І наостанок — про себе

Коли я починала писати цю річ, мене охоплювало почуття без­виході. Я справді не кажу нічого такого, чого б не знали інші, про­сто беру уже готові цеглинки для своєї будови. Але виходить так, що, розмірковуючи над звичними речами, я показую себе з усіма своїми недоліками і достоїнствами. Поступово звільнюючись, я тепер стала трохи іншою. Шкода, що я не створила собі жодних ритуалів чи святинь. Мені було б легше жити в храмі чи палаці, не турбуючись про щоденний шматок хліба. Та що вдієш, маю те, що маю, хоча воно постійно викликає втому і байдужість. Тому живу уривками і невдоволена собою. Ніби, стою на порозі і не можу_уві-йти. Почуваю себе іноді зовсім беззахисною, а іноді дуже силь­ною. Визнаю, що на початку писання я була в розпачі і гніві. Тепер я частіше всміхаюсь, бо на світі є багато речей, якими можна ті­шитись. Такі, наприклад, як зоряне небо і моральний закон у собі.

Львів, 1997 рік