влади і, як наслідок, об'єктивно спричиняє виникнення протистояння і конфліктних ситуацій у відносинах між гілками влади.

Закріплений Конституцією України 1996 р. статус Президента України значною мірою, обумовив проведення широкомасштабної конституційної реформи, мета якої полягає у зміні системи організації влади, переході від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської форми правління. У перебігу реформи передбачається здійснити перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади на користь парламенту та Кабінету Міністрів України та значно звузити прерогативи Президента України.