Кат і жертви

Забула, хто це сказав: люди поділяються на катів, жертв і твор-ців. Треба лише вияснити, до кого ти належиш і чому. Якщо ми не будемо запитувати, чому так повинно бути, основи насильства за­лишаться незмінними. Каїн убив Авеля. Як не виглядає це абсурд­но, задля поступу і знання. Здається, тут нічого не вдієш. Ніхто особливо не прислухається до голосу Христа: «Люби ближнього і прощай усі кривди». Хто сильний, той стає катом, хто слабкий, звісно, жертвою. Та й народжуються уже, здебільшого, катами і жертвами. Хто стає катом свідомо, згодом частіше переступає за­кон, хоча самі закони плекають катів і жертв, пропонуючи остан­нім досить таки непевний захист.

Коли я кажу «кати і жертви», то маю на увазі не лише тих, хто знущається над тілом, вбиває. Той, хто принижує і зневажає чужу душу, так само кат. Що вивищує його над нами? Фізична сила, соціальний статус, гроші? Які дурниці! Кати і жертви існу­ють тому, що у людей здебільшого нема почуття гідності, тобто, коли в собі віднаходицГспротйв насильству. Ставши гідним себе, стаєш гідним світу, адже не руйнуєш його, а будуєш, хай несеш на будову маленьку цеглинку. Але справжню. Серія образів малень­ких людей, що простують шляхами всесвіту, починається з Акакія Башмачкіна.

Милосердна смерть звільнює всіх нас. Танці скелетів, глиняні черепки, надгнилі плоди, зів'ялі квіти переконують нас, що мину­щі всі. Це велике полегшення. Але що я зроблю, коли зазнавати­му щодня принижень, бачитиму погрозливо занесений наді мною ніж? Є два виходи: покора чи агресія. Є ще й третій — сміх. Щоб пробачити цей світ і зрозуміти "його, треба стати над ним.

Мене оточують нині люди, яких нестача грошей зробила раба­ми. І заздрять вони по-рабськи: сумовито, пошепки. Я не можу їм допомогти, бо всі аргументи розбиваються об «нема що їсти». Я так само бідна, але вони жертви, а я — ні. Мені добре відомо, що треба величезних зусиль, аби продовжувати жити, а не вмирати, животіти.

Отже, щоб не стати жертвою, треба пам'ятати про свою без­смертну душу. Щоб не стати катом, треба ненавидіти насильство. Раніше люди усамітнювались у монастирях, бо в світі було дуже багато насильства і дуже мало захисту. Кат має владу над жерт­вою, діючи часто згідно зі стадним інстинктом, щоб вижити самоІу. Буває, що слабка істота, отримавши трохи влади, починає пе-Іеслідувати інших, компенсуючи власну неповноцінність. Дійсно :ильніші люди діють мудріше, бо мають почуття гідності: вони юблажливі, а якщо суворі, то справедливі.

Протягом життя мене часто намагались скривдити і я рятува­лась завдяки відчуттю, що бачу слабкість цих істот і можу зна­йти виправдання їхніх вчинків: не відають, що творять. Спробуй­мо дати їм зрозуміти, що, принижуючи нас, вони принижують себе — і вам дадуть спокій або визнають рівними собі.

Це й означає— підставити ліву щоку.

Той, хто підняв руку на Каїна з почуття помсти, розпочав без­конечний ланцюг насильства, краю якому немає й досі. Тут я мушу зачепити проблему, таку саму дратівливу, як питання інтелекту у тварин. Це — проблема скасування смертної кари. Мене бере по­див, коли в інтелігентної матері сімейства з'являється кровожер­ний блиск в очах і вона каже: «Ще не час скасовувати смертну кару». Віруюча людина, яка постить і роздає милостиню, міркує так само: «Ну, то й що? Заповідь «не убий» стосується не всіх».

Так, людина може вбити, рятуючись, але й тоді мусить відпо­кутувати своє і сповна заплатити. Мене жахають похвальби снай­перів, яким у війну дали нагороди прямо пропорційні кількості вбивств (йшлося про сотні чоловік). Воно легше, коли ділиш світ на людей і на нелюдей, але це дико. Для мене незбагненна логіка: вбивай, бо інші це роблять. Війна — це щось абсурдне, і вся істо­рія людства з його війнами — ганебна.

Нехай кожен уявить себе на місці розстрільної команди, як він цілиться у приреченого до страти. Чи зможе він вистрелити? Най­гірші злочини, за які страчують, чинять психічно хворі люди, не­дугу яких завчасно не розпізнали і не вилікували. Отже, вбивці — це всі ми, бо не змогли захистити майбутні жертви.

У цивілізованому світі пильнують за дітьми, не покидають їх напризволяще на вулиці. Кожна жінка знає, як повестися у разі нападу, уникає ризикованих ситуацій. Кількість врятованих жертв значно більша, ніж дійсних. Є, правда, і зони смерті, але це вузьке коло, де ведуться нецивілізовані ігри.

Якби у нас зараз провели референдум, то такі як я зазнали б поразки. Хіба тоді, коли страчували прилюдно, було менше зло­чинів? Страх — це не засіб профілактики. Страх, не зупинить ма-ньяка, кіллера, алкоголіка в білій гарячці, а саме їх ми боїмосянайбільше. Спійманий вбивця матиме до кінця життя шанс пере­родитись, вимолити прощення, і врешті стати перед Богом.

С ще вид неповнолітніх вбивць, які наслідують героїв бойови­ків. То кого судити — їх, чи суспільство, яке о дев'ятій вечора пус­кає по телебаченню порнофільми і садистські фільми, і батьків, які не прищепили дітям жодних моральних цінностей?

Наш світ хворий і не знає про це. Коли йдеш по вулиці, важко спізнати ката чи жертву, доки не виникне критичної ситуації. Пом­ста — зайве слово у людській мові. Прокляття побільшують зло у світі. Нехай кожен вийме з-за пазухи камінь і покладе його долі.

за місце під сонцем

Кожен прагне досягнути чогось у житті. Тільки навіщо? — пи­тає Екклезіаст. Людство усіляко намагається втриматись на плаву. Той же інстинкт виживання керує і тваринами, але вони живуть лише сьогоднішнім днем і тому щасливі. Пес б'ється з іншим псом за кістку, кіт проганяє кота з власної території, не маючи й гадки, що люди так само утверджують своє місце під сонцем.

Ми довго жили в суспільстві, де кожен міг задовольнити свої мінімальні потреби і тому почували себе в більшій безпеці. Багато з нас вірило, що людина людині друг, хоча суспільство й зазна­вало гниття і розкладу. Проста людина працювала роками за ту саму зарплату, заощаджувала трохи на дорожчі речі, і. полегшено зітхнувши, йшла на пенсію. Десь там угорі билися хижаки, писа­ли доноси в КДБ, брали хабарі, крали в держави, продавали одне одного. Це стосувалося тільки їх.

Справедливості не існувало ніколи. Раби породжували рабів, які поводились так само. Пани любили згадувати, ціною яких зу­силь вони досягли певного становища (босоноге дитинство, го­лодна юність). Але піднятися до них могли лише одиниці, яким відкрився механізм гри, яка привела їх до еліти. Тільки незвичайні особистості не від світу цього могли уникнути принизливого ла­кейства, лишатись чистими, сягнувши вершин духу. Кожне сус­пільство потребує дещицю благородної крові.

Мій батько не зробив кар'єри, бо йому була огидна ця система. Вона зруйнувала йому життя і здоров'я. Він не вмів продаватись і не вмів красти, але ніколи не шкодував за цим. Моя мама гостро від­чувала несправедливість, нарікала, але ніколи не переступила через табу — жити чесно. Тому я вважаю, що світ не є цілком безнадійнийНині ми тим більше можемо не лицемірити і не брехати, якщо потребуємо зовсім мало. Але це тому, що нові обставини дозволи­ли нам вибирати, віднявши наш гарант — маленьку, але постійну зарплату. Чомусь вважається непристойним вимагати зароблені гроші. Віднині розмови ведуться довкола їжі та квартирної пла­ти. Коли зустрічаються знайомі, то кожен намагається переконати іншого, що йому найгірше. Люди відгородилися одне від одного, щоб не ділитися чи не просити. Ти мусиш ходити на роботу і не одержувати за неї нічого. Іншої" знайти практично неможливо, хіба що купити.

Як же поводяться ті, хто дає нам роботу? Вони експлуатують нас, вимагаючи нечуваних моральних якостей, а самі дозволять собі стояти над мораллю. Щезли будь-які людські стосунки поза сім'єю. Стадо зголоднілих озлоблених людей, які ніяк не зважать­ся на бунт серед руїн, і зграя ситих хижаків, котрі не соромляться бути багатими і вважають інших нездатними~досягнути чогось у житті. Такий наш світ.

... Є багато способів уберегти душу. Хай вони не радикальні, але допоможуть, як іноді допомагає у скрутну хвилину непевна обі­цянка. Це передовсім — розглядати життя не як боротьбу за іс­нування, а як шлях, котрий треба пройти з гідністю. Ліки від без­захисності в нас самих. Після кожної поразки настає прозріння. Це — наш досвід, очищення, яке рятує від монотонності буття. Не треба жаліти себе, озираючись на когось. Наша — великий дар і ми повинні зрозуміти власну окремішність, вийти на гору, вдихнути чисте повітря і сказати собі: «Я плачу над убогістю, над втратами, як колись плакав Йов на попелищі. Він витримав усе і я витримаю. Сонце світить для всіх однаково. Це — найбіль­ша справедливість у світі. Людська істота стає сильнішою, коли її оточує небезпека. Вона тоді розвивається, шукаючи внутрішні резерви. А мої діти матимуть свято кожен день. І кожен день — сонце, їх легко у цьому переконати. Зігріті сонцем, вони віддава­тимуть тепло усім довкола, навіть нашим змерзлим душам. Того, хто має багато любові, любитимуть усі».

С така давня книжка символів та емблем «Іфіка Ієрополітика», а в ній малюнок: олень, поранений стрілою, їсть траву. І підпис: «Природа лікує». Попри біль, якого ми зазнаємо щодень, можна знайти у собі й ліки від нього. Від приниження — почуття власної гідності, від грубощів — стриманість, від невдач — спокій Люди щораз більше переконуються, що релігія не рятує, бо звертаються лише до обряду, а не до Бога. Спершу треба очистити себе від заздрості, ненависті, лицемірства. Бог — це внутрішнє наше сонце. Людей єднають між собою любов і всепрощення, їм не треба слів і храмів, щоб порозумітись. Вони бачать світло один одного. А для початку уникаймо зла, хоча б не чинім його.

Важко бути доброзичливим увесь час. Отрута, яку ми заганяє­мо вглиб, ще дасться взнаки. Потрібно себе прощати.

Якоїсь хвилі лице осяє посмішка: Боже, які дрібниці кар'єра, гроші, забезпечене майбутнє! Хай вони самі шукають мене, чому я мушу їх шукати? Безкорисливим щастя само йде до рук.

Справді, стає смішно, коли люди звертають увагу на такі дріб­ниці, як службові конфлікти, плетуть інтриги. Начальник переслідує підлеглого. Усе це марнотратність душі. Так само смішно, коли ро­бота стає ідолом і їй приписують якусь сакральну значимість. Через вузькість мислення людина стає ще беззахиснішою і самотнішою.