На світі є дуже мало речей, яких неможливо уникнути. На­приклад, смерті чи беззахисності. Смерть можна полег­шити надією на інше життя, беззахисність — надією на захист. Але у вічності ми беззахисні і смертні.

~ Мені спало на думку написати про те, що оточує нас як учас­ників, споглядачів, жертв. Написати тією єдиною мовою, яку я ви­знаю, мовою мого розуму і серця. Я так писала завжди: то чому ж мені тепер вдягати машкару філософа і говорити тарабарською мовою? Пройшовши половину земного шляху, я почуваю біль, який з кожним днем загострюється, і це все тому, що в мене немає Ілюзії Захисту. Певна річ, мені страшно, але страшно нам усім, і всі ми страждаємо. Бог має нас, і я могла б наприкінці книги напи­сати, що тільки на Нього уся надія. Але хтозна, що трапиться далі, тому пишу вже. Для мене Бога уособлює світла істота, яка обіймає за плечі й каже: «Годі. Ти у безпеці. Я з тобою».

Я буду опиратися лише на власний досвід і власні почуття. За спиною — бетонна стіна мого будинку, яка ніколи не буває теплою і руйнує моє здоров'я. Нема нікого. Мільйони людей відчувають те ж саме, але ніхто зараз не пише цих рядків.

Я хочу написати про те, який беззахисний цей світ, як цей стан супроводжує речі й істоти. Мушу зрозуміти, чому це так.

Я хочу знайти якнайбільше притулків і замків. Я хочу збагну­ти, чому ми погоджуємося зі смертю і не миримося з беззахисніс­тю. Але це не так суттєво — написати про відомі речі. Важливіше виявити любов, утікаючи, проклинаючи, захищаючи, бавлячись. Це я й робитиму, маючи в собі безмежну свободу, а поза собою повну її відсутність.

Про каміння, мушлі, зірки...

У дитинстві ми знали, що все довкола живе, має душу і серце, відчуває біль, страждає. А нині забули навіть, що й людина має душу і що їй болить. 1 не кажемо: сонечко сміється, небо плаче, камінь стогне. Звісно, воно неправда і смішно переносити на інші істоти людські емоції. Але мусимо визнати, що у нашій мові не­має слів, аби передати почуття каміння, зірок, хмар. У жодній мові нема таких слів. Тільки у казках розмовляє усе, щоб нагадати нам про родинні зв'язки з природою.

Пам'ятаєте притчу: «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем»? Чи не є це нагадуванням: поверніться до сво­го смітника, гляньте на тих, хто не вартий був досі вашої уваги — дітей, диваків. Вони навчать вас, що робити з камінням, зірками, дощем, як з ними розмовляти.

Ось дитина на березі маленької річки. Полудень, спека. Зану­ривши руки в лоскітливу воду, вона вибирає камінці: напівпро­зорі, білі, жовті, червонуваті. Висохнувши на сонці, вони тратять на блиску й прозорості. Але дитина складає їх до кишеньки, щоб удома заховати в коробку з-під цукерків. Сухі й чисті камінчики лежатимуть у своїй хатці й не мерзнутимуть взимку. Із маленької долоні викочується камінчик. У воді він був зелений, а зараз став сірий і непривабливий. Дитині час додому. Вона нерішуче спиня­ється. Але серце їй стискає жаль: вона завжди підбирала загублені дітьми квіти по дорозі з лісу до села. «Ні, — каже вона, — я тебе не покину. Ти будеш почуватися ображеним, що тебе вибрали, а потім покинули. Ти нагадуєш мишку, що заснула. Я домалюю тобі очка, коли ми прийдемо додому, і ротик, щоб ти міг говорити і їсти...» Босі ноженята вгрузають у пісок, камінці відтягують ки­шені, сонце затуляє приблудла хмарка, бджоли знесилено падають у прив'ялу гарячу траву. Світ лише створився. Світ народжується і старіє разом з нами.

Коли бідна дитина, не маючи ляльки, знаходить камінець чи деревинку, загортає її в хусточку, колихає, — хто відмовить їй у душі? Мав же душу Телесик — деревинка, оживлена колисковими і любов'ю. Каменяр б'є молотом по каменю, розколює навпіл, від­криваючи сонцю те, що ніколи не бачило світла. Що діється тоді з серцем каменя? Чи воно вмирає також, чи весь камінь — це серце? Адже тепер відомо, що серце каменя ударяє раз на кілька днів. Правда, переконати у цьому можна лише дітей і диваків.

Але ж сапфір додає нам мудрості, котяче око попереджає про небезпеку, сердолік приносить щастя. Камінь, можливо, й не мерз­не. Він живе сотні тисяч років, відшліфований чужими життями, чужими існуваннями, але під його оболонкою-шкірою сутність зберігається доти, доки його не зітруть на порох.

Непорушність — свята, і її розуміння забезпечить нас від мож­ливих наслідків. Зруйнована гора пустить холодний вітер у квіту чу долину. Вийнятий камінь вб'є джерело. Кинутий — знищить людину чи тварину. Усе взаємозв'язане, споріднене і потребує на­шої опіки й любові. Перш ніж підняти камінь, подумай, що під ним мешкають маленькі істоти. Комашки, хробачки втрачають домівку, камінь — ложе. Чим більший камінь, тим більше його серце. Не кожен з нас може визнати присутність у камені душі чи серця, визнати землю живою. Однак, що дивно: не кожен насмі­литься сказати «камінь мертвий», «земля мертва». Це — як табу. Про людину можна сказати, що вона мертва, тобто у неї нема душі й серця. Нам це відомо краще, бо ми люди. Що стосується каме­ня, пташки, людини, зірки, дерева чи хмари, то їх об'єднує слово істоти — «ті, що існують». І власне, коли вони поруч, між ними виникають взаємини: гармонійні, ворожі чи байдужі. Останні — найдивніші. Це — взаємини мушлі.

Що діється з мушлею? Вона ніби надійно захищена, маючи дім, який сама створила з себе, однонога, неповоротка, дуже обе­режна. Взагалі, істоти захищені панцирем, які дорожать власним домом, не потребують спілкування. Мушля — перлинниця, яка має в собі перлину, ніколи не буває правильної форми. Вона зде­більшого потворна. Перлина — породження болю. Дитина — так само. Смерть істоти, що живе у мушлі, відчиняє двері до її по­рожнього дому. Море викидає на берег тисячі порожніх домівок. Деякі підбирають діти, решта розсипається на скалки під нашими

ногами.

Мистецтво — це наближення істоти до істоти, завдяки нашій аналогії з мушлею, є так само породжене болем. Ще за життя від­чиняються двері.

Чи рівні мушка-одноденка і зірка Сіріус, камінь і людина? Адже тривалість існування в них різна. Білі стіни моєї кімнати вкриті розтертими на порошок мушлями з праокеану, а я згадала про це лише тепер. Газ, на якому вариться кава, несе інформацію з глибин Землі. Не дивно, що ми цього не відчуваємо, бо самі, як мушлі, загнали час у тісний простір нашого існування. Тільки ди­тина дивується всьому, що бачить: росі, камінню, сонцю. Найпер­ше вона переймається питанням: чому камінь? чому дощ? чому хмара? Пізніше: чому камінь твердий? чому вода мокра? Пізніше: чи камінь живий? чи ріка жива? Згодом: чому паде дощ? звідки беруться хмари? Ми можемо відповісти лише на два останні за­питання, бо цьому нас навчили. Але найперше годилося б спитати себе самих: чому камінь? чому вода? вслухаючись у семантику слів. Якщо є слова, значить, той хто створив їх, знав чому.

Дізнавшись про це, ми змінимось назавше, вийдемо з власної мушлі, нашого жахливо обмеженого розуму. То правда, що всі іс­тоти складаються з атомів, які нікуди не зникають. Це ще знали стародавні греки. Але ми вдаємо, що це несуттєво, вважаючи наш вік коротким, а вік каменю довгим. Людство час від часу пронизує думка про неперервність існування, але вона дуже рідко перерос­тає в побожність, а побожність у милосердя, яке є найбільшим захистом.

Найдостойніша людина та, яка відчуває зв'язок з усіма істо­тами, яка освітлює і зігріває усе довкола себе. Вона подібна до сонця, вона подібна до Бога, але, на щастя, не всемогутня.