2. Предмет, задачі та методи історії психології. Характеристика принципів психологічної науки

 Історія психології – область психологічної науки, що вивчає закономірності формування й розвитку поглядів на психіку на основі різних підходів до розуміння її природи, функцій і генезису.

(М.Г. Ярошевский).

История психологии – отрасль психологической науки, предметом которой является реконструкция процесса развития психологических знаний (представлений о психической реальности) в хронологической последовательности его этапов, выявление закономерностей и факторов, влияющих на этот процесс, анализ деятельности творцов психологической мысли. Исследование пути научного познания.

Психология изучает психическую реальность, а история психологии знание о психической реальности. История психологии является ветвью истории (по признакам предмета и методов).

Виділяють три найважливіших методологічних принципи психології: детермінізму, системності й розвитку.

Принцип детермінізму має на увазі, що всі психічні явища зв'язані причинно-наслідковими відносинами, тобто всі що відбувається в нашій душі, має якусь причину, що може бути виявлена й вивчена й котра пояснить, чому виникло саме те, а не інший наслідок. Ці зв'язки можуть порозуміватися різними підставами, і в історії психології існують кілька підходів до їхнього пояснення.

В античності вже існувало розуміння того, що всі процеси в психіці взаємозалежні. Анаксагор і Геракліт уперше заговорили про детермінізм, про те, що існує загальний закон, Логос, що визначає, що повинне відбутися з людиною, із природою в цілому. Таким чином, все происходящее в природі й душі людини обумовлено певною причиною, хоча ми не завжди можемо знайти цю причину.

Платон й Аристотель змінили первісну концепцію детермінізму, заперечуючи його загальний характер, зокрема його вплив на розумну частину душі, на процес морального розвитку людини. При цьому вони ввели поняття цільового детермінізму, уважаючи, що душу прагне до певної мети.

Пізніше, в 17 столітті, Декарт увів поняття механістичного детермінізму, доводячи, що всі процеси в психіці можна пояснити, виходячи із законів механіки. Механістичний детермінізм проіснував майже 200 років.

Ще більший вплив на розвиток психології зробив біологічний детермінізм, що виник з появою теорії еволюції. У рамках цієї теорії розвиток психіки визначається адаптацією до середовища, тобто все, що відбувається в психіці, спрямоване на те, щоб жива істота якнайкраще пристосувалася до тих умовам, у яких воно живе. Даний закон поширювався на психіку людини, і майже всі психологічні напрямки приймали цей вид детермінізму за аксіому.

Останній вид детермінізму, що може бути названий психологічним, заснований на ідеї, що розвиток психіки порозумівається й направляється певною метою. Однак на відміну від розуміння мети в античності, коли вона була так чи інакше зовнішньої для психіки (ідеєю або формою), у цьому випадку ціль властива самому змісту душі, психіки конкретної живої істоти й визначає її прагнення до самовираження й самореалізації - у спілкуванні, пізнанні, творчій діяльності. Психологічний детермінізм також виходить із того, що середовище є не просто умовою, зоною перебування людини, але культурою, що несе в собі найважливіші знання, переживання, багато в чому изменяющие процес становлення особистості. Таким чином, культура стає одним із самих значимих факторів, що впливають на процес розвитку психіки, що допомагають усвідомленню себе як носія унікальних духовних цінностей, якостей й як члена суспільства. Психологічний детермінізм також припускає, що процеси, що відбуваються в душі, можуть бути спрямовані не тільки на пристосування до середовища, але й на протистояння їй, у тому випадку, якщо середовище заважає розкриттю потенційних здатностей даної людини.

Принцип системності описує й пояснює основні види зв'язку між різними сторонами психіки, сферами психічного. Він припускає, що окремі психічні явища внутрішньо зв'язані між собою, образуя цілісність і здобуваючи завдяки цьому нові властивості. Вивчення цих зв'язків і властивостей також має тривалу історію в психології.

Перші дослідники тих зв'язків, які існують між психічними явищами, представляли психіку як сенсорну мозаїку, що складається з відчуттів, подань і почуттів. За певними законами, насамперед законам асоціацій, ці елементи зв'язуються між собою. Такий вид зв'язку одержав назву элементаризма.

Функціональний підхід, назва якого обумовлено тим, що психіку представляли як набір окремих функцій, спрямованих на реалізацію різних психічних актів і процесів, з'явився, так само як і біологічний детермінізм, у зв'язку з теорією еволюції. Біологічні дослідження показали, що існує зв'язок морфології й функції, у тому числі й психічній функції. Таким чином, було доведено, що психічні процеси (пам'ять, сприйняття й т.д.) і акти поводження можуть бути представлені як функціональні блоки. Залежно від виду детермінації ці блоки могли діяти й за законами механіки (як окремі частини складної машини), і за законами біологічної адаптації, зв'язуючи в єдине ціле організм і середовище. Однак цей принцип не пояснював, яким образом при дефекті якоїсь функції відбувається її компенсація, тобто яким образом недоліки в роботі одних відділів можуть компенсуватися нормальною роботою інших, наприклад поганий слух - розвитком тактильних або вібраційних відчуттів.

Саме це й пояснює принцип системності, що представляє психіку як складну систему, окремі блоки якої (функції) зв'язані між собою. Таким чином, системність психіки припускає і її активність, тому що тільки в цьому випадку можливі саморегуляція й компенсація. Властиві психічному навіть на нижчих рівнях розвитку психіки. Системність у розумінні психіки не суперечить й усвідомленню її цілісності, тому що кожна психічна система є унікальною й цільною.

Нарешті, принцип розвитку затверджує, що психіка розвивається, тому найбільш адекватний спосіб її вивчення – дослідження закономірностей цього генезису, його видів і стадій.

Відповідно до цього принципу, що визначає, які види розвитку властиві психічному, існують два види розвитку психіки - філогенетичне й онтогенетическое, тобто розвиток психіки в процесі становлення людського роду й у процесі життя дитини.

Виділяються також різні сторони психічного розвитку: розвиток особистості, розвиток інтелекту, соціальний розвиток, які мають свої етапи й закономірності, що стали предметом дослідження багатьох відомих психологів.

Крім принципів на розвиток психології як науки впливає формування її категоріального ладу, тобто тих постійних проблем, які становлять предмет і зміст психології.

У цей час виділяють кілька категорій, які були основою психологічної науки протягом майже всієї її історії. Це мотив, образ, діяльність, особистість, спілкування, переживання. у різні періоди розвитку психології й у різних школах ці категорії мали неоднакове значення, однак завжди так чи інакше були присутні в психологічних концепціях.

Методи, використовувані в історико-психологічних дослідженнях, звичайно, відрізняються від методів загальної психології. В історії психології не можна скористатися практично жодним з основних методів психологічної науки - ні спостереженням, ні тестуванням, ні експериментом. Область застосування цих методів обмежується тільки вузьким колом сучасних (для історика психології) учених і сьогоденням станом актуальних для цього часу проблем, у той час як вік психологічної науки виміряється століттями.

Тому вчені, що займаються історією психології, розробляють власні методи дослідження або запозичать їх із суміжних дисциплін – наукознавства, історії, соціології. Так, в історії психології використаються наступні методи:

1. Історико-генетичний метод, відповідно до якого вивчення ідей минулого не можливо без обліку загальної логіки розвитку науки в певний історичний період.

2. Історико-функціональний метод, завдяки якому аналізується наступність висловлюваних ідей.

3. Біографічний метод, що дозволяє виявити можливі причини й умови формування наукових поглядів ученого.

4. Методи категоріального аналізу, що припускає облік соціально-історичних умов, що визначили появу й розвиток даної наукової школи.

Джерелами для історії психології служать насамперед праці вчених, архівні матеріали, спогади про їхнє життя й діяльність, а також аналіз історико-соціологічних матеріалів і навіть художньої літератури, що допомагає відтворити дух певного часу.