М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

цукру, заліза, вугілля. Старі всім знайомі вибрики про знущання Москви над самими елементарними людськими правами українського народу...

Нового в цій статті немає, за винятком одного мотиву. Емігрант М. Шаповал дуже великі сподіванки покладає на національну опозицію в нашій партії, а в зв'язку з цим Шаповал дав директиву для української контрреволюції:

ч «В цю історичну добу для нас на сов. Україні вигідніша тактика бойкоту російського елементу і відокремлення українців в окремі організації по всіх лініях. Той факт, що створилась у КП(б)У національна українська комуністична опозиція, — є великої ваги.

Всі українські елементи повинні підтримувати цю опо­ зицію, ані в якому разі не виставляти окремих програм.

Щоб збільшити вплив української комуністичної опози­ ції, треба всім вести себе так, щоб опозицію всі вважали за виразника волі, інтересів українських робітників і селян. Тих українців-комуністів, що підлабузнюються до Москви, треба взяти під бойкот, як зрадників українського робіт­ ництва і „презренних малоросіян", взяти під моральний терор і паралізувати їх. Українська інтелігенція повинна відверто признавати й захищати радянську систему влади, але підкреслювати, що влада ця мусить вибиратися селя­ нами й робітниками України. Московську владу на Україні можна підірвати, нарешті знищити не виставленням окре­ мих програм і конституції, а якраз домаганням здійснити владу селян і робітників. Ленінізм можна знищити лише ленінізмом. Цей парадокс мусять зрозуміти всі, хто хоче знищити диктатуру Москви. Москва нас нищила признан­ ням „самостійносте України", цебто тим, за що ми бо­ ролись» («Десять років», М. Шаповал — «Нова Україна», листопад 1927 р.).

Ми можемо реготати над тим, як збираються Шаповали захищати радянську систему влади, як радять вони виби­ рати цю владу робітникам і селянам України, бо всі ці «підкреслення» про «радянську систему» та її захист, все це ні більше ні менше, як чергове контрреволюційне шахрай­ ство, бо таких порад українські робітники й селяни не потребують, бо десять років вони самі будують соціялі-

598

стичну Україну і самі, за допомогою інших народів Союзу, переводячи в життя дійсне гасло захисту радянської респу­ бліки, повиганяли Шаповалів за кордон та винищили їхні банди.

Але хай добре запам'ятають ці слова, що їх каже сього­ дні Шаповал, всі ті, що в національному питанні ще вага­ ються, ще не можуть з усією послідовністю усвідомити лінію партії.

Ворог не спить. З далекої еміґрації він висилає стежу і наказує негайно перешикувати свої загони. Треба бути гнучким і мудрим, як змій, треба своєчасно ловити подих менту і, пристосовуючись до нього, вести невпинну роботу над руйнацією впливів Москви на Україну. І тому Шапо­ вал дає нову директиву. Вона дуже далекозора... Викинуте гасло войовничого фашизму не дасть масового зворушен­ ня. Сподіванки на повстання, що стихійно спалахнуть над Дніпром, даремні, їх не буде, бо дуже міцна більшовицька диктатура, а, крім того, селянська маса, на яку так споді­ валася петлюрівська еміґрація, нічого привабливого не знайде в гаслах УНР. Ширити чутки й сподіванки на інтер­ венцію теж небезпечно, бо з цими словами в уяві україн­ ського села встають події 1920 р., згадуються незабутні марші польського панства на Київ. Не така вже й прива­ блива картина пана Пілсудського «од можа до можа», щоб до неї потяглося село українське.

Ні.

Тому остання надія у петлюрівця Шаповала на україн­ ську національну опозицію в КП(б)У.

Треба бити в саме серце КП(б)У, а тому потрібно не­ гайно скинути з політичних розрахунків усякі другорядні гасла й вимоги і волю всієї української інтелігенції, що хоче знищення більшовиків, пустити виключно на підтрим­ ку національної опозиції в КП(б)У.

На цей час треба мати одне ясне гасло: колоти й демо­ ралізувати КП(б)У, бо тільки розколовши КП(б)У, можна буде знищити більшовизм на Україні. Тому, прикриваю­ чись гаслом підтримки радянської влади, треба зосередити убивчий вогонь морального терору на всіх тих українцях, що виступають проти такої лінії. Тепер, як ніколи, на

599

думку нашого ворога Шаповала, українська інтелігенція мусить усвідомити необхідність єдиного національного фронту — від комуніста-укапіста до українського фашиста.

Так розставляє свої пазурі ворог, сподіваючись залізти в наше серце і обезкровити його.

Яка іронія історії. Тільки вчора в боях за Жовтень на Україні табір жовто-блакитної контрреволюції рвав на шматки кожного українського комуніста, що попадав до їхніх рук, а сьогодні вони ладні всіма силами підтримувати українців комуністів-опозиціонерів, бо це остання спроба на можливість руйнації «диктатури Москви».

Еміграція потирає руки, коли Хвильовий пробує заби­ вати в організм партії отруєні націоналізмом голки і орга­ нізовує суспільну думку українського націоналізму на Ра­ дянській Україні.

Невже й після цього для тих, хто не уявляв усієї гос­ троти боротьби з національною опозицією, не буде зрозу­ міло, що йде боротьба двох історичних ліній в україн­ ському процесі.

Єдиний національний фронт від українського комуніста, що збочив з правдивої лінії партії, йде до правого табору української буржуазії.

Йому революція і найновітніша історія українських тру­ дящих протиставила пролетаріят на чолі з компартією. Вони відповідають за все будівництво соціялістичної Укра­ їни. Вони відповідають за правдиве вирішення національної проблеми.

Відповідають, вирішають і вирішать.

Не даремно ж у реальному житті за спиною М. Хвильо­ вого став жовто-блакитний емігрант Шаповал, а в літера­ турному творі М. Хвильового за спиною Карамазова стала фашистка Аґлая.

Чи треба ще раз сказати бабам-Палажкам, що М. Хви­ льового б'ють не за те, що він — український письменник, а б'ють його за те, що з трибуни української літератури повів він штурм на партію і слідом за Троцьким віщує їй термідор.

Але ми писали не для Палажок, бо однаково вони й сьогодні будуть брехати на всіх перехрестях. Хай.

Ми писали для молоді нашої, для славних тисяч будів­ ників соціялістичної України. Ми писали, щоб довести, як далекі-далекі стали погляди М. Хвильового-Д. Карамазова від поглядів КП(б)У. Ми писали, щоб ще раз підкреслити, що жодні спроби політичних авантур, навіть з трибуни української літератури, не доведуть їх авторів до мети. Бо українська література, не вважаючи на такі спроби, роз­ гортає могутні орлині крила над просторами соціялістичної України.

Далекі мотиви дзвонів «старого козацького монастиря» від ритму гігантів — заводів, шахт і фабрик соціялістичної України...

Далекий М. Хвильовий від поглядів нашої партії...

Андрій Хвиля

дувала діти та вкриласи білими пеленами, як лебідь кри­ лом, то я гріхувавси прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудиласи. Земля — Твоя донька і Ти повинен мені простити.

Стара плачучи похитує головою.

— Бере та й бере. А я косу під паху та єму у саме серце. їж тепер землю. Відсидів, то відсидів у мурах, мій туск за землев не заржєвів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а Ти, Боже, приходив до мене ще із своєв каров. Я не відсварювавси, але я мав рихт.

Стара і доньки зачали голосити.

—Суки, вінесіт мене надвір, а самі лишєйтеси в хаті. І суки вийшли.

—То не мені рівня, як за межу наші справлєли ворогови кулі і гармати. Молоді, як пінка, співают, як ідут на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кровйов обкипіли вони, чорні від грязи, ґвера з мертвої руки не мож вірвати... Лиш очи сміютси, бо нема мами, шоби їх затулила. А я плачу та гадаю: «Доки ми ці сміючі очи, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому Ти, Боже, не благословив їх?»

—І відтоді я Тебе, Боже, не боюси!

—Ой, діти, молітси за грішного тата, він конає.

—Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища наси­ пали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нев бути, так як Наші... А Ти, Боже, як можеш, то прости, а не воля Твоя

—то жбурни мене в Твій вічний кремінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від Тебе скарги не занесу...

—Здойміт мене на землю, най її ще раз поцулую.

—Ой, діти, наш тато вже сконав у грісі...

Василь Стефаник

ВІТЕР З УКРАЇНИ'

Миколі Хвильовому

Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз — рев!свист! кружіння!

і вже в гаю торішній лист — як чортове насіння...

Або: упнеться в грузлую ріллю, піддасть вагонам волі — ух, як стремлять вони по рельсах, аж нагинаються тополі!..

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Сидить в Бенгалії Рабіндранат:

нема бунтарства в нас: людина з глини. — Регоче вітер з України, вітер з України!

Крізь скельця Захід мов з-за ґрат: то похід звіра, звіра чи людини? — Регоче вітер з України, вітер з України!

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він корчувату голову з Дніпра: не ждіть, пани, добра: даремна гра!

Ах, нікого так я не люблю,

1 Із збірки: П. Тичина «Поезії». Видання друге. Харків, ДВУ, 1929,

стор. 95-96.

як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою.

1925

Павло Тичина

ЧАС1

М. Хвильовому

Ми не можем вернуть до старого, хоч і руки воно навісні простяга, заклинає на Бога, щоб пішли ми в порожнє нічого на прокляттям потоптані дні.

Це тобі моя пісня, Миколо, в цей скажений розтерзаний час.

Хай шумить і гергоче навколо, і на кожному кроці контраст, — ми розіб'єм заковане коло міліонами збуджених мас.

Знаєм ми, що так довго гукати, ми недружні, нещирі, о жах!

Гей залізний мій коню крилатий, ми з тобою крізь бурі — на шлях. Бо нового уже не догнати на старих українських волах.

Понеси мене, друже над гаєм, я люблю як пропелер реве, як твій лет небокрай розгортає.

Зна наш дядько, лиш «в'йо» та «цабе»...

Він сьогодні тебе проклинає, завтра буде любити тебе.

Нам майбутнє аерами лине, щедро квіти свої роздає. От, чому я такий, як дитина, хоч і серце доросле моє. Йде в комуну моя Україна,

утимпани закохано б'є.

Ямовчати про тебе не мушу, ще ясніш ти в болоті образ. Бо не марно дядьки свої душі у повстаннях полили не раз. Тільки ти їх на ворога рушив,

клясе мій, синьоблузий ти кляс!

О, Миколо! Ми в вирі любови...

Як щасливо в хвилини ці жить! За комуну ми завжди готові :,

на тортури, на смерть кожну мить. Ми з тобою співці малинові, хоч рудими нас хочуть зробить.

Володимир Сосюра

Одеса, дача Гадзинського 13. VI. 19262

1 Передруковано з архіву Арк. Любченка. «Ваплітямський збірник», Торонто, 1977, стор. 117-118.

г Примітка Любченка: Заборонено Головлітом у липні 1926 р. Вірш було подано для друку в альманахові «Вапліте».

ПРИСВЯТНІ ВІРШІ*

I. ЛЮДСЬКІСТЬ

П. Тичині

Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Шикорі тіні чорним пише вуглем.

Скрадаючися, приморозок ранить Солодкою стрілою пізній цвіт.1 Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як писано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іній І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях поплине, Як по2 дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.

II. ТРУДНІ ДНР

М. Хвильовому*

Зелені вруна стеляться, як вовна. Картинками старих дитячих книг Здається далеч. До землі приліг

Іслухаю тремтіння невгамовне.

*Вперше друкувалося в ж. «Життя й революція», ч. 9. Київ, 1926, стор. 3.

261, запримічено ряд змін у цих віршах. Переставлено рядки: Солодкою стрілою пізній цвіт.

Скрадаючися, приморозок ранить.

2«По» замінено на «у».

3Назву вірша «Трудні дні» замінено на «Труди і дні».

4Ім'я М. Хвильового пропущено.

Як віриться, як сниться невимовно, Який дзвенить5 не знати звідки сміх, Яке це щастя — в радощах зелених6 Трудів і днів спивати кубок повний!

Горять свічками7 сосни. Срібний пил Бадилля сріблить. Міста профіль строгий Поволі виплива на небосхил.

Іот — в одну збігаються дороги,

Вєдиний помах рвуться сотні крил,

Водин чертог — усі хатки убогі!

III.ТОПОЛЯ

М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг, Ставні дуби біжать, немов табун левиний, — Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове! Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого дзвінкий узор шовковий!8

Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

[Чернігів, літо 1926]'

Максим Рильський

5Слово «дзвенить» замінено на «шумить».

6Слово «зелених» замінено на «земних».

7Слова «Горять свічками» замінено на «полуменіють».

8Слова «дзвінкий узор шовковий» замінено на «покров кармази­ новий».

'Дата додана у вище згаданій збірці.

ЕПІТАФІЯ НЕОКЛЯСИКОВІ1

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла — Його сховає вічности ріка.

Прощай — неоклясичну руку стисла Після Европ досвідчена2 рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка.3 Кінець! Мечем Дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК.4

Дарма, що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працьовником з юнацьких літ, —

Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ.

16. IX.1926

Павло Филипович

1Із збірки: П. Филипович «Поезії». Мюнхен, Інститут літературо­ знавства, 1957, стор. 128.

2Можливий варіянт: «Досвітнього рука». Автор має на увазі пози­ тивну статтю О. Досвітнього «До розвитку письменницьких сил».

3В. Десняк — тогочасний літературний критик.

4 Має на увазі «Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації» та «По­ станову Політбюра і ЦК КП(б)У», 1926 р., де вперше визначено неоклясиків, що вони хотять повернути капіталістичний лад. З приводу цього написано «Епітафію».

О^ЛЬиліоав ! Мм. в &<ьп/> ЛМіОА-О....

1

б!»'* «По

Автограф вірша В. Сосюри присвяченого М. Хвильовому. 1926 р.

Записка М. Хвильового і А. Любченка з 20 грудня 1928 р.: «Гео Шкурупій буде середній письменник — не більше.

Якщо не менше і це честь... Арк. Л., М. Хв.». «Прекрасний актор Бучма в театрі „Березіль" — в кіно буде бездарою.

М.Хвильовий» (3 архіву А. Любченка. Оригінал зберігається

уархіві митрополита УАПЦ Мстислава).

ЛИСТУВАННЯ ПИСЬМЕННИКІВ

Листи Павла Тичини до Аркадія Любченка^

Любий Аркадій Опанасовичу!

Хіба я не знаю, не почуваю як Ви і Ольга Григорівна на мене сердитесь! Два місяці подорожувати і ні разу не написать! Дорогії мої, дурень я, що поїхав з дурнями. Але слава богам і самому Веєлзевулу, що два дурні поїхали собі окремо, а я з самої Праги ось уже третій тиждень сам. І нічого, якось обійшовсь. Хоч смішно було, стра­ шенно смішно! Вони ніяк не могли придумать причепи, як би чкурнути самим і от у Празі знайшли. Що вони знай­ шли — я Вам розкажу як приїду, а тільки дорослим людям та ще пишущій братії так робити негаразд. Тут я потроху одійшов душею, став почувати небо, людей, життя. Ніяка спина і нічий зад (вибачте) не затулюють тут мені цього життя. Я зійшовсь з людьми, художниками, багато побу­ вав де, багато попобігав, подумав. І дуже добре зробив, що не написав Вам із Берліна чи Праги, бо це був би не лист, а крик. А кому сіє потрібно? Повторюю: обійшовся і без них — і добре.

Ну, як же Ви там? Гриму я везу Ользі Григорівні, але не знаю чи такого. Трико... — ніяк не можна при тім моїм становищі* коли я ще мушу брати перекладчика. Не купив

— хай пробачить Ольга Григорівна.

Життя Парижа — ой, яке воно широке! Париж я краще взнав, аніж Берлін. Які тут Грандіозні площі, який рух і

1 Лист не датований, але писаний з Парижу. А оскільки відомо, що весною 1925 року Павло Тичина, Олесь Досвітній і Валеріян Поліщук відбули подорож до Чехо-Словаччини, Німеччини і Франції, то датувати листа можна загально квітень-травень 1925 р.

Яка причина була, що, як видно з листа, Досвітній і Поліщук у Празі відокремились від Тичини, і дальшу подорож він відбував сам, є таємни­ цею й по наш день.

огні вночі! Мистецтво? — у мистецтві тухлого багато, хоч зовнішньо воно переливається, жахтить...

Ну, на все добре, приїду тижнів за два за три. Часто я Вас обох почуваю коло себе, навіть снитесь (ну та сни — ето ж забобони), снитесь мені, і вуличка ота униз до Вас, їй-бо. Сьогодні їду на Москву, а там, можливо, на Київ. Іще раз бажаю Вам всього доброго! Все таки здорово подорож утомляє.

З пр. Ваш ПТ

Любий Аркадію Опанасовичу!

Скоро побачимося. Побачитися я хочу. Що то за подія така з Вапліте, що то за бурі там такі? Уважно стежив я за газетами і наполовину сам догадуюсь: політика з літера- торами-комсомольцями, їх протиставлення нам, «гнилому» Вапліте і т.д. О як це скучно повторюється одно і те ж, одно і те ж. Сьогодні дістав листа від Михайла Михай­ ловича2 і мене всього перевернуло: мстять людині, оче­ видно ж мстять, та коли б же знати за що. Можна різно оцінювати М. М., але не можна ж до жандармського абсо­ лютизму доходити: знищити людину з лиця землі — це що? Во ім'я чого? Наш гарний товариш, якого й Ви певно любите, написав мені з Харкова, прочитавши статті, чи як я їх називаю пасквілі, «я тепер ніколи руки не подам М. М.» чи щось в цьому роді. Ясно мені стало, що всі ми показились. Бо це ж відомий письменник говорить, і знов таки спитаю я: за що так ставитись? Во ім'я чого? Жду тепер всього. Бо тепер все можливе, бо тепер блоху убить не можна, щоб не розкваліфікували це як щось таке. Не

2Михайло Михайлович Могилянський (1873-1944), літературознавець

іписьменник, автор оповідання «Вбивство» («Червоний шлях», І, 1926), в якому алегорично засуджений Михайло Грушевський за його повернення на радянську Україну. Оповідання викликало гостру критику, в наслідок якої Могилянський був змушений каятися, хоч і даремно, бо це не вряту­ вало його перед дальшим переслідуванням.

шукайте в цьому образі якогось зв'язку з оповіданням М. М. Ясно, що там не блоху вбивають, ясно що там «біла борода», але... Боже ти мій! Це ж художній твір, а не судовий вердикт, це ж художній твір! Ну, заспокоїмось на час. Перейдемо на інше. Мені тут було добре. Хоч був один день такий, що ну його к чорту! Поправивсь. Мову вивчив матері його чорт і бідних Ліду та її подругу Олю влаштував тут на місяць. Дав їм свій лихтарик (кімнатку), а сам живу в шалаші, в саду. Руки протягнути — сливи, яблука і навіть виноград туди далі. Місячні ночі, шелес­ тіння їжачків по саду і море, море, море, безтрепетний маяк... Так як же там Ольга Григорівна, як Ви? Хочби ця зима не була така погана! Я давно Вам хотів був написати, та все піджидав приїзду Ліди, вона обіцяла привезти мені статистику: як беруть Вашу книжку в їхній бібліотеці, і о ужас! Вашу книжку брати беруть, але хтось її так зачитав собі назавше, що Ліда ні статистики не має, ні книжки. Ну вітає Вас т. Ліда і Оля, і я. Ольгу Григорівну окремо вітаю! Живіть!3

Ваш ПТ

Листи Івана Дніпровського до Аркадія Любченка

Любий мій Аркадію.

А з тобою — тільки говорить. І слухати тебе, і гово­ рить, і щоб була електрика, чи місяць. Щоб Кляус4 був з своїми овечками з «Фати Морґани», похмарене чоло Ти­ чини5... А на папері! Що? Хіба розпну душу свою на цьому шматкові? Заб'ю гвозді їй в руки на твоїх очах? Проколю їй ребра безсилим моїм пером?

3 Місце і дата листа не позначено. Але із змісту і наступного листу­ вання видко, що писано його з Криму (Алупка, Приморська вулиця, дача де-Салиш), правдоподібно в липні-серпні 1926 р., тобто, саме, коли вий­ шов перший зошит, «Вапліте», коли в пресі появилась гостра критика на нього й на оповідання М. Могилянського «Вбивство» та було опубліко­ вано «Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації».