Беззахисна старість

Є чудова і жорстока казка про те, як в однієї жінки померла ди­тина і вона не плакала. А коли померла свекруха, дуже побивалась за нею, хоч та була геть старою і немічною. Коли чоловік спитав у неї, чому її поведінка така дивна, жінка відповіла, що дитина уникла майбутніх страждань і тепер щаслива. А разом з бабусею відходять у небуття її неповторні досвід і мудрість. Правда, та жін­ка належала до небесних істот, які лише зрідка опускаються на землю і бачать усе відсторонено.

Для мене стара людина є ніби дзеркалом помилок, страждань, мудрості, здобутої внаслідок цього. Ця висохла плоть потребує зовсім мало; її' тримає в цупких обіймах пам'ять. Ця терпелива душа, здається, опанувала науку життя і з гідністю йде до його завершення. А попри все ми боїмося старості. Невидимі стіни від­діляють дитину від юнака, юнака від ледь посивілого чоловіка, чоловіка від немічного діда. Десь у глибинах підсвідомості при­ховане табу, яке забороняє зносини між ними. Дитина хоче бути дорослою, чоловік зневажає підлітка, він же зневажає старого, хоч сам ним стане. Звідки така відраза? Старий заздрить молодому, бо під зів'ялою оболонкою ховається юна душа. Вона не старіє, якщоми не знищимо її до часу. А між нею і тілом виникає конфлікт, який виллється у хвороби і цілковите тілесне безсилля.

Старі забирають у молодих енергію — може, тим пояснити відчуження між ними? Коло старих ніколи не почуваєш себе за­тишно і в безпеці. Вони дратують нас не своїми повчаннями, а спробами заволодіти нашим тілом. Історія Фавста — це потен­ційна історія кожного старого. Це — трагедія ув'язненої душі, і є лише один спосіб її вивільнити: забути про власне тіло. Старість, як жоден інший вік, повинна бути сповнена духовності, тиші, по­гідного світла.

А натомість — жах, безпомічність і безсилля, відсутність Ма­тері, крижаний подув самотності. Існує запах старості: запах за­тхлої непровітрюваної кімнати. Нині старі люди голодують, вми­рають від голоду, особливо у місті. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи копійки. Колись вони були сильні, а тепер цілком за­лежні, їх переслідують за несплат)' квартирної плати, їх обдурю­ють, вбивають. З кожним днем їх стає все більше. Є ще й страш­ніше пекло — інтернати. Я не знаю, як дивляться людям в очі ті, хто там працюють, яка покара чекає їх від Бога за обкрадених, зне­важених, нещасних, яким лише потрібно трохи скрасити останні дні. І я не розумію, коли в інших країнах батьки йдуть добровільно в притулок, адже саме в глибокій старості слід жити з дітьми і внуками, віддаючи їм осіннє світло любові. У нас діти забирають батьків з села в місто, щоб стати їм опорою. Вони їздять до них що­тижня, коли ті ще в селі, допомагають і ніколи не дивляться на них як на непотріб. Буває й інше. Треба прощати батькам і недбалість, і те, що не дали освіти чи багатства, усі помилки, бо перед лицем смерті слід забути кривду і зло. Як зворушливо ці немічні люди продовжують захищати нас. Зворушливо, а не прикро. Станьмо на їхнє місце, опинімося в чотирьох стінах на цілий день, чи при­кутими до ліжка, наодинці зі спогадами, які так відрізняються від реального світу. Цей трагічний контраст — самотнє лице старості.

А поза тим є ще вічні Філемон і Бавкіда, готові втішити за­плакану дитину, нагодувати подорожнього, відчинити двері навіть розбійнику.

А поза тим є старці, які по смерті стають святими, бо жили ду­хом і ніколи не заздрили молодим, бо ніщо так не заспокоює душу, як погідний день, помережаний срібним павутинням.

І Бога ми уявляєм сивобородим старцем, а в казках старі вказу­ють героям, яким шляхом пройти. Треба лише вивільнити прихо­ване почуття любові, і світ буде врятований, бо сім'я розпадається, та сім'я, де тато, мама, діти, баба з дідом, де так багато свят, де в одному ліжку народжувались і вмирали цілі покоління. Але все це мало змінитись, бо мусила вивільнитись особистість.

А вільна, вона пішла у революції, бунти, партії, отримавши ще більшу несвободу, втративши любов і захист. Хіба не безглуздо вмирати за ідею? "Можна загинути захищаючи людей, рідних чи чужих. Кожна ідея, втілена практично, призводить до деградації і розпаду. Коли Бог створював світ, то сказав: «Хай буде світло!», а не хай буде добро. Ми тоді були б лише роботами^ автоматам й.

Людина робить справжні вчинки лише тоді, коли слухається голосу власної душі. Проживши так усе життя, ми створимо все­редині себе могутній захист. Кожна поразка стане лише досвідом, і кожна перемога також. Досвід покаже, яких зусиль потребує ко­жен вчинок, якої відваги. І завжди можна знайти спосіб оповісти історію власного життя, побаченого з висоти пташиного польоту, або ще й вище.