М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

до себе найближчих своїх друзів: М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, І. Дніпровського, М. Иогансена, І. Сенченка. Можливо, був ще хтось. За розповіддю М. Куліща> що її переказала нам його дружина Антоніна Іллівна Куліщ у своїх «Спогадах про М. Куліша»3, довідуємось, що «Хви­ льовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав збуджений, піднесений і вдавано-веселий. Нікому це не здалося підо­ зрілим. Арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуюче. І чи не найсильніше на Хвильового». Далі я опираюся на розповідь Г. Епіка, як вона залишилась у моїй пам'яті. Гуторили. Пили чай. Хвильовий узяв гітару й почав наспі­ вувати, чи точніше — мелодеклямувати «Бєси» Пушкіна.

Хоть убей, следа не видно; Сбились мьі. Что делать нам? В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам.

І було в цій старомодній мелодеклямації щось трагічносучасне. Якесь темне безвихіддя, якась диявольська фаталь­ ність і прихований крик душі письменника: що робити? («Что делать нам?»). Запанувала дивна тиша. У дверях між кухнею й їдальнею, стояла сумно усміхнена дружина Хвильового — Юлія Григорівна. Хвильовий зупинився, кинув гітару, встав. Куліш, щоб розвіяти незручний настрій, мовив: — А тепер — по чарці нам!

Налили. Випили. Настрій кращав. Хвильовий розповів якусь анекдоту, натякнув щось про любов до життя. Ініціятиву перехопив Куліш. Зчинився загальний дружній гамір.

Мабуть, ніхто не звернув уваги, що в кутку, коло шафи з книжками, сидів Пом, улюблений пес Хвильового, його незрадливий друг на всіх полюваннях. Він, мабуть, довго сидів, розумними своїми очима спостерігав таке знайоме рухливе товариство і в момент найбільшого гамору й собі дружньо гавкнув. Не зло, а таким специфічно собачим голосом радости. Всі засміялись, а Хвильовий вмить під-

3 Микола Куліш „Твори". УВАН, Нью-Йорк, 1955, стор. 365-433.

хопився, підбіг до пса, вхопив його дружньо за вуха і мовив:

—Ех, Пом, і ти тут!? — Пом весело крутнувся, ніжно заскавучав, став на задні лапи й передніми обхопив свого господаря. Хвильовий усміхнувся, погладив пса по голові, розняв його лапи і мовив:

—Ну, годі! годі! Поїдем, поїдем.

Друзі жартували. Хвильовий, ніби збентежений, поя­ снив:

—Це так завжди перед полюванням, — і вийшов до своєї робочої кімнати. За кілька хвилин звідти почувся постріл. Гості стрепенулися.

—Ти, що, здурів?! — гукнув Куліш і кинувся до кімнати. Хвильовий сидів у кріслі за своїм робочим столом.

Голова — ледь похилена. З правої скроні струміла кров. Права рука — безсило опущена. На підлозі лежав револь­ вер. Це було його останнє слово.

— Лікаря! — гістерично крикнула Юлія Григорівна. Негайно викликали лікаря. Тут же попросили дружину

В. Ґжицького (медична сестра), щоб дала застрик для сти­ муляції серця. Приїхав лікар і... констатував смерть.

«Годі! Завісу!» Ріпііа 1а сотшеаіа! Замкнулась велика доба української літератури 20-их років. її фінал окроплено кров'ю найбільшого її організатора і творця.

ПОХОРОН

Треба було негайно повідомити ЦК КП(б)У. Присутні друзі тут же створили комісію для похорону М. Хвильо­ вого. Покійника лишили непорушно в кріслі. Нікого до його кімнати не пускали. Мабуть, найбільшу опанованість проявили наймолодші з гостей: Г. Епік та І. Сенченко. На робочому столі Хвильового вони знайшли й уважно пере­ читали два листи, писані рукою Хвильового. Один — до ЦК КП(б)У, а другий — до дружини й доньки (пасербиці). Авторові цих рядків Г. Епік в той вечір переповідав до­ кладно зміст цих листів. Довгі й несамовиті роки стерли багато деталів з тієї розповіді. У пам'яті залишилась лише загальна, але, можливо, і найважливіша її суть.

Листи були не заклеєні, тому їх легко можна було перечитати. Але, на жаль, не вистачило часу, щоб зробити копії. У коротенькому листі до дружини й доньки (пасер­ биці) він просив дарувати йому, що приніс їм більше страждання, ніж радостей. Доньку в листі, у звичайному для нього ліричному відступі, він називав «барвінковим цвітом». Лист до ЦК партії був довший і нагадував своїм стилем його памфлети. У вступній частині він намалював страшну, реальну картину стану сучасного села — голод і масове нищення селянства. Відповідальність за ці злочини він поклав на ЦК партії. Далі кинув гостре обвинувачення проводові партії в зраді ідей революції, в переродженні, в потуранні російському націоналізмові й нищенні елемен­ тарних культурних і господарчих прав українського наро­ ду. Арешт М. Ялового він оцінював як початок терору термідоріянців проти революційного покоління взагалі, а українських письменників зокрема. За великі ідеали рево­ люції 1917 року і за діяльність свого покоління він (Хви­ льовий) несе відповідальність. Тому протестує як проти народовбивчої політики на селі, так і проти репресій і терору, що їх спрямовано проти української інтелігенції. А як всі засоби протесту від нього відібрали, то він протестує останнім, що є в його розпорядженні — своїм життям.

За якусь годину явились аґенти ДПУ, закрили кімнату з тілом Хвильового, заборонили всім, навіть членам комісії похорону, заходити до неї. Звільнили кімнату через кілька годин, проробили потрібну їм ревізію бібліотеки й руко­ писних матеріялів Хвильового. Спакували і вивезли ввесь архів покійного.

Комісія для похорону, поповнившись представниками від Спілки письменників та інших організацій, дістала з відповідних органів розпорядження, щоб тіло Хвильового завтра, перед полуднем, відвезли до будинку Блакитного і після короткої громадської панахиди, завтра ж, 14 травня, о 1 годині дня, поховати на міському кладовищі. Перевезти тіло М. Хвильового з будинку «Слово» до будинку ім. Блакитного (Каплунівська, 4) доручили були Іванові Дні­ провському й Петрові Панчу. Пригадую, П.Й. Панч ужи­ вав заходів, щоб зробити маску Хвильового. Але хтось чи

200

щось стало на перешкоді й маски не зробили. Це дуже огірчило П. Панча. «Невже вони думають, що не дове­ деться ставити йому пам'ятника?» — з нотою досади казав він упівголоса до кількох літераторів, що на подвір'ї «Сло­ ва» вкладали труну на плятформу авта. З малим запізнен­ ням труну з тілом Хвильового привезли до будинку Бла­ китного і по 11 год. ранку виставили в малій передній залі.

Про останнє прощання з Хвильовим тогочасна преса не написала ні слова. Принаймні, переглядаючи тепер «Вісті» ВУЦВК і «Літературну газету», я не знайшов нічого, крім офіційно-урядових матеріялів похорону. Моя пам'ять зберегла таке: було дві промови: Іван Кириленко говорив від партійної організації спілки письменників, а Наум Ка­ люжний, здається, від спілки друкарів. Почесна варта три­ вала понад годину. Спогади про це розбігаються. Йосип Гірняк, у розмові зі мною, свідчив, що почесну варту нез­ мінно тримали Лесь Курбас і Павло Тичина. Це «терпіння» завдав їм нібито навмисне М. Куліш, щоб цим способам не допустити до труни духовних убивців Хвильового — Щупака, Кулика, Микитенка та інших їх поплентачів. Антоніна Куліш у згадуваних уже спогадах пише, що «почесну варту, яка змінялася що п'ять хвилин, несли всі найвидатніші письменники того часу» (цитовані спогади, стор. 418). Моя пам'ять зберігає подібний варіянт. Лесь Курбас і Павло Тичина дійсно були першою двійкою, що відкривала почесну варту. Перед моїми очима й досі стоїть різьблений образ: суворий, з закам'янілим скульптурним обличчям Лесь Курбас і мертво-бліда маска в пенсне тендітного Павла Тичини. І ще запам'яталось: не було на похороні В. Коряка, давнього побратима, а пізніше завзятого опонента покійного. Припускаю, що саме така смерть Хвильового була для нього тяжким ударом. Він не мав ні сили, ні відваги прийти і глянути навіть у мертві очі М. Хвильо­ вого.

Перед першою годиною по полудні труну винесли і поставили на спеціяльну плятформу авта. Публіки звідкись набралось повно. Вона не вміщалася ні в залі, ні в подвір'ї і заполонила геть ріг Каплунівської і Пушкінської вулиць. Авто поволі рухалось Пушкінською вулицею на міське

201

кладовище. За автом ішли: мати, сестри, дружина з донь­ кою і найближчі друзі з родинами: М. Куліш, Лесь Курбас, І. Дніпровський. За ними: М. Йогансен, П. Тичина, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський, В. Сосюра, Іван Сенченко, П. Панч і багато інших. Здається, грала оркестра, яку прислала спілка друкарів. Звучала якась жалобна ме­ лодія. Антоніна Куліш у своїх спогадах пише, що то був похоронний марш Шопена. Не знаю. До мене ця музика не доходила. Я тільки бачив силу народу, знайом[ обличчя письменників і труну з квітами. Бачив, що Майк Йогансен, цей плечистий, високий, з виглядом спортсмена поет, не соромлячись, відкрито плакав. Поруч ішов П. Тичина. Тут же зосереджений у собі твердим військовим кроком ступав О. Досвітній. Він міцно тримав під руку П. Тичину, який, здавалося, коли його не тримати, ось-ось спіткнеться й упаде. Мовчазне, аж пожовкле обличчя Тичини справляло враження сновиди. Він, здавалося, навколо нічого не бачив. Не помічав ніби, як схлипував, як текли сльози в його сусіди зліва Майка Йогансена, не чув, як плакали десь недалеко жінки. Він маніякально посувався в масі вперед і вдивлявся лише туди, де похитувалась труна з його дру­ гом, якому він присвятив один з найкращих своїх творів «Вітер з України».

На цвинтарі були дві промови. Від Оргкомітету спілки письменників України говорив Іван Микитенко, а від ближ­ чих друзів покійного — Петро Панч. Як Микитенко тут, так і Кириленко в будинку Блакитного, обидва вони ви­ словлювали офіційний погляд влади на самогубство Хви­ льового. Вони натякували дещо з його заслуг, а докладно пригадали всі його помилки і провини. Не забули сказати, що в свій час «Хвильовий проповідував український націо­ налізм, зафарблений троцькізмом» (І. Кириленко); що він, замість того, щоб остаточно виправити свої помилки, не повертається до партії, втрачає мужність, заходить в глу­ хий кут індивідуалізму, з якого вирішує знайти «вихід у небуття». Це вчинок безглуздий, «який не має нічого спіль­ ного з званням члена комуністичної партії» (І. Микитенко).4

Лише промова П. Панча прозвучала людяніше, а міс-

4 Цитати обидвох промовців узято з «Літературної газети», ч. 10, 27 травня 1933.

цями навіть щиро. Він говорив тяжко, ледве видушував з себе слова, видно, говорив не те, що хотів сказати, слова вискакували коряві, намагався хоч будь-як увійти в офіцій­ ний тон, проте не лаяв, не засуджував, а ствердив: «Талант Хвильового незвичайний. Ми, радянські письменники дру­ гого призову, майже всі вийшли у далеку незнану літера­ турну путь під знаком невгамовного, запального і роман­ тичного Хвильового». І ще додав, що своїм пострілом Хвильовий «зробив пробоїну не тільки в скроні, але й у наших лавах. Зроблено пробоїну таку, якої сьогодні закри­ ти комусь одному не під силу». І хоч ці задушевні слова були приглушені оптимістичними деклямаціями Кириленка, Микитенка, а ще десь збоку, спеціяльного емісара Москви А. Безименського,5 проте поховали Хвильового все ж таки як радянського письменника. Але проминув якийсь місяць часу, як ситуація різко змінилася. У ЦК партії прочитали, мабуть, уважно, адресований їм передсмертний лист Хви­ льового і збагнули, що тут була не «втрата мужности», не «брак революційного гарту», не «інтелігентська розмагніче­ ність», не «остання помилка», а останній свідомий удар проти партії та її політики. Тому самогубство Хвильового було відразу скваліфіковано як акт «демонстративно-воро­ жий» і вся діяльність його засуджена як націоналістична. Хвильовий стає синонімом «ворога народу». Всі його твори вилучають з бібліотек, вони потрапляють на поліційний індекс, а саме ім'я Хвильового зникає з офіційної історії української літератури. Більше того: майже всіх його одно­ думців, ба й просто сучасників, арештовують і знищують в концентраційних таборах смерти. Красномовно промовля­ ють про це такі, за нашими, може, й не зовсім повними підрахунками числа: з 260 активно діючих на 1930 рік українських письменників було арештовано, розстріляно й вислано в концентраційні табори 228. Такий апокаліптичний балянс розправи Сталіна та його агентів над українсь­ кою літературою 20-их років, що під проводом і гаслами Хвильового хотіла вийти на свій власний, незалежний від Москви, творчий шлях розвитку.

Григорій Костюк

5 Безименський «Ще запекліше боротися з впливами класового во­ рога». «Літературна газета», ч. 10. 27 травня 1933.

ОСТАННІЙ ТВІР МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО1

1933 рік. Травень. «Цвіте червона Україна!» — деклямують поети. Цвіте... Люди лазять на дерева, обривають цвіт, їдять і... умирають під деревами... Але це дрібниця. На Україні — «щасливе, радісне, заможне життя». «Жити стало краще, жити стало веселіше». Так сказав сам «наймудріший» — Сталін. Так само говорить Постишев, щойно висвячений у Москві на «вождя українського народу». Щождо цих опухлих і конаючих на вулицях, то це все «куркулі», «саботажники». Вони позакопували свій хліб у землю, щоб не дати його більшовикам для успішного ви­ конання п'ятирічок. Тепер самі демонстративно вмирають на вулицях з метою контрреволюційної агітації. Взагалі — все було б чудово, аби не так багато «ворогів народу». В тюрмах не можна зачинити дверей — так тісно набито в камерах. Щогодини виносять з камер мертвих, але їхні місця вже заповнюють нові в'язні. В підвалах ДПУ щоночі стріляють без суду. Петлюрівці... Готували повстання, щоб відірвати Україну від братньої Москви. «Вище більшо­ вицьку пильність!...»

1 Нарис Василя Гришка, що вперше був опублікований в журналі «Український засів», ч. 1, Харків, 1942 р. — це спроба засобами мистець­ кого узагальнення й психологічної типізації відтворити передостанні дні життя Хвильового та збагнути причину його трагічного кінця. Істориколітературна вартість цього документу поперше, в тому, що це єдина річ, яку написано ще в Україні порівняно на свіжу пам'ять (весна 1942 року); подруге, що автор її належав до тієї харківської літературної молоді, яка саме в ті тяжкі для Хвильового роки творчо утверджувалась і дуже вникливо приглядалась до подій на літературному фронті; потрете, автор знав добу, добре знав політичне й літературне підсоння весни 1933 року, й тому в правдивих образах змалював драматичну ситуацію 13 травня 1933 року.

Текст узято з авторового передруку нарису в «Українських вістях».

Харків. «Квітуча столиця квітучої України». Кипить, вирує життя. Особливо на базарах і біля крамниць. Все місто стоїть у чергах по хліб. А поруч ще більші юрби прибулих із сіл. Простягають руки, хоч знають наперед, що ніхто нічого не дасть. Вмирають перед очима байдужих людей. Цим тепер нікого не здивуєш. Кожний день на кожній вулиці доводиться переступати трупи. Дякувати Постишеву, що розпорядився очистити вулиці від цього «бруду». Вантажні авта їздять по місту, підбирають трупи, обливають карбовкою і вивозять на звалища за місто...

Але це все дрібниці. Послухайте нову пісеньку з кінофіль­ му, «Веселі ребята»: «І той, хто з піснею весело крокує, той ніколи і ніде не пропаде»...

В будинку літератури ім. Блакитного — конференція українських письменників. Виступає Постишев. Новоспечений «вождь українського народу» привіз із Москви останні директиви щодо української культури. І ось чуйний мос­ ковський більшовицький пес водить носом у всі боки й вигукує: «Націоналізмом тхне!» Хоч він і не знає українсь­ кої мови, і українських письменників ніколи не читав, але московське «нутро» йому підказує, що українські письмен­ ники — це все «націоналісти». В українській літературі, так само, як і в сільському господарстві та промисловості України, діють вороги, саботажники. Чому у віршах, і в повістях так мало «пафосу»? Де «герой нашого часу», ве­ селий «парень», ударник-комсомолець? Знову в творах з'я­ вилась тінь матері-вдовиці, тобто України. Ясно, це все залишки «контрреволюційного націоналізму», «хвильовизму». Треба «викорчувати з корінням український націона­ лізм на культурному фронті!»...

В залі, геть у кутку, непомітна серед різноманітної пу­ бліки, сидить маленька, скромна людина в сірому буден­ ному одязі. Це й є той, кого мають на увазі всі промовці, Що в своїх виступах говорять про «хвильовизм», як «укра­ їнський націоналізм на культурному фронті». Це — Микола Хвильовий. Це він у часи, коли це ще було можливим, гаряче обстоював відмінність української культури, її виз­ волення від згубних московських впливів і орієнтував її на Західню Европу. Це він у своїх книгах «Камо грядеши»,

«Думки проти течії», і в романі «Вальдшнепи» підняв хви­ люючі проблеми, буття молодої української літератури і створив систему поглядів української «молодої молоді» — «хвильовизм». Тепер усі його твори суворо заборонені, а сам письменник перебуває під постійним наглядом ДПУ. Але він не здається. Будучи змушеним заявити в пресі про свою відданість партії більшовиків, він уже кілька років не пише жодного твору. Це багатомовне мовчання зрозуміле для всіх. Навколо імени Хвильового уже протягом років створилась атмосфера чарівливої таємничости. Сам пись­ менник став поетичним образом для маси його прихиль­ ників. А його прихильники — вся українська молодь...

Постишев вимагає від письменників «перебудови». Ви­ мога поставлена як дилема: або — або. Поважність цієї вимоги якнайкрасномовніше підкреслює величезна насиче­ ність залі людьми в формі ДПУ. Вони охороняють «вож­ дя» і пильно розглядають кожного письменника. Адже це все люди ненадійні і ще хто зна, чи не терористи... І от під гіпнотичним поглядом їхніх очей — один за одним вихо­ дять на трибуну письменники. Кожен з них починає і кінчає свою промову вигуками на честь обох «вождів». Зміст усіх промов один: запевнення в своїй вірності «партії й урядові». Письменники викликають один одного на «соцзмагання» і зобов'язуються написати твори про «героя нашого часу». Ось письменник Григорій Епік викликає на соцзмагання Хвильового... В Хвильового на вустах ледве стримувана усмішка... Але погляди всіх звернені на нього. І він, трохи збентежений, приймає з місця виклик... Конференція про­ довжується далі... Нудно... І він встає і непомітно зникає з залі...

Він іде задуманий, шумливими вулицями завинутого в вечірній серпанок Харкова. Спостережлива увага письмен­ ника занотовує один за одним клаптики життя великого міста... Ось — яскравим блиском вабить очі розкішна ві­ трина «Торгсіну». За склом вітрини ледве вміщуються най­ різноманітніші харчові вироби. Все за золото. Пишні від­ годовані спекулянти юрбляться біля входу до крамниці. А біля вітрини лежить, розпластавшись на тротуарі, жахли­ вий опухлий мрець — молодий селянський парубок. Тільки

206

б простягнути руку, розбити скло — і був би рятунок від голодної смерти... Прохожі ні трохи не збентежені такою картиною, мовчки минають труп. Що тут дивного? Пись­ менник зупиняється над трупом. У ньому прокидається якась незрозуміла злість. Чому ці люди вмирають, а не розбивають «Торгсінів»? Невже це той самий народ, історія якого сповнена вщерть бурями героїчних повстань?.. Він іде далі. За ним біжить обідране хлопча з простягненою рукою: «Дайте!.. Дайте»!.. Коли хлопча дістає милостиню, до «доброго дяді» підбігає ще цілий гурт безпритульної, голодної, брудної дітвори. «Дайте!., дайте!., дайте!..» — лине з усіх боків. Письменник завертає в темний провулок. І зразу — назустріч йому, як жахливий привид, — з'явля­ ється подоба людини — кістяк у чорному вбранні. Це висохла до кісток селянська жінка. На руках у неї дитина. Дитина мертва: ноги, руки і голова дитини повисли в повітрі. «Де тут кладовище?» — беззвучно шепоче жінка. Вона хоче піти вмерти на кладовищі, щоб її разом з дити­ ною поховали по-людському, а не везли, облитою карбовкою, у вантажній машині на звалище, як собаку... Від цього видовища стає моторошно. Він знову виходить на яскраво освітлену вулицю. Бравурні звуки маршової му­ зики з радіоли на перехресті цілою зливою обдають його: «Живем ми весело сьогодні, а завтра буде веселіш!»...

Нарешті він дістався додому. Сідає, знесилений якоюсь незрозумілою втомою за стіл у своєму кабінеті. Впадає в очі свіжий папірець на столі: знову видавництво настирливо прохає написати щось свіже. О, він і сам би хотів написати щось свіже, але... Хіба можна писати, коли в думках і почуттях такий хаос!.. Він, що так щиро привітав рево­ люцію, вже давно відчув, що нею спекулюють спритні гандлярі. Але він так був закоханий у свою власну рево­ люційну ілюзію, що з нею легко розлучитися не міг. І він віддався увесь тяжким суперечливим думкам, які вже ро­ ками краяли його душу і кожен день життя перетворювали в катування.

На другий день всі газети розписали на всі лади новину про соцзмагання Хвильового і Епіка. Зранку до Хвильо­ вого прибіг репортер довідатись про назву і тему майбут-

207

нього твору і вже приніс чек на аванс з побільшеного гонорару. Письменник мусів експромтом вигадати назву і тему свого ще й не задуманого твору. Це буде роман «Комсомольці». В ньому він має створити ідеальний образ молодої радянської людини. Він навіть вигадав уже ім'я головної героїні роману — Єва. Через день все це опублі­ ковано в газетах. Треба було братись до писання. Це «тре­ ба» відчув письменник на собі як навісний тягар. Але хіба не так робились «творчі задуми» і «надхення» всіх радянсь­ ких письменників?..

Тим часом відбувались знаменні «літературні» події. Цими подіями були не появи нових томів творчости, а все нові й нові арешти серед письменників. За наказом Постишева ДПУ «очищало» українську літературу від «українсь­ ких націоналістів» і зрештою — просто від українських письменників. Першими жертвами впали письменники з групи «Західня Україна», за ними пішли «неоклясики», на черзі стояли «ваплітяни», надхненником і ідейним керівни­ ком яких був Хвильовий. Про це говорили вже скрізь. У пресі і на зборах до цього готували вже громадську думку. Друзі радили Хвильовому якнайскорше кинути розлюче­ ним більшовицьким псам якийсь стовідсотково — льояльний літературний сурогат, щоб заткнути горлянку їхній «пильній» критиці. Саме з таких міркувань ваплітянець Епік блискавично закінчив і здав до друку роман «Петро Ромен». Патос сталінського «соціялістичного будівництва» в романі був настільки штучно надуманим, що роман вцілому справляв враження тонко задуманої сатири. Але від­ разу цього не помітили, і газети захлинались від похвал. Тоді в Хвильового виник оригінальний задум написати цілком видуманий нереальний твір, в образах якого будуть втілені його революційні ілюзії, такими, якими вони жи­ вуть в його серці, а не такими, якими вони, виявлялось, були в потворній сталінській дійсності. Разючий контраст життя й людей, яких він виведе в творі, з життям і людь­ ми, які є справді, будитиме в людей критичну думку. А офіційна критика буде задоволена, бо найбільша нереаль­ ність твору і є саме тим «соціялістичним реалізмом», якого так домагається Сталін від радянських письменників;

208

Письменник з запалом узявся до праці. Скоро він увесь віддався їй. За працею, на якийсь час забулось усе. Він днями нікуди не виходив і, не бачачи навколо того, чим жило в той час місто, почував себе серед своїх вигаданих героїв і вигаданих подій цілком добре...

Та раптом звичайний телефонний дзвінок порушив усе. Дзвонили з квартири письменника Ялового — найближ­ чого з друзів Хвильового, співініціятора ВАПЛІТЕ. Схви­ льований жіночий голос сповістив про... несподіваний арешт Ялового!.. Хвильовий був вражений цією звісткою в саме серце... Почалось!..

Все ілюзорне примирення з жорстокою дійсністю через творчість — зникло, як не було. Все заполонила собою болюча звістка. Друг у лапах ДПУ! За звичайним методом цих людоловів — за ним прийде черга на інших. Річ певна

— і проти нього вже почато справу. Адже йдеться про розгром творців і членів ВАПЛІТЕ...

В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Всіх виловлять поодинці і винищать тихцем, так що ніхто й не знатиме. І, власне, за що? За щиру віру в святу справедливість народ­ ної революції, до якої немає ніякого діла спекулянтам ре­ волюційними гаслами, що самозванно пошились у «вожді» цього обдуреного народу... Кого ж вони тепер знищать, ці «вожді»? Людей, що на своїх плечах винесли ввесь тягар революційної боротьби, і, як і весь народ, не одержавши нічого, створили трони для них, випадково винесених хви­ лею наверх, тиранів... Хвильовий пригадує свою молодість. І серце його крає пекуча образа. Вся молодість його зго­ ріла в огнях революційної бурі, в ім'я... в ім'я чого? В ім'я сьогоднішнього безглуздя... Разом з ним такий же жит­ тьовий шлях пройшов і Яловий. А тепер що? Смерть в ім'я кар'єри Постишева?.. Ні! Не може цього бути!.. Невже остаточно загинула революція? Хіба вже немає людей, що все це розуміють?

Хвильовий, охоплений якимсь незрозумілим, раптово нахлинулим почуттям, гарячково вибігає з дому. Куди по­ спішає він, врізаючись в плинний натовп прохожих на тротуарі?.. Він біжить до ЦК партії. Адже він ще фор-

209

мально член партії, і до цього часу ЦК ще на нього зважає. Його знає вся Україна, увесь Радянський Союз. Сталін постійно цікавиться ним. Вони мусять тепер вислухати його і припинити це безглуздя на Україні. Він їм доведе, що Постишев помиляється. Постишев не знає України, укра­ їнського народу, і своєю терористичною політикою вбиває віру людей в справедливість великої революції. Навіщо заарештовувати таких чесних українських революціонерів, як Яловий та інші? Це злочин...

З такими думками прибіг він до будинку ЦК. Але на вході в будинок його зупинив охоронець ДПУ: «Пере­ пустка!» З того часу, як сюди приїхав з Москви Постишев, заведено суворий контроль відвідувачів ЦК. Скільки не на­ магався Хвильовий, як раніше, пройти просто з партійним квитком, нічого з того не вийшло. Він підійшов до теле­ фону. Але всі його дзвінки лишились без відповіді. З над­ звичайно неприємним осадом на душі покинув Хвильовий будинок ЦК... Куди ж піти і що зробити?.. І раптом нова думка піддала йому нової надії. Він піде просто до ДПУ. Адже там мусять бути не якісь партійні бюрократи, а віддані революції ветерани-чекісти. Вони, певно, не знають, кого віддають до їхніх рук, як «ворогів народу». Він роз­ каже їм усе, і вони його зрозуміють...

І ось він уже біля ДПУ. Він протискається крізь густий натовп людей до дверей комендатури. Але раптом він помічає, що цей натовп — не випадкове скупчення людей. Це черга до комендатури ДПУ. Всі хочуть пробитись туди так само, як і він. Він оглядається навколо. Жінки, старі, діти, селяни, робітники, інтелігенти. Змучені, з сльозами на очах. Він прислухається до їхніх розмов і довідується, що це все люди, які хочуть дізнатись у ДПУ про долю заарештованих батьків, чоловіків, синів. Багато з них тов­ чуться тут уже тижнями, але до «начальства» нікого не допускають і нічого не говорять про заарештованих... Хви­ льовий кидається до других дверей. Там його зупиняють, як і в ЦК, словом — «перепустка!» Знову відчайдушні намагання порозумітись за допомогою телефону. Але те­ лефон просто мовчить. Не лишається нічого іншого, як облишити і цей намір... Він зупиняється на вулиці біля

210

ДПУ — і жодної думки немає тепер у його голові, тільки гірке почуття образи... І ось він бачить картину, з тих, що ніколи не забуваються. Мимо нього кінний конвой ДПУ жене, як худобу, великий гурт селян. Це ті обідрані й го­ лодні, опухлі від голоду українські селяни, яких можна бачити на кожному кроці. Але ці не схотіли просто покірно вмерти на вулиці, як мільйони інших. Тепер вони помруть у льохах ДПУ, як сотні тисяч таких...

Уже вечоріє.

Хвильовий зривається і швидко йде вулицею далі. Ку­ ди?.. Для чого?.. Він не знає. Він просто йде, щоб не стояти і не споглядати жахливих картин цього проклятого року... Але їх ніяк не можна обминути. Вони нагадують про себе кожною дрібницею. Ось вони ці «дрібниці»: на розі кинулась під трамвай молода дівчина; на тротуарі спіймали хлопчика, що вкрав булку-франзольку і побили до непритомности; біля ліхтаря стоїть п'яний старий ро­ бітник і вигукує на всю вулицю: «За що ми боролись, за що кров проливали?», додаючи сороміцьку лайку; його намагається потягти за собою міліціонер і сюрчить у сюр­ чок на всю вулицю... Тим часом з дверей і вікон розкіш­ ного ресторану лунають нахабно-непристойні звуки фок­ строту «Румба». Самі ґаліфе ДПУ і тонкі крепдешини жі­ ночих убрань змішалися в п'яній ситій юрбі відпочиваючої партійно-урядової «знаті», охопленої хітливим еротичним танком... Хвильовий знову збочує в глухі віддалені вулиці. Але там ще жахливіші картини... В миршавому скверику голодне дівча за вбогу вечерю віддається п'яному червоноармійцеві... Під кущем ночує ціла селянська сім'я, що мандрує в пошуках хліба... Хулігани і злодії нишпорять по закутках, шукаючи жертв... Довго ходить Хвильовий тем­ ними завулками і ніде не може сховатись від убійчих вра­ жень потворної дійсности. Він знову прямує до шумливих, яскраво освітлених вулиць. І раптом він помічає, що скрізь, де б він не був, — завжди присутній ще хтось другий, невідомий... Увесь час на певній віддалі від себе він помічає якусь темну загадкову постать. Нарешті це просто таки впадає йому в вічі, і він починає раз-по-раз оглядатись. Так... Якась людина супроводить його під час усіх його

211

нічних мандрів по місту... Він виходить знову до центру. Тут, загубившись між людьми, він перестає помічати при­ сутність невідомого. Вже пізно, і він прямує додому. Але на площі, перед будинком письменників «Слово», він знову відчуває позад себе присутність загадкового супутника. Він озирається і виразно бачить ту саму темну постать. Тоді йому стає зрозуміло: за ним слідкують...

Це відкриття було останньою краплиною гіркої отрути в роз'ятрену нестерпним болем душу письменника. Зайшов­ ши до своєї кімнати, він враз відчув різко і гостро свою приреченість. Так почуває себе переслідувана жертва, заг­ нана в глухий кут, з якого немає виходу...

Безсило опустився в фотель біля свого робочого столу. На столі, як найдошкульніша насмішка, лежала записка від видавництва з вимогою надіслати рукопис роману «Комсомольці». Хвильовий боляче усміхнувся і взяв до рук свій рукопис. Яким жалюгідним і гидотно фальшивим здалося йому тепер все те, що витворило його штучно роздумухане «надхнення»... Ні!.. Цього байстрюка він не пустить у світ!..

Але що робити?.. Писати, як хочеться, — не можна. Жити ж не пишучи, для нього рівнозначно смерті...

Що ж?.. Умерти?..

Ця думка раптом йому уявилася такою самозрозумілою і простою, що здалося враз, ніби це й є той вихід із становища, якого так шукала душа... Власне, ця думка вже не раз приходила йому в голову. Образ холодної цівки нагана, прикладеної до гарячої скроні самогубця, вже не раз напрошувався йому на перо. І ось тепер знову уява вималювала цей спокусливий образ... Рука сама потяглася до шухляди, де зберігався наган — його вірний товариш з буряних літ революції. З приємністю відчув холодок заліза в гарячій руці.

Довго дивився на вороний відблиск зброї і в уяві ма­ лював до найменших подробиць завтрішний день... Прий­ дуть службовці ДПУ, напишуть сухоказенного акта про самогубство, конфіскують усі рукописи, а в пресі пустять якусь брехливу версію. Мовляв — захворів на грипу і в нападі гарячки наклав на себе руки. Ніхто не знатиме, що

2*2

підвело цей наган до скроні. ДПУ зберігає таємницю міцно...

Ні! Він так не зробить! Кров'ю своєю він напише свій останній твір, який здивує всю Україну і змусить її від­ сахнутися від потворної облуди більшовизму, який загубив і її, і його...

Він був у справжній творчій екстазі. Очі йому горіли надхненно... До самого ранку просидів за своїм робочим столом. А коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він весело й бадьоро підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати вже лагодила снідання. Він привітався, як завжди, з поцілунками й жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефону і став дзвонити до своїх друзівписьменників. Усіх запросив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком. За годину у Хвильового вже був Досвітній і Куліш. Сходились інші письменники... Всім упав у вічі незвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, що трошки випила. Багато роз­ мовляв і сипав дотепами. За чаєм розійшовся ще більше. Взяв гітару і з почуттям проспівав кілька своїх улюблених пісень. Всі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

—Ах, так! — схопився Хвильовий, щось пригадавши. І, споважнівши, промовив:

—Друзі мої! Сьогодні я вас справді здивую. Мені так тяжко було написати цей твір... Але я зрозумів, яким му­ сить бути письменник в цю сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору... Може сьогодні навчу я і вас, як треба і як не треба писати в наш час...

З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі з повній тиші, доки вийде Хвильовий з новим твором...

Раптом у кабінеті письменника почувся короткий, як

213

За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий...

В опущеній руці тримав він міцно стиснутий наган Кругом крісла, як сніг, біліли клаптики подертого на дрібні шматочки роману «Комсомольці». На них яскраво черво­ ніли бризки крови...

Василь Гришко

ІЗ ЩОДЕННИХ НОТАТОК ПРО САМОГУБСТВО

М. ХВИЛЬОВОГО І М. СКРИПНИКА1

5 —VI —33

Вичитав з галицької радянофільської газетки «Гарт» про самогубство М. Хвильового. Сталося воно через... «розмагнічення енергії», як повідомляє «Гарт», а було Хвильо­ вому тільки 41 рік! Та більше ніяких причин газетка не наводить і ніяких деталів не подає. Чи залишив Хвильо­ вий) якогось передсмертного листа, а коли залишив, то що саме в ньому писав? Нічого про це в «Гарті» немає. Газетка тільки вилаяла Миколу Хвильового, повчально похитала головою та й годі.

Мені думається, що коли Хвильовий залишив перед­ смертного листа, то в ньому він не «розмагнічення своєї енергії» подав за причину смерти, а щось інше. І чогось мені думається, що це інше є не що інше, як те, про що йому весь час хотілося кричати. Він не вмів крикнути, як слід, бідолаха. Він навіть помилявся в своєму крику, але це все ж таки був крик, а не «розмагнічення енергії». Він тільки добре і без помилки бачив і відчував, що треба тікати від Москви... культурно. Він гадав, що тікати треба до Европи. Він прекрасно знав, що та Европа була бур­ жуазна і водночас (мені здається) він був добрим кому­ ністом. Отже, коли він уважав за потрібне тікати від ко­ муністичної Москви до буржуазної Европи, то це значить,

' Текст узято з невеликими купюрами з окремого нерегулярного записника за 1924-1933 рр., який зберігається в архіві Винниченка, УВАН У США, Нью-Йорк. Повністю цей текст був друкований у журналі «Сучасність», ч. 9, Мюнхен, 1971, стор. 7-18.

що він хотів тікати, як то кажеться, хоч чортові в зуби, аби подалі від Москви. «Культурно», «культурно», от що важливе. Себто, читай, і національно. Хвильового, розу­ міється, страшенно вилаяли, заплямували, зганьбили і ту пляму весь час підновляли й підсвіжували черговими лай­ ками. Микитенки,2 що ніколи не будуть хворіти на «розмагнічення енергії», які ніколи не кликатимуть «геть од Москви», ті багато зробили, щоб загнати бідного втікача в смерть. Вони вже постаралися показати на кожному кроці, який поганий хлопчик М. Хвильовий і які вони хороші слухняні дітки.

Боже, яка це старенька казочка на Україні. Казочка про добру тіточку Москву та слухняних і неслухняних укра­ їнських діток... Вона почалася від Богдана Хмельницького і переходить через усю майже 300-річну історію «злуки». Хвильових тільки, на жаль, було дуже мало в ній. Коли б їх було більше, вони б не кінчали самогубством і Микитенкам не було б приводу лаяти їх за «малодушність» і «розмагніченість». Та й самих Микитенків не було б, бо здійснилась би мрія Хвильових «геть подалі від Москви» чи монархічної, чи соціялістичної, чи комуністичної, а тільки геть, геть, подалі від неї!

-. Вся Україна не може піти, так він сам пішов. Це єдине, що він міг зробити. Недобре зробив? Ех, легко сказати «недобре». Легко Микитенкам, б'ючи себе в груди, «пля­ мувати» й бити лежачих і зв'язаних. Я не лаю, а тільки на всю душу мені боляче, що гинуть Хвильові.

Не сій Ьеуапі, 12 — VII — 33 Одна з характерних рис стану смерти є та, що мертві не мають більше зносин з живими. Вони можуть десь там, на тому світі, існувати собі (чи не існувати), можуть бути в раю, чи в пеклі, чи просто так в етерних просторах, це

2 Мова йде про Івана Микитенка, прозаїка і драматурга, генерального секретаря ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників) та про відомого її ідеолога. Вславився своїм сервілізмом, прислужництвом перед тодішньою «генеральною лінією партії» та безоглядною боротьбою проти ідей Хвильового та його однодумців. Ця далеко не почесна роля не врятувала його. У фіналі сталінського терору 1937 року і він застрі­ лився в лісі.

справа їхня та тих сил, що цим заправляють. Але до живих мертві не можуть торкатися. Це абсолютний закон. Спірити запевняють, що вони можуть зноситися і зносяться з померлими через спеціяльних індивідів (медіюмів), що мертві все пам'ятають, розуміють, знають, бачать, чують. Перевірити цих медіюмів досі не вдалося критично на­ строєним дослідувачам. Але для мене це великої ваги не має, бо чи з медіюмами, чи без медіюмів моє становище щодо України майже тотожне зі станом мертвих. Я можу собі тут в Европі існувати чи не існувати, можу все пам'я­ тати, знати, розуміти, бачити й чути, але якнебудь торка­ тися до «живих», себто до сущих на Україні й у Союзі Рад. Республік, я не можу. Це для мене такий самий абсо­ лютний закон, як для Шевченка, Коцюбинського, Воло­ димира Мономаха, Хмельницького і мільярдів інших про­ стіших чи недавно померлих людей. Можливо, що спіри­ там через медіюмів пощастило б побалакати з Шевченком, але це не значить, що Шевченко може, коли схоче, зно­ ситися з живими. Отак само є й зі мною. Медіюмові Дорошеві3 з Донбасу пощастило перемогти всі перепони законів сущого (а головне — ДПУ) й викликати мене з потойбічного світу на розмову. Я на поклик медіюма пі­ шов і написав Дорошеві листа. Але що з того? Хіба можу втручатись у їхнє життя, впливати на нього? Та я так само, як мертві, не можу навіть і звістки подати про себе. Я — цілком мертвий для тих, що живуть у СРСР. А вони для мене, як для Коцюбинського.

Але це питання тут мене не цікавить. Я хочу тільки сам собі виразніше з'ясувати й уявити своє становище щодо України. Це становище, кажу, є найближче до становища мертвого. Що я в дійсності живіший може за всі ДПУ всього Союзу і фізично і духовно, що я все розумію, бачу й чую, що діється в Україні (в рамцях, розуміється, того, що може бути бачене простими смертними і не належними до

3 В. Винниченко має на увазі великий, нельояльний до радянської влади лист, підписаний якимось Дорошем із Донбасу, що прийшов на початку, здається, 1933 року на ім'я Винниченка у Францію. Лист і, мабуть, копія відповіді Винниченковоі зберігаються в архіві письменника. Цей документ ще належно не вивчений.