Психологічні погляди античності: перші філософські школи (досократівський період)
Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. Грецькою мовою слово “природа” звучить як “фізис”, тому таку філософію називали “фізичною”, а філософів цього періоду “фізиками”. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті.
Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). Її засновником був Фалес (біля 624–547 р.р. до н. е.), а його послідовниками Анаксімандр (610–546 р.р. до н. е.) і Анаксімен (585–525 до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон”, Анаксімен прийняв за першооснову повітря (схема 2.1.).
Те, що були вирізнені саме ці речовини як втілення “першооснови” світу, невипадково. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм “всепроникненням” збуджує уяву про речову “наповненість” буття, що має здатність “згущатись” і “розріджуватись”, породжуючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як “першооснови” світу, є не просто звичайними “відчутними” речовинами, вони одночасно є “видимим”, “речово” – існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно – життєвого розмаю речей навколишнього світу.
Схема 2.1 Антична філософія: рання класика
Ідея “апейрона” також не є відходом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно – чуттєвим уявленням про первісний стан буття – хаос, “змішане”, ще неупорядковане, догармонійне буття.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань Фалес, наприклад, був видатним математиком та астрономом. І все ж головне їх надбання – розроблення ідеї про світобудову, розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом Ефеським (540 – 480 рр. до н. е.). Він убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. “Світ єдиний з усього, – твердив Геракліт, – не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. У цих словах – ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас і різне, і протилежне. Він наголошував, що суттєва зміна – це перетворення на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближає протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, у яку не можна увійти двічі. Рух – це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної діалектики. Геракліт першим починає роздумувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, невичерпність предмету пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.
Наступною відомою філософською школою, ще існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців. Її засновником бувПіфагор (бл. 580–500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла – четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов'язана з кількістю, і робить висновок, що "число володіє речами". Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття “філософ”, “філософія”.
У VI столітті до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа – елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу світу вбачали в неконкретному: не речовині, а початок, який позначається поняттям “буття”. Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розробленні Парменідом (540 – 480 р. р. до н. е.) і Зеноном (бл. 490–430 р. р. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.
Логічне обґрунтування висновків Парменіда давав Зенон. Розвиваючи погляди вчителя, він підкреслював, що логічно неможливо уявляти множинність речей і допущення руху – це призводить до суперечностей. За принципами елейської школи Зенон розриває чуттєве і раціональне пізнання. Істинним визнає тільки раціональне пізнання, а чуттєве пізнання вважає обмеженим, суперечливим. Найбільш відомим викладенням елейського відкидання руху та незмінності буття є апорії (логічні ускладнення) Зенона, які доводили, що якщо припустити існування руху, то виникають суперечності, які не можна розв’язати.
Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484 – 424 р. р. до н. е.) – автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов – космічна причина єдності і добра. Ненависть – причина роздрібненості і зла.
Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500 – 428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісс (його акме припадає на 440 рр. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі “з нічого ніщо не виникає”.
Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500–440 рр. до н. е.) і Демокріт(бл. 460–370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт, на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом на їх думку – це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без’якісні. З атомів складається і душа.
Після смерті тіла атоми душі також розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони "втягуються" при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них. Пізнання за Демокрітом має два види: “темний” шлях пізнання – здійснюється за допомогою чуттів – дає видимий світ предметів, утворених взаємодією атомів у порожнечі; “світлий” шлях пізнання – здійснюється за допомогою мислення – дає розуміння атомів і порожнечі, тобто суті речей і світу; до “темного пізнання” належить зір, слух, нюх, смак, дотик: коли вони вже не здатні бачити надто мале, ні чути, ні сприймати нюхом, смаком чи дотиком, а дослідження має проникнути до більш тонкого пізнання, тоді “на сцену виходить” мислення (“світле пізнання”), яке є найбільш тонким пізнавальним органом. Результатом пізнавального процесу для людини є істина – правильне знання про суть речей і світу, а кінцевим наслідком – мудрість. Мудрість, як талант пізнання, дає три плоди – дар гарно думати, дар гарно говорити, дар гарно діяти.
Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.