Пейзаж з руїнами

Та сама суєтність і захланність, що мордує кожну людину, при-таманна~усьому її родові, варто розгорнути першу-ліпшу книжку з історії. Криваві війни страшні не руйнацією міст, сіл, масовими вбив­ствами, а тим, що на війні окрема особистість нічого не варта, навіть більше: переслідується кожен її вияв. Я завжди згадую сонет німець­кого поета Андреаса Ґріфіуса «Плач батьківщини року 1636-го»: Віднині ми цілком сплюндровані! Навала Народів заздрісних, масний від крові меч. Скажений ревіт сурм, розжарена картеч — Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.

І з вікон ратуші сичать огненні жала, Повалені церкви, під саваном хуртеч Порубані мужі лежать, лютує смерч Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала.

Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть, Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть Забиті трупами, прогнилі наші ріки.

Та гірше голоду, погвалтувань, пожеж

І пошестей — це те, що серця не знайдеш,

Бо наш Духовний скарб розкрадений навіки.*

Ці рядки важать для мене більше, ніж усі томи офіційної іс­торії. Якби ми мали більше свідчень не полководців, чи ангажова­них літописців, а тих, хто засумнівався у доцільності освяченого насильства....

У снах мені часто сниться втеча від війни. Я намагаюсь схо­ватись десь у горах чи лісі, знайти прихисток у людей. Страх пе­ред насильством закладений у найнижчих пластах свідомості, якзрештою, і виправдання втечі: я — жінка. Тепер я тікаю уже з доч­кою, хоч іноді снюся собі дитиною. Усе це свідчить не лише про беззахисність, а й про незгоду брати участь в кривавому дійстві. Це душа моя втікає, а не тіло. Прагнучи сховатись, я шукаю місце, де допомогла б мені природа, де віднайшла б я свою незалежність.

Найкраще — це ліс. У лісі не може бути війни, він — притулок. Чому безсмертний твір Дефо так заспокоює? Тому, що Робінзон Крузо дбає про свій побут, їжу, про інших істот. Він не лежить на бе­резі океану і не оплакує свою беззахисність перед стихією. Це урок для всіх нас, хто не хоче втратити надії. Людина на війні почуває себе комашкою, яку кожної миті можуть розчавити руїни. Балан­сування змушує часто до мародерства, пророкує низькі інстинкти.

Війна ділить людей на дві половини: я і ворог. Ті, від кого я так вперто намагалась сховатись, були безвиразні. Вони не мали обличчя. Це був ніби розтиражований образ страху. У мирному житті навіть ворог залишається для нас особистістю, однак війна спрощує це поняття. Отже, і в мені, яка не знає війни, підсвідоме вкоренилося ставлення до ворога, як до істоти, що не є людиною, а лише річчю, яка не має жодної вартості. Чи це ще з нашестя та-тарів, чи з пізніших часів? Дивно, бо моє коріння в землі, на якій не було битв. По ній лише проходили незчисленні обози, заляпані кров'ю і багнюкою. І власне, від них треба було ховатись.

Після війни залишається пейзаж з руїнами, безлюддя. Для ко­гось руїни символізують минулу велич, рештки колишньої слави. Я ж думаю про конкретних людей, які мали дім і втратили його, про дітей, які не стали дорослими. Руїни — це свідчення безчестя, ганьби, притулок бездомних тварин і хижаків. Слава, здобута на війні, завжди сумнівна. Не можна вивищити себе коштом інших.

Що нам потрібно від минулого? Доказів нашої справедливос­ ті? Як можна знайти докази у тому, що вже перестало існувати, який це має сенс? Нам кажуть: історія вчить. В ідеалі вона мала б навчати одного: не повторювати помилок. Але біда в тім, що минуле можна трактувати, як нам вигідно. Тому в нас так люблять насолоджуватись минулим, а для митців воно ще й невичерпне джерело натхнення. Щодо сучасного, то воно не має, начебто, ніякої вартості. Крім пейзажів з руїнами ми бачимо одноманітні забудови — спроба загнати нас усіх у безликість, підкорити єди­ ному ритму. Але це помилка. Майбутнє дає шанс побороти цю безликість. Кожному зокрема треба знайти у собі сили для само- ; оновлення. Пережити війну, пережити руїну, пережити смерть і близьких — і відродитися знову Нині багато людей потрапили в скрутні обставини. Цей час є нічим іншим як прихованою війною проти людяності. Самогуб­ство — один з виявів її брутальності. Чомусь більшість викидаєть­ся з вікон. В сучасних вікнах нема хрестоподібного поділу. Вони більше не охороняють дім і душі людей. Через них не дивляться на світ, дощ, хмари, дерева. Люди не підозрюють, що вікна існу­ють саме для цього. Ті, що виходять вікнами, потрапляють в ні­куди. Вони офірують мороку не тільки тіло, а й душу. Хрест на вікнах — це тінь Спасителя, його руки не дають нам впасти і нака­зують шукати іншого виходу, повернутись до тих. хто вірний нам навіть у часи самооборони і зрад. Дивно, коли людина позбавляє себе життя лише тому, що не має роботи. Але насправді вона бо­їться лишитися поза системою. Досі війни велися проти держави і певною мірою звільняли людину від праці й моральних правил. Але ця прихована війна хоче знищити особистість, яка не йде на компроміси або просто заважає сильнішому.

Ми повинні пам'ятати, що у нас можуть забрати все. тільки не нашу свідомість. Раніше казали: бережи душу. Наша свідомість і є наша душа. Вона повинна бути чистою, щоб не розкидувати дов­кола себе сім'я монстрів, які нищать красу світу.