Макроекономіка2

8)рахунок зміни вартості поза виробництвом (зміна чистої вартості

майна);

9)баланс закриття (розмір майна на кінець періоду); Для закордонного сектору відкривають лише 2 рахунки:

1)рахунок нефінансових операцій (експорт, імпорт);

2)рахунок фінансових операцій (трансферти, інвестиційні потоки). Національні рахунки України розроблені відповідно до Методології СНР і

включають 6 національних консолідованих рахунків:

-рахунок товарів і послуг,

-рахунок виробництва,

-рахунок утворення доходу,

-рахунок розподілу доходу,

-рахунок використання доходу,

-рахунок капіталу.

СНР в Україні застосовується з 1995 р., а її вдосконалення проходить за двома напрямками:

1.Інтеграція різних балансових зв’язків з використанням власне національних рахунків, рахунку міжнародного балансу, фінансового рахунку, балансу національного майна;

2.Вдосконалення та деталізація традиційних розділів національних рахунків, дезагрегування операцій, уніфікація класифікацій, розробка динамічних рядів та вдосконалення методів розрахунку показників.

2.3.Основні макроекономічні показники та методи їх обчислення

На рівні макроекономіки виникає постійна потреба обчислення національного обсягу виробництва (продукту) як річного потоку товарів і послуг в межах національної економіки. Національний продукт виступає матеріальною основою життя людей, забезпечуючи задоволення різноманітних людських потреб. Сучасна політекономія виділяє декілька форм національного продукту: сукупний суспільний продукт (ССП), національний доход (НД), валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), доход кінцевого використання (ДКВ).

Суспільний продукт – виражена в ринкових цінах сукупність товарів і послуг, вироблених на протязі року. Валовий суспільний продукт (ВСП) має як натурально-речовий, функціональний, так і вартісний вираз.

За матеріально-речовою формою ВСП складається з усіх корисних благ (засобів виробництва і предметів споживання):

ВСП = Зв + Пс,

де Зв – засоби виробництва, Пс – предмети споживання.

За функціональним призначенням структуру ВСП можна подати у вигляді формули:

ВСП = Фз + Фс + Фн,

де Фз – фонд заміщення (заміна зношених засобів виробництва), Фс – фонд споживання (використання частини ВСП на особисте споживання), Фн – фонд нагромадження (розширення масштабів суспільного виробництва шляхом залучення додаткових засобів виробництва і додаткової робочої сили).

За вартісною формою ВСП має структуру:

ВСП = С + (V + m),

де С – перенесена (стара) вартість, яка протягом року переноситься з засобів виробництва на створений продукт, V – необхідний продукт, який використовується для нормального відтворення робочої сили (витрати на харчування, одяг, житлово-комунальні послуги, освіту, лікування, відпочинок, транспортні витрати), m – додатковий продукт, що використовується для розширення виробництва, (V + m) – додана вартість (чистий продукт сусіпльства).

Відповідно до прийнятої СНР (1993 р.) трактовки меж виробничої діяльності валовий випуск або валовий сусіпльний продукт поділяють на ринковий і неринковий. Ринковий валовий випуск охоплює:

-товари і послуги, що реалізуються через продаж чи бартер,

-товари і послуги, що надаються працівникам як оплата праці в натуральній формі,

-товари і послуги, що виробляються одним підрозділом даного підприємства, який знаходиться на самостійному балансі, і надаються іншим підрозділам цього ж підприємства для використання у виробництві,

-готову продукцію і незавершене виробництво, які надходять у запаси матеріальних оборотних засобів у виробника і призначені для ринкового використання.

Розахунок ринкового випуску може бути поданий у вигляді формули:

ВВ = РП + З1 – З2,

де ВВ – валовий випуск, РП – реалізована продукція, З1 – продукція, спрямована у запаси, З2 – продукція, використана із запасів.

Неринковий валовий випуск включає:

-товари і послуги, що вироблені економічними одиницями для їх власного споживання і нагромадження,

-товари і послуги, що надаються безкоштовно іншим інституційним одиницям та сусіпльству в цілому,

-продукцію і незавершене виробництво, що призначені для неринкового використання і надходять до запасів матеріальних оборотних коштів у виробника.

Валовий випуск неринкових послуг органів державного управління та некомерційних організацій визначають як суму витрат на виробництво:

ВВ= Мв + Оп + Ам + (П – С),

де Мв – витрати на придбання товарів і послуг для проміжного споживання, Оп – оплата праці, Ам – амортизація (споживання основного капіталу), (П – С) – валові податки за мінусом субсидій (чисті податки на виробництво).

Валовий випуск банківських установ від посередницької діяльності розраховується:

ВВ = В1 – В2,

де В1 – відсотки, отримані банками від розміщення залучених ресурсів, В2

– відсотки, сплачені банками за залучені вільні фінансові ресурси. Валовий випуск страхових компаній розраховують за формулою:

ВВ = Сп – Св + В – Тср,

де Сп – страхові премії компаній, Св – страхові відшкодування, В – відсотки, отримані компаніями від інвестування коштів в цінні папери, Тср – приріст технічних страхових резервів.

Для характеристики та розрахунку величини ВСП (ВВ) використовують показник валового внутрішнього продукту. ВВП – узагальнюючий макроекономічний показник, що виражає в ринкових цінах сукупну вартість товарів і послуг, створених всередині країни і лише з використанням факторів виробництва даної країни (кінцева продукція, вироблена в країні за рік). Інший узагальнюючий показник – валовий національний продукт (ВНП) виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених не лише всередині країни, але і за її межами. Валовий національний продукт більший валового внутрішнього на величину сальдо розрахунків з зарубіжними країнами. Якщо до показника ВВП додати різницю між поступленням від факторів виробництва з-за кордону і факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами в даній країні, то це і буде показник ВНП:

ВВП = ВНП – Сд,

де Сд – сальдо доходів.

В сучасній українській системі макроекономічного рахівництва на практиці обчислюють лише показник ВВП, а ВНП має виключно теоретичне застосування.

Для обчислення макроекономічних показників використовують три методи:

1) розподільчий метод (за доходами) визначає ВВП як суму первинних доходів, створених резидентами країни за рік:

ВВП = Оп + Пб + (Р + Пр + Ам) + Чп,

де Оп – оплата праці найманих працівників (зарплата, відрахування на соціальне страхування, премії, доплати), Пб – прибуток (корпоративний: дивіденди, нерозподілений прибуток, податок на прибуток, некорпоративний: доходи від індивідуального бізнесу), Р – рента за здані в оренду землі, житло, Пр – процент (доходи від грошового капіталу), Ам – амортизація, (Р + Пр + Ам) – змішаний доход, Чп – чисті неприбуткові податки (податки на продукти і послуги за мінусом субсидій, пов’язаних з виробництвом і імпортом).

2) метод кінцевого використання (за витратами) обчислює ВВП як суму окремих елементів сукупних витрат, здійснених всередені країни і пов’язаних зі створенням кінцевого продукту та послуг:

ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ,

де СВ – споживчі витрати домогосподарств, ВІ – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки, ДЗ – державні закупівлі товарів і послуг з метою задоволення сусіпльних потреб, ЧЕ – чистий експорт (різниця між експортом та імпортом товарів і послуг).

3) виробничий метод обчислює ВВП як суму валової доданої вартості усіх галузей економіки плюс чисті продуктові податки:

ВВП = Σ(ВВ – МВ) + (ПП – С),

де ВВ – валовий випуск окремих галузей економіки, МВ – матеріальні витрати окремих галузей, ПП – продуктові податки, С – субсидії, (ПП – С) – чисті продуктові податки.

Головною вимогою при розрахунку ВВП ставиться умова, щоб товари і послуги, вироблені суспільством, враховувались лише один раз, що викликає потребу вирахування кінцевого і проміжного продукту.

Кінцева продукція – це товари і послуги, що купуються споживачами для кінцевого використання, а не для перепродажу. Проміжна продукція – товари і послуги, що проходять подальшу переробку чи перепродаються декілька разів перед тим, як потрапити до кінцевого споживача.

Якщо сумувати вироблені в країні товари і послуги в усіх галузях економіки, неминучим є багаторазовий повторний рахунок, що спотворює об’єктивну величину ВВП. Тому вводиться показник чистого внутрішнього продукту (чистого національного продукту):

ЧВП = ВВП – Ам, ЧНП = ВНП – Ам,

де Ам – амортизаційні відрахування.

ЧНП (ЧВП) – це ВНП (ВВП) за вирахуванням тієї частини створеного продукту, що необхідна для заміщення засобів виробництва, зношених в процесі випуску продукції.

Ще одним важливим макропоказником є національний доход (НД), який розраховується як сума доходів усіх власників, що беруть участь у виробництві факторів (факторна вартість за мінусом непрямих податків). В господарській практиці використовують поняття виробленого та використаного НД. Вироблений НД – весь обсяг створеної вартості товарів і послуг. Використаний НД – вироблений НД за мінусом втрат від стихійних лих, пошкоджень при зберіганні та зовнішньоторговельного сальдо.

Важливість національного доходу як макроекономічного показника визначається тим, що НД являє собою чистий та зароблений доход суспільства. НД прийнято розраховувати двома способами: як потік доходів і як потік витрат (за аналогією з ВВП).

Ще одним показником є особистий доход, який складається з первинних доходів домогосподарств та їх вторинних доходів, що не зароблені, але отримані внаслідок перерозподілу первинних доходів (внутрішні соціальні трансферти (СТ) та чисті зовнішні соціальні трансферти (ЧСТ)):

ОД = НД – ВВС – ППб – НП + Т, Т = СТ + ЧСТ,

де ОД – особистий доход, ВВС – виплати на соціальне страхування, ППб – податок на прибуток корпорацій, НП – нерозподілений прибуток, Т – трансфертні платежі.

Велике значення в макроекономічному аналізі має показник особистого безподаткового доходу (доход, що лишається в розпорядженні):

БД = ОД – ОП,

де БД – безподатковий доход, ОП – особисті податки (прибутковий податок, податки на майно, спадщину).

Безподатковий доход (доход кінцевого використання) спрямовується на споживання і заощадження.

Хоча ВВП слугує узагальнюючим показником економічного розвитку в цілому, він не враховує деяких реальних економічних процесів, що суттєво впливають на кінцевий результат функціонування національного господарства.

У 1972 р. дослідники з США Вільям Нордгаус і Джеймс Тобін запропонували новий показник – чистий економічний добробут (ЧЕД), що не розраховується в статистичних величинах, а лише відображає дискусійну концепцію оцінки стану економіки в сучасних умовах:

ЧЕД = ВВП + ПД + ТЕ + ВЧ – НЕН,

де ЧЕД – чистий економічний добробут, ПД – позаринкова діяльність у грошовому вимірі, ТЕ – товари і послуги тіньової економіки (кримінальна, фіктивні, неформальна, нелегалізована економіка), ВЧ – грошовий еквівалент зростання вільного часу в якості відпочинку, НЕН – негативні екологічні наслідки промислового розвитку суспільства в грошовому еквіваленті.

Важливим макроекономічним показником, що дозволяє враховувати ряд процесів та елементів, які реально відбуваються, є національне багатство (НБ). НБ – це сукупність матеріальних благ, якими володіє суспільство на визначену дату і які створені працею людей за весь попередній період його розвитку. Джерелом НБ є ВСП і воно зростає за рахунок перевищення виробленого в країні продукту над поточним споживанням. НБ складається з структурних елементів:

НБ = (ОВФ + ОбФ + МРЗ + НФ + ПР) + (ОПт + КП + ДН + КЦ),

де ОВФ – основні виробничі фонди, ОбФ – оборотні виробничі фонди, МРЗ – матеріальні резерви і запаси (державні резерви, готова продукція в обігу, матеріальні запаси в торговельній мережі та на підприємствах), НФ – невиробничі фонди (житловий фонд, соціально-культурні установи), ПР – природні ресурси, (ОВФ + ОбФ + МРЗ + НФ + ПР) – матеріальні результати, ОПт – освітній потенціал, КП – кваліфікаційний потенціал, ДН – досягнення науки і техніки, КЦ – накопичені культурні цінності, (ОПт + КП + ДН + КЦ) – нематеріальні результати.

Національне багатство є основою економічного прогресу, рівня добробуту населення.

Для загальної оцінки макроекономічного потенціалу виробництва і споживання застосовують більш повний показник – економічна міць держави (ЕМД). Один з відомих підходів визначає ЕМД як:

ЕМД = НД + ВВП.

Таким чином, уся сукупність макроекономічних показників дозволяє оцінити рівень досягнення різноманітних макроцілей суспіфльства, визначити ступінь безпеки держави та здійснити міжнародні порівняння стану національного господарства.

2.4. Вимірювання макропараметрів в часі. Номінальні та реальні

макроекономічні показники. Суть і значення інфлювання (дефлювання)

Макроекономічні показники – показники, виражені в грошовій формі, тому їх рівень і динаміка залежать як від фізичних обсягів виробництва, так і від рівня цін. Аналіз динаміки фізичних обсягів виробництва дає змогу визначити, як змінюється рівень задоволення суспільних потреб. Проте зіставлення фізичних обсягів виробництва різних періодів з метою визначення їх реального зрушення можна забезпечити лише за умов незмінності цін.

Насправді ціни з року в рік змінюються: зростають чи знижуються. З метою усунення впливу цінового фактору в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП:

1)номінальний ВВП (ВВПн),

2)реальний ВВП (ВВПр).

ВВПн – показник загального обсягу виробництва, обчислений в поточних цінах (фактичні ціни того ж періоду, в якому проводиться розрахунок). Даний параметр підвладний впливу зміни цін та зміни фізичного обсягу товарів і послуг.

ВВПр – загальна вартість вироблених в країні товарів, послуг в постійних (базисних) цінах (ціни року, який приймається за основу). ВВПр вимірює реальне зростання фізичного обсягу товарів і послуг без впливу інфляції, а також темп приросту ВВП:

Тз = (ВВПр1 / ВВПр0)100%, Тпр = ((ВВПр1 – ВВПр0) / ВВПр0)100%,

де Тз – темп зростання у %, Тпр – темп приросту у %, ВВПр1 – ВВП реальний в поточному році, ВВПр0 – ВВП реальний в базовому (попередньому) році.

Важливе значення має також обчислення Тз і Тпр ВВП за рахунок інфляційної зміни ВВП – цін. З цією метою застосовують індекси цін, які співвідносять ціни даного періоду з цінами базового року. Індекс цін ілюструє середньозважені ціни на товари і послуги, вироблені в економіці, з вагами, заснованими на відносному споживанні товарів:

Індекс цін = (Ціна поточного року / Ціна базисного року)100%. Світова практика виробила найважливіші три види цінових індексів:

1. Індекс споживчих цін (ІСЦ) або індекс Леспейреса, що відображає співвідношення між сукупною ціною фіксованого набору споживчих товарів і послуг (споживчий кошик) в поточному і базовому періодах:

ІСЦ = (Р1Q0 / Р0Q0)100%,

де Q0 – обсяг товарів і послуг базового періоду, Р1, Р0 – ціни товарів і послуг поточного та базового періодів відповідно.

2. Дефлятор ВВП або індекс Пааше, що вимірює інфляцію по відношенню до усіх товарів і послуг, вироблених в економіці (як споживчих, так й інвестиційних), та дозволяє виміряти, скільки би коштував поточний обсяг кінцевих товарів і послуг, якщо б збереглись ціни попереднього року:

Ід = (Р1Q1 / Р0Q1)100% або (ВВПн / ВВПр)100%,

де Q1 – обсяг товарів і послуг (благ) поточного року.

Дефлятор ВВП показує темп зростання ВВПн за рахунок цін в періоді, що аналізується, порівняно з попереднім. Для визначення ВВП з врахуванням лише зміни фізичного обсягу виробництва необхідно скоригувати показник ВВПн.

Процес коригування ВВПн здійснюється за допомогою дефлятора ВВП, що дає змогу інфлювати (збільшувати грошовий вираз ВВП з врахуванням динаміки цін) або дефлювати (зменшувати грошовий вираз ВВП з врахуванням динаміки цін). Результатом цього коригування є обчислення ВВПр для кожного року в постійних цінах (цінах базового року):

ВВПр = (ВВПн / Ід)100%.

3. Індекс оптових цін – цін виробника (ІОЦ), що базується на ринковому кошику оптових продаж і включає як кінцеві, так і проміжні товари. Даний індекс є достовірним індикатором майбутньої інфляції, адже вимірює ціни на ранньому етапі розподілу.

2.5. Ефективність функціонування національної економіки

На макроекономічному рівні важливим і актуальним є вимірювання ефективності функціонування національної економіки (ефективність суспільного виробництва). Найпростіше уявлення про економічну ефективність можна отримати в результаті порівняння корисного ефекту (результату) і затрат. Ефективність характеризує зв’язок між обсягами ресурсів, витрачених в процесі виробництва, і кількістю товарів та послуг, отриманих в результаті використання цих ресурсів. Підвищити ефективність означає скоротити затрати на одиницю ефекту чи збільшити ефект на попередню величину затрат.

З точки зору національної економіки ефективним вважається такий стан, при якому найповніше задоволені потреби усіх членів суспільства при заданих обмежених ресурсах. Економічна ефективність національної економіки – стан, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї особи, не погіршуючи при цьому становище іншого члена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю (італійський економіст Вільфредо Парето – 1848-1923 рр.).

Якщо в суспільстві досягнуті усі можливі вдосконалення, за В.Парето, спостерігається “оптимум Парето”. Графічна оптимальність, за В.Парето, може бути представлена у вигляді кривої можливої корисності.

Корисність

добробуту

В

F

С

D

Е

На графіку на осях координат відкладається корисність від виробництва чи споживання (добробуту) контрагентів в національній економіці А і В. Якщо усі можливі вигоди від економічної діяльності в суспільстві отримає один

контрагент, то корисність іншого буде дорівнювати нулю (точки А і В). Крива, що поєднує точки А і В, характеризує оптимальний, за В.Парето, чи ефективний з позиції суспільства стан економіки, адже покращити становище одного суб’єкта (нульова корисність) можливо лише за рахунок погіршення добробуту іншого. Точки С, D і Е відповідають неповному використанню та неефективному розподілу ресурсів. В кожній з цих точок можна покращити добробут обох членів суспільства чи одного, не погіршуючи становища іншого.

Критерій оптимальної ефективності, за В.Парето, не співпадає з поняттям справедливості в суспільстві. В суспільстві неможливо одночасно досягти ефективного і справедливого розподілу, і на кривій АВ кожна точка виражає ефективність, але в точках А і В виражена крайня нерівномірність (несправедливість) розподілу, а точка F наближена до рівномірного (справедливого) розподілу. Суспільство повинно прагнути до раціонального суміщення ефективності і справедливості (точка F).

Проте недоліком критерію Парето є його байдужість до початкового стану в розподілі добробуту, а спектр прийняття рішень на його основі є досить вузьким.

В

О

С

D

Добробут

інших

Даний недолік частково долає критерій Ніколаса Калдора та Джона Річарда Хікса (критерій компенсації), згідно якого перехід від одного стану економіки до другого є покращенням добробуту в суспільстві, якщі ті його члени, добробут яких підвищився, можуть компенсувати втрати, понесені іншимиіндивідами, і при цьому зберегти рівень добробуту не менший за вихідний. За допомогою критерію Калдора-Хікса можна проводити аналіз алокаційних і перерозподільчих урядових рішень, а сам критерій враховує цінність процесу загального нарощування добробуту в суспільстві. Потенціал прийняття рішень згідно цього критерію обмежується уявленнями суспільства про справедливість. Оскільки “ефективність-рівність” є взаємозамінними рішеннями, то вибір з можливих варіантів, ефективних за критерієм КалдораХікса, перетворюється з економічного в політичний (враховує суспільні уявлення про справедливість).

Графічна інтерпретація критерію Калдора-Хікса може бути представлена двома кривими трансформації.

Зовнішня крива трансформації показує процеси нарощування добробуту після прийняття управлінських рішень урядом. Область ОАВ відображає ефективність за критерієм Парето. Стрілки ОС і ОD ілюструють варіанти рішень, ефективних згідно критерію Калдора-Хікса. Однак ситуація, яку відображає стрілка ОD, призводить до більш нерівномірного зростання добробуту, ніж випадок, відображений стрілкою ОС. Вибір найбільш ефективного рішення залишається за суспільством та тими політичними силами, які стоять при владі. Наприклад, рішення, що призведе до загального зростання добробуту, але потягне за собою диференціацію в достатках, може не сприйматись за допустиме в егалітарних державах, тоді як країни, які сповідують цінності економічної нерівності і лібералізму, можуть піти на такий крок.

Проблемою використання критерію Калдора-Хікса є методологічна розбіжність в підходах сумування індивідуальних функцій добробуту з метою отримання загальної (суспільної) функції добробуту. Існує два основоположних принципи обрахунку суспільного добробуту:

1)утилітаристський, засновником якого є англійський філософ, соціолог Ієримія Бентам (1748-1832 рр.) – передбачає можливість арифметичного підходу до обчислення суспільного добробуту;

2)роулсіанський, засновником якого є американський вчений Джон Роулс

–виключає можливість збільшення добробуту в цілому при умові, коли має місце диференційоване зростання доходів індивідів, які формують різні суспільні майнові прошарки (збільшення добробуту заможних верств на одиницю не означає збільшення добробуту в цілому на аналогічну величину).

Якщо ефект (результат) є абсолютною величиною, що показує приріст показників виробництва, то ефективність є відносним показником і показує, якою ціною (за рахунок яких затрат) забезпечуються досягнуті прирості продукту.

Найважливішими показниками ефективності суспільного виробництва є:

1)Продуктивність праці = ВВП / Чисельність робітників,

2)Фондовіддача = НД / Вартість основних фондів і оборотних засобів,

3)НД на душу населення = НД / Чисельність населення країни,

4)Витрати виробництва і обігу на 1 грн. ВВП та економія затрат,

5)Рентабельність = Прибуток / Затрати,

6)Матеріалоємність = Оборотні фонди / ВВП.

Є декілька методів підвищення ефективності національної економіки на макрорівні:

-забезпечення повної зайнятості (залучення до економічного обороту всіх трудових ресурсів, придатних для виробництва товарів і послуг);

-досягнення повного обсягу виробництва (економічні ресурси повинні використовуватись найраціональніше відповідно до їх призначення, а повний обсяг виробництва досягається найповнішим використанням продуктивних можливостей ресурсів);