Беззахисність дитини

Беззахисність людини починається з першої ж миті її існуван­ня — з випадковості зачаття, її можуть знищити у зародку, керую­чись розпачем, байдужістю, ненавистю. Безконечний потік жінок проходить через абортарій, і їм услід з болем дивляться ті, котрі не можуть народити. У лоні матері дитина зазнає знущань, стре­сів, і мусить з'явитися на світ живою чи мертвою. Але там вона сміється, плаче, думає, її береже доля, бо той, хто має народитися, народиться. Ми не можемо нічого змінити, незважаючи на жахли­ві умови нашого існування, нестерпно тяжкі, морально й фізично. Людство не вижило б, якби не мало любові до потомства, і від того, як до нас ставились у перші місяці, залежить усе наше життя.

Коли мені вперше показали мою дочку, вона перестала плака­ти, впізнавши мене. Кожен день личко її мінялось, набуваючи рис предків: ставало дорослим, колір очей змінювався. Вона ніби шу­кала остаточної форми втілення. Напередодні її народження мені приснилась небесна дорога, по якій йшло двоє чоловіків, а за ними дріботіла жінка. Усі були в багатих червоно-зелених строях, оздоб­лених золотим шитвом. Ще одна таємниця буття, якої я, певно, не зможу відгадати. Малесенька дитина — загадкова. Вона мудра й чиста, все ще оточена оболонкою, яка з кожним днем тоншає.

Треба мати власну дитину, щоб зрозуміти інших дітей і по­ставитись до них з безмежною терплячістю. Або повернутись до дитинства, пригадавши власну залежність від батьків, виправити їхні помилки. Кожна матір — інша. Є матері зі сліпою любов'ю, які на все життя позбавляють дитину самостійності. І навпаки, ті, що подбавши про тіло дитини, відсилають у світ, не готову до жит­тя. Я бачила радісне допитливе півторарічне дитя, а через рік — вгодовану тупу ляльку, яка засвоїла мавп'ячі правила поведінки, і на тому її розвиток зупинився.

Згодом з'являється жорстокість, адже така дитина не відчуває болю інших. Вона лише вдає, що любить маму й тата. Ця дитина ніколи не буде доброю. Ми ж бо живемо не тільки серед людей. Нас оточують дерева, квіти, птахи, риби, інші істоти. Але допитли­вість нині не в пошані. Стінки акваріума — телевізор і комп'ютер. Власне дорослі займаються усілякими непотрібними справа­ми, як зауважив Маленький принц. Вони не мають часу на піз­нання. І на пізнання дитини також. Спробуймо уявити дитя, яке цілий день у садку чи в школі, де його виховують загалом випад­кові люди, котрі не люблять дітей. Якщо вони не б'ють дитину, незнущаються над нею, ніхто не цікавиться їхніми методами вихо­вання. Дитина вертається додому, де теж нікому не потрібна. І так виросло вже три покоління. Хіба світ став кращий?

Дитина — безправна, її піддають насильству кожен день. Від неї вимагають стати якнайшвидше дорослою, аби спекатись. По­слух і любов купують подарунка. Усі, крім батьків, ставляться до дитини байдуже. Дітей ґвалтують, викрадають, калічать. Дитина нічого сама не вирішує. Вона покинута напризволяще суспіль­ством. Напівголодні діти висиджують по сім годин у школі, де все робиться для того, щоб зненавидіти навчання, їм кажуть брехати, списувати, обдурювати.

Пригадую один випадок, коли ми вертались з донькою зі шко­ли, змучені й голодні. Було холодно і ми зайшли до іграшкової крамниці. Мала відчула, що не дійде, якщо я їй не куплю якоїсь забавки. Вона попросила копійчаного їжачка, але я потягнула її назад. Дочка заплакала, і ми пішли далі. І тут я поставила себе на місце моєї втомленої дитини, яка можливо не посміхнулась сьо­годні. Сказала: «Донечко, твої сльози дорожчі мені за всі крамниці на світі». І ми повернулись і купили того їжака.

Мати повинна бути для дитини сонцем, яке сушить сльози, зі­гріває й освітлює усе довкола себе. Сонце не потребує відплати ні тепер, ні в майбутньому. Дитина згодом стане таким самим сон­цем для власних дітей. Якщо у ній не буде тепла, вона не грітиме.

Поблажливість у дрібницях навчить наших дітей спілкуван­ню. Але вони мають знати, що найбільший гріх — це насильство над тілом і душею. Розпещена дитина — це не та дитина, яка хоче цілий світ, а та, що не усвідомлює межі, за якою кінчається гра і починається кривда. З любові й розуміння виникають обов'язок, великодушність, благородство. Якщо вони з'явились із чогось ін­шого, це підробка, тонкий шар косметики.

Кожна дитина — особистість. Серед дорослих таких значно менше. З ними треба грати в інші ігри. Коли маєш щастя виховувати дитину, кажи собі і навіть їй: «Я роблю це тому, що люблю тебе і ти мені нічого не винна. Коли матимеш власних дітей, віддаси їм усе те, що я віддаю тобі». Ска­жи собі і їй: «Я буду з тобою завжди. Коли тобі боляче, я допомо­жу. Коли тебе образять, я захищу». Кривда, заподіяна дитині, така сама велика і болюча, як і та, що заподіяли дорослому. Дитина отримує шок, коли чує від батьків або вчителя: «Це твої пробле­ми». Уявіть, як їй самій зі своїм горем. Ціле життя вона не посміє поділитись почуттями С діти, яких змушують бути найкращими, і вони дуже з того переживають. Вогонь змагання обпалює, їм здається, що їх менше любитимуть, якщо вони будуть не найкращі. ^

Коли мені, бувало, уривався терпець, я пригадувала слова американського філософа Сантаяни: «Дитина — це гість у домі». Отже, ставмося до дитини як до дорогого гостя, а не як до влас­ності чи інструменту вдоволення наших амбіцій. Даваймо їй усе найкраще, даруймо повагу, і відчуваймо легкий смуток, що колись це гостювання закінчиться. І найважливіше — дитина хоче бути дитиною. Даймо їй час вирости.

Ми робимо багато помилок, та хто їх не робить? Що почуває дитина, від якої відреклися, яка не знає батька чи навіть матері? Вона все життя шукатиме їх, блукаючи чужими вулицями цьо­го світу. Це стане сенсом її буття. Нікому не вдасться споганити душі, яка прагне пізнати справжніх батька й матір, а не тих, хто породив її. Отак і ми подібні часом до цих сиріт, шукаючи неви­диме світло Бога.