М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

єдиний РЯТУНОК

Хвильовий розумів, що в його гаслах було «дещо серіозніше за техніку». Тут ішло про те, з ким іти, з Москвою, що загрожувала задушити степовий нарід, чи проти неї. Але на обрії стояла тінь шведських могил, шлях був ясний:

«Єдиний рятунок для України — це зірвати культурний зв'язок з Росією та „йти в науку" до Европи».

Тільки так можна було врятувати Марію, що «зупини­ лась над безумною кручею і задумалась».

На цих нових шляхах, куди хотів вести Україну Хви­ льовий, стали гігантські орди півночі, силу яких відчула тепер ціла Европа на власній шкірі. Десять років тому Хвильовий програв, щоб виграти сьогодні, чи завтра. Він загинув, щоб жити у віках!

Юрій Гаморак [Юрій Стефаник]

«Краківські вісті», ч. 96. Краків, 9 травня 1943 р., стор. З

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(Стенограма диспуту 24 травня 1925 р. при місцкомі УАН) Стенограму скорочено й спопуляризовано.

ВІД ПОПУЛЯРИЗАТОРА

Стенограма диспуту мало зрозуміла масам, а то навіть і співучасникам диспуту. Хіба, напримір, може Меженко зрозуміти власну доповідь? Звичайно, ні! А коли так, то популяризувати треба.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Це добре зрозумів і академічний загал від 60 до 100 років віку — приперлося, не шкодуючи, милиць, костилів і старих кісток аж 900 штук.

І все то — відомі літератори!

Довелося, звичайно, пустити й де кого з чужих, бо нічого не вдієш...

Диспутувати, власне кажучи, давно свербіло, та не було за що зачепитись. А ось М. Хвильовий «дунув» статтю. Зачеплено в тій статті такі питання, що дурні ми б були, не скориставши з нагоди.

Д И С П У Т

Голова зборів Дорошкевич: Просимо пробачити, але доповідачем буде Меженко... Кращого не знайшлося... цей

три пародії: Д. Загула «Греко-римські мотиви», В. Атаманюка «С. Пилипенко» і О. Буца «Шляхи розвитку української літератури». Взято із збірки «Літературні пародії, шаржі й епіграми», уклав В. Атаманюк. Київ, «Маса», 1927 р.

день років двадцять тому у мене померла бабуня (втирає сльози) двоюрідна.

Так, от недаремно, кажу, ми сьогодні зібралися. Слово належить доповідачеві.

Меженко: Я не погоджуюся з т. Хвильовим. Про яку Европу мова мовиться? Европа є західня, східня, південна, північна й, нарешті, центральна. Не можу ж я з усіми Европами погодитись?! У нас, звичайно, все ні к чорту. І театр, і фільми, і малярство і загалом все мистецтво. Наші письменники вульгарні, на кожній сторінці лаються... А скажіть, прошу вас, почім я знаю, лаючись, на кого вони натякають?

(Сходить з трибуни. Присутні жваво вітають улюбле­ ного критика, не шкодуючи калош).

Коваленко: Я бачу, що тут один проти всіх. Ну, якого чорта дискутувати, коли все-одно ні до чого не договори­ тись? Ну, коли вже «диспут», так диспут... Я зараз прочи­ таю вам статут «Гарту» (читає, але голова швидко перево­ дить стрілку годинника наперед).

Голова: Ваш час вичерпано! Слово належить Зерову! Зеров: Меженко промовляє, як той сморгонський вед­

мідь, танцює на розпаленій плиті — весело чи сумно, а танцює, бо знизу пече.

О, темпора! О, морес! Меженко не розуміє досі, що Европа — це я, і я — Европа! (Б'є себе в груди). Омнія меа мекум порто! Коваленко узурпує моє право висати халтурну критику! Коваленко грабує мене!.. Караул...

пробі!!!

(Промовцю дають понюхати томик Горація видання 1581 року й він заспокоюється).

Десняк: Стара це все історія! Настогидла, як Зеров зі своїм Гибулом та латиною. Чого хоче Зеров? Витягти все старе ба...

Старицька-Черняхівська (з місця, перебиваючи): Я тут (плаче).

Десняк: Критики в нас на понюх табаки, а критиків і за тиждень не перевішаєш! Задаються тільки! Заждіть, братіки, незабаром ми вас по зашийку наладимо!

Геть Европа й Бенуа!

Під могильний'. Що ми все література, та література! Це дрібниці. Гляньте на владу... (зобачивши загрозливий рух Коваленка, замовкає). Не коли література то й хай!.. Лізе всяка шпана в літературу, а ми цвіт української нації, ги­ немо завчасно не давши плоду... А! Навіщо ж ми учились? Навіщо наші батьки грошики на наше вчення марнували? (Зомлілого промовця виносять).

Щупак: Я дозволю собі, коли ви не образитесь, висло­ вити свою, так би мовити думку... Я, як старий діяч, почу­ ваю потребу висловитись... Так от ви тільки не ображай­ тесь... (Академічні дами посилають промовцю «воздушні» поцілунки).

Одним словом, я з усіма погоджуюсь, а коли не зго­ джуюсь, так вибачте (сходить з трибуни).

Могилянський: Я за Хвильового... Один Хвильовий пожалів нас... Я старий революціонер... Ще за студентства я мав товариша з Кавказу, що Канта читав і нічого не розумів... Я й портрета Маркса раніше од вас усіх бачив...

Знов таки, й людина од Дарвіна походить... то пак Дарвін од людини... тьфу, малпа од Дарвіна, чи пак Дарвін од малпи!.. Одним словом: «не єдиним хлебом жив будет человек»... Гадаю, що джеролом я користався авторитет­ ним?..

Филипович: Дозвольте вам продеклямувати Пушкіна. Хороший поет був!.. (Деклямує).

Коли вже вся авдиторія заснула під деклямацію, голова оголосив:

Голова: Резюме я не робитиму, бо тут сам чорт не зробить резюме! Хіба можна із самозакоханого ґелькотання зробити якесь резюме?

Що я вам, асенізатор, чи що?

(Присутні протирають очі, позіхають і розходяться).

Омелько Буц

РОЗДІЛ VI

ДЕЯКІ УХВАЛИ ЦК КП(б)У ТА ДУМКИ ВОЖДІВ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ ПРО М. ХВИЛЬОВОГО

таріяту й Політбюра і т.д. Він думає, що без таких або подібних змін йому, Шумському, неможливо буде працю­ вати на Україні. Він говорить, що коли ЦК наполягає, він готовий вернутися на Україну навіть коли будуть залишені без змін нинішні умови праці, але він переконаний, що з цього нічого не вийде. Він особливо невдоволений роботою Кагановича. Він уважає, що Кагановичеві вдалося поста­ вити організаційно-партійну роботу, він думає, що перевага організаційних методів у роботі тов. Кагановича внеможливлює нормальну працю. Він запевняє, що наслідки ор­ ганізаційного натиску в роботі тов. Кагановича, наслідки методу відтиснення вищих радянських установ і керівників цих установ — виявляться в найближчому майбутньому, при чому він не ручається, що ці наслідки не виявляться у формі серйозного конфлікту.

Моя думка з приводу цього. . ,• .

1. В заявах Шумського в пункті першому є деякі вірні думки. Вірно, що широкий рух за українську культуру і українську суспільність почався і росте на Україні. Вірно, що віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому випадку. Вірно, що ціла низка комуністів на Україні не розуміє змісту й значення цього руху і тому не вживає заходів, щоб оволодіти ним. Вірно, що треба створити перелом у кадрах наших партійних і радянських робітників, які все ще просякнені духом іронії і скепти­ цизму в питанні про українську культуру і українську сус­ пільність. Вірно, що треба пильно добирати і створювати кадри людей, здатних оволодіти новим рухом на Україні. Все це вірно. Але Шумський допускає при цьому, при­ наймні, дві серйозні помилки.

Поперше. Він змішує українізацію наших партійних і інших апаратів з українізацією пролетаріяту. Можна і тре­ ба українізувати, дотримуючи при цьому певний темп, на­ ші партійний, державний і інші апарати, які обслуговують населення. Але не можна українізувати зверху пролетаріят. Не можна змусити російські робітничі маси відмовитися від російської мови і російської культури і визнати своєю мовою українську. Це суперечить принципові вільного роз­ витку національностей. Це була б не національна свобода,

а своєрідна форма національного гніту. Безперечно, що склад українського пролетаріяту буде змінюватися в міру промислового розвитку України, в міру припливу в про­ мисловість із околишніх сіл українських робітників. Без­ перечно, що склад українського пролетаріяту буде украї­ нізуватися, так само, як склад пролетаріяту, скажемо, в Латвії й Угорщині, який мав один час німецький характер, став потім латишизуватися і мадяризуватися. Але це про­ цес довгий, стихійний, природний. Намагатися замінити цей стихійний процес примусовою українізацією пролета­ ріяту зверху — значить проводити утопічну і шкідливу політику, здатну викликати в неукраїнських прошарках пролетаріяту на Україні антиукраїнський шовінізм. Мені здається, що Шумський неправильно розуміє українізацію і не вважає на цю останню небезпеку.

Подруге. Цілком правильно підкреслюючи позитивний характер нового руху на Україні за українську культуру і суспільність, Шумський не бачить, проте, тіневих сторін цього руху. Шумський не бачить, що в умовах слабости корінних комуністичних кадрів на Україні цей рух, очолю­ ваний переважно некомуністичною інтеліґенцією, може на­ брати місцями характеру боротьби за відчуженість укра­ їнської культури і української суспільности від культури і суспільности загальнорадянської, характеру боротьби про­ ти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму. Я не буду доводити, що така небезпека стає все більше й більше реальною на Україні. Я хотів би тільки сказати, що від таких дефектів не є вільні навіть деякі українські кому­ ністи. Я маю на увазі такий, усім відомий факт, як статтю відомого комуніста Хвильового в українській пресі. Вимога Хвильового «негайної дерусифікації пролетаріяту» на Укра­ їні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати», його заява про те, що «ідеї пролетаріяту нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіяністичною ролею української «молодої» інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це й багато іншого в устах українського

комуніста звучить тепер (не може не звучати) більше ніж дивно. У той час, як західньоевропейські пролетарські кляси та їхні комуністичні партії повні симпатії до «Мос­ кви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму, в той час, коли західньоевропейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має ні­ чого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви. І це називається інтернаціоналізмом! Що сказати про ін­ ших українських інтеліґентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, але й писати в нашій радянській пресі мовою Хвильового? Шумський не розуміє, що оволодіти новим рухом на Укра­ їні за українську культуру можна лише борючись з край­ ностями Хвильового в лавах комуністів. Шумський не ро­ зуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити відроджувану українську культуру і українську суспільність в культуру і суспільність радянську.

2. Шумський вірно стверджує, що керівна верхівка на Україні (партійна та інша) мусить стати українською. Але він помиляється в темпі. А це тепер головне. Він забуває, що чисто українських марксистських кадрів не вистачає покищо для цього діла. Він забуває, що такі кадри не можна створити штучно. Він забуває, що такі кадри мо­ жуть вирости лише в ході роботи, що для цього потрібен час... Що означає висунути тепер Гринька на пост Голови Раднаркому? Як можуть оцінити цю справу партія в цілому і партійні кадри зокрема? Чи не зрозуміють це так, що ми тримаємо курс на зниження питомої ваги Раднаркому? Бо ж не можна приховати від партії, що партійний і револю­ ційний стаж Гринька набагато нижчий партійного і рево­ люційного стажу Чубаря. Чи можемо ми тепер, в тепе­ рішню добу пожвавлення Рад і піднесення питомої ваги радянських органів, піти на такий крок? Чи не краще буде, в інтересах справи, і в інтересах Гринька, відмовитися покищо від подібних плянів? Я за те, щоб склад Секретаріяту й Політбюра ЦК КП(б)У, а також радянську вер­ хівку посилити українськими елементами. Але не можна

виявляти справу так, що в керівних органах партії і Рад немає нібито українців. А Скрипник і Затонський, Чубар і Петровський, Гринько і Шумський, хіба вони не українці? Помилка Шумського полягає в тому, що, маючи правильну перспективу, він не рахується з темпом. А темп тепер головне.

26. 4. 1926 р.

З ком. привітом — И. Сталін

И. Сталий «Сочинения», т. 8. Москва, 1948, стор. 14

ТЕЗИ ЦК КП(б)У ПРО ПІДСУМКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ [1926]'

,|

З самого початку свого існування більшовицька партія поклала в основу національної політики, що походить з її клясових соціялістичних завдань, повне право нації на са­ мовизначення. На цій позиції вона стояла повсякчас. До Жовтневої революції така політика партії забезпечила їй співчуття й підтримку широких мас національностей, при­ гноблених російським царатом та російською імперіялістичною буржуазією. Жовтнева революція дала змогу нашій партії здійснити на практиці право націй на самовизначен­ ня, розірвавши примусові пута, що зв'язували народи, по­ неволені царатом, але рівночасно Жовтнева революція під­ готувала ґрунт для братерського співробітництва та інтер­ національного об'єднання трудящих мас усіх цих народів. У ході свого дальшого розвитку, на підставі запровадже­ ного в життя права націй на самовизначення, Жовтнева революція виробила конкретні форми цього співробітниц­ тва, що нарешті вилилося в організацію Союзу Радянських Соціялістичних Республік з забезпеченням усіх прав націо­ нальних меншостей. У Союзі РСР трудящі маси всіх об'єд­ наних рівноправних республік знайшли ключ до остаточ­ ного розв'язання національного питання та знищення всіх слідів національного гніту, одержаних у спадщину від дав­ ньої історії. Ці сліди ще й тепер залишилися в пережитках російського шовінізму (як у держапараті, так і в психології певних груп людности), у фактичній, господарчій та куль-

1 Передрук із збірника: А. Лейтес і М. Яшек «Десять років українсь­ кої літератури», т. II. Харків, ДВУ, 1928, стор. 293-303.

турній нерівності різних національностей СРСР, що чим­ раз меншають, а усунення цієї нерівности вимагає довгої та витривалої роботи і, кінець-кінцем, у пережитках націо­ налізму в раніш поневолених народів.

Нещадно борючися з усіма переліченими залишками національного гніту та нерівности, партія вважає знищення їх за одно із основних завдань та одну з конче потрібних умов соціялістичного будівництва в дусі пролетарського інтернаціоналізму.

Ж

Визволення України від утисків національного гніту ста­ лося в наслідок переможної Жовтневої революції. Довга громадянська війна на території України точилася не тіль­ ки проти панування поміщиків і буржуазії. Ліквідувавши це панування, вона разом із тим, вирвала з корінням осно­ ви національного й державного рабства, що в нім на про­ тязі віків держав український народ російський царат та російська імперіялістична буржуазія. Однак, цю боротьбу робітничій клясі України під керівництвом партії більшо­ виків довелося точити не тільки проти єдинонеділимівської російської контрреволюції, але й проти української націо­ налістичної дрібної буржуазії. Коли перед Жовтневою ре­ волюцією рух останньої мав безперечно революційну вагу і відіграв свою ролю в поваленні насамперед царської, а потім буржуазної імперіялістичної влади, то, починаючи від Жовтневої революції українська націоналістична дрібна буржуазія, що на її чолі стояли партії УСД і УПСР, ви­ ступає перед нами, як сила контрреволюційна, що, хоч і прикривається гаслом державної незалежности та визво­ лення України, але насправді продає цю незалежність ліво­ руч і праворуч, орієнтуючися спочатку на німецький, потім на антантівський імперіялізм, заграваючи навіть з генера­ лом Денікіним, а кінець-кінцем складаючи союз із польсь­ кою шляхтою ціною роздрібнення і віддання під її владу значної маси українського люду (Західньої України). В ру­ ках дрібнобуржуазних українських політиків, що були зна­ ряддям чужоземних імперіялістичних сил, національні гас-

ла, так само, як і соціялістичні, були тільки засобом об­ дурювання трудящих мас.

III

Однак, у ході боротьби навіть та частина трудящих мас України (зокрема, селянства та інтелігенції), що її вве­ дено в оману, що своє недовір'я до старої Росії переносила на російських пролетарів і на радянську владу України, поволі визволялася від омани і після певного періоду ва­ гань і хитань приєднувалася до радянської влади. Цей процес виявився в розкладі українських націонал-соціяліс- тичних партій есерів та есдеків. Правда, йому заважали глибокі націоналістичні забобони навіть серед елементів, що відколювалися, що надто повільно виживалися. Зокре­ ма, ліва частина українських есерів, що хоч і виступала проти Центральної Ради, і від січневого повстання 1918 року стала на шлях боротьби за радянську владу й спів­ робітництво з більшовиками, провадила й після цього хистку політику, залишаючися деякий час у партії есерів. Тільки на початку червня 1918 р. вона остаточно розірвала з правою частиною УПСР і утворила самостійну партію боротьбістів. УСДРП, коли не рахувати маленьких від­ колів від неї наприкінці 1917 року й на початку 1918 року, розкололася ще пізніше, в кінці 1918 року, коли з неї вий­ шла партія «незалежників», що після низки відколів і роз­ колів утворила УКП. Кінець-кінцем кращі елементи, що вийшли з українських соціялістичних партій (у першу чергу незалежники, боротьбісти, укапісти), відмовившися від своїх помилкових позицій і прийнявши комуністичну про­ граму та тактику, увійшли до складу нашої партії, прий­ шовши таким чином до ленінізму. Партія завершила пе­ ремогу на фронті громадянської війни перемогою й на цій ділянці ідейного фронту.

Т¥

Специфічні умови історичного розвитку України, що спричинилися до русифікації українського міста та більшої

492

частини пролетаріяту, з одного боку, з другого боку — жорстока боротьба з контрреволюцією, що на її чолі сто­ яли українські соціял-шовіністичні партії, наявність у дея­ ких товаришів, що керували нашою партією на Україні в перші роки громадянської війни, люксембурґіянських по­ глядів на національне питання — все це призвело до того, що українська партійна організація спочатку не дооцінювала ваги національного питання в революційній боротьбі на Україні, а деякі товариші доходили навіть до заперечу­ вання самого існування української нації. Звідціля походило нерозуміння ленінського розв'язання національного питан­ ня, недооцінювання ваги української мови й розвитку укра­ їнської культури, як могутнього засобу культурного підне­ сення мас, як основного знаряддя зміцнення союзу робіт­ ничої кляси з селянством і як неодмінної умови для будів­ ництва соціялізму.

•У

Однак, уже в період німецької окупації КП(б)У визнала завдання будівництва України, як окремої радянської дер­ жави, наявність української культури, існування української мови (а не говірки). Тоді на сцену з'явилась неправильна, не марксистська й не ленінська теорія боротьби двох куль­ тур (української та російської) при невтралітеті партії й радвлади (або навіть за їхньою допомогою, визнаючи не­ минучий процес русифікації).

Звичайно, така теорія при її запровадженні в життя неминуче повинна була довести до ще більшого загострен­ ня національних противенств і поглиблення культурної прірви між більшістю робітничої кляси, з одного боку, та селянством, — з другого. Фактично вона лила воду на млин шовіністів з обох таборів. Українізація партії та дер­ жапарату спочатку провадилася надто повільно, російський апарат залишався таким досі, на повне вдоволення російсь­ кої дрібної буржуазії міста, що була за головного носія великодержавного шовінізму. А те, що радянський апарат своєю мовою не відповідав українським масам, викорис­ товували українські шовіністи.

493

Тільки з великим зусиллям, з безпосередньою участю тов. Леніна й при тім далеко не відразу, а повільно, уда­ лось переламати недооцінювання національного питання та неправильне його розуміння серед керівничої частини партії.

Ще з більшим зусиллям вдавалося провести правильну лінію в національнім питанні серед партійних мас. Тільки після XII з'їзду партія остаточно й рішуче порвала з тео­ рією боротьби двох культур і стала на шлях активної українізації, ставлячи собі такі завдання:

а) Опанування всією партійною організацією України української мови, вивчення соціяльно-політичних та істо­ рично-побутових умов України.

••"! б) Партійне керівництво українською культурою при активній органічній участі партії в її будівництві.

в) Більшовицьке виховання, втягування до активної ро­ боти й висування українських партійних кадрів (в першу голову з робітників і селян).

г) Зміцнення України, як державного організму, та зміц­ нення її зв'язку з усім СРСР. Втягування широких мас корінного населення в державне та господарче будівництво: наближення держапарату до мас шляхом комплектування його з людей, «що знають мову, побут і звичаї місцевого населення» (Резолюція XII з'їзду).

За останній рік, від часу постановки питання про укра­ їнізацію на квітневім пленумі 1925 року, ми маємо великі досягнення в галузі українізації. В державних установах процент діловодства українською мовою досягає 65, в той час як на початку минулого року діловодство було укра­ їнізоване на 20%. Держапарат у районах та округах працює вже переважно українською мовою. Нижчу школу укра­ їнізовано на 80% (решта обслуговує нацменшості). Систе­ матично йде вперед українізація середньої та вищої школи. Не вважаючи на всі труднощі, пресу українізовано на 60%. Цього року переведено на українську мову понад половину шкіл політграмоти на селі, розгортається українізація шкіл

494

політграмоти в місті. Процент українців у партії з 37 зріс до 47, а в комсомолі з 50 до 61. Продвинувся вперед процес українізації профсоюзів, особливо зв'язаних із се­ лом. Але головним досягненням за останній рік слід вва­ жати безперечне зрушення у свідомості партійних мас у бік зрозуміння змісту й потреби українізації. Всі зазначені досягнення — це наслідки твердої, правильної й рішучої лінії та роботи, проробленої ПБ ЦК КП(б)У в галузі укра­ їнізації. Заперечення цього досягнення може бути тільки наслідком панічного недооцінювання сили й здатности партії провадити правильну національну політику.

Було б неправильно, однак, і переоцінювати досягнення, бо така переоцінка може загальмувати дальше переведення та поглиблення українізації. Головні труднощі ще перед нами. Ми ще не маємо рішучих наслідків у галузі укра­ їнізації партії, а без цього для партії надзвичайно утруднене керівництво всіма культурними процесами серед українсь­ ких мас, що розвиваються і ускладняються; саме через це потрібне максимальне напруження сил і волі партії для дальшої роботи в справі українізації.

Розуміється, було б несерйозно й легковажно вимагати від партії, щоб вона закінчила таку роботу протягом ко­ роткого часу. Наша партія на Україні спирається на ро­ бітничу клясу, що її більшість говорить російською мовою. Так само російського походження є більшість наших ста­ рих більшовицьких кадрів. Партія повинна провадити по­ літику українізації так, щоб не відірватися від робітничої маси і тим не спричинити відірвання робітничої кляси від селянства. З другого боку, справжнє будівництво соціялізму на Україні неможливе без втягнення в справу господарчого та культурного будівництва широких робітничих і селянсь­ ких мас, можливого тільки в формі зміцнення Радянської України й розвитку української культури. Забарений темп українізації в свою чергу призводив би до відірвання се­ лянства від робітничої кляси. Головні труднощі — зберегти в цім процесі пролетарське керівництво. Політику укра­ їнізації ми повинні провадити вкупі з головними більшо­ вицькими партійними кадрами, але не шляхом штучного їх одпихання. Звідціля неодмінна потреба диференційова­ ного темпу переведення українізації.

495

Потрібний умілий підхід в справі переведення україні­ зації серед робітників. Треба одрізняти зрусифікованих робітників, що вживають мішаної української мови, від російських робітників (уважне ставлення до нацменшостей і забезпечення їхніх інтересів). Однак, обережне переведення українізації серед робітників ні в якій мірі не означає ослаб­ лення агітаційної та пропагандистської роботи, скерованої на те, щоб авангард робітничої кляси опанував українську мову, як знаряддя будівництва соціялізму та союзу з се­ лянством. Разом із тим, воно не повинно означати будьякого ослаблення загальної роботи українізації, що її про­ вадить партія в країні. Навпаки, саме тепер, більше, ніж колись, від партії вимагається прискорення загального тем­ пу українізації, опанування процесу українізації, що сти­ хійно зростає.

VII

Розвиток НЕПу, зростання капіталістичних елементів господарства як у місті, так і на селі означає зростання буржуазії та загострення національної боротьби серед неї. Таке загострення неминуче зв'язане зі зростанням шові­ нізму як російського, так і українського, а також єврейсь­ кого й т. ін. Зростання шовінізму серед буржуазії, що роз­ вивається, безперечно впливає на селянські, а також, зви­ чайно, в меншій мірі, і на робітничі маси. Все це находить і своє відзеркалення й на настроях усередині партії, що тисячею ниток зв'язана із своїм соціяльним оточенням. Ті політичні труднощі, що походять з господарчого зростання країни за умов непу (диференціяція села, аграрне перенасе­ лення, зростання глитаїв і приватного капіталу) — все це на Україні ускладняє національне питання.

VIII

XII з'їзд нашої партії в квітні 1923 року встановив, що головна перешкода до розв'язання національного питання та усунення національної нерівности полягає в пережитках російського шовінізму, що має міцне коріння в минулому і

що живиться приватно-капіталістичними відносинами, що знову розвиваються в умовах НЕПу.

Соціяльне коріння російського шовінізму на Україні вросло в гущу російського міщанства (буржуазія) та в інтеліґентсько-спецівське прошарування. При цім треба під­ креслити, що російський шовінізм на Україні має могутню підтримку в масах російського міщанства за межами Укра­ їни. За його спиною старі, далеко ще не вижиті забобони відносно «української говірки», відносно переваги російсь­ кої культури й т. д. («Балачки про перевагу російської культури — це ніщо інше, як спроба закріпити панування російської національности» — говориться в постанові XII з'їзду).

Тисячами ниток шовіністично настроєні робітники на­ шого радянського апарату зв'язані із спеціялістами, що обслуговують союзні апарати, та досі скрізь і всюди конче потрібну для справи пролетарської революції централіза­ цію силкуються використати для боротьби з економічним та культурним розвитком національних республік. З вели­ кодержавним і бюрократичним шовінізмом, що під його вплив підпадають іноді й члени партії, партія провадитиме рішучу боротьбу. Поруч із впливом російської, міщанської, великодержавної стихії на робітників і навіть членів партії ми маємо досі досить широко поширений як серед пролетаріяту, так і серед партійців російського походження, сво­ го роду національний нігілізм, байдуже, а інколи й зне­ важливе ставлення до національного питання, прикривання фразами про інтернаціоналізм.

Партія зобов'язана вести рішучу боротьбу як у своїх власних лавах, так і в пролетарських масах з забобонами російської та русифікованої частини пролетаріяту, з пере­ кручуванням інтернаціоналізму, з псевдоінтернаціоналізмом, русотяпством, шовінізмом. Партія повинна викривати перед пролетаріятом усю реакційність російського шові­ нізму, розкриваючи його коріння, історичне походження тощо. Партія повинна вперто, систематично й терпляче роз'яснити робітничій клясі України її відповідальність за зміцнення союзу з українським селом, повинна переконати її брати активну участь в українізації шляхом вивчення