Макроекономіка2

Тема 4. Макроекономічна нестабільність

4.1.Характеристика макроекономічної нестабільності

4.2.Безробіття як проблема низького ділового циклу

4.3.Інфляція як проблема високого ділового циклу

4.4.Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпа

4.1. Характеристика макроекономічної нестабільності

Теорія економічного циклу разом з теорією економічного зростання описує макроекономічну динаміку. Проте, якщо теорія зростання досліджує фактори і умови росту як довгострокову тенденцію, то теорія циклу – причини коливань економічної активності в часі. Напрямок і ступінь зміни сукупності показників, що характеризують рівноважний розвиток економіки, формують економічну кон’юнктуру.

Незважаючи на те, що відтворення є безперервним процесом виробництва і кожна країна прагне до економічного зростання, довгострокове зростання не є рівномірним процесом. Як правило, періоди швидкого зростання змінюються періодами спаду виробництва, що викликають негативні наслідки у вигляді безробіття та інфляції.

Ідея циклічності як першооснови світу виникла в світовій науці ще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Китаю. Проте, якщо філософів проблема циклічності цікавила на протязі багатьох сотень років, то економісти звернули на неї увагу порівняно недавно, коли економіка досягла високого ступеня зрілості і з’явились перші циклічні коливання ділової активності (початок ХІХ століття). До цього часу циклічність достатньо рельєфно не проявлялась, що забезпечувалось ефективним механізмом взаємодії попиту і пропозиції.

Чергування етапів піднесень і спадів в економіці призводить до того, що її розвиток носить не прямолінійно зростаючий, а хвилеподібно зростаючий характер. Проте макроекономічні коливання в економіці відбуваються не хаотично, а у формі економічних циклів.

В 1825 році відбулась перша світова економічна криза, яка стала початком розвитку теорії циклічних коливань. Економічний цикл – це форма, в якій відбувається рух економіки. Економічним циклом є послідовність етапів піднесення і спадів макроекономічної активності протягом кількох років (рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, що постійно повторюється).

Кожний економічний цикл являє собою певну послідовність альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Американський економіст У.К.Мітчелл в економічному циклі досить чітко виділив декілька фаз (періодів):

криза (спад);

депресія (застій);

пожвавлення;

піднесення.

Оскільки розвиток економіки відбувається нерівномірно і безперервно, то динаміка макроекономічних показників носить хвилеподібний вигляд: у кінці попереднього і при проходженні нового циклу відбуваються погіршення показників, на нижньому рівні встановлюється короткострокова рівновага, під час поширення нового економічного циклу показники різко зростають, на верхньому рівні піднесення досягається рівновага, а потім знову відбувається спад економіки.

Рівень

економічної

активності

Піднесення

Криза

Пожвавлення

Депресія

Період часу

Криза є початковою і головною фазою циклу, яка завершує попередній цикл і починає наступний. Криза, що порушує нормальний хід економічного розвитку, розпочинається труднощами збуту продукції в оптовій та роздрібній торгівлі. Починається процес затоварювання – підприємства працюють на склад (нагромаджують запаси). Скорочується виробництво, що зменшує сукупний попит на інвестиції, предмети споживання і працю. Закривається і банкрутує частина підприємств, зростає безробіття, зменшуються реальні доходи населення. З обігу зникають вільні грошові засоби, що ускладнює процес розрахунків між виробниками, різко зростає попит на позичковий капітал, збільшується процентна ставка за кредит. Паніка охоплює ринок цінних паперів, курс яких різко знижується. Такою є реакція об’єктивного ринкового механізму на порушення рівноваги між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням (порушення пропорцій народного господарства). Скорочення виробництва в ході кризи поступово призводить до встановлення необхідних пропорцій і ринкова економіка входить у фазу депресії.

Депресія – фаза циклу, яка проявляється в застої виробництва. У цій фазі відтворення є простим, виробництво не розширюється, але і не звужується. Поступово реалізуються товарні запаси, які нагромадилися під час кризи в умовах різкого зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття

залишається високим, але стабільним. В умовах скорочення виробництва процентна ставка за кредит падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для пожвавлення виробничо-комерційної діяльності (з’являються “точки зростання”).

Пожвавлення розпочинається з невеликого зростання обсягів виробництва, помітного скорочення безробіття. Підприємці, намагаючись відновити прибутковість виробництва, замінюють стару техніку і технології на нові, більш прогресивні. Це створює передумови для нарощування сукупного попиту на нові інвестиції, тому в цій фазі відбувається масова заміна основного капіталу, що дає поштовх до зростання обсягів виробництва в галузях, що виробляють засоби праці. Це стимулює попит на сировину, матеріали, енергію, предмети особистого споживання для додаткових робітників, які поступово втягуються в суспільне виробництво. Обсяг виробництва досягає докризового рівня, зростають ціни, прибуток, зарплата. Економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення – фаза циклу, коли обсяги виробництва перевищують рівень попереднього циклу і зростають високими темпами. Будуються нові підприємства, зростають зайнятість, доходи домогосподарств, прибутки фірм, розширюється попит на товари і ресурси, поступово зростає ставка банківського процента, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Розпочинається економічний бум – швидке економічне зростання, що готує базу для наступної кризи, а, отже, і циклу.

Економічний цикл є болючою реакцією ринку на порушення макроекономічних пропорцій. Цикл – об’єктивний механізм встановлення макрорівноваги, хоча і пов’язаний із значними втратами. Основними ознаками, що характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також рушійні сили, що зумовлюють генезис та механізм його походження. З цього погляду усі регулярні економічні цикли, яких економічній науці відомо більше 1380 типів, поділяються на 4 основні групи:

1)короткі цикли запасів Китчина (2-4 роки) – між звичайним ринковим попитом і пропозицією, що обумовлюється динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;

2)середні промислові цикли Жуглара (7-12 років) – підсумок взаємодії низки грошово-кредитних факторів (ставки банківського відсотка і цін), пов’язаних з капіталовкладеннями в засоби праці;

3)будівельні цикли Кузнєца (20 років) – рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва (між виробництвом, розподілом, обміном і споживанням, або між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання), а найбільшу відносну амплітуду циклічні коливання мають у будівництві;

4)довгохвильові цикли Кондратьєва (40-60 років) – пов’язані з радикальними змінами в технологічній базі суспільного виробництва, його структурною перебудовою, масовим оновленням пасивної частини основного капіталу.

Окрім перелічених циклів, існують також і нерегулярні економічні кризи, до яких відносять:

1)проміжні, що носять локальний характер (між основними кризами як фазами циклу, які на короткий час переривають фазу пожвавлення чи піднесення);

2)часткові, що охоплюють не всю економіку, а лише якусь сферу (наприклад, фінанси, кредит);

3)галузеві, що “вражають” лише окрему галузь виробництва (наприклад, енергетику, транспорт);

4)структурні, що з’являються тоді, коли стара структура економіки перестає відповідати новим техніко-економічним параметрам виробництва і існує необхідність її заміни, переходу до нового технологічного способу виробництва.

Економісти виробили за останніх два століття більше 200 різноманітних концепцій, що намагаються розкрити причини циклічних коливань. Серед них можна виділити наступні причини криз:

1)психологія людей, що пов’язана з війнами, політичними переворотами, міграцією населення, оптимізмом та песимізмом (В.Парето, А.Пігу);

2)природні чинники, що пов’язані з сонячною активністю і плямами на сонці, відкриттям нових земель та родовищ корисних копалин, станом атмосфери (А.Чижевський, Д.Мур, У.Джевонс);

3)стихійні впливи (імпульси і шоки), які впливають на економічну систему (Е.Слуцький);

4)специфічні явища, які порушують макрорівновагу між виробництвом і споживанням, заощадженнями та інвестиціями (Т.Мальтус, Дж.Гобсон, Ж.Ш.Сісмонді);

5)недоспоживання населення через обмеженість платоспроможного попиту (Дж.Робінсон);

6)грошовий обіг, в якому виникають порушення між попитом і пропозицією на гроші через банківський кредит, інфляцію, ставку відсотку (М.Фрідмен, А.Гансен, І.Хаутрі);

7)надлишкове фінансування з боку держави через дешеві кредити, накачування попиту (Ф.Гайєк);

8)динаміка нагромадження основного капіталу через більш високі темпи зростання обсягів випуску засобів виробництва у порівнянні з випуском предметів споживання (М.Туган-Барановський, Г.Кассель, А.Шпітхоф);

9)поступ науково-технічного прогресу (І.Шумпетер, А.Афтальон);

10)рівень сукупних витрат (інвестицій) через взаємодію руху національного доходу, споживання і нагромадження основного капіталу (Д.М.Кейнс, А.Хансен, Р.Харрод, Дж.Хікс).

4.2. Безробіття як проблема низького ділового циклу

Ефективне функціонування економіки пов’язане з забезпеченням повної зайнятості наявних трудових ресурсів. Повна зайнятість ресурсів означає залучення до економічного кругообігу усіх ресурсів, придатних для виробництва благ, включаючи робочу силу. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим (потенційним) і вимірюється за допомогою потенційного ВВП. В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг

виробництва є меншим від потенційного. За таких обставин певна частина працездатного населення змушена не працювати, тому що виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття виступають головними індикаторами макроекономічної нестабільності.

Робоча сила – сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які має людина і які вона використовує в процесі праці (здатність до праці).

Зайнятість – діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення ВВП та національного доходу. Зайнятість визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату, а також отримують інші види доходу (працюючі на себе). Надання усім бажаючим і здатним працювати можливості брати участь в суспільному виробництві призводить до максимальної зайнятості усього працездатного населення (чоловіки віком 16-60 років, жінки віком 16-55 років), а також осіб старшого віку і підлітків, що працюють в різних галузях економіки чи зайняті іншою економічною діяльністю.

Міжнародна статистика поділяє усе населення на дві категорії: 1)економічно активне населення, що включає в себе:

осіб найманої праці;

самостійних робітників;

осіб, що тимчасово не працюють з об’єктивних причин;

неоплачуваних членів сім’ї в працездатному віці;

осіб, що поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого часу;

учнів, студентів та осіб, що проходять профпідготовку і перенавчання. 2) економічно пасивне населення, що включає всіх тих, хто незалежно від

віку і статі не входить до групи економічно активного населення:особи, зайняті в домашньому господарстві;

пенсіонери;

інваліди.

Таким чином, економічно активне населення в умовах ринкових відносин визначає сукупну робочу силу – обсяг трудового потенціалу країни.

Безробіття – економічне явище, згідно якого частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу. Безробіття є явищем макроекономічної нестабільності з двох причин:

по-перше, свідчить про недовикористання ресурсів суспільства і діє в бік зменшення сукупної пропозиції (ВВП);

по-друге, воно вказує на певну кількість людей із меншою платіжною спроможністю, що впливає на скорочення сукупного попиту.

Розуміння макроекономічних наслідків безробіття є неодмінною запорукою проведення ефективної соціальної політики та політики зайнятості.

Безробіття в економіці – це такий стан ринку робочої сили, коли пропозиція робочої сили (формується працеємцями) перевищує попит на неї (формується працедавцями).

Залежно від причин, що викликають безробіття, існує декілька його типів:

1)фрикційне (добровільне) безробіття, що стосується тих осіб, які не працюють в зв’язку з добровільною зміною місця роботи (працівники шукають роботу або чекають на отримання роботи в найближчому майбутньому). В суспільстві завжди існує певне коло осіб, що змінюють місце роботи в зв’язку з незадовільним рівнем оплати, умовами праці, місцем проживання, недосконалістю інформації на ринку праці. Такий вид безробіття, пов’язаний з пошуками чи очікуванням роботи, є відносно короткостроковим (до 1 місяця), оскільки “фрикційні безробітні” мають певні навики, які можуть в будь-який час продати. Фрикційне безробіття має деякі характерні особливості:

а) охоплює велику кількість людей в усіх демографічних групах, галузях і регіонах;

б) триває досить короткий період часу; в) певна норма фрикційного безробіття є неминучою за будь-яких умов;

2)інституціональне безробіття, як частина фрикційного, пов’язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гарантованого мінімуму оплати праці, недосконалість податкової системи призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних;

3)сезонне безробіття, як частина фрикційного, виникає в результаті сезонних коливань попиту і пропозиції на ринку праці. Збільшення попиту на працю викликає сезонні зміни в рівні виробництва і зайнятості, а також часто асоціюється з кліматичними коливаннями, будівництвом, туристичними сезонами. Рівень пропозиції праці може змінюватись в зв’язку з “припливом” випускників шкіл і вузів в літні місяці, що безпосередньо викликає збільшення безробіття;

4)структурне безробіття, що виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці (невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними ознаками). Оскільки

втехнології та структурі суспільного виробництва постійно відбуваються

зміни, вони модифікують і структуру попиту на робочу силу. Попит на деякі види професій, кваліфікацій зменшується чи зовсім зникає, а на деякі нові професії збільшується. Робоча сила повільно реагує на ці зміни і виникає ситуація, за якої структура робочої сили не відповідає новій структурі робочих місць, внаслідок чого і виникає такий вид безробіття. “Структурні безробітні” не можуть отримати роботи без певної перекваліфікації чи додаткового навчання. До особливостей структурного безробіття можна віднести:

а) охоплює певні групи робочої сили в результаті технологічних зрушень, регіонального переміщення робочих місць, занепаду провідних галузей економіки;

б) носить довгостроковий характер; 5) циклічне (кон’юнктурне) безробіття, що викликане циклічним спадом

виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу (дефіцит попиту). Коли сукупний попит на блага в економіці знижується – зростає безробіття і скорочується зайнятість. На відміну від структурного і фрикційного безробіття, циклічне безробіття виникає через недостатню кількість робочих місць взагалі. Циклічне безробіття тісно пов’язане з рухом економічного циклу: у фазі підйому рівень безробіття знижується, а у фазі депресії – зростає. Особливості циклічного безробіття полягають в тому, що:

а) існують щорічні коливання зайнятості, пов’язані з економічним циклом; б) воно широко поширюється в масштабах усієї економіки; в) його тривалість перевищує тривалість фрикційного, але є меншою за

тривалість структурного безробіття.

Фрикційне і структурне безробіття є неминучими і їх неможливо уникнути в будь-якій економічній системі. Таким чином, повна зайнятість населення досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю (у фазі піднесення). Рівень безробіття за повної зайнятості називається природною нормою безробіття (приблизно 5%). Згідно концепцій Е.Фелпса та М.Фрідмена (1968 р.) природний рівень безробіття відповідає потенційному ВВП країни.

Повний, чи природний, рівень безробіття виникає при збалансованості ринку робочої сили, тобто тоді, коли кількість тих, які шукають роботу, дорівнює кількості вільних робочих місць. Суперечки з приводу визначення рівня безробіття за повної зайнятості посилюються тим, що на практиці важко встановити фактичний рівень безробіття. Для його визначення все населення поділяють на три великі групи:

1)особи, що не досягли 16 років, а також особи, що знаходяться в спеціалізованих закладах, скажімо, в психіатричних лікарнях чи виправних закладах;

2)особи, що не вважаються потенційними компонентами робочої сили, але мають можливість працювати (студенти, пенсіонери), однак з якоїсь причини не працюють і не шукають роботу;

3)робоча сила, до якої належать усі, що хочуть і можуть працювати. Вважають, що робоча сила складається з тих, хто працює, і безробітних, що активно шукають роботу.

Використання запропонованого переліку видів безробіття дозволяє ефективно проводити макроекономічний облік кількості безробітних та раціонально використовувати інструментарій політики зайнятості.

4.3. Інфляція як проблема високого ділового циклу

Інфляція відноситься до головних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Щодо сутності інфляції існує декілька точок зору: з одного боку, інфляція трактується як “надто багато грошей при фіксованій кількості товарів”, а з іншого боку, інфляція безпосередньо пов’язана зі стійким зростанням загального рівня цін в країні.

Інфляція (від лат. іnflatio – вздуття) – це помітне і стійке зростання індексу цін по відношенню до попереднього нормального рівня, який існував достатньо довгий період часу. Процес, протилежний інфляції (стійке зменшення рівня цін по відношенню до попереднього періоду), називається дефляцією. Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім вказує на інфляцію, а зменшення індексу цін – на дефляцію. Уповільнення темпів інфляції прийнято називати дезінфляцією. Ознаки інфляції стали помітно проявлятися разом з широким поширенням грошей. Інфляційні процеси звичайно супроводжували циклічні коливання економіки, війни та зміни чисельності населення, викликані епідеміями чи неврожаями, спонтанні напливи грошової маси.

Інфляція є динамічним макроекономічним процесом, тому що вимірюється за допомогою індексу цін, який визначає загальний фактичний рівень цін по відношенню до базового. Інфляцію вимірюють за допомогою показника темпів інфляції:

p i 0 q i 0

i 1

де ТІ – темпи інфляції; І1, І0 – відповідно індекс цін звітного і базового періодів;

p1, р0 – це відповідно ціни звітного і базового періодів на товари та послуги, що входять до споживацького кошика;

q0 – кількість товарів та послуг, що входять до споживацького кошика; і – це найменування товарів та послуг, що входять до спожчої корзини.

Одним з найпоширеніших індексів для вимірювання рівня інфляції є індекс Пааше:

і – це найменування товарів та послуг, що продаються.

Інфляція є проблемою високого ділового циклу, коли відбувається значне зростання інвестиційної активності, попиту на робочу силу, зростають ціни на фактори виробництва, що в кінцевому результаті приведе до інфляції. Тому в економічній літературі поширеною є думка про те, що в основі економічного піднесення визрівають зародки майбутнього економічного спаду. Завдання макроекономічної стабілізаційної політики повинні якраз і бути спрямовані на попередження або пом’якшення негативних наслідків інфляції.

Інфляційний процес запускається через трансмісійний (передавальний) механізм, під яким розуміється процес, за якого надлишковий попит стимулює підвищення рівня цін і ставки заробітної плати.

Трансмісійний механізм інфляції

Первинним фактором формування стійкої інфляції є збільшення сукупного попиту (блок 1) до рівня, що наближений або перевищує виробничі можливості економіки. це збільшення сукупного попиту спочатку проявляється у формі збільшення обсягу продажу товарів і послуг, зменшення запасів (блок 2). Фірми реагують на це збільшенням масштабів випуску, прискоренням виробничих процесів. Таким чином, обсяги виробництва, але не ціни, пристосовуються в короткостроковому періоді до змін попиту (ціни встановлюються на контрактній основі на 6-12 місяців, переглядати ціни є достатньо дорогою справою). Однак, якщо попит на фактори виробництва продовжує стійко зростати (блок 3), то це призводить з часом до збільшення цін на них (блок 4), оскільки ціни на працю найбільш чуттєві до збільшення попиту. Але із зростанням цін на фактори виробництва починають збільшуватись витрати (блок 5), а це викликає зростання цін на готову продукцію (блок 6). Саме з цього моменту починає безпосередньо проявлятися інфляція.

В інфляційному трансмісійному механізмі існує лаг між початковим збільшенням попиту і зростанням рівня цін. Цей лаг називається лагом пристосування цін (він може тривати протягом кількох місяців). Як тільки ціни на фактори виробництва почнуть зростати, то цей підйом може посилити зворотній зв’язок між цінами на готову продукцію (блок 6) та факторами виробництва (блок 4), а також очікування працівників відносно майбутньої інфляції (блок 7): працівники, побоюючись майбутньої інфляції, висувають нові вимоги підвищення заробітної плати, в результаті чого розгортається інфляційна петля, яку важко контролювати.

Класифікувати інфляцію можна за різними ознаками:

1)залежно від темпу приросту цін:

а) помірна (повзуча) – річний приріст цін складає не більше 10%. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. Певний час ціни можуть зростати повільними темпами, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб’єктів, але з часом темпи зростання цін збільшуються;

б) галопуюча (висока) – річний приріст цін вимірюється десяткамисотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбаченим та не піддається регулюванню;

в) гіперінфляція (дуже висока) – річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, відіграють дедалі меншу роль в економіці, оскільки відбувається натуралізація господарських зв’язків, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм. Формальний критерій гіперінфляції був введений американським економістом Філіпом Кеганом в 1956 р., який запропонував вважати початком гіперінфляції місяць, в якому зростання цін вперше перевищує 50%, а кінцем – місяць, в якому зростання цін падає нижче 50% і не досягає знову цього рівня принаймні на протязі року;

2)залежно від характеру кінцевих причин, які її викликають:

а) інфляція попиту – ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням державних витрат, пропозиції грошей. Виробничий сектор не в змозі негайно реагувати на надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, оскільки не всі наявні ресурси повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції. Американський соціолог Дж.Гелбрейт характеризував інфляцію попиту як “гонитву грошей за товаром”;

б) інфляція витрат (пропозиції) – ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції (середніх витрат за даного обсягу виробництва). це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси (сировина, паливо, енергоносії) або збільшується номінальна заробітна плата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги