М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

створити синтезу, яка була б для нього точкою опертя в творенні дійсно нових естетичних потенцій.

В одному із попердніх місць я назвав Хвильового пись­ менником безформности. Я думаю, що це означення найлучче визначає його творчість, в тому виді, як вона стоїть перед нами досі. В його творчій істоті гудуть різноманітні часом розбіжні сили, як дикий вихор, ваблять до себе, кермують ним, хоч він повинен би був стати їхнім керма­ ничем. Коли стати на клясову точку зору, то це сили — як ми старалися доказати — переважно буржуазного харак­ теру, з сильною перевагою мотивів упадництва. Це не значить, що Хвильовий є виразником ідеології нової бур­ жуазії, що народжується в порах нашої складної економіки. Він є виразом зневіри, що нам вдасться, з нашими матеріяльними й, передусім, людськими силами, здійснити соціялістичний ідеал. І тому тільки посередньо, проти своєї волі, об'єктивно він творить на користь ворожих нам сил.

Останні роки доказали велику творчу конструктивну здібність нашого пролетаріяту. Недавно ми перейшли вже великий період реконструкції, будівництва нашого госпо­ дарства на нових широких основах. Волховстрой, будова Дніпрельстану — це дороговкази великого походу наперед. Усюди бринять нові потенції, шумить дійсно нове життя. Його треба тільки хотіти бачити...

І це нове життя побачить, нарешті, небуденний талант Хвильового.

Володимир Юринець

«Червоний шлях», ч. 1, 1927

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ'

Есгіге 1а УІЄ а"ип коште, се п'єзі раї пагтет ш /аіи еі венез, таіз іпчепіег юп ате.

Написати життя людини, це не значить оповісти його факти і вчинки, лише віднайти її душу.

ЛояерЬ Беїіеіі, «Ьа Рауеііе».

Як би не розв'язувати «загадки Хвильового» й його наглої смерти, розв'язка буде проста. Загадка смерти в цім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю вложила йому до рук та сама «велетенська, фатальна» сила — як він її звав — яка нищила його за життя, яка забила Чупринку і Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П. Грабовського, зробила божевільним Гоголя, поминаючи масу інших «незнаних вояків» пера: — Москва.

Не більшовизм яко такий, а Москва. Ота «психологічна Москва», перед якою покійний шукав рятунку в «психоло­ гічній Европі». Колись в полеміці зі мною, писав Хвильо­ вий, що «коли треба буде», «ми знайдемо місце» таким добродіям «в штабі Духоніна». Я відповів, що «не сі пер­ спективи, що отвираються в Совдепії для різнодумців, най­ страшніші. Найстрашніша та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або почуття самоповаги не дозволяє присягати на кожну букву ленінського Ко­ рану»^

Не думав я тоді, що хутко матиму таку трагічну ілю­ страцію того твердження; що між фізичною і моральною смертю — Хвильовий вибере першу, як менш страшну...

1Передрук з ЛНВ, річник І, 1933, стор. 591-604.

2ЛНВ, кн. IV, 1926.

Так зрозуміла, смерть Хвильового переростає рамки трагедії одиниці, хоч би й як видатної, переростає рамки літературних суперечок, чи українсько-більшовицьких позвів. Цю трагедію треба умістити в ширші рамки далеко грізніших конфлітів, які назрівають не тільки на Україні.

Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку да­ ремно силкувалися розв'язати цілий ряд його попередників і сучасників. Два компоненти складалися на наше літера­ турне «відродження» — соціяльне визволення плебса (Мар­ ко Вовчок — як репрезентативна постать) і романтика народу, що нагло захотів «кайдани порвати», романтика стихійна, як сили природи, абсурдальна.що захлиснувалася в насолоді нагло відчутої молодої сили (Шевченко, Леся Українка, почасти Гоголь). Оті два первні — з'єдналися у Хвильового. Його драма була в тім, що його романтика не відважилася — наперекір засвоєній дощі — знайти для себе своєї матеріяльної підстави, а культ плебса — мав уже готову «романтичну» клішу (тасіе'іп Мо&со\у), якої знову не міг прийняти поет.

Ось його романтичне «вірую», з яким виступив у перед­ мові до «Етюдів»:

«Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді (вміти бути не в моді — в тім ціла натура Хвильового, натура борця, що прокладає власні стежки — Д.Д.)- Я, пробачте за вольтер'янство

— я... романтик! Саме відци й іде розхристаність і зво­ рушливе шукання самого себе... Я до безумства люблю

вальдшнепи... все те чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю н і ж н и х ж е н щ и н з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись

садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в

«загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмер­ ти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахаб­ ства плюю на слинявий «скепсис» нашого віку. Ну, і так далі... Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!»3 ,

В цій романтиці — був зародок всіх пізніших конфлік­ тів. Бо була вона в такім самім розбраті з існуючою нуд­ ною дійсністю на Україні, як з дійсністю 3-ої республіки романтика другого трагічного оптиміста — Ґі де Мопассана, який теж скінчив тяжкою смертю і який лишив нам «кредо», п о д і б н е д о «вірую» Х в и л ь о в о ­ го:

« М о є з в і р я ч е т і л о п ' я н і є в і д в с і х

р я ч и м та глибоким коханням... все, що живе... все: д н і , н о ч і , р і ч к и , м о р я , х у р т о в и н и ,

...ранішні з о р і , погляд та тіло жінок ... Радощі, що охоплюють мене, коли... я віддаюсь брутальним си­ лам світу».4

Коли зірвалися, мов скажені з ланцюга, оті «брутальні сили світу», коли вибухла світова війна, а потім революція проти царату, Хвильовий мав 23 роки. Що дивного, що його душею заволоділа романтика комунізму? Правда, він міг — як многі — опинитися й з другого боку барикади, там, де нова козаччина укладала воєнним шиком вози, Щоб мушкетами стрінути Месію зі Сходу. Там було ба­ гато таких самих «мрійників», як Хвильовий. Але — на жаль — був там і «скепсис», на який він хотів «плювати»; а

— головне — тої «божевільної віри» — якої прагнув — спочатку таки було більше у сторонників північного Месії...

(«Ми ж «не фанатики»!). А зрештою, чи «традиції» слов'я-

3М. Хвильовий «Етюди», т. І, 2 вид., ДВУ, 1929.

4Сиу <1е Маира$8апІ "8иг І'еаи".

нофільства (кирило-методіївців), спільної віри — «грековосточної», як і «восточного » царя, а пізніше — восточного Риму, — до якого горнулися всі слов'яни і всі (тілом і душею) р а б и , не тягли його в тому напрямку? Стати новим Лютером проти московського Риму — на те Хви­ льовий не мав сили, а може думав, як Куліш, що його народ, хоч таїв у собі безмежну силу, але «був Ьеііиа, був звір без голови». «І потягло то все до Клязьми та Мос­ кви»... Потягнув і Микола Хвильовий.

Те, що сунуло з Півночі, то (для нього) «гриміла, на­ роджувалася молода епоха... Бігли вітри зі Сходу — сто­ рожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савої стояв гул... Гриміла повінь і бігли мутні води у невідому даль».5 За каламутними водами, що неслися у невідому даль, вви­ жалися йому обрії «загірної комуни», як Гоголеві — щось величне на шляху, яким гонила російська Тройка.

Та так самісінько, як на автора «Мертвих душ», напав на нього сумнів, на нього, що більш як хто, прагнув віри. Як для Гоголя — «холодом» і «метелицею» віяло з далекої півночі на полудневого романтика. Він приймав чужого Месію, але щоб той не потолочив його «вишневих садків»

— коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про «слобожанські полки», про «шведські могили», «кар­ мазинові дзвони» і «степи»; він хотів революцію органічно випровадити з романтики своєї землі, не розумів її як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як «архіпелаг о с е л ь». До української «контрреволюції» звертався з воєнним маніфестом, що «ми є ви, лиш з іншим змістом», але все таки — «ви», діти одного «контр­ революційного» чи «комуністичного», але о с і л о г о народу... Москва цю формулу відкинула, бо осілість — це ідеал «буржуазії». І так у нім зродився сумнів.

Романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов'ю до неї, надихана глибоким п а т р і о т и з м о м , все одно в яку барву закрашена. Як у французів — Ф. Р. Шатобріяна, Ф. Бареса,

5 «Слово», передрук в ЛНВ, ч. II, 1925.

У Беранже — їх патріотизм міцно зв'язаний з природою «солодкої Франції», як у Бареса з курганами його Льотрінґії («інстинктом землі»), як у Кіплінґа, якого цілий патос є пересякнутий солоним запахом океана, — так в українців все щире й велике — випливало з міцного зв'язку з при­ родою їх країни. Чи то в Гоголя, чи то в автора «Марка Проклятого», чи в Рильського з його «Чумаками» — над усіма думками панував степ, як море над думками англій­ ців — тих півпіратів, півбудівничих імперії. Панував і над думками Хвильового той самий степ, його «голуба Савоя», її «аули», ціла романтика степу, так несправедливо і так глупо охрещена ім'ям бандитизму червоними і чорними Хлєстаковими інтернаціоналізму.

З географії випливала геополітика; минуле, сучасне й майбутнє своєї країни лучив степовик в одну синтезу — в синтезу вояка, але й хлібороба водночас. Що Хвильовий до того хлібороба причепив етикетку червону, це справу не дуже зміняло. І якраз — цього ідеалу осілої раси, не знала наступниця імперії Чінгіз-Хана, — Москва. Психіка пів­ нічних месіянців — була психікою кочовника, номада. З нічим, а тим менше з землею — не зв'язана, і патріотизму землі не розуміюча. «Голуба Савоя», «садок вишневий»?

— що це все було для кіннотника «с раскосимі і жаднимі ґлазамі»?! Пожаданий предмет здобичі, не культивації. Його смак був інший. Чінґіз-Хан повчав своїх отаманів: «Ні, насолода і щастя людини є в тім, щоб згнобити ворохобного ворога, вирвати його з корінням, гонити пе­ реможеного поперед себе, відняти в нього те, чим він во­ лодіє, бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому..., стис­ кати в обіймах їх доньок і жінок».6 «Вирвати з корінням»...

Чи ж це й не була практика Москви? Чи це не був отой «вивод»? — «Вивод» - звичайно примінюваний Москвою в завойованих нею землях, коли «виводили відтіля найбільш видатних і небезпечних в середину московської области, випробований спосіб державної асиміляції, яка з корінням нищила місцевий сепаратизм».7 Отой «вивод», оті традиції

6Д-р Зренжен Хара-Даван «Чінґіз-Хан», Беоґрад, 1929, ст. 128

7С. Платонов «Борис Ґодунов».

страшної старовини віджили на більшовицькій Україні, їх бачив Хвильовий: «виврвати з корінням», «відняти те, чим володів» — ось був ідеал щастя номада, такий далекий від ідеалу того, хто сидів на землі. «Бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому»... Тому, хоч і бачив Хвильовий в очах матері «дві хрустальні росинки», але — обряд приступлення до нової номадської віри виконав, і — матір свою (хоч тільки в повісті) розстріляв («Я — романтика»).8 Бо була це — «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни».

Любов до степів і землі... Що знав про це татарин, який вчора гасав в монгольських пісках, нині під пекучим сонцем Туркестану, а завтра помчить проти Русичів, на їх поля? Якого підсоння і якої країни може він бути патріо­ том? Вони всі йому далекі або близькі, як тому Блокові в «Скитах», які люблять всі країни і народи, щоб з над­ мірної любови задушити їх у своїх «тяжолих, мєдних» лапах... «Росія — повстала з мішанини народів, що довго були войовниками й кочовниками, і не зовсім ще забули таборове життя». Столиця Росії — це «не була столиця народу, а штаб армії». Країни не було, був володар, «одне

світу».9 Як ці номади могли допустити любов до того краю, до «архіпелагу осель», коли вона утрудняла оте «викорінення»?

Кочовник знає одне лиш прив'язання — не до землі, лише до свого володаря, до його організації. Коли він хоче зібрати в уяві в одно свій улус, в його думці встає лиш хан і той апарат, яким він тримає в руці підбиті народи. Його лиш він любить, та ще — «поезію» руїни і ґвалту, лет в нові простори... Це ж хани замість спільного патріотизму, накинули на підбиті народи величезну сітку «ям» (поштових станцій) від Києва до Каракорума, з зало­ гами й з «ямщиками», з «колокольчиками» (дзвіночками), з їх безумним летом. Ось що в'язало до купи татарський

8Передрук у ЛНВ, ч. 7-8, 1926.

9Магяиії де СиЯіпе "Кшзіапсііт 7. 1839".

улус, не спільна мова, не культура, не природа, не земля, не садки. «Яма» — «ямщик» — це символи імперії ЧінґізХана, Миколи 1-го (з «фельд'єгерями») і Сталіна («партійні мандати» і «командіровки»). Не дурно ще Гоголеві ввижа­ лися — як символ Росії — безмежні простори і «завіяні метелицею п о ш т о в і с т а н ц і ї», не дурно Росія в його уяві «розліталася» як щось жодною ідеєю не зв'язане так, що її не можна було «зібрати в одну цілість»; що — як спомин «лишалися в голові т і л ь к и с т а н ц і ї та шинки» — оті накинуті згори аркани, які в'язали всі улуси хана в одну цілість, коли не було зв'язків внутрішніх — мови й патріотизму;10 не дурно символом Росії була для нього «Тройка».

Чи не був продовженням цієї «тройки», цих перегонів, отой цілий комунізм? Отой самий «колокольчик» — «Одно­ звучно звєніт калакольчік і дорога пилітся слєгка», «Гайда, тройка», «Ямщік ліхой», ціле оте — від татарських часів культивоване в літературі російській і в політиці упоєння циганською поезією, з носталгією просторів, з «ухарством» диких монгольських рейдів, щоб там, де ступить нога кочовника — не росла трава?

І коли ви читаєте напр. опис дійсно татарського рейду на сучасну нам Україну такого Бражньова, то навіть не національна ненависть прозирає звідти до тих «вишневих садків» господарного гречкосія (так дорогих Хвильовому), а просто злоба розбишаки-кочовника до продуцента, яким він сам ніколи не потрапить бути.

Злоба північного варвара до сліпучого сонця і плодючої землі Богом благословенної країни, якої єдине в його очах призначення — стати здобиччю номада, хвилевим пристанком для дальшого чвалу («Україна — пляцдарм сві­ т о в о ї революції»).

Чи ж не бринить цей мотив у російській поезії і пись­ менстві, у Пушкіна («богатство» і «необозрімиє поля» Кочубея), у Ол. Толстого («край, ґдє всьо абільєм дишет» — і Де багато можна заграбувати), в Успенського і в інших?

10 М. Гоголь «Вьібранньїе места из переписки с друзьями». Изд. «Ниви», пол. собр. соч., т. VII.

«Туда, туда несусь я всєй душой» — на Україну неслися Толстиї, Ґорькі, а перед ними «байстрюки Єкатерини», що на ній «сараною сіли», а за ними — Муравйови, Скрип­ ники. А партія, на яку молився Хвильовий — «потихеньку та полегеньку перетворювалася на звичайного собі «собірателя землі руської» («Вальдшнепи») — і не руської... Як тут було не зродитися сумнівам?

Ці «собірателі» — перекреслили його природу, його традиції, його романтику, перекреслили його поняття про життя, світ, жінку. її він собі уявляв не так як наслідники Чінґіз-Хана: «стискати в обіймах доньок і жінок» ворогів...

Хто читав Гоголя, той знає, що на це дозволяв кодекс звичаїв українського підсоння, але — не ґвалтом проти волі. Хвильовий любить (як пише) «ніжних женщин», — не «дєвіц-кавалєрістів» і «батольйонерок», не «вампів». Коли ці останні задовго гасали йому на спині, філософ Хома, досить нечемно скидав їх у траву. Північного садизму не визнавав Хвильовий ні в політиці, ні в любові, але й не знижуючи еротики до полового апетиту, до «склянки води». Не зносив «парикмахерської пошлости» у ставленні до жінки.

Коли його ідеал є Горпина, він її зве Б'янкою, «бо це прізвище романтичне» («Сентиментальна історія»), як Гамсун, що зве свою любов видуманим ім'ям Іляялі («Голод»). Б'янка або Марія, та «радісна Марія» (в «Слові»), яка «кла­ де на моє чоло свої духмяні кучеряшки», яка «пахне як юність, як безмежні дороги у прекрасний, невідомий край», яка проганяє йому думки «про осінь». Він не зносив ні північної розпаношености, ні аскези.

Цієї аскези жадала від нього північ — і в письменстві, і в приватному житті, і в політиці. Як для отця Матвея — злого духа Гоголя — все живе в авторі «Вечорів» — було від чорта, було «поганською красою», було чортівськими розкошами, тим, чого треба було виректися, коли хто хо­ тів іти за московським Христом, — так і для більшовиць­ ких Матюх — ціла різнообіжність таланту Хвильового, цілий його розмах — було щось від «буржуазного» люци­ пера, чого треба виректися, щоб іти за червоним Месією. Але де міг в собі знайти аскезу той, хто виріс під полуд-

левою спекою своєї гарячокровної й дитинної країни? Зачорне було там небо і заяскраві зорі, яких не знала ту­ манна Гіперборея. Під його підсонням могли родитися не протопопи Авакуми, а Магомети, фанатики, але на свій спосіб.

«Московська сила, фатальна, жорстока» — ставляла свої домагання. Бути вічно на коні, дивитися на сльози своїх близьких, помагати наїзникам забирати те, що їм не на­ лежало; задушити в собі все, що допомагало його землі ставляти опір номадові — кріпкість зв'язків національних (патріотизм, прив'язування до свого, любов до землі), чи родинних (мати, Марія), всі органічні зв'язки старого тра­ диціями й культурою народу, не допустити до жодної своєї синтези. Синтеза була лиш одна — послух, послух док­ трині, яка — ще не знати — чи була доктриною «загірної комуни», чи — Івана Каліти...

Так зачався у нього перелом, який переходив свого часу й Куліш, коли кидав свої кепсько віршовані, але блискучі змістом памфлети в лице «обманщиці» Москві; перелом, який переходив Гоголь, коли питався в листах до приятеля

— «кому і чому ми жертвуємо усім»? Він перейшов до сатири на новий «центр всесоюзного міщанства» (філістерства) — на витворений тим центром — побут, духовну творчість, ідеали. Став опозиціоністом, бо люди його типу «не можуть бути не опозиціоністами. Бо дії вони приймали крізь призму свойого романтичного уявлення про світ» («Вальдшнепи»).

Цілий новий побут з'явився йому зненацька як одна безнадійна — «пошлость», він задихався в «сірій, нудній і роздериротазівотній казьонщині» новодекретованого раю. Його ентузіястично-одностороннє «Я» — розкололося. А червоним прокураторам відповідав: «Коли ти революціо­ нер, ти не раз розколеш своє «Я». Коли ж ти обиватель (філістер) і с л у ж и ш... у якомусь департаменті, то хоч ти об'єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб'єктивно — ти гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакійовичем чи Держимордою. Тут маєш вибір»!11 Така була ділема серед того «нового» по-

"А. Лейтес і М. Яшек «Десять років української літератури», т. 2. Харків, ДВУ, 1930, стор. 211.

буту — бути катом — або катованим. Для ідейного, не вимушеного ентузіязму, яким горів 24-літній Хвильовий не лишилося місця. Заяскраво вставав йому нерозгаданий конфлікт перед очима — міжклясовий чи міжнаціональний? Бо коли Росія лишилася — як і сто літ тому — країною Акакійовичів і Держиморд, — то чи ж не є клясовий первень підрядний супроти первня національного? А коли так то «кому і чому» жертвував він, борючись нібито в ім'я клясової засади всіх трудівників, а в суті речі в ім'я на­ ступників Іванів і Василів та інших «собірателів» чужих земель?

Тоді не лише «червоний побут», а й партія стала перед ним в іншім світлі. «І рвати з нею не можна, — але і не рвати не можна. Він бачив, що «з розмаху (революційного) нічого не вийшло»: станув «на ідіотичнім роздоріжжі» («Вальдшнепи»), «ішов у нікуди, без мислі, з тупою пусто­ тою, з важкою вагою на своїх згорблених плечах» («Я — романтика»). Тимчасовим виходом з цього «нікуди» — як і для Гоголя — стала для нього сатира на новий побут, сатира на партійних Держиморд, сатира — злобна як Щедринівська і глибока — на всіх тих «сукиних синів», які «з'їли революцію», які видерли йому його ідеал з рук, сплюгавили його, і, заболочений, кинули під ноги банді експлуататорів звабливої ідеї.

Він відкидав і п о л і т и ч н і , і с о ц і я л ь н і («новий побут») скрижалі «всесоюзного міщанства» — в ім'я повноти людського «Я», як він це зформулював у своїм романтичнім маніфесті. Так само в ім'я цієї самої

було нічого для Росії нового. Партія — здійснювала лише заповіт покійного полковника Скалозуба (з «Горе от ума»), який хотів усім письмакам — дати «фельдфебеля в Вольтери», зформувати з них батальйони, щоб марширували де прикажуть. Отже і тут, як в області політично-соціяльній і побутовій, так і духовній творчості, підкреслював Хвильо­ вий момент індивідуальний — проти закону більшости і числа.

Ось як — під диктат з «центру» — зформулював зав-

дання радянської літератури противник Хвильового, про­ відник «просвітянства» С. Пилипенко: в літературі гаслом має бути — «масовізм». Що значить «масовізм»? Це зна­ чить, що «наші твори повинні бути масові, розраховані на широкі маси читачів, робітників і селян. Мають бути про­ сті без упростітельства, художні без жодних цяцьковань, писатися простою мовою без вульгаризації й примітивіза­ ції». Література — це «процес, де беруть участь цілі маси літературних сил від найвищих своєю кваліфікацією... до найнижчих, до художньої продукції робселькорів, учасників стінних газет і рукописних журналів. Вся ця літературна маса являється могутнім культурним чинником».12 Писати «просто» і доступно для неписьменної маси і — водночас

— по-мистецьки! Дати архитвір для «найнижчих», але — без примітивізації! — на цю геніяльну думку могли впасти лише ученики Л. Толстого (і деякі галицькі критики). Це ж Л. Толстого думки, що «більшість завше розуміла... те, що й ми уважаємо найвищим мистецтвом, як казку і на­ родну пісню». Це ж яснополянського мудреця думка, що «пісня баб (сільських) була правдивим мистецтвом», а «соната Бетговена була лиш невдалою спробою мистец­ тва»; що форма мистецтва «повинна бути така, яка була б доступна всім людям... простотою виразу».13

Борючись за свободу індивідуальности і максимум її творчої могутности — Хвильовий знову на своїм шляху стрінув т о г о с а м о г о в о р о г а : Москву з її «більшістю», всенівелюючу отару, як засаду не лише полі­ тичного, але й духовного життя, засаду, підтримувану на чужий приказ рідними Акакіями і Пилипенками. Вони хо­ тіли продукувати письменників серіями, як трактори. «Пись­ менники протестують проти права, яке собі застерігає ре­ волюція, розпоряджати їх творчою снагою? Вони гадають, Що письменство це справа приватна! Отже ні, воно завше було клясовою справою, колективною... Дурні або неуки є ті, що не розуміють того».14 З капралями від літератури стрінувся недавно один письменник Заходу, і вони вирвали

12«Плужанин», ч. 4-5, 1926.

13Л. Толстой «Что такое искусство».

14«Известия», 13. VI. 1931, ст. М. Ґорького.

в нього такі слова: «Я людина Західньої Европи. Я гордий на свою індивідуальність і гордий на свій інтелект... д Л я мене російське обожання маси як єдиного матеріялу дЛ я мистецької творчости є атавістична балаканина, витвір пересічности, яка з заздрости до генія, кидається на лоно голоти».15 З таким самим запалом проти «масовізму» вис­ тупив і Хвильовий. Коли йому закинули, що описує виїм­ кових героїв і виїмкові переживання, він цинічно відповів: «А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами»? («Синій листопад») (Як побачимо, цього йому — завше дріб'язково мстива — «сволоч» не подарувала). Він був проти того, щоб будувати літера­ турне відродження країни «на аморфній масі», на «безгра­ мотних», на «графоманах», рівнятися на некультурну масу. Черговим завданням є створити «ударну ідеологічну гру­ пу». Його «ставка — на якість», не на кількість. Бо «кожна кляса, в тому числі пролетарська, творить своє мистецтво через свою більш менш талановиту молодь і н і я к не

вс і м з а г а л о м».16

Авзорів — шукати у великій літературі окциденту. На неї «взяти курс», і «у всякім разі не на московську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської літерату­ ри... українська література мусить якомога швидше тікати». Бо російська література віками зморою тяжила над нашою психікою, привчаючи її «до рабського наслідування». Але коли «ми беремо курс на західньоевропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось но­ вого заднього воза, а з метою освіжити його від задуш­ ливої атмосфери назадництва», щоб навчитися «горіти надзвичайним світлом».17 На ці мрії — червоний «депар­ тамент літературних дєл» відповів недвозначним ветом, і приказом — навернутися на «масовізм»... — спримітивізуватися й спростачитися.

«Масовізм», який душив його мільйоновоголовою змо­ рою однакових Акакієвичів — в новім побуті, — а в полі­ тиці — десятками тисячів нових «собірателів» чужої землі;

15Ь. О'РІаЬегіу «Ій£ел йЬег Яіш/ал</», Вегііп, стор. 220 і 225.

16М. Хвильовий «Думки проти течії». «Апологети писаризму».

17М. Хвильовий, там же.

який густою пеленою трійливих газів лягав на його «голубу Савою»; який вкладав йому в руки револьвер, щоб убити свою матір, щоб засіяти пожовклим листям його «вишне­ вих садків» — його «безмежні дороги у прекрасний неві­ домий край», — цей самий «масовізм» поклав свою тяжку лапу на найцінніше в людині, на що є гордий кожний європеєць — на його творчу індивідуальність і творчий ін­ телект. Як міг він не збунтуватися проти того? Як міг він не пригадати затуманілим землякам своїм, що на вершини людської творчости, куди ведуть круті й небезпечні стежки, не йдеться роями і сотнями, лише одинцем, не демокра­ тично, лише аристократично? Як він міг не пригадати рід­ ним «масовикам», що культурною стає нація не масовою муштрою, а добором, культивованням сильніших і здіб­ ніших?

В наївній (такій малоросійській!) вірі в гасла інтерна­ ціоналізму, прагнув він внести до прийнятої віри — деякі свої, «місцеві» звичаї. Але Москва жартів не знала — пи­ тання сугубої чи трегубої алілуї — було грізним питанням життя і смерти. І — збентежений — питався він себе: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Укра­ їну»? Подібно, як А. Лісовий — «Хіба, щоб жилось краще, нам, селам треба вмерти»? Вони готові були до кривавих жертв на вівтарі революції, але чи ж думали, що — для задокументування льояльности — мусять насамперед зап­ хати ніж у груди власної країни, або — як казав АнтоненкоДавидович — «стріляти в позавчорашнього самого себе»?

Такі питання привели Хвильового — спершу до не дуже рішучого — розриву з червоним Ісламом. Він став в опо­ зицію до червоного побуту (з Держимордами), до черво­ ного Олімпу (з «собірателями земель»), до червоної ду­ ховної творчости (з «масовізмом» і з «Скалозубами»). Але Це було лиш — «проти». В чім було його — «за»?

Було і «за» — баламутне, але пересякнуте непохитною волею виявитися назверх. Це був «азіятський ренесанс» — «епоха європейського відродження плюс незрівняне бадьоре й радісне греко-римське мистецтво». Це був ренесанс — підо впливом комунізму — азійських народів і — України в першу чергу. Бо «лише пролетаріят утворить і відповідні

умови до в і д р о д ж е н н я м о л о д и х н а ц і й»». Вже оце підкреслене гасло звучало некомуністично. А ще

таріят — це місто. Він любив місто, але — не чуже. На Україні — «місто — велике, але не величне, забуло своє слобожанське народження» («Редактор Карк»), відірвалося від свого ґрунту, до якого мусить повернути, щоб взяти провід нації, яка рветься до нового життя, бо в селянській клясі («просвітянщина»!) — зневірився. «Я... кохаю город не т а к , як і н ш і , тому що город — це Сервантес Сааведра-Мігуель де, тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжірських піратів» («Слово») — тому, що розуміє місто не як його колеги — як твір сатани, від якого тікати треба, тому що лише в місті родяться Сервантеси і інші генії духа; лиш воно є осередком політичної могутности («Лепанто») і великих світовоісторичних почи­ нів (Африка і взагалі заморські колонії Европи). Здобути це місто для нації, а тоді, під проводом нової (міської) кляси: поперше — «ошарашити» «по башкє» російського міщанина; подруге — українізація «в результаті непере­ можної волі 30-мільйонової нації», щоб (пролетаріят чи нація?) могли «виконати свою історичну місію», щоб зачати «горіти надзвичайним світлом»; потрете — «коли цього не розуміє російський міщанин (цебто партія, бож більшовиць­ ка Москва, — «центр всесоюзного міщанства» — Д. Д.), то наше бойове завдання... допомогти йому», його «на­ решті переконати... що все одно йому прийдеться передати «бразди правлєнія» у більш певні руки, що «все одно він скоро... примушений буде капітулювати».18

То вже було трохи виразніше. В тім бриніли нотки не інтернаціональної, лише — національної революції, «від­ родження молодих націй». Це був бунт. Він і тепер за «червоне», але «під червоним ми розуміємо ніщо інше, як с и м в о л б о р о т ь б и » . Романтик застерігається, що в альґебричну формулу «боротьби», він вложить с в і й

18 М. Хвильовий «Апологети писаризму».

конкретний зміст, не той, «дозволений цензурою»: «у свій час національні війни були революційним, червоним з'явищем в історії»19 — та й тепер є в Азії, алеж «ми» пере­ ходимо «азіятський ренесанс, отже... На питання, чи це є месіянство, відповідає гордо, що так. Правда, не месіянство «гопаківсько-шароварницької неньки», але й не «де­ рев'яної калузької матушки». Його «майбутній Аттіла» «по­ вісить на гілляці» не лише Мазепу, але — й Петра («Санаторійна зона»). Йому ще ввижаються «дикі замріяні степи, де гасає тривога і невідомість», йому вчувається «далекий тупіт фантастичних коней» («Заулок»).20 Про я к у рево­ люцію мріє цей фантаст? Про пролетарську? — Алеж її вже «з'їли сукини сини». Алеж він хоче «ошарашити по башкє» радянського міщанина! Про жовто-блакитну? Він застерігається проти цього, але — є різні жовто-блакитні, є оті «шараварники» («просвітяне»), але є й ті «справжні версальці», як ті черниці, що їх вів на розстріл («Я — романтика») його аііег е§о, з яких «жодна не промовила жодного слова», які «були щирі фанатички»... Хто знає, що думає людина з «розколотим «Я», людина, подібна до його «фантастичної країни, що в розльоті... раптом зупи­ нилася над безумною кручею й задумалась»?

Неясне месіянство — азіятсько-европейське, перськогрецьке, союз з «центром всесоюзного міщанства» — і боротьба з ним, пролетаріят — а водночас «відродження молодої н а ц і ї», «по башкє» тим, з ким ідеться в однім ряді, — все це було поплутане й неясне. Але все ж була в

сміливішу і безмежно ширшу від тих відповідей, які нама­ галися дати «просвітяне», з якими боровся. Ця відповідь була в однім слові — Е в р о п а/ •-.

Хвильовий від часу, як зачав писати, зраджував потяг До тої вимріяної й далекої Европи, до Еспанії, яка була його «весняною думкою». Чому якраз Еспанія? Чи не тому,

«Думки проти течії».

Передруковано у ЛНВ, ч. XII, 1925.

що рідне бачив у ній, з її такими Сірковатими Дон-Кіхо- тами і такими Диканськими Санчо-Панчо? Чи може любив у ній ту свійську, — не московську — «фанатичну віру» яку мав у собі? А може в ній бачив другу Україну, яка (за Наполеона) — не так як його Україна — зуміла дати відсіч Півночі? Чи ж не тої самої сили гострої, сильної й барвистої, в противенство до нудної, хоч і велетенської, огидної йому сили Москви, — не шукав Гоголь в італійсь­ кій Кампанії, в другій своїй вітчизні? Еспанія — найбільша світська, й Італія — найбільша духовна потуги середньо­ віччя — якраз вони, мов магнет, притягали обидві оті українські «розколоті» душі: одну, що їй мерехтіли «в бо­ рах тіні середньовічних лицарів» («Слово») — залізних пос­ татей, не знаючих ваги, і другу — що мріяла про «залізну силу ентузіязму» тих самих віків (Гоголь — «О средних веках»)... Для одного середньовіччя було — « в е с н я н о ю думкою», для другого — «прекрасною м о л о д і с т ю». Для обох — чимсь безжурним, світлим, одчайдушним і свобідним — усім, чому такою протилежністю була мос­ ковська Північ. В обох сидів Тарас Бульба, але не Стєнька Разін, скорше такий Уленшпіґель з архитвору де Костера, з рубенсівсько-рембрандтівської епопеї флямандського на­ роду, для якого сміх не був гріх, який не знав аскези і безумно кохав життя. Жан Кассу звіряється: «Люблю Еспанію, бо вона продукує маніяків. Вона — резервуар при­ страсних індивідуальностей»...21 За те любив її й Хвильо­ вий, але й як символ Европи взагалі. Він нарікав, що «нема в нас північної жорстокости», в тім бачив корінь трагедії своєї країни. Тут був він рупором своїх сучасників, з яких одні (Гадзінський) нарікали, що нема в нас «волі криці», другі (Коряк), що ми «адогматичні», що нема в нас власного «хочу» (Головко) і т. п. Власне все те, що бра­ кувало його землякам, бачив Хвильовий в Европі, в євро­ пейській людині, щось, що — як рівновартне — можна було би протиставити (замість нікчемного «просвітянства»)

— отій «північній жорстокості», отій «московській силі — великій, велетенській, фатальній»...

21 «ІЧСШУЄНЄЗ Ьіиегаігеї», 14. V. 1932.

Яку ж Европу? Яку хочете: «минулу, сучасну, буржу­ азну, пролетарську, вічну, мінливу», Европу як «ідеал гро­ мадської людини», однакову протягом віків, що є «влас­ ністю всіх кляс». Европа — це «європейський інтелігент», це «знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що пока­ зав нам Грандіозну цивілізацію і відкрив безмежні перспек­ тиви. Це — доктор Фавст, коли розуміти його як допит­ ливий людський дух», а «його соціяльний сенс у його ши­ рокій та глибокій активності»... Оце й було те, що він звав «психологічною Европою». Це було те, що бачив в Европі (хоч, правда, в її минулім) Достоєвський — «пристрасну віру в свій героїчний вчинок, в свою правду, в свою бо­ ротьбу». Ту пристрасну віру прагнув Хвильовий застрикнути нашій «адогматичності» і галушковій хитливості. Цим «фавстизмом» думав забити в нас «дрібно-буржуазний скеп­ сис», привернути землякам «загублену в віках фанатичну віру в прекрасне далеке майбутнє».22

Він твердить, що «історію робить не тільки економіка, але й живі люди»... Культові «масовізму» й ідеальних ре­ цепт на спасіння людськости й краю — протиставляє він смілим жестом — к у л ь т л ю д и н и , коли хочете культ ніцшівської надлюдини (він зве її «генієм»), яка ви­ дається надлюдиною не тому, що є завелика, а тому що «люди», що її оточують — є пігмеї. Він цитує Плеханова:

гічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися». А «коли

— кінчить він несподівано — наші погляди в цьому ви­ падку зійдуться зі сподіванками нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємося»...23 Давніше його душила ота «московська сила». Тепер на ту «велетенську силу» — знайшов він про­ тиотруту — «страшну силу» фавстівської європейської лю­ дини... До цієї людини підносив очі змучений Куліш, коли картаючи земляків, протиставляв їм Европу «князя Бісмар- Ка і Льойолі», провідника «культуркампфу» проти като-

«Думки проти течії». «Апологети писаризму».

Там же.

лицької церкви й основника Ордену єзуїтів нараз, — ту саму «психологічну Европу», незалежну від доби й кляси. Хвильовий казав глядіти на Европу своїм «просвітянам», щоб навчилися в неї найважливішої речі — «д є р з а н і я» (зухвалої відваги). Гоголь любив за те Захід, що він «не знає меж своїм стремлінням», що ця прикмета є якраз «основанієм тєх д є р з к і х, сільних страстєй, которимі ісполнєни європєйци».24 Наша нація терпить на культурне епігонство, «без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки... мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях роз­ витку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — д є р- з а т ь!».25 Як це робиться, покаже йому лише доктор Фавст, Европа (хоч би так само думали й фашисти з Шпенґлером), де «так пристрасно вірять в свою правду...» Ті свої думки спеціяльно у «Вальдшнепах», переніс Хвильовий із круга культурних ідей в круг ідей політичних.

Це було вже максимум того, що він міг сказати. Це була остання точка над і; був удар молотка, що трафляє цвях просто в голівку. Цим рішучо порвав не лише з партією, не лише з Москвою, але й з Малоросією, з «просвітянщиною». Як багато його попередників, спершу він думав упхати свою країну, «рідні» елементи в рамки чужої синтези, дати їм чужу корону. Під крилами тої синтези — розцвітатимуть і свої цінності — свої «вишневі садки», — в яких вродився Шевченко, «як геніяльний Леонтович в бур'я­ нах мого степового краю» («Слово»); свої Марії, свої, що бродять в борах, «середньовічні лицарі», з яких потім пов­ стане надзвичайний «азіятський ренесанс». Але дійсність заглузувала з його химер. Показала, що є одна дилема, або приймеш чужу — вона стопче твої сади, зашле Шев­ ченка, розстріляє Марію й Леонтовича, «лицарям» припе­ чатає тавро бандитизму, з народу — зробить плем'я фела­ хів, мешканців улусу великого хана, оспалих, лінивих, по­ кірних гоголівських Пацюків. Отоді власне зробив своє

24Н. Гоголь «О движении народов в конце V века».

25«Думки проти течії».

відкриття — що перед заливом номадської Півночі — вря­ тує його «голубу Савою» — лише, коли вона віднайде в жилах запозичену в Европі «страшну силу» міцної індивідуальности, яка — здвигне незломну гать отій «силі вели­ кій, величезній, фатальній». В які б шати приманливих ідеологій ми б не вбиралися, нічого вони нам не поможуть, коли теперішня людина вкладатиме в них свій убогий зміст. Це було розпачливе 8. О. 5. — його країни. В противність до своїх земляків, він висував постулят творчої меншости, якости характеру, постулят с в о є ї власної національної ідеї (все одно, яка кляса ту ідею мала засту­ пити), щоб не бігти за возом переможця-тріюмфатора.

В цій точці Хвильовий зачерпнув спліт проблем, важ­ ливих не тільки для своєї вітчизни, але й взагалі для Европи. Для пильного обсерватора радянської Росії більшовики були «подібні до людей, які стало стоять підо впливом якогось дурману; а цей дурман був жадоба крови, заво­ йовницький шал величезної орди, яка, співаючи, гукаючи, танцюючи і заводячи, прийшла з пустині» — щоб знищити осілі народи. Прийшла з своєю «звабливою філософією, яка хоче змусити нас покласти зброю і без боротьби дати себе поконати», коли люди Заходу обернуться в «розпе­ щених, розм'яклих джиґунів».26 Що було перспективою для Европи ще недавно, стало фактом для вітчизни Хвильо­ вого. Звідци його удар на сполох. Ще ширше у няв цей самий конфлікт знаний еспанець Ортеґа і Ґассе,27 який виказує, що ціла цивілізація осілих народів білої раси не повстала механічно, лише «завдяки геніяльним зусиллям видатних людей». Чи ця цивілізація утримається, «зале­ жить від певних рідких чеснот людини, яких найменший брак дуже хутко захитає чудовою будівлею...» Ця пригадка була слушною й для будови «козацької країни», яку — в іншім вигляді — хотів реставрувати Хвильовий: «історію творять люди», не програми, ні «еволюція», люди «рідких чеснот». Ось на що клав натиск Хвильовий, звертаючись До земляків, допроваджуючи очевидно до пасії хмару кар'є-

26Ь. О' РІаЬегІу »Ьй^еп ііЬег Киміагиі».

27Лове Ог(е£а у Саззеї «Аи/шп<1 </. Маме» , розд. II.