Макроекономіка2

-досягнення найраціональнішого розподілу наявних ресурсів між виробництвом окремих видів продукції, між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів (рівновага між попитом і пропозицією, баланс між поточними і перспективними потребами);

-зростання технічного рівня виробництва (підвищення ефективності економіки через покращення якості товарів і удосконалення технології їх виробництва).

Таким чином, результати (ефекти) макроекономічного розвитку вимірюються макроекономічними показниками, а ефективність економіки – коефіцієнтами ефективності суспільного виробництва.

Тема 3. Мікроекономічні основи макроекономіки

3.1.Споживання та заощадження як функції доходу. Інвестиції як компонент сукупних витрат

3.2.Сукупний попит і крива попиту. Цінові та нецінові фактори, що визначають сукупний попит

3.3.Сукупна пропозиція і крива пропозиції. Цінові та нецінові фактори, що визначають сукупну пропозицію

3.4.Рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг виробництва

3.1. Споживання та заощадження як функції доходу. Інвестиції як

компонент сукупних витрат

Головним компонентом ВВП виступають споживчі видатки, частка яких в більшості країн світу складає до 2/3 сукупних витрат. Споживання – витрати домогосподарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб. Заощадження – та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання (відстрочене споживання).

Прийнято розрізняти три групи видатків домогосподарств на споживання: - на товари тривалого використання, - на предмети поточного вжитку, - на роботи і послуги.

Основні компоненти споживання

Структура споживчих витрат неоднакова в різних груп населення, тому в економічному аналізі виходять з “якісних моделей поведінки” – усереднені моделі поведінки людей з різними рівнями доходу, які побудовані на основі обстеження сімейних бюджетів. Вперше “якісні моделі поведінки” детально обгрунтував німецький статистик Ернест Енгель (вони ще отримали назву “закони Енгеля”), досліджуючи зміни в споживчих витратах населення залежно від зміни доходу. В середньому споживання закономірно змінюється із збільшенням (зменшенням) доходу. Незаможні сім’ї витрачають на продукти харчування більшу частину свого використовуваного доходу, і разом із зростанням доходу видатки на деякі статті продуктів харчування збільшуються (споживаються продукти вищої якості). Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходу відбувається до певної межі (із збільшенням доходів частка витрат на продукти харчування має тенденцію до скорочення, оскільки зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобілі).

Для оцінки споживчої поведінки використовується індекс споживчих настроїв (ІСН), який був розроблений в США у 1946 р. В Україні для прогнозування економічних циклів та визначення економічної політики держави показник ІСН почав застосовуватись з 1994 р.

Головний вплив на величину споживчих витрат, отже, справляє використовуваний (безподатковий) доход, частина якого спрямовується на заощадження:

Y = C + S,

де Y – доход, С – споживання, S – заощадження.

Проте споживання залежить також і від граничної схильності до споживання (с') – показник, який показує величину додаткового споживання, яку спричиняє одна додаткова одиниця доходу. Показник граничної схильності до споживання можна розрахувати як відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни у величині доходу, яка спричинила цю зміну в споживчих витратах:

с' = С / ΔY,

де С – зміна в споживчих видатках, ΔY – зміна в доході.

Поряд з граничною схильністю до споживання розрізняють показник граничної схильності до заощадження, який спричиняє, поряд з безподатковим доходом, безпосередній вплив на рівень заощаджень. Гранична схильність до заощадження (s') – величина додаткового заощадження, яку спричиняє одна додаткова одиниця доходу (частка кожної додаткової одиниці доходу, що використовується на додаткове заощадження). Математично граничну схильність до заощаджень можна обчислити як відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка викликала цю зміну в заощадженнях:

s' = ΔS / ΔY,

де ΔS – зміна в заощадженнях, ΔY – зміна в доході.

Сума граничних схильностей до споживання і до заощадження за умов будь-якої зміни в безподатковому доході дорівнює 1:

с' + s' = 1 або 100%.

Світова статистика свідчить, що із збільшенням доходу зростають також споживання і заощадження, але при цьому с' має тенденцію до зниження, а s' – до зростання (“основний психологічний закон”).

Якщо с' = 0, то увесь приріст доходу буде заощаджуватись (s' = 1); якщо с' = ½, то збільшення доходу буде порівну поділене між С і S (s' = ½), якщо с' = 1, то весь приріст доходу буде витрачено на споживчі цілі (s' = 0).

Крім Y, s', с', на рівень споживання і заощадження здійснюють вплив наступні чинники:

а) збільшення податків (скорочує споживання і заощадження), б) підвищення цін (викликає різну реакцію в споживанні і заощадженні в

груп населення з неоднаковими рівнями доходів), в) зростання відрахувань на соціальне страхування (скорочує

заощадження), г) ажіотажний попит (спричиняє зростання споживання),

д) зростання пропозиції на ринках (скорочує заощадження), е) майбутній очікуваний доход (гарантована високооплачувана робота в

майбутньому спонукає збільшувати поточне споживання), ж) зростання відсоткової ставки (збільшення рівня заощаджень).

Для поглиблення макроекономічного аналізу споживання і заощадження запроваджена графічна їх інтерпретація – функція споживання та функція

заощадження. Криву, яка відображає зв’язок між споживчими витратами та наявним доходом, називають функцією споживання – f(C). Функція заощадження – f(S) – відображає зв’язок між використовуваним доходом і заощадженнями.

Споживання

Величина

заощаджень

f(C)

Використовуваний доход

Графічно f(C) можна зобразити, відклавши по горизонталі величину використовуваного доходу, а по вертикалі – рівень споживчих витрат. Якби С = Y, то графік функції споживання прийняв би форму бісектриси (лінія під кутом 450). Проте такого збігу ніколи не буває, тому крива споживання відхиляється від бісектриси донизу.

Точка О означає нульове заощадження – повне споживання доходу. Праворуч від точки О – зона чистого додатнього заощадження (f(C) лежить нижче лінії 450). Ліворуч від точки О – зона від’ємних заощаджень, коли країна витрачає більше за свій поточний доход.

Аналогічно будується і функція заощадження f(S), яка є похідною від f(C). Графічно f(S) зображують шляхом відкладання по горизонтальній осі використовуваного доходу, а по вертикалі – рівнів заощадження. Заощадження, які лежать нижче точки О, є від’ємними (життя в борг).

Інвестиції (І) є другим після споживання компонентом сукупних витрат. Інвестиції – вкладення в капітал (видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ).

Інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість, сприяють нагромадженню фондів підприємств, створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Нераціональне використання інвестицій призводить до заморожування виробничих потужностей і скорочення обсягів валового продукту країни.

Загальний обсяг інвестицій називається валовими інвестиціями, які складаються з двох частин: збільшення основного капіталу (чисті інвестиції) та відшкодування зношення капіталу (амортизація). Математично величину

валових інвестицій можна подати у вигляді рівнянь:

Ib = In + D, D = dK,

де Ib – величина валових інвестицій, In – величина чистих інвестицій, D – сума амортизаційних відрахувань, d – коефіцієнт амортизації, К – вартість об’єктів основного капіталу.

На активність інвестування впливає низка чинників:

а) рівень заощаджень (збільшення S спричиняє в майбутньому зростання

І),

б) очікувана норма чистого прибутку (чим вищою є очікувана норма прибутку, тим більше фірми будуть інвестувати),

в) відсоткова ставка (збільнення ставки за кредит як ціни інвестування скорочує інвестиційний попит – обернена залежність),

г) технологічні зміни (НТП зменшує витрати на виробництво продукції, підвищує її якість, спричиняє зростання норми прибутку та розширює інвестування),

д) збільшення податків (скорочує обсяг інвестування), е) рівень забезпеченості основним капіталом (якщо виробничі потужності

галузі задовольняють попит на її продукцію, то інвестування буде стримуватись),

ж) витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування (скорочення витрат розширює інвестиційний попит).

Світовою практикою виділено п’ять типів ролі держави в інвестиційному процесі:

1. Ринково-орієнтований інвестиційний процес – центром ухвалення інвестиційних рішень є фондовий ринок (США). Основною проблемою такого

типу інвестування виступає нестабільність, пов’язана з асиметричною інформацією (неоднаковий обсяг знань, яким володіють сторони ринкової ділової операції);

2.Банківсько-орієнтований інвестиційний процес – інвестиційну діяльність компаній контролює універсальна банківська система через необмежену участь комерційних банків в статутному фонді акціонерних товариств (Німеччина). Основною проблемою такого типу інвестування є монополізм банків на ринку цінних паперів, обмежений доступ малого бізнесу до фінансових ресурсів;

3.Програмно-орієнтований інвестиційний процес – ознаками є висока частка державних інвестицій, широкі кредитні та податкові стимули, урядові гарантії під реалізацію державних інвестиційних планів (Франція). Основною проблемою такого типу інвестування є суттєві бюджетні видатки, ймовірність помилкового вибору об’єктів першочергової підтримки;

4.Корпоративно-орієнтований інвестиційний процес – комерційні банки виступають структурними одиницями великих корпорацій, які тісно співпрацюють з державою (Японія, Південна Корея). Основною проблемою такого типу інвестування є зниження інвестиційного потенціалу дрібного бізнесу, небезпека впливу промислового лобі на органи державної влади;

5.Директивно-керовиний інвестиційний процес – держава виступає основним інвестором і володіє високою здатністю до швидкої мобілізації ресурсів для виконання інвестиційних планів (командно-адміністративні економічні системи). Основною проблемою такого типу інвестування є відсутність механізму відбору найефективніших інвестиційних проектів.

3.2.Сукупний попит і крива попиту. Цінові та нецінові фактори, що визначають сукупний попит

Для макроекономічної характеристики ринків використовуються категорії попиту і пропозиції. Попит відображає кількість товарів і послуг, які купуватимуться на ринку за певного рівня цін. Сукупний попит акумулює попит усіх економічних суб’єктів економіки.

Сукупний попит – загальний обсяг благ, які готові придбати домогосподарства, фірми, уряд країни, а також економічні агенти інших країн світу за визначеного рівня внутрішніх цін. Складовими сукупного попиту виступають:

споживчий попит – платоспроможний попит домашніх господарств, на який справляють вплив доходи виробництва, купівельна спроможність населення, податкове навантаження та трансфертна політика уряду;

інвестиційний попит – попит підприємницького сектору, який залежить від обсягів виробництва, процентної ставки на ринку капіталів, податкової та кон’юнктурної політики уряду;

попит держави – витрати уряду на виробництво суспільних благ, державне замовлення та трансфертні платежі населенню, які залежать від обсягу державного бюджету країни;

попит закордону – попит економічних суб’єктів інших держав на товари

іпослуги національної економіки, який визначається співвідношенням цін на вітчизняні та закордонні блага, обмінним курсом національних валют (реальні умови обміну).

Реальні умови обміну показують величину закордонних благ, яку країна

може отримати за одиницю власних благ:

θ = р / ерz,

де р, рz – рівні цін на товари в межах країни та за кордоном відповідно, е – обмінний курс національної валюти.

Зростання показника θ означає, що реальні умови обміну покращуються, оскільки за одиницю вітчизняних благ можна отримати більше закордонних товарів і послуг. Проте для зарордонних суб’єктів це означає здорожчення товарів з даної країни, що призводить до скорочення експортних операцій.

Для графічного зображення сукупного попиту використовується крива сукупного попиту, яка складається з трьох відрізків:

1)повністю нееластичний попит, який не залежить від зміни рівня цін на товари і послуги (зниження цін з р1 до р2 не спричиняє зміну попиту);

2)попит змінної еластичності, який відображає обернено пропорційну залежність між зміною рівня цін та зміною сукупних витрат (зниження цін з р2 до р3 розширює масштаби платоспроможного попиту);

3)повністю еластичний попит, який чутливо реагує на будь-яку зміну рівня цін (при ціні р3 обсяг попиту може зрости з q2 до q3).

Рівень цін (Р) p1

Крива

1

p2

2

3

p3

На величину сукупного попиту справляє вплив низка факторів, які умовно можна поділити на цінові і нецінові.

До основних цінових факторів, які реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни, відносяться:

-ефект відсоткової ставки (при зростанні цін покупцям товарів і послуг необхідно більше грошей для оплати угод, що спричиняє підвищення відсоткової ставки і зменшення сукупного попиту),

-ефект багатства (при зростанні рівня цін реальна вартість (купівельна спроможність) накопичених фінансових активів з фіксованим доходом зменшується, що спричиняє скорочення попиту власників депозитів, облігацій, акцій),

- ефект чистого експорту (якщо внутрішні ціни підвищуються стосовно цін на аналогічну продукцію за кордоном, то покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам – зростання імпорту та скорочення експорту).

До основних нецінових факторів, вплив яких переміщує криву попиту,

відносять: політико-економічні чинники (монетарна та фіскальна політика уряду – пропозиція грошей, оподаткування), зовнішні чинники (обсяг національного доходу в зарубіжних країнах, динаміка вартості активів та цін на ресурси, валютні курси), сподівання споживачів та підприємців (зміна в добробуті та кількості населення, заборгованості споживачів, обсязі надлишкових потужностей фірм, технології виробництва).

3.3. Сукупна пропозиція і крива пропозиції. Цінові та нецінові фактори, що

визначають сукупну пропозицію

Пропозицію для макроекономічної характеристики ринків можна визначити як реальний обсяг товарів і послуг, а також факторів виробництва, які будуть продаватися на ринку за певного рівня цін. Сукупна пропозиція – обсяг національного продукту, який економіка здатна виробляти за кожного рівня цін і пропонувати для продажу.

Для графічного зображення сукупної пропозиції використовується крива сукупної пропозиції, яка складається з трьох відрізків:

1)повністю нееластична пропозиція (класичний відрізок), яка не залежить від зміни рівня цін (зростання цін з р2 до р3 не сприяє зміні в пропозиції);

2)пропозиція змінної еластичності (проміжний відрізок), яка відображає прямо пропорційну залежність між зміною рівня цін та зміною обсягу виробництва (зростання цін з р1 до р2 розширює обсяг пропозиції з q2 до q3);

3)повністю еластична пропозиція (кейнсіанський відрізок), яка може розширюватись за рахунок залучення дешевших факторів виробництва, що не впливає на рівень цін в депресивній економіці. Проміжний (висхідний) та кейнсіанський відрізки кривої сукупної пропозиції описують пропозицію в короткостроковому періоді, а класичний відрізок – в довгостроковому періоді.

Рівень цін (Р) p3

Для пояснення додатного нахилу кривої сукупної пропозиції (пряма залежність між рівнем цін і обсягами виробництва) сучасна макроекономічна наука виділяє декілька теорій:

Негнучкість зарплати. В більшості галузей економіки рівень зарплат передбачений досить тривалими трудовими угодами, тому зарплата не може швидко реагувати за зміну економічних умов. Зростання рівня цін в країні знижує реальну зарплату та здешевлює працю (і навпаки). Низька зарплата стимулює підприємства наймати більшу кількість працівників, які виробляють більший обсяг продукції, а зростання оплати праці збільшує витрати фірм, які наймають меншу кількість робочої сили, що сприяє зниженню рівня виробництва;

Невірні уявлення працівників щодо рівня оплати праці. Працівники тимчасово плутають ставки реальної та номінальної зарплати, внаслідок чого в короткостроковому періоді обсяг національного виробництва відхиляється від природного рівня. Працівникам відома їх номінальна зарплата, але не відомий майбутній рівень цін в країні. Непередбачуване зростання цін знижує реальну зарплату, що спонукає фірми наймати більшу кількість робочої сили, збільшувати обсяги виробництва (і навпаки);

Недосконала інформація учасників ринкового процесу. Кожен виробник продукує якесь одне благо, а споживає – безліч. Оскільки кількість і асортимент товарів та послуг в економічній системі є досить широким, то виробники не спроможні пильнувати всі ціни одночасно (підприємці, зазвичай, уважно стежать за змінами цін на свою продукцію і менш пильно – за цінами на товари, що споживають). Внаслідок недостатньої проінформованості виробники можуть плутати зміну загального рівня цін із змінами відносних цін;

Негнучкість цін. Фірми не одразу змінюють ціни на свою продукцію у відповідь на зміну попиту. Підприємства часто утримують стабільний рівень цін через бажання не втратити покупців або через пов’язуючі довгострокові угоди між фірмами і споживачами про незмінність цін.

Проте з часом економічні агенти коригують свої неправильні (хибні) уявлення, ціни стають гнучкими, інформація – повною, номінальна зарплата змінюється і тому довгострокова сукупна пропозиція зображується вертикальним відрізком.

На величину сукупної пропозиції справляє вплив низка факторів, які умовно можна поділити на цінові і нецінові.

До основних цінових факторів, які реалізують пряму залежність сукупної пропозиції від ціни та призводять до зростання (скорочення) витрат на виробництво, відносяться: інституційні чинники (екологічні нормативи та санкції, непрямі податки, прогресивні тарифи на понаднормове споживання електроенергії та палива), зовнішньоекономічні чинники (мито і квоти на товари, які є ресурсами виробництва, розширення збуту на інших ринках), природні умови та структурні чинники (ціни на товари і послуги, дорогі природні ресурси, які не використовуються, зростання обсягів виробництва на менш ефективних підприємствах, використання резервного устаткування з нижчою продуктивністю, залучення у виробництво робочої сили з нижчим рівнем кваліфікації).

До основних нецінових факторів, вплив яких переміщує криву пропозиції, відносять: економіко-правові чинники (податки на бізнес та фізичних осіб, субсидії, державне регулювання економічної діяльності), продуктивність праці (зростання продуктивності та вдосконалення технології сприяють збільшенню обсягу продукції, яку отримує країна з наявних виробничих ресурсів), ціни на фактори виробництва (власні ресурси, імпортні фактори виробництва, кількість продавців на ринку).

3.4. Рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг виробництва

Важливою властивістю, яка притаманна економічним системам, є постійне тяжіння до стану рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага є рівновагою між сукупним попитом і сукупною пропозицією (точка R).

Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом і сукупною пропозицією в ринковій економіці здійснюється через систему цін. Рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг виробництва може розглядатись на трьох відрізках: класичному, проміжному та кейнсіанському.

Рівень цін (Р)

p3

Крива

Крива

p2

p1 3

На класичному відрізку (1) у випадку скорочення попиту рівновага відновиться за меншої ціни (з р3 до р2). Якщо сукупний попит зростатиме – рівень цін збільшуватиметься, що призведе до інфляційного зростання номінального ВВП.

На проміжному відрізку (2) ціна залежатиме від ринкової кон’юнктури. Якщо пропозиція перевищуватиме попит, то рівноважна ціна буде зменшуватись. В протилежному випадку рівоважна ціна зросте, що буде супроводжуватись збільшенням реального ВВП та рівня зайнятості.

На кейнсіанському відрізку (3) зменшення сукупного попиту не призведе до зниження рівноважного рівня цін, а лише до скорочення рівноважного рівня виробництва з q2 до q1. Така ситуація призведе до масового безробіття та економічної кризи. Держава через інструментарій фінансової, грошовокредитної, інвестиційної політики повинна не допускати скорочення ефективного рівня сукупного попиту в країні.