Про державу і країну

Основне завдання держави — захищати своїх громадян, а.І насправді цей добрий намір теж вимостив дорогу в пекло. Яки. кожна людина не вважає необхідним для себе дотримуватися пеі них правил співжиття: доброзичливості, порядності — то у де] жаві не буде справедливості. У нас досі не зникло атавістичне п< чуття надії на доброго правителя, який покарає тих, хто чиниі нам кривду. І воно, мабуть, не зникне доти, доки існуватиме н; сильство. Справді, який сенс мала б тоді держава?

Гірше, коли держава мозолить очі. б'є себе в груди і каже: «Ді куйте, що маєте державу. Годуйте мене і поїть, бо ви стільки рокі не мали своєї держави. Гордіться нею!» Аж виникає злочинна дул-ка: що це за монстр, який сам їсть, а залишає власних дітей голе дними, позбавляючи їх елементарних людських прав? На жертоЕ ник кладуть сильних вгодованих бичків, а не хворих і худих. Ниь існує реальна загроза вмерти з голоду, і страх перед цим перетвс рює овечок на хижаків, які нападають під заслоною ночі тоді, колі держава спить. Удень вона грабує всіх: і овечок, і хижаків.

Коли кажуть, що наш народ занадто терплячий, то це не націо нальна риса українців, а звичайна безпорадність, яка виливаєтьс в плачі, як колись виливалася у піснях, і якраз у цьому місці утво рюється тріщина; кожен нині жаліється на начальника і держав) прагнучи довести, що саме йому найгірше. Інстинкт фізичного ви живання можна відновити, але духовного, певно, ні.

Держава мусить мати духовну еліту, гаранта свого майбутньо го. Ця еліта повинна бути в опозиції до держави і не виказуваті рабських почуттів, бо дух не можна приневолити. Наша справжні еліта завжди зазнавала катувань, а нині наше майбутнє в рука> злодіїв і пустопорожніх балакунів, яких легко купити за кілька до­ларів, їхні діти здобудуть освіту і стануть елітою. Але тріщинг пішла вже глибоко. Відчуження стане ще білупе.

Держава заповзялася винищити слабких, уих. хто живе у зла­годі зі своєю совістю, тобто найкращих. Власне, маємо війну і всі лиха, що її супроводять: беззахисність, голод, насильство. У такійвійні залишається переможцем той, хто зазнав поразки: людина. Страждання її очистять. Нага і голодна, вона знайде у собі силу всміхнутися першій квітці, що зацвіте після зими.

У нас є своя країна. Цей чудовий світ належить нам і рятує нас. бо ми його частинка. Тільки чужина дає зрозуміти, що рідна земля лікує, допомагає вижити. Це та опора, яка дана кожному за правом народження. Це — наш правдивий дім. Маючи опору під ногами, можна зрозуміти тих, хто блукає, вічних заробітчан, які шукають долі на чужині. Країна втрачає не кращих, але й не гірших своїх жителів. Вони виконують чорну роботу, їхні досвід і знання не ма­ють жодної вартості, їх зневажають, обдурюють, але все-таки це менш принизливо, ніж коли з ними так поводяться на рідній землі. Інша річ, коли жадоба мати ще більше пересилює приниження.

Одне слово, ми не потрібні нікому ні тут, ні там. Але потрібні самим собі, бо ми громадяни Всесвіту і кожен наш вчинок впливає на сущих в ньому істот, і зоряне небо над нами.