Про квіти, дерева й ліси

На початку були самі білі й жовті квіти. Згодом з'явились червоні й блакитні на зеленому тлі. Чому квіти цвітуть? — питає дитина. І дорослий відповідає: щоб дати плід і насіння. Але для цього є коріння і пагони. Певно, ботанік знайде зручну відповідь. Треба приваблювати бджіл та інших комах. Власне, метелики і бджоли переносять звістки від однієї квітки до другої, допомага­ють їхньому спілкуванню, одержуючи за це невелику плату. І вітер так само служить посланцем. Деякі квіти не вживаються між со­бою, деякі ніколи не зустрічаються, як-от первоцвіт і лісова лілія. Зовсім, як люди.

Дитину називають пуп'янком, ледь розкриту квітку — дів­чиною, уповні розкриту — жінкою, а зів'яла квітка символізує пригноблену чи стару людину. Але чи кожен думає, зриваючи пуп'янок, що вбиває дитину? Людина відмовляє іншим істотам у рівності розуму, почуттів. Вона^г-таКи'"дивна"Ієтот"а7занадто пи­хата, бо інші переважають її красою, довговічністю, чутливістю. Не вміючи спілкуватись з іншими істотами, деякі люди обурюють­ся, коли їм кажуть щось про розум квітів чи звірів.

У давніх казках особливо коштовним даром вважалось розумін­ня мови рослин і звірів. Це давало змогу довідатись про майбутню небезпеку, допомогти комусь. Коли людина перетворювалась на рослину, це означало насамперед її незахищеність і безмовність, перехід в іншу реальність спілкування. Тільки великий біль змушу­вав її заговорити людською мовою, нагадати про людську сутність. Боже, як це було дивно! ТодК(люди, і рослини мали коріння!

Знахарі перепрошували рослину, коли доводилось зрізати її, або викопувати, і це природніше, ніж рвати цілі оберемки квітів, губити їх по дорозі, не почуваючи ні найменшого каяття.

Коли японець роздивляється квітку, він вбирає її в себе, стає нею. Коли європеєць прагне пізнати рослину, то анатомує її, роз­членовує. Перш ніж стати людиною, треба побути і каменем, і квіткою, і тим трепетним листочком, що осіннього дня паде на землю, їхнє буття не менш складне, ніж наше, їхня досконалість так само вражає. Коли їх нема, навіть найчерствіша душа тужить за землею і травицею, бо без них — смерть. Зриваючи на своєму шлях)' квіти, людина доходить до кінця, що поставить їй на карб Вищий Суддя — бездушність. А хто зможе сказати: «Я не кривдив .' рослин, зривав їх лише з крайньої потреби. Я — чистий, я — чис-' тий, я — чистий».

Ліс — то Божий сад. Створений і полишений сам на себе, він є символом життя з його боротьбою за існування. Духи дерев напов­нюють ліс або жахом, або спокоєм. Могутня таємнича сила здатна згубити необачного мандрівця безперервним кружлянням по стеж­ках. Ліс самогубців у Дайте — вияв безпорадності перед життям. Там кожен стає кущем, деревом, задихаючись у тісняві, переплуту­ючись гілками і корінням, намагаючись вхопити бодай одним лис­точком часточку світла. Ліс ближчий до людської сутності на шляху пізнання, вдосконалення. Дерева мають спільну свідомість. Вони можуть навіть переходити з місця на місце, передавати одне одному інформацію. Але хто нині вірить у це? Лише діти і диваки.

Прийди до дерева і скажи йому: «Допоможи, поділись зі мною силою, сховай мене від дощу. Я люблю тебе». Хіба залишиться байдужою ця велична чиста істота?

Мені шкода, коли бачу, як квітку прикриває торішній лист і їй бракне світла. Ще з дитинства я любила звільняти цих малень­ких бранців. Зняти мертву гілку з живої, випростати зігнуте де­ревце — також нам під силу, коли розумієш, як важно істоті під тягарем. Для цього існують і сади людські, цей прообраз раю не за кількістю плодів на поживу, а як місце приязного спілкування людей, рослин і звірів, їх повного взаєморозуміння. Сад — ідеал, якого потрібно досягнути. Садівник плекає дерево, сварить його, підгодовує. Він не зламає жодної гілки, залікує рану. Гарний сад не навіює страху, зцілює тривогу, і занепадає зі смертю садівни­ка. Відколи помер мій дід, який посадив сливовий сад, ніхто не може з ним дати собі ради. Сад всихає і невпинно старіє. Малою я любила там бавитися, коли квітли кульбаби, а зараз деревця, які

ми посадили, погано ростуть, бо їм бракує уваги, того знання, без якого не виростиш нового саду.

Гарна яблуня здичавіє у лісі не тому, що їй забракне сонця чи землі, а тому, що вона мусить або загинути, або стати членом асо­ціації дерев.

Весною зацвітають черешні по лісах довкола Урожа, тоді ж зацвітають сади. Тільки лісові ягоди гіркі й дрібні, бо вони стали часткою лісу. Напівздичавілі черешні мають дивний п'янкий смак і добре вгамовують спрагу.

Покинуті сади живуть часом довше, ніж покинуті будинки, стають здобиччю для шукачів легкої поживи. «Обірви мої плоди, бо я знемагаю під їхнім тягарем», — каже нічия яблуня у казці. Хто має серце, той зупиниться не задля плодів, а задля яблуні. Сади оточують стінами, як місто — мурами. Потрапити в такий сад — це безумство. Його охороняють не тільки великі пси й зло­вісні птахи з гачкуватими дзьобами. Самі дерева злітають уверх з усіма своїми плодами, не даючись до рук чужинцю. Таким чином, тільки посвячений має доступ до справжнього саду. Тобто до Раю.

Про комах, риб, птахів і диких звірів

До комах люди зазвичай почувають відразу. Ці істоти — інші. У великій кількості вони надокучливі й небезпечні, а поодинці — загадкові, їхню досконалість годі осягнути.

Одне з найжахливіших пророцтв — неймовірна плодючість комах призводить до їх панування. Бо на комах не впливає раді­ація. Тільки деякі види тішаться певною приязню з боку людей: мурашки за мудру організацію праці, бджоли за мед, сонечка за знищення тлі, коники за голос, павуки за архітектурні здібності. Але ця приязнь подекуди створює міф, що не відповідає дійснос­ті. Отже, ми мало знаємо про комах, сумніваючись у доцільності їхнього існування. 1 через незнання губимо їх. Тільки в Індії та Ти­беті ченці ходять з мітлами, щоб не розчавити навіть найменшої істоти. А в наших крамницях продають мухоловки, мухобийки та різні отрути.

У дитинстві я дуже боялася щипавок: ці рогаті блискучі верткі створіння ховалися під мокрими шматами, залазили в шкарпетки. Та якось я прочитала невеличку розповідь про те, що щипавки, наче квочки, насиджують яйця — і дуже піклуються про власних дітей. Цей факт мене й досі зворушує Серед людей побутує правило: побачив комаху в хаті — убий. Це чомусь не стосується павуків. У нас в селі казали, що паву­ка може вбити людина, якій виповнилось двадцять років. Хтозна, чи у тому віці комусь захочеться вбивати павуків. Як на мене, це дуже терплячі, спокійні й корисні істоти. Правда, доводиться час від часу знімати павутину і міняти їхнє місце проживання.

Нерозумні вчителі загадують дітям на літніх канікулах збира­ти колекції комах. Піонерів улітку малювали здебільшого з сачком і вудкою. 1 вчили люто ненавидіти білана капустяного.

Комаху дуже легко вбити, але навіщо? Жодна комаха не вку­сить, якщо ти не посягнеш на її життя, або дім. Так водиться у всіх істот, які повзають, літають чи бігають. Чому комахи звикають до отрути? Тому, що це не спосіб боротьби з ними. Вони сильніші, бо мають спільний розум і гуртуються, щоб захищати свій вид. Чим беззахисніші вони, тим ширший їхній спільний розум. Бджоли, мурахи і навіть павуки селяться колоніями. Мурашка гине без му­рашника, її не прийме жоден інший. Комахи не прагнуть захопити владу. Вони хочуть бути нам сусідами. Людина живе в затруєному

світі і житиме, навіть якщо він значно погіршає." Але коли вона

деградує духовно, то загине. Жорстокість і байдужість перемагає кожен зокрема. Отруюючи комах, ми самі споживаємо цю отруту фізично і духовно. А ті, кому вона призначена, виживають. Наші предки молились або заклинали. Це не завжди допомагало, але не руйнувало душі. Якби я вступила з кимось в полеміку з приводу сказаного, то напевно розгубилася б перед навалою аргументів, бо люди невиліковно впевнені у власті* в"ищості над усіма істотами. Може7ми й розумніші, але стосовно буття й небуття тут ми рівні.

Не "можу бачити «живої риби», цього ганебного товару. Щоб з'їсти рибу, треба її вбити. Кожен має шанс стати вбивцею абсо­лютно беззахисної істоти. Якщо існують кармічні перевтілення, то я ніколи не стану рибою в бочці, безмовною жертвою, кров якої така сама червона, як моя.

Святий Антоній Падуанський читав проповіді рибкам, коли люди не хотіли його слухати. Святий Франциск бесідував з птаха­ми. Його розмова з вовком-людожером привела до цілковитої зміни поведінки людей і звіра. Хай це видається скептикам казкою, але я вважаю, що рибкам можна читати проповіді. 1 зміям, і ящіркам, і жабам. Спілкування на емоційному рівні має величезну силу.

Ми відмовляємо тваринам не тільки в розумі, а й у почуттях. Хіба їхній біль менший за наш? Ні, вони просто терплячіші. Хіба

материнська любов куріпки, яка рятує дітей, слабша? Смерть душі настає тоді, коли вона більше не реагує на беззахисність і страж-' дання. А мені кажуть: ти жалієш рибок, змій, пташок, а людина не так терпить? Нема чого кидати пташкам крихти, коли люди голо­дують. Однак людина не насититься крихтами, а пташка врятує собі життя.

Тваринам потрібно зовсім небагато: не втручатись у їхнє життя. Ми мусимо взяти урок спілкування в Лиса з «Маленького принца»: наближайся повільно, коли хочеш приручити істоту, або зовсім не наближайся. Лев повинен шукати собі поживу на полюванні, збли­жуватись з собі подібними, навіть коли це небезпечно. Мені дуже хочеться погладити тигра, але на це потрібен його дозвіл.

Тигр чи гепард, який бігає швидше за всіх на світі, у клітці схожі на справжніх, такі самі гарні. Але це лише зовні.

Вони — нещасні покручі, їх мучать непогамовані інстинкти духу і плоті. Станьмо на їхнє місце: наше життя буде суцільним пеклом. Коли звір бунтує, його вбивають. Коли людина потрапляє в нестерпні умови й божеволіє, її замикають у клітці. Звірі також божеволіють, коли не вдається пригасити голос крові. Якщо я не випускатиму свого кота на вулицю, коли йому заманеться, він теж стане агресивним і похмурим.

Ніхто не говорить про права істоти. Лише Альберт Швейцер писав: «Я — життя в гущі інших життів, які хочуть жити». Які теж хочуть жити. Треба ставитись до інших істот не як до суперників, а як до сусідів.

Людина має більшу здатність до виживання, що породило в ній пиху. Іноді вона приваблива зовні, але її психіка буває такою самою скаліченою, як у звіра в клітці. На якомусь рівні ми такі самі твари­ни і робимо непередбачувані нашим оточенням вчинки. На цьому ж рівні ми не можна говорити про взаєморозуміння і милосердя. їх треба виховати. Милосердя — це не проливання сліз. Не втруча­тись, дати іншій істоті вільно розвиватись — ось найкращий шлях до зближення. Адже еволюція триває і напрям її нікому не відомий. Можливо, людина залишиться останньою істотою на Землі. Але Гцього не станеться. Нас чекає рай, від якого ми відлучені, довга до-I рога пізнання. Звірів і птахів ми візьмемо туди з собою.

Коли мені важко, я хочу опинитись у такому садочку, де дов­кола буяє тихе життя, де в кущах малини живе ласиця, іноді на­відується їжак, де перепочивають горобці й синички, між гілками смородини розкинув сіть павук, де, якщо сидітимеш тихо, тебе провідають інші комахи й інші птахиАбо ж сісти над невеличким озерцем, чи мілкою затокою й ди­витись на крихітних рибок, жуків-плавунців, водомірок, що біга­ють поверх води. Поринути, увібрати внутрішнім зором увесь цей дивовижний світ. І віднайти спокій.

Про тих, кого ми приручили

Беззахисність — це залежність. Ті тварини, яких ми назива­ємо домашніми, залежні від нас не тільки фізично. Ми любимо їх, а вони нас. Ми зраджуємо їх, вони — майже ніколи. Ієрархія людина — тварина — рослина допускає зраду, навіть убивство. Батько калічить кота, який подряпав дитину, і вважає це виявом батьківської любові. Але материнська любов кішки не дозволяє помститись людині-вбивці. Наші домашні звірі, як і дикі, визна­ють право сильного. Вони дуже рідко тікають від господаря. Вони не мають жодних прав_; Залежність — безправна. )

Чому це так? Чому це триває сотні тисяч років і не припиня­ється навіть у високорозвинутому суспільстві? Людина живе так, наче й досі змагається з природою: якщо ти не вб'єш, уб'ють тебе. Але інші інстинкти у ній ледь животіють. Кішка, котра не слухає проповідей у церкві, вигодує цуценят, щуренят та інших сиріток, не залишить їх помирати. А у нас знайдуть слова виправдання для жінки, яка вб'є дитину і викине її на смітник.

Що ми знаємо про інстинкт? Що він сильніший за розум. Так, але він ще й вищий. Для тварин і людей це моральні заповіді: дбай про підтримання свого життя і здоров'я, дбай про відтворення, за­хищайся. І те, що серед людей майже зникло: не кривдь маля, за­хисти його, хай воно виросте. Якщо ми допомагатимемо тваринам підтримувати ці інстинкти, не порушуватимемо наших заповідей, у нас складуться з ними ідеальні стосунки.

Є одна японська новела про те, як жінка погодилася віддати негіднику, щоб той не вбив хазяйчиного кота. Це так його'вразило, що він відмовився від свого наміру.

Відданість тварин — безмежна. Проте я не розповідатиму зво­рушливих історій. Тварини — теж особистості. Ми не квапимося їх пізнавати, бо навіть за близькими не визнаємо права бути сами­ми собою. Що змушує старих жінок підбирати бездомних тварин, ділитись з ними останнім шматком хліба? Я думаю, моральний ' інстинкт, а не потреба про когось піклуватись, заповнити порожнечу. Ніщо не заважає йому тепер розквітнути: ні сім'я, ні егоїзм, ні закони суєтного світу.

Якщо дитина не має поруч себе кота, пса чи пташки, вона згу­бить те, чим наділила її природа. Ця дитина згодом ніби й люби­тиме власних дітей, родину, друзів, але серце її залишиться хо­лодним. Із звірами можна поплакати, поділитись радістю. Можна притулись до пса, корови, коня. Тварини, наче посланці ангелів: вони рятують наші душі, прощаючи, не тримаючи на нас зла. За зло ми розплачуватимемось згодом, самі. Мої пси ненавиділи будь-яке насильство і знали свої права. Звісно, я їх погано вихо­вувала, ставлячись надміру поблажливо. Бачити, як пес біжить полем, вистрибуючи з високої трави, як качається у лісі на опало-му листі, сміється, висолопивши рожевого язика, — велика втіха. Жоден мій пес ніколи не покусав людини і не скривдив цуценяти. Коти й собаки — тварини привілейовані.

Доки існують бойні, звіроферми, птахофабрики з суцільною автоматизацією, не можна говорити про гуманність і змінити пе­ресічну людину, яка вважає вбивство тварин звичайним актом, і їй ніколи не спаде на думку спитати: чи не можна без цього обійти­ся? Але є ще діти, яких можна навчити ставати квіткою, пташкою, жабкою. Давні казки відображають істинні стосунки людей і зві­рів. Котик і песик рятують господаря, який свого час) викупив їх у смерті, і живуть згодом поруч, як найліпші друзі. А розсудливий Сірко порушує табу, щоб віддячити вовкові за допомогу.

Легко впізнати гарну людину на вулиці: вона завжди помилу­ється горобцем, що купається в калюжі, котом на підвіконні, по­важним песиком на повідку... Якщо дитині не дозволяють спати з котом, то вона тулить до себе іграшкового ведмедика чи лисенятко, щоб заснути у повній безпеці. Тільки некрофіли бояться зарази і бруду від тварин. Двадцяте століття створило купу забобонів, нічим серйозно не обґрунтованих. Втратився зв'язок з іншими істотами, почався розпад особистості. Однак, залишилося ще стільки остро­вів, маленьких світлих місцин, де не зникає відчуття незахищенос­ті, де ми любимо і нас люблять. Яке це щастя — мати багато дітей і багато котів, собак, кроликів, пташок, дбати про них, ніколи не залишатись самотнім, перебуваючи в блаженній взаємозалежності.

Спостерігаючи за рибками в акваріумі, чи усвідомлюємо, у якій страшній залежності перебувають ці істоти від нас? Клітка, з якої ніколи не вийти, — мене це вражало ще дитиною і вражає досі. Вдивляючись, я сама стаю в'язнем. Зовні — ми такі самі бранці планети Земля. І це допоможе нам зрозуміти цінність ін­ших життів