Макроекономіка2

результатом такої політики стане зменшення обсягу сукупного попиту й активізація кризових явищ.

Друга концепція зводиться до визнання потреби збалансування бюджету за економічний цикл, а не за кожний рік. Правомірністьцієї концепції обґрунтовується такою логікою економічних залежностей. Коли, наприклад, у країні має місце спад виробництва, то для протидії йому уряд збільшує державні видатки і зменшує податки. Це підвищує сукупний попит, що спричиняє зростання виробництва. Щоправда, збільшується також і бюджетний дефіцит. Якщо вжиті заходи спрацьовують і настає економічне пожвавлення, то уряд скорочує державні видатки й підвищує податки. У результаті виникає позитивне сальдо державного бюджету, яке використовується на покриття дефіциту в попередній фазі циклу. Така політика уряду має антициклічний характер і спрямована на досягнення балансу бюджету за певний цикл.

Однак в економічній реальності з’являються такі зв’язки, які не вкладаються у схему, описану цією концепцією. Так, якщо економічний спад тривалий, а пожвавлення короткочасне, то дефіцит, що нагромадився за період спаду, не перекривається позитивним сальдо балансу, наявним у період піднесення виробництва. За такого розвитку подій збалансувати бюджет не вдається, що спричиняє циклічний бюджетний дефіцит.

Третя концепціярозвиває ідею функціональних фінансів, згідно з якою метою фінансового регулювання є збалансованість економіки, а не суто бюджету. При цьому макроекономічна рівновага може супроводжуватись як стійким позитивним сальдо державного бюджету, так і стійким його дефіцитом.

Підлеглість бюджетної збалансованості макроекономічним пропорціям пояснюється тим, що, по-перше, макроекономічна рівновага сприяє економічному піднесенню, а за таких умов автоматично збільшуються податкові надходження до бюджету і тим самим знімається проблема бюджетного дефіциту. По-друге, за економічного процвітання державний борг не є серйозною проблемою. По-третє, уряд має у своєму розпорядженні необмежені можливості для покриття бюджетного дефіциту як за рахунок емісії грошей, так і за рахунок підвищення податків.

Тема 9. Монетарна макроекономічна політика

9.1.Зміст і завдання монетарної політики

9.2.Сутність пропозиції грошей та коефіцієнт монетизації

9.3.Операції центрального банку і грошова база

9.4.Грошовий та депозитний мультиплікатори і пропозиція грошей

9.5.Вплив грошово-кредитної політики на економіку: політика дорогих і дешевих грошей

9.6.Попит на гроші та фактори, що його визначають: рівень цін, процентна ставка, реальні доходи

9.1. Зміст і завдання монетарної політики

Важливою складовою економічної політики країн з ринковою економікою

ємонетарна (грошово-кредитна) політика. В економічній літературі описується чимало концепцій грошово-кредитного регулювання, найпоширенішими з яких

єкейнсіанська та монетаристська.

Згідно з кейнсіанською теорією, якщо в економіці спостерігається спад (наприклад, випуск продукції, нижчий від його потенційного рівня, і високий рівень безробіття), то це пояснюється низьким сукупним попитом в економіці. Підвищувати сукупний попит можна двома інструментами – фіскальною (бюджетно-податковою) та монетарною (грошово-кредитною) політиками. При використанні фіскальної політики для підвищення сукупного попиту, уряд повинен збільшити державні видатки, інвестиції і водночас зменшити податки, що сприятиме підвищенню купівельної спроможності. При використанні монетарної політики для підвищення сукупного попиту центральний банк повинен збільшити грошову масу в обігу, що викличе падіння відсоткової ставки, а це призведе до зростання інвестицій і в кінцевому підсумку – до збільшення зайнятості та виробництва.

Монетаристи відкидають активну грошово-кредитну політику, націлену відразу на стабілізацію пропонування грошей і відсоткової ставки. На їх думку, головним об’єктом регулювання має бути не відсоткова ставка, а темпи зростання пропозиції грошей. Тому центральний банк країни повинен увесь час проводити прогнозовану політику і забезпечити стійке й помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси мають відповідати середнім темпам зростання ВВП і ще 1% додатково, що пов’язано з уповільненням обігу грошей.

Сучасна грошова теорія все більше інтегрує елементи різних напрямків: кейнсіанства, монетаризму та деяких інших – і виглядає як їх синтез.

На сьогоднішній день, монетарна політика – це комплекс заходів у грошово-кредитній сфері, спрямованих на забезпечення економіки стабільною національною грошовою одиницею (валютою), на контролювання (стимулювання) інфляції, стимулювання економічного зростання, забезпечення високого рівня зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Суб’єктами проведення монетарної політики з боку держави виступають центральний (Національний) банк країни, міністерство фінансів, державна

скарбниця, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установи зі страхування депозитів тощо.

Центральний (Національний) банк є основним (центральним) суб’єктом здійснення державної монетарної політики в національних економічних системах (рис.). Він очолює банківську систему, регулює грошово-кредитну систему країни, володіє монопольним правом на грошову емісію, здійснює монетарну політику в інтересах національної економіки.

Рис. Суб’єкт та об’єкт монетарної політики

Через Національний банк держава регулює емісію, встановлює позичковий банківський процент, надає кредити, випускає цінні папери, впливає на грошові потоки і заощадження. Вказані інструменти дозволяють державі протистояти інфляції, регулювати процентні ставки і через них інвестиційний процес, виробництво і зайнятість, здійснювати відчутний вплив на рух курсу акцій тощо.

Цілі монетарної політики поділяються на кінцеві (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін та життєздатний платіжний баланс) та проміжні (процентна ставка, грошова маса та валютний курс).

Використання проміжних цілей дозволяє узгодити кінцеві цілі з інструментами монетарної політики. Конкретний вибір проміжного цільового орієнтиру визначається тим, наскільки стало він пов'язаний з кінцевими цілями монетарної політики у конкретній економічній ситуації.

Інструменти монетарної політики поділяються на прямі (грошова емісія, ліміти кредитування, пряме регулювання ставки відсотка) та непрямі (облікова ставка центрального банку, норма обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку цінних паперів).

Існує декілька видів монетарної політики:

стимулююча та стримуюча;

жорстка та гнучка.

Стимулююча монетарна політика (експансія) спрямована на зростання сукупних витрат шляхом збільшення грошової маси і зниження ставки відсотка.

Стримуюча монетарна політика (рестрикція) спрямована на зменшення сукупних витрат шляхом зменшення грошової маси та підвищення ставки відсотка.

Гнучка монетарна політика – це політика центрального банку, за якої проміжною ціллю є фіксація або підтримка процентних ставок на певному рівні. За гнучкої монетарної політики підвищення попиту на гроші супроводжується зростанням пропозиції грошей. І навпаки, скорочення попиту

на гроші веде до зменшення пропозиції грошей, оскільки центральний банк регулює пропозицію грошей таким чином, щоб підтримати номінальну процентну ставку на фіксованому рівні.

Жорстка монетарна політика спрямована на фіксацію або підтримку стабільного обігу грошової маси в економіці. За жорсткої монетарної політики зростання попиту на гроші призводить до зростання процентної ставки, а зниження попиту на гроші спричиняє падіння процентної ставки, оскільки центральний банк підтримує пропозицію грошей на певному рівні.

Проміжний тип монетарної політики відповідає умові, що при зміні попиту на гроші пропозиція грошей змінюється, але в обсязі, недостатньому для підтримки процентних ставок на фіксованому рівні. Тобто зростання попиту на гроші супроводжується зростанням і пропозиції грошей, і ставки відсотка.

Вибір варіантів монетарної політики залежить від причин зміни попиту на гроші. Якщо зростання попиту на гроші пов’язане насамперед з інфляційним зростанням цін, то найкращою буде жорстка монетарна політика, яка стримує зростання грошової маси. Якщо зміна попиту на гроші спричинена нестабільністю швидкого обігу грошей, то для стабілізації грошового ринку пропозиція грошей повинна змінюватися обернено до змін швидкості обігу грошей. У цьому випадку найкращий тип політики – гнучка монетарна політика.

9.2. Сутність пропозиції грошей та коефіцієнт монетизації

Пропозиція грошей (M S ) містить в собі готівку поза банківською системою (C ) і чекові депозити (D), тобто M S C D . Фактично, пропозиція грошей – це агрегат М1, де готівкові гроші означають зобов’язання центрального банку, а чекові депозити – зобов’язання комерційних банків.

Пропозиція грошей є функцією трьох екзогенних змінних:

M S f (cr,rr,B) ,

де cr – коефіцієнт депонування грошей; rr – норма фактичного резервування депозитів; B – грошова база.

Коефіцієнт депонування грошей характеризує структуру зберігання населенням ліквідних коштів у вигляді їх розподілу між готівковими грошима (C ) і коштами поточних (чекових) депозитах (D). Коефіцієнт депонування – це відношення попиту на готівку до депозитів:

cr C . D

Норма фактичного резервування депозитів визначається відношенням загальних резервів комерційних банків до депозитів:

rr TR . D

При системі часткового резервування рівень фактичного резервування (rr ) залежить від норми обов’язкових резервів та від розміру надлишкових резервів:

rr R E . D

Враховуючи, що обсяг готівки поза банками визначається сумою депозитів та коефіцієнтом депонування: C cr D, а загальні резерви – сумою депозитів та нормою фактичного резервування: TR rr D, пропозицію грошей можна визначити як:

M S cr D D D (cr 1),

а грошову базу як:

B cr D rr D D (cr rr).

Звідси випливає, що:

D B , cr rr

M S B (cr 1) . (cr rr)

З цього рівняння видно, що обсяг пропозиції грошей перебуває у прямій залежності від обсягу грошової бази (B ) і в оберненій залежності – від коефіцієнта депонування (cr) та норми резервування (rr ).

Центральний банк визначає пропозицію грошей насамперед через грошову базу, величина якої може контролюватися центральним банком. Збільшення або зменшення грошової бази, у свою чергу, супроводжується мультиплікативним розширенням або, відповідно, скороченням пропозиції грошей комерційними банками. Таким чином, зміни обсягу пропозиції грошей

векономіці, викликані змінами грошової бази, відбуваються у два етапи:

зміни у грошові базі, які включають зміну зобов’язань центрального банку перед населенням (зміни у величині готівки в обігу поза банками) та перед системою комерційних банків (зміни у величині резервів комерційних банків;

мультиплікативна зміна пропозиції грошей в системі комерційних

банків.

Для кількісного виміру грошової маси (загальноприйнятих засобів платежу, що випущені банківською системою та обертаються в економіці) використовується показник рівня ліквідності активів.

Ліквідність – це здатність фінансового активу бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальної вартості. Сутність ліквідності активів визначається трансакційними витратами, тобто тим, наскільки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більшими є трансакційні витрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде рівень ліквідності даного активу. У відповідності з рівнем їхньої ліквідності, фінансові активи групуються в грошові агрегати (за принципом від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних).

Грошові агрегати – це особливе поєднання ліквідних фінансових активів, які є альтернативними вимірниками обсягу та структури грошової маси. Згідно класифікації, яка використовується в Україні, грошові агрегати визначаються таким чином:

агрегат М0 – високоефективні гроші або резервні (сума готівки в обігу, наявних резервів комерційних банків);

агрегат М1 відповідає базовому визначенню грошей і являє собою пропозицію грошей у вузькому визначенні. Він містить гроші поза банками та кошти на розрахункових та поточних рахунках;

агрегат М2 являє собою пропозицію грошей у широкому визначенні. Він містить агрегат М1 та строкові депозити, кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти Держкомстату та валютні заощадження;

агрегат М3 містить агрегат М2 та кошти клієнтів за трастовими операціями банків.

Незалежно від їх структури, грошові агрегати різняться між собою ступенем ліквідності, швидкістю обігу, функціональною роллю в економіці, участю в інфляції (табл.). В США, наприклад, розраховуються агрегати М1-М3,

адо М3 додається агрегат L (інші ліквідні активи), у Великобританії додається М4, що виключає депозити в іноземній валюті з М2, в Німеччині немає М0, замість цього використовується поняття “гроші центрального банку”.

Пропозиція грошей графічно зображається звичайною вертикальною прямою, оскільки передбачається, що в кожен момент часу існує визначена, фіксована кількість грошей, яка не залежить від величини ставки відсотка. Реально пропозиція грошей залежить від цілей монетарної політики, які поділяються на три типи: жорстку, гнучку та комбіновану.

Якщо метою монетарної політики є підтримка кількості грошей в обігу на незмінному рівні, то графічно крива пропозиції грошей буде представлена у вигляді вертикальної прямої (рис.).

i

i (MP )S

Рис. Гнучка монетарна політика

Якщо метою монетарної політики є підтримка фіксованої ставки відсотка, то графічно крива пропозиції грошей буде представлена у вигляді горизонтальної прямої (рис.).

(M)S

i P

i2

L(i2,Y2)

i1

L(i1,Y1)

0 (MP )

Рис. Жорстка монетарна політика

Якщо монетарна політика допускає коливання і грошової маси в обігу, і ставки відсотка, то графічно крива пропозиції грошей буде представлена у вигляді похилої прямої (рис.).

Рис. Проміжний тип монетарної політики

Таким чином, збільшення пропозиції грошей призводить до зростання рівня інвестицій, обсягу національного виробництва, зайнятості, доходу, сукупного попиту.

9.3.Операції центрального банку і грошова база

Вринковій економіці регулювання пропозиції грошей здійснюється шляхом організації дворівневої банківської системи:

1-й рівень – це центральний (національний) банк, який несе всю повноту відповідальності за стан грошового обігу у країні. Стратегічне завдання національного банку полягає у створенні умов для неінфляційного розвитку економіки і забезпеченні засобами обігу макроекономічного кругообігу в національній економічній системі;

2-й рівень – це інші, як державні, так і недержавні комерційні банки різних видів та форм власності (приватні, кооперативні). Серед них можна виділити прості комерційні, іпотечні, інноваційні та інвестиційні банки.

Центральний банк називають “банком банків”, його функції та повноваження відрізняються від тих, які мають комерційні банки (рис.). Основними функціями центрального банку є:

1) забезпечення стабільності національної грошової одиниці; 2) емісія національних грошових знаків, організація їх обігу; 3) традиційне зберігання золотовалютних резервів країни;

4) формування та реалізація грошово-кредитної і валютної політики держави;

5) визначення функцій міжбанківського розрахункового центру, кредитора комерційних банків;

6) зберігання обов’язкових резервів комерційних банків; 7) здійснення обов’язків фінансового агента уряду, обслуговування

державного бюджету; 8) контроль за виконанням комерційними банками законодавства з

банківської справи, додержанням нормативів діяльності, встановлених центральним банком;

9) обслуговування державного боргу.

Центральні банки практично в усіх країнах знаходяться у державній власності. Організаційна побудова їх може мати в кожній країні свої особливості. Наприклад, Федеральна резервна система у США, що представляє центральний банк цієї країни, складається з двох організаційних ланок: ради керівників та 12 федеральних резервних банків округів, на території яких вони розташовані.

У нашій країні центральним банком є Національний Банк України (НБУ). Правовий статус, принципи організації і діяльності, завдання, функції і повноваження НБУ визначені Конституцією України та Законом України «Про Національний банк України» №679-XIV від 20.05.1999 р.

НБУ підзвітний Президентові України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. НБУ як орган держави є рівноправним партнером такого державного органу виконавчої влади, як Кабінет Міністрів України. Ці державні органи проводять взаємні консультації з питань грошовокредитної політики, розроблення і реалізацію загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку.

Комерційні банки не обмежуються лише прийняттям вкладів і перетворенням їх у кредити. Вони виконують десятки інших операцій, передбачених законодавством, основними серед яких є: залучення тимчасово вільних грошових коштів підприємств і громадян на депозити; кредитування суб’єктів підприємницької діяльності та громадян за рахунок залучених коштів;

касове та розрахункове обслуговування; валютні, інкасові, чекові, гарантійні, акредитивні операції; продаж і розміщення цінних паперів; засновницька діяльність тощо.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК

найважливіша складова банківської системи, яказабезпечує рівновагунагрошовому ринку

Основні завдання

-забезпечення стабільності національної валюти;

-реалізація грошової політики усфері кредиту, грошовогообігу, розрахунків тавалютних відносин;

-сприяння державному контролю за комерційними банками та небанківськими організаціями.

Основні функції

-здійснює емісію грошей та організацію їх обігу;

-виконує функції кредитораостанньої інстанції;

-виконує функції центральної каси господарських платежів;

-забезпечує контроль за діяльністю комерційних банків.

Основні інструменти

-операції на відкритомуринку у вигляді купівлі-продажу ціннихпаперів;

-обліковаставка;

-нормаобов'язковихбанківськихрезервів.

Рис. Роль центрального банку в ринковій економіці

Пропозиція грошей регулюється центральним банком за допомогою інструментів прямого та непрямого впливу.

До прямих інструментів монетарної політики належать: ліміти кредитування для окремих банків; пряме регулювання процентної ставки; ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям. До непрямих інструментів монетарної політики належать: операції на відкритому ринку цінних паперів; зміна облікової процентної ставки; зміна вимог до рівня обов’язкових резервів депозитних інститутів. Прямі інструменти монетарної політики традиційно використовуються в країнах, що розвиваються, а інструменти непрямого регулювання – в розвинутих країнах світу.

Існує суттєва відмінність між інструментами прямого та непрямого регулювання. Інструменти прямого впливу є ефективними лише в короткостроковому плані, як засіб запобігання надмірній кредитній емісії. Використання їх пов’язане з видатками у сфері розподілу ресурсів: зменшенням конкуренції між банками, викривленням структури їхніх кредитних портфелів, зменшенням посередницької ролі банків в економічній

системі тощо. Ефективність застосування непрямих інструментів регулювання пов’язана з розвитком грошового ринку. Їхнє використання дає можливість банкам вільно розподіляти кредити відповідно до ринкової ситуації. Існує також безпосередній взаємозв’язок між політикою управління державним боргом (зокрема, характером фінансування дефіциту державного бюджету) і використанням інструментів непрямого грошово-кредитного регулювання. Проведення центральним банком операцій на відкритому ринку цінних паперів можливе лише за умови, що державний борг фінансується за рахунок емісії державних цінних паперів.

Здійснюючи монетарну політику, центральний банк не може повністю контролювати грошову масу, оскільки вона містить депозити, які не є частиною балансу центрального банку. Непрямі інструменти монетарної політики корегують розмір грошової маси, впливаючи або на грошову базу, або на грошовий мультиплікатор.

Операції на відкритому ринку – це купівля центральним банком державних цінних паперів на фінансових ринках і продаж їх комерційним банкам, фірмам та населенню, спрямовані на зміну розміру або структури резервів комерційних банків і, таким чином, на регулювання пропозиції грошей. Операції центрального банку на відкритому ринку прямо впливають на обсяг грошової бази, оскільки змінюють обсяг банківських резервів. Купівля цінних паперів збільшує пропозицію грошей за рахунок збільшення резервів комерційних банків. Додатково створені банківські резерви становлять основу подальшої кредитної мультиплікації грошей, а отже, визначають розширення грошової маси. Продаж цінних паперів вилучає ліквідні кошти з економіки. Якщо операції з купівлі або продажу цінних паперів здійснюються з небанківським сектором, то зміни в пропозиції грошей відбуваються безпосередньо, за рахунок зміни кількості депозитних грошей.

Центральний банк може проводити операції з цінними паперами як на первинному, так і на вторинному ринку:

1) операції на вторинному ринку здійснюються у двох формах: угоди репо та угоди аутрайт:

операції у формі угоди репо – угоди про зворотний викуп цінних паперів – використовуються для поточного корегування змін у структурі банківських резервів і пропозиції грошей. Такі операції чинять лише тимчасовий вплив на розмір банківських резервів. Після завершення операції з цінними паперами обсяг банківських резервів встановлюється на попередньому рівні;

операції у формі аутрайт – остаточної купівлі цінних паперів з негайною оплатою – спрямовані на остаточну зміну обсягу грошової маси в економіці. Пропозиція грошей змінюється на величину, що дорівнює добуткові грошового мультиплікатора і обсягу купівлі/продажу цінних паперів;

2) операції на відкритому ринку бувають динамічними та захисними:

динамічні операції спрямовані на зміну банківських резервів з метою впливу на розвиток економічної системи;

захисні операції спрямовані на компенсацію небажаних змін у структурі банківських резервів, динаміці грошового мультиплікатора тощо.