Книга четверта Обґрунтування онтології і логіки Розділ 1. Предмет першої філософії

Предметом першої філософії є пізнання причин сущого, оскільки воно є сущим. Ця наука не є тотожною до жодної з окремих наук, бо жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, беручи собі предметом якусь частину сущого, досліджують те, що їй притаманне. Але оскільки перша філософія шукає начала і вищі причини, то зрозуміло, що вони мають бути началами і причинами чогось само сущого. Відтак необхідно осягнути перші причини сущого як такого. (1003а20-1003а32)

Розділ 3. Закон суперечності - основний закон буття.

Філософ як той, хто володіє найбільшим знанням, знанням про суще як таке, має бути в стані вказати найдостовірнішіначала всього.

А таким началом, що не є якимось припущенням, є наступна універсальна засада буття: «неможливо, аби одне і те ж в один і той же час було і не було притаманне одному і тому ж в одному

і тому ж відношенні». Це начало найбільш достовірне і безпомилкове. З нього випливає, що:

а) Ніхто не може вважати одне і те ж існуючим і не існуючим (проти Геракліта);

б) Неможливо, щоб протилежності були водночас притаманні одному і тому ж;

в) Там, де одна думка суперечить іншій, постає суперечність.

Усі, хто щось доводить, редукують доведення до цього начала, бо за природою вона є началом усіх аксіом.

(1005а19-1005в34)

Розділ 7. Закон виключеного третього.

Цей логічний закон Аристотель формулює так: «Нічого не може бути проміжного між двома членами суперечності, натомість стосовно чогось одного необхідно що-небудь або стверджувати, або заперечувати». Філософ доводить за допомогою декількох аргументів неможливість невизнання цього закону. Наприклад, проміжніше між двома членами суперечності це щось на кшталт сірого, що перебуває між білим і чорним. Але біле виникає з небілого, бо немає іншої зміни, ніж як у протилежність і проміжне. Між тим цього наразі не видно: у ході зміни це не стало білим.

Засобом заперечення проти усіх тих, хто заперечує начала всякого доведення, має слугувати визначення. Останнє ґрунтується на необхідності того, щоб сформульоване в ньому щось значило, бо визначення є позначенням суті через слово.

(1011в24-1012а28)

Розділ 8. Проти релятивізму софістів

Аристотель стверджує, що помиляються й ті, хто вважає все істинним, і ті, хто вважає все хибним. Засобом спростування й тих, і інших є вимога, щоб те, що вони говорять, щось означало, тобто треба виходити з визначень речі, домовившись, що є істинним, а що - хибним.

Крім того, за Аристотелем, помиляються й ті, хто вважає, що все рухається, й ті, хто всьому приписує спокій.

Втім є невірним, що все іноді перебуває у спокої або в русі, а вічно - не перебуває ніщо, бо є дещо, що завжди приводить до руху те, що рухається, і цей перший рушій є рухомим.

(1012а29 – 1012в34)

Книга Сьома. Вчення про сутність Розділ 1. Про природу сутності

Спочатку Аристотель визначає різновиди сущого (буття). Суще-це:

1) Суть речі і визначене щось;

2) Якість;

3) Кількість або ж будь-який подібний рід висловлювання (наприклад, «сидіти», «ходити»,

«бути здоровим»).

Перше значення сущого це значення йото як суті речі, котра виражає її сутність. Коли ми, говорить Стагірит, хочемо сказати, чим ця річ є, ми не говоримо, що вона біла або тепла, або величиною в три ліктя, а що відноситься до сутності - кількістю, якістю, станом тощо. «Сидіти», «ходити», «бути здоровим» не існує за своєю природою саме по собі і не може відділятися від речі (сутності). Саме ж по собі існує те, що сидить, те що ходить або те, що є здоровим. Саме ці речі є сутностями, бо субстрат у них є чимось визначеним, а саме сутністю, або одиничним предметом.

Відтак сутність - це перше в усіх сенсах: і з визначенням, і за пізнанням, і за часом. З інших родів сущого жоден не може існувати окремо (тобто субстанційно), і лише сутність може. У визначенні будь-чого має міститися визначення сутності.