Макроекономіка2

виробництва, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Це призводить до зменшення сукупної пропозиції товарів і послуг, що підвищує рівень цін. Інфляція витрат часто супроводжується падінням обсягів виробництва – виникає стагфляція (одночасне зростання цін і скорочення масштабів виробництва);

3)залежно від можливості передбачення зростання цін:

а) очікувана – спричинена певними тенденціями в економіці чи запланованими заходами держави, а тому може бути врахована заздалегідь;

б) неочікувана – є результатом непередбачуваної динаміки економіки, наслідком виникнення незапланованих змін в структурі сукупного попиту і сукупної пропозиції;

4)залежно від інтенсивності державного втручання у сферу товарногрошових відносин:

а) відкрита – інфляційні процеси відбуваються у вигляді наочного (відповідного) зростання рівня цін;

б) прихована – ціни фіксуються державою на постійному рівні, а інфляція проявляється у вигляді товарного дефіциту чи зниження якості продукції;

5)залежно від здатності держави керувати інфляційними процесами:

а) керована; б) некерована.

6)залежно від успішності економічної адаптації до зростання цін:

а) збалансована – ціни зростають помірно і стабільно при відповідних змінах інших макропоказників;

б) незбалансована – економіка не встигає пристосовуватись до умов, що змінюються;

7)залежно від масштабів поширення:

а) регіональна; б) національна; в) світова;

8)залежно від періодичності прояву:

а) епізодична (класична) – триває кілька років і з часом переходить у дефляцію (була характерною до початку 30-х років ХХ століття);

б) хронічна (сучасна) – носить затяжний (перманентний) характер (присутня в економіці другої половини ХХ – початку ХХІ століття).

Інфляція є однією з категорій, що викликає наукову дискусію. Існує декілька теорій, які намагаються пояснити її природу і причини виникнення. Найбільш поширеними є структурна і монетарна концепції виникнення інфляції.

Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов наявності структурних “вузьких місць” в економіці, до яких відносяться диспропорції суспільного відтворення, дефіцит державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес. Збільшення грошової маси згідно структурної теорії лише дає змогу інфляції виявитися і стати кумулятивним (зростаючим) процесом.

Прихильники монетарної концепції розглядають інфляцію як суто грошовий феномен, зумовлений “м’якою” грошово-бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика центрального банку щодо емісії грошей, валютного ринку, експортно-імпортних операцій). Структурні “вузькі місця” для монетаристів є наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що викликане інфляційними процесами та способами уряду стримати зростання цін в певних межах.

Правильне розуміння природи виникнення інфляції дозволить ефективно застосовувати інструментарій адаптивної чи антиінфляційної політики.

4.4. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса

На початку ХХ століття американський економіст І.Фішер розкрив взаємозв’язок між зростанням цін і безробіттям. Статистичні дані показували, що у фазі піднесення рівень безробіття знижувався, а темп інфляції зростав. Протилежний хід подій простежувався у фазі спаду - рівень безробіття збільшувався, а інфляція зменшувалась. Цю залежність більш детально було досліджено англійським економістом О.Філіпсом. В 1958 році О.Філіпс опублікував працю, в якій досліджувався альтернативний взаємозв’язок між приростом зарплати і нормою безробіття. Ним було встановлено, що коли рівень безробіття зростає, то темпи приросту зарплати уповільнюються і навпаки. На підставі статистичних спостережень взаємозв’язку між рівнем зарплати та рівнем безробіття у Великобританії впродовж 1861-1957 рр. ним було побудовано графічну модель, яка фіксувала обернено пропорційну залежність між безробіттям і зарплатою. Ця модель отримала назву кривої Філіпса. Крива не перетинає осі ординат, оскільки досягнути абсолютного рівня зайнятості неможливо. В точці перетину кривої з віссю абсцис рівень цін є незмінним і йому відповідає значення природної норми безробіття в 5%.

Темп зростання номінальної зарплати, %

безробіття, %

У 1960 році крива Філіпса була дещо видозмінена американськими економістами Полем Семюелсоном і Робертом Солоу. Вони пов’язали рівень

безробіття з рівнем інфляції. Таке вдосконалення кривої Філіпса дало змогу застосовувати її для дослідження національної економіки та використання в макроекономічній політиці.

Модель кривої Філіпса можна записати у вигляді математичної формули:

e (u u ) ,

де π – фактичний рівень інфляції, πe – очікуваний рівень інфляції, β – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття (β > 0), (u – u*) – рівень циклічного безробіття, έ – збурення (шоки) пропозиції.

Проте модель кривої Філіпса з її оберненим взаємозв’язком інфляції та безробіття є справедливою лише в короткостроковому періоді. Економічна політика, отже, “балансує” між двома альтернативними цілями:

1)політикою, спрямованою на економічне пожвавлення з високими темпами приросту ВВП, що швидко мінімізує рівень безробіття;

2)політикою пожвавлення з повільним приростом ВВП, що дає змогу уповільнити інфляцію, проте за рахунок тривалого безробіття.

В70-х рр. ХХ століття більшість європейських країн стикнулися з проблемою стагфляції – одночасне падіння рівня виробництва, зростання безробіття та збільшення темпів росту цін. За таких умов модель кривої Філіпса не діє, таким чином, в довгостроковому періоді не існує оберненого зв’язку між показниками інфляції та безробіття.

Крива Філіпса в довгостроковому періоді набуває характеру вертикальної лінії, яка піднімається вгору від природної норми безробіття.

Довгострокова крива Філіпса відрізняється від короткострокової декількома ознаками:

темпи зростання номінальної зарплати включають показник очікуваного темпу інфляції;

враховуються показники шокових змін пропозиції;

враховується, що економіка може виходити на рівень природного безробіття за будь-яких показників інфляції.

Проте не завжди крива Філіпса адекватно відображає альтернативність між інфляцією та безробіттям, оскільки не враховує реакцію центральних банків на циклічні коливання. Цю прогалину заповнює крива Тейлора, яка відображає альтернативність зв’язку між варіаціями інфляції і безробіття.

Так, чим вищою є варіація інфляції та безробіття, тим діловий цикл є менш “згладженим”. У випадку, коли центральний банк намагається обмежити варіацію і не здійснює політику пристосування до шоку, то повинна зрости варіація безробіття, як і передбачає крива Філіпса та навпаки. Якщо ж центральний банк намагається зменшувати коливання зайнятості, реагуючи на шок, то повинна зрости варіація інфляції.

Тема 5. Макроекономічна рівновага

5.1.Класична модель макроекономічної рівноваги

5.2.Встановлення загальної рівноваги в класичній макромоделі

5.3.Кейнсіанська макроекономічна модель

5.1. Класична модель макроекономічної рівноваги

Класична макроекономічна модель відноситься виключно до пояснюючих моделей і аналізує механізм економічного оптимуму, тобто природної рівноваги на ринках ресурсів і товарів. Проте вивчення цієї моделі є необхідним, оскільки вона утворила фундамент для монетарного напряму, зорієнтованого на пропозицію, і заклала основи для розвитку кейнсіанської макроекономічної моделі.

Методологічною концепцією класичної макромоделі є класична теорія зайнятості, розроблена Ж.Б.Сеєм, суть якої зводиться до того, що визначальною на ринку є пропозиція, яка породжує адекватний собі попит і ситуація перевиробництва чи недовиробництва в економіці існувати не може. Рівновага на ринках відновлюється завдяки ринку заощаджень і інвестицій, оскільки ринкова кон’юнктура завжди забезпечить такий розмір заощаджень, які зрівноважаться із обсягом капітальних вливань і тому, якщо навіть на ринку товарів та послуг гроші не перетворилися на товар, тобто нагромадилися, то рано чи пізно ці гроші повернуться в господарський обіг через ринок капіталів. Рівновага на ринках гарантує повну зайнятість та повне використання ресурсів.

В макроекономічному аналізі ринків ресурсів домінуюча роль відводиться ресурсу праці, який піддається дії закону спадної віддачі факторів виробництва. На ринках ресурсів і товарів існує рівень цін, який зрівноважує попит та пропозицію і, завдяки цьому, відбувається очищення ринків від зайвого попиту та пропозиції. Якщо пропозиція більша за попит, то рівновага відновлюється за рахунок зменшення ціни, при цьому рівноважна ціна може бути менша за природну ціну, яка визначає необхідні витрати ресурсів. Якщо пропозиція менша за попит, то рівновага відновлюється за рахунок росту цін, а рівноважна ціна може бути більша за природну ціну.

Саморегулювання ринкової економіки забезпечується „невидимою рукою”, існування якої було обґрунтоване у праці Адама Сміта „Причини багатства народів”. В даній праці саморегульованість ринкової економіки пояснюється егоїстичним прагненням суб’єктів народного господарства країни до збагачення, що забезпечує стимули для створення додаткових робочих місць, до використання додаткової робочої сили, яка, отримавши доходи від праці, збільшуватиме свій споживчий попит.

Головним ресурсом у класичній моделі є ресурс праці. На ринку робочої сили взаємодіють попит на працю та її пропозиція. Причому попит і пропозиція робочої сили є функціями середньої заробітної плати (W). Під реальною заробітною платою розуміють доход від праці, виражений в одиницях створеного продукту.

Попит на робочу силу (Ld) випливає із правила максимізації прибутку, згідно якого найом робочої сили відбувається до тих пір, поки витрати, пов’язані із оплатою праці, не будуть дорівнювати граничному продукту цієї праці, тобто прибутку, який створює наймана праця.

Функція попиту робочої сили є спадною і виводиться шляхом диференціювання короткострокової виробничої функції виду Y = kL – mL2. Згідно умови максимізації прибутку похідна короткострокової виробничої функції повинна дорівнювати витратам на заробітну плату, тобто:

де Ld – величина попиту на робочу силу; W – середня ставка заробітної плати; k, m – параметри виробничої функції.

При характеристиці функції пропозиції робочої сили (Ls), у класичній теорії розрізняють короткотерміновий і довготерміновий періоди. Для довготермінової пропозиції класики висунули песимістичну теорію Т.Мальтуса про народонаселення, розроблену в кінці XVIII століття під впливом британського вибуху народонаселення. Суть даної теорії зводиться до того, що чисельність населення кожні 25 років зростає в геометричній прогресії, тоді як виробництво збільшується в арифметичній прогресії в силу дії закону спадної родючості ґрунтів. Отже, пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, тому рівноважна ставка заробітної плати зменшується до прожиткового мінімуму і нижче. В цій ситуації довгострокова рівновага на ринку робочої сили може встановлюватися лише під впливом природних і соціальних катаклізмів (наприклад, війн, пожеж, голоду, землетрусів, паводків тощо). Отже, в довгостроковому періоді заробітна плата буде повністю еластична і наближатиметься до прожиткового мінімуму.

В короткостроковому періоді пропозиція робочої сили буде зростаючою функцією від ставки заробітної плати. Подальші дослідження ринку праці в неокласичних моделях функцію пропозиції робочої сили розглядають не лише як функцію від ставки заробітної плати, а як функцію залежності пропозиції робочої сили від наявності вільного часу. Чим менше вільного часу, тим менша пропозиція робочої сили, якщо забраний вільний час не буде винагороджуватися відповідно більшою ставкою заробітної плати. Отже, короткотермінова функція пропозиції робочої сили набуває вигляду:

Ls a Wr ,

де Ls – це величина пропозиції робочої сили; Wr – середня ставка заробітної плати; a – коефіцієнт пропорційності, що дозволяє порівнювати праву і ліву частини рівняння.

Для того, щоб визначити рівноважне значення заробітної плати на ринку робочої сили, необхідно дотримуватися вимоги рівноваги, обов’язкової для класичних моделей, тобто:

Розв’язок даної системи рівнянь дозволяє визначити формально величину ставки заробітної плати, яка відображатиме стан повної зайнятості, шляхом підстановки значення середньої заробітної плати (Wr) у рівняння пропозиції чи попиту на робочу силу.

Макроекономічний оптимум, який пояснює класична макромодель, ґрунтується, передусім, на рівновазі ринку праці і виробничої функції. Остання визначає пропозицію на ринку товарів.

В класичній моделі ринку товарів пропозиція товарів та послуг є домінуючою над попитом і визначається короткостроковою виробничою функцією виду: Y = kL – mL2.

Функція пропозиції товарів та послуг має вигляд:

Ys = Y(L),

де Ys – кількість товарів та послуг, що пропонується на ринку; L – кількість робочої сили, необхідної для організації виробничого процесу.

Функція попиту на товари випливає із рівняння обміну І.Фішера:

Yd V M , p

де V – швидкість обороту грошей; М – грошова маса; Р – рівень цін на товари та послуги.

Рівноважний рівень ціни визначається з умови рівноваги попиту та пропозиції:

В класичній моделі рівень цін є вирішальним інструментом регулювання рівноваги. Наприклад, в ситуації зростання рівня цін скорочуватиметься попит. За класичною моделлю (згідно з теоремою Ж-Б.Сея) попит так пристосовується до пропозиції, що автоматично знімається проблема реалізації товарів та послуг.

Для прихильників класичної моделі гроші є тим універсальним засобом, який полегшує обмін і укладання угод, та дає змогу реалізувати переваги суспільного поділу праці. У класичній макроекономічній моделі рівноваги вони є нейтральними в тому розмінні, що їх маса (М) лише впливає на рівень цін, розмір середньої номінальної зарплати в економіці, і не визначає обсягів реального продукту, зайнятості та реальної зарплати.

У класичній моделі ринок грошей відрізняється від усіх інших ринків тим, що для нього попит і пропозиція грошей не є функціями цін. Пропозиція грошей (MS) є екзогенною, наперед визначеною емісійним банком величиною.

Функція пропозиції грошової маси записується рівнянням:

M s M a ,

де Мs – пропозиція грошей; Ма – екзогенна пропозиція грошової маси. При визначенні попиту на гроші (Md), виходять із функції грошей як

засобу обігу, тобто, до уваги приймаються гроші, необхідні для здійснення угод. Тому попит на гроші є функцією обсягу продукту з урахуванням

загального рівня цін, тобто номінального продукту:

Md = Md (Y).

Більш точно функція попиту на гроші має вигляд такої, що враховує здатність зберігання грошей в касі і швидкість їх обігу:

M d 1 Y , V

де k – коефіцієнт зберігання грошей в касі; V – швидкість обороту грошей (рази за рік); Y – номінальний продукт. При цьому приймається, що V є відносно сталою величиною.

Умова рівноваги на ринку грошей може бути формалізована у такий спосіб:

вирішальним фактором рівноваги є попит на гроші (Md) у тому розумінні, що він пристосовується до „незалежної” пропозиції. Оскільки один з елементів пропозиції грошей – швидкість їх обороту V – величина постійна, то попит може пристосовуватися до пропозиції лише через відповідну зміну номінального продукту (Y). Оскільки величина реального продукту не визначається грошовим ринком, то грошовий ринок – це лише інструмент формування загального рівня цін. У символах це може бути записано так: MSY , де Y – номінальний продукт.

Згідно класичних підходів, аналіз ринку заощаджень та інвестицій покликаний пояснити механізм пристосування попиту до пропозиції на товарному ринку.

Сукупний попит (Y) у закритій економіці (без урахування зовнішнього ринку) складається з двох компонентів: споживання С та інвестицій І. Інвестиції створюються заощадженнями S. Відповідність заощаджень інвестиціям забезпечується на ринку заощаджень та інвестицій, де попит і пропозиція врівноважуються. Класичну гіпотезу щодо тих процесів, які відбуваються на цьому ринку, можна формалізувати у вигляді системи рівнянь:

Y = C + I,

I = S,

Y = C + S.

За класичною моделлю, вирішальну роль у встановленні рівноваги на цьому ринку відіграє ставка процента. Вважається, що завжди існує ставка процента (і), яка зрівноважить попит і пропозицію.

Функція заощаджень базується на тому, що заощадження є пропозицією капіталу і визначаються функціональною залежністю від ставки процента і реального продукту. Залежність між ними пряма – чим вищий процент і більший реальний продукт, тим більші заощадження, тобто:

S = S(i, Yr),

S = а Yr + i,

де S – обсяг заощаджень; а – коефіцієнт, який характеризує схильність до заощадження; Yr – національний дохід; і – ставка позичкового процента.

Логіка міркувань за класичною теорією є такою: ставка процента визначає розподіл доходів домогосподарств на поточне й очікуване у майбутньому споживання. Збільшення споживання у майбутньому означає, що в поточному періоді споживач відмовиться від витрачання частини своїх доходів і перетворить їх на заощадження. Останні принесуть йому процент. Чим вищий цей процент, тим більше він спонукає до додаткових заощаджень, оскільки це є запорукою збільшення споживання в майбутньому. Багатьом економістам остання теза видається сумнівною, але саме на ній будується класична гіпотеза рівноваги на ринку заощаджень (інвестицій).

Функція інвестицій виходить із того, що інвестиції залежать від рівня проценту, а функція інвестицій є спадною – чим вищий процент, тим нижчий попит на інвестиції, тобто:

I = I(i),Y/ i <0,

І = І0 – і,

де І – загальний обсяг інвестицій; І0 – мінімальний обсяг інвестицій; і – ставка позичкового процента.

Зворотна залежність між інвестиціями і процентом пояснюється тим, що збільшення процента за кредит робить частину проектів неприбутковими через те, що той, хто реалізує проект, має відшкодувати процент з отриманого прибутку. Тому зростання процента зменшує попит на інвестиції.

Роль процентної ставки (і) в класичній моделі зводиться до того, що частина сукупного попиту (реального доходу), що була вилучена з обігу, як попит на товари завдяки заощадженням, знову стає його частиною у вигляді попиту на інвестиційні товари.

Рівновага на ринку заощаджень та інвестицій передбачає рівність:

S = І,

S(i, I) = I(i).

Зміна рівноваги на ринку заощаджень та інвестицій може відбутися під впливом зміни схильності до заощаджень або схильності до інвестицій. Коли зростатиме схильність до заощаджень, лінія заощаджень зрушиться паралельно праворуч, і рівноважна ставка процента зменшиться. Якщо ж зростатиме схильність до інвестицій, то праворуч зрушиться лінія інвестицій, і рівноважна ставка процента зросте.

Класична модель ринку заощаджень та інвестицій є пояснюючою моделлю, оскільки дає ключ до розуміння механізму формування інвестицій та заощаджень в економіці, як важливих складових сукупного попиту.

5.2. Встановлення загальної рівноваги в класичній макромоделі

Взаємодія між ринками в класичній моделі методологічно пояснюється дією закону Сея, згідно якого „пропозиція породжує адекватний собі попит”, а якщо рівновага на ринку товарів порушується, то завдяки функціонуванню ринку заощаджень та інвестицій невикористані кошти на споживання перетворюються на нагромадження, а ті, в свою чергу, стають джерелом інвестиційних вливань в економіку.

Класичний підхід має два життєво важливі наслідки для економічної політики. Перший – економіка завжди забезпечує повну зайнятість і використання ресурсів. Як правило, вона тяжіє до свого потенційного обсягу виробництва і не має макроекономічних втрат у контексті недовикористаних ресурсів через недостатній сукупний попит. Другий наслідок класичного підходу – макроекономічна політика сукупного попиту не може впливати на рівень зайнятості і обсяг виробництва.

Макроаналіз класичних моделей ринків дає змогу зробити такі висновки:

1)економіка складається із взаємопов’язаних ринків, які аналізують таким чином, ніби вони природно перебувають у рівновазі. Останнє означає, що на всіх ринках попит відповідає пропозиції, а механізм, що забезпечує цю відповідність – це ціни, які постійно коливаються, і автоматично очищують ринки, як від зайвого попиту, так і від зайвої пропозиції;

2)за класичною моделлю виробничі можливості економіки (її виробнича функція) визначаються наявними в економіці ресурсами виробництва: працею, землею, капіталом та застосовуваними технологіями;

3)економіці властива взаємозамінність факторів виробництва, яка передбачає збільшення обсягів реального продукту в разі кількісного зростання одного з факторів. Проте це зростання має об’єктивну межу, яка визначається законом спадної віддачі (продуктивності) ресурсів;

4)роль ринку грошей у забезпеченні макрорівноваги полягає в тому, що гроші не впливаючи на реальний продукт, визначають обсяг номінального продукту, а отже, формують загальний рівень цін;

5)на ринку товарів визначаються рівноважні обсяги виробництва та рівноважні ціни. Особливістю цього є нееластичність пропозиції до цін і встановлення рівноваги шляхом пристосування сукупного попиту до пропозиції. Ціни відіграють вирішальну роль при визначенні попиту;

6)ринок заощаджень (інвестицій) регулюється взаємодією пропозиції заощаджень і попиту на інвестиції. Вирішальною тут є ставка процента. Остання відіграє особливу роль у формуванні макрорівноваги, визначаючи розподіл сукупного попиту на дві частини: споживання та інвестиції;

7)головними інструментами макроекономічного саморегулювання за класичною моделлю є: реальна заробітна плата як чинник ринку робочої сили; загальний рівень цін як чинник попиту на ринку товарів; ставка процента як чинник розподілу сукупного попиту (при його незмінній величині).