6.Загальний розвиток психології в епоху середньовіччя. Загальний культурний фон епохи

Епоха середньовіччя тривала з V ст. по першу половину XVII ст. і визначається як епоха виникнення, розвитку та занепаду феодальної соціально-економічної формації. В середньовіччі Схід тривалий час відігравав головну роль. На сході феодалізм виникнув раніше, ніж на Заході. Китайська, індійська, арабська, іранська та інші культури розвинулись теж раніше, ніж на заході. Однак на Сході почали виникати такі умови, які поступово затримували історичний процес, сповільнювали розвиток капіталізму. В результаті основна увага в розвитку людства змістилась зі Сходу на Захід.

Епоха Середньовіччя отримувана досить протирічливу характеристику. Так, гуманісти бачили в цій епосі час темноти та «невежества». Рос. філософ Бердяєв М. А. вказував на складніший характер цієї епохи: «Средние века - самая загадочная и чарующая епоха мировой истории, полная антитезисов и противоречий. Средние века не есть епоха варварства и тьмы;...наоборот, зто епоха великого напряжения духа, великого томления по абсолютному, неустанной работы мисли, это епоха культурная и творческая...Всякому известна тьма и невежество средних лет человечества. Но можно ли сказать, что была философским безвременьем и темнотой епоха, в середине которой явился Іоанн Скотт Эриугена, а в конце (мистик)Мепстер Эккерт? Была ли некультурная епоха Данте и Фомы Аквинского? Вся античная культура вошла в средневековье, мировая душа жила и розвивалась в течении этих оклеветанных веков. Напряженное чувство личности, личного спасення (у монашества) и личной чести (у рицарства) утверждалось в епоху, которую прийнято считать временем полного порабощения личности.»

Представники цієї епохи: великі мислителі і філософи - Джордано Бруно, Галілео Галілей, Ніколай Копернік, Ян Гус, Авіценна та ін.; геніальні поети та письменники - Омар Хайян, Данте, Петрарка, Рабле, Шекспір; видатні художники - Рафаель, Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рубенс, Рембрандт. Можна згадати готичну архітектуру, зодчество, рицарську епоху, цікаві масові видовища - містерії, карнавали тощо.

З початку епохи середньовіччя зв'язок з античним світом був досить сильним, використовувалися вчення Арістотеля, Гіппократа, Галена. В наступні роки відбувся повний занепад знань, почав домінувати авторитет церкви. Перестають існувати природничі науки, а починається дослідження надприроднього ( процвітає алхімія, астрологія, з'являються професори містики, каббалістики ). В зв'язку з цим період з V ст. по XIII ст. назвали «темними роками».

В Середні роки склалися світові релігії: Буддизм, Іслам, Християнство. Звичайно, ці релігії виникли ще в стародавні часи, та саме в епоху Середньовіччя вони отримали світового розмаху. Так, в 1022 році в Орлеані з'явились перші костри інквізиції. Так, в Китаї буддизм навіть в часи своєї могутності не мав такого сусп. та державного значення, яке мав католицизм в західно - європейських країнах.

В XI - XIII століттях відбувається розвиток міст і народження буржуазії (виникають: Париж, Венеція, Флоренція, Мілан, Лондон.). Починають виникати університети які все ж таки були опорою церкви (вивчалась церковна література та деякі твори античності, особливо «Органон» Арістотеля - для відточення логічного апарату з метою доведення вірувань релігії. Це тривало до кінця XIV ст.)

З XIII століття починає розвиватися наукова діяльність в усіх галузях знання, відбувається процес відділення віри від знань. Першими починають з'являтися, розквітати математика, астрономія, природознавство. Це свідчило про початок звільнення науки з - під влади релігії.

Психологія в середні віки мала етико - теологічний характер. Разом з тим накопичувався матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму як основи духовного життя. Сюди відносять таких видатних арабських мислителів та лікарів: Авіценна (Ібн Сіна), Альгазен та інші. В працях цих вчених йшлося про обумовлення психічних якостей природніми причинами, про залежність психіки від умов виховання та життя. Відкидалося безсмертя індивідуальної душі. Авіценна дав точніший опис, ніж Гален зв'язку процесів сприймання та мислення з мозком, спостерігаючи за порушеннями при його пораненнях. Він стверджував, що духовні сили не існують самі по собі, а повинні мати тілесний субстрат, яким є мозок.

Альгазен в своїй роботі «Оптика» розвивав вчення про відчуття. Вперше вказав на те, що між подразненням чуттєвого апарату і самим відчуттям має пройти певний проміжок часу необхідний для передачі збудження по нервових провідникам.

Загалом арабомовні мислителі сприяли відновленню психобіології, частково ствердженю авторитету Арістотелівської психології, що стала в XIII ст. абсолютною.

__ У період Середньовіччя в розумової життя Європи запанувала схоластика (від грецьк. "схоластикос" – шкільний, учений). Цей особливий тип філософствування ("шкільна філософія"), який панував з XI по XVI століття, полягав в раціональному, котрі використовують логічні прийоми, обгрунтуванню християнського віровчення.

У схоластиці були різні течії; загальної була і розпорядження про коментування текстів. Позитивне вивчення предмети й обговорення реальні проблеми підмінювалися словесними хитрощами. По котре з'явилося на інтелектуальному обрії Європи спадщина Аристотеля католицька церква спочатку заборонила, але потім взялася "освоювати", адаптувати відповідно своїх потреб. Це завдання найтонше впорався Хома Аквінський (1225-1274), вчення якого пізніше було канонізовано в папської энциклике (1879) як істинно католицька філософія (та колективна психологія) й отримало назву томизма (кілька модернізованого в наші дні під назвою неотомізму).

Томизм складався на противагу стихийно-материалистическим трактуванням Аристотеля, у надрах яких зароджувалася концепція двоїстої істини. У її витоків стояв що спирався на Аристотеля Ибн-Рошд. Його послідовники у розвинених європейських університетах (аверроисты) вважали, що несумісність з офіційним догмою поглядів на вічності (а чи не створенні) світу, про уничтожаемости (а чи не безсмертя) індивідуальної душі дає змогу стверджувати, що кожна з істин має власну область. Істинне одній області, може бути хибним іншої, і навпаки.

Фома ж відстоював одну істину – релігійну, "спадну понад". Він вважає, що розум повинен служити їй як і ревно, як і релігійне почуття. Йому й його прибічникам вдалося розправитись із аверроистами в Паризькому університеті. Однак у Англії, в Оксфордському університеті, концепція двоїстої істини восторжествувала, ставши ідеологи ческой передумовою успіхів філософії природничих наук.

Описуючи душевну життя, Хома Аквінський рас поклав різні її форми як своєрідною драбини – від нижчих до вищим. У цьому ієрархії кожне явище має місце, встановлено межі між існуючим і однозначно визначено, чому де належить бути. У східчастому ряду розташовані душі (рослинна, тваринна, людська), всередині кожної їх – здатності розуміти й їх продукти (відчуття, уявлення, поняття).

Поняття про інтроспекції, зародившись у Плотіна, перетворилася на найважливіший джерело релігійно го самозаглиблення у Августина і знову виступило як опора модернізованої теологічною психології у Хоми Аквінського. Роботу душі останній подав вигляді наступній схеми: спочатку вона робить акт пізнання – їй є образ об'єкта (відчуття чи поняття); потім усвідомлює, що вона зроблено цей акт; нарешті, виконавши обидві операції, душа "повертається" себе, пізнаючи не образ і акт, а самому собі як унікальну сутність. Перед нами – замкнутий свідомість, із якого немає виходу ні з організму, ні з зовнішнього світу.

Томизм, в такий спосіб, перетворив великого древ негреческого філософа в стовпи богослов'я, в "Аристотеля з тонзурою" (тонзура – виголене місце на маківці – знак приналежність до католицькому духовенству).

У Великобританії проти томистской концепції душі ви ступив номіналізм (від латів, "немей" – ім'я). Він віз нік у зв'язку з суперечкою про природу загальних понять, чи універсалій. Суть спору зводилася до того, чи існують ті загальні поняття власними силами, самостійно й більше незалежно від нашого мислення, чи є лише імена, реально ж пізнаються лише конкретні явища.

Енергійним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам (прибл. 1285-1349). Відкидаючи томизм та обстоюючи вчення про "двоїстої істині" (з яких випливало, що релігійні догмати неможливо знайти засновані на розумі), він закликав спиратися на почуттєвий досвід; у своїй слід було поступово переорієнтовуватися під терміни, які позначають або класи предметів, або класи імен, знаків.

Номинализм сприяв розвитку природничонаукових поглядів на пізнавальні можливості людини. До знакам як головним регуляторам душевної активності неодноразово зверталися багато мислителі наступних століть. Так було в психології утвердилось правило (відоме під назвою "брит ви Оккама"), за яким "годі було розумно жати сутності не потрібні". Інакше висловлюючись, немає сенсу вдаватися до пояснення будь-яких явищ багатьма силами чи чинниками, коли можна обійтися їх меншою кількістю: "Марно робити у вигляді багато чого те що можна зробити у вигляді меншого". Ця "бритва" стала основою свого роду "закону економії" в психології, проілюструвати що можна таким, прикладом: вивчаючи поведінка тварин, зайве наділяти їх розумом людини, якщо є більше найпростіший спосіб пояснення.

Отже, в ранньому Середньовіччя під шаром суто розважливих побудов, далеких реальним особливостям психічної діяльності, пробивався криниця нових ідей, що з досвідченим пізнанням душі, й її проявів. На противагу прийнятим схоластикою прийомів виведення окремих психічних явищ з сутності душі, й її сил, на дію немає підстав, крім волі божої, складалася методологія, джерело якої в дослідному, детерміністському підході. Свого розквіту цей підхід сягнув у таку епоху – добу Відродження.