М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

ристів усякого роду. Цим Хвильовий перевертав догори ногами ціле психічне наставлення «малоросів», які шукали спасіння в «ідеї» або «поступі», і ніколи не гадали, що з тою желятиною замість характеру , яку вони мають, їм не поможе жодна ідея. Цим поставив перед нами проблему, яка хвилює цілий повоєнний світ європейський, проблему, яка розв'язується на наших очах в Італії і в Німеччині.

З цими ідеями йшов він в літературу, в публіцистику, скрізь вносячи жорстоку сатиру страшної дійсности, нев­ тишиму тугу за новою людиною, протест і виклик. В стилі його творів, саркастичнім, аґресивнім, вщерть наллятім непохитним переконанням і маніяцьким горінням, інтен­ сивною думкою, кпинами зі снобів і філістерів, смілим відслоненням глибоких і трагічних проблем не лише нашої дійсности (людина й середовище, одиниця і загал, осо­ бисте і загальне, любов і насильство, романтика і реалізм); в стилі, що зраджував — мимо розхрістаности — велику працю над собою, ніжну суворість і сувору ніжність — він був наскрізь дитиною свого часу і — свого народу. Бо мимо своїх гасел, мимо своєї, — як на російську дійсність

— великої відваги, Хвильовий мав у собі ще багато отої суто української безпомічної «ніжности», більше з неврас­ тенії Дмитрія, аніж певности й суворо-спокійного почуття вищости Аґлаї (з «Вальдшнепів»)... Багато було в нім наївности — оте «переконування» московських «товаришів», багато суперечностей — в союзі з Европою боротися за ідеали Москви, або в союзі з Москвою боротися за ідеали Европи, протестувати проти декретів у літературі і моно­ полю, а жадати його для своєї групи, насаджувати «проле­ тарську» доктрину в країні, яку сам узнавав за «дрібно­ буржуазну, де куркуль завше був господарем становища»28

— але в усіх його злетах і упадках чувся незвиклий талант, непогамований темперамент, а головно — безінтересовність, і глибина думки. Збувати постать Хвильового, як в однім львівськім щоденнику — («хапаєш за перо і чешеш хвейлєтона»), — як когось, кому вистане принагідне газетне «тяп-ляп» про його «сюжети бідно-невибагливі», — для

«Апологети писаризму».

того потрібно не лише не мати поняття про Хвильового, ні про літературу; для того треба не мати поваги перед тою літературою, ні перед трагічним жестом письменника, що відійшов від нас.

Дивно було би, коли б ота спритна й звинна публіцис­ тична й літературна діяльність його не змобілізувала проти Хвильового тих, які згуртувались коло «центра федератив­ ного міщанства», — партію, Москву. Змобілізовано цілий червоний конклав, усіх партійних «начотчиків» і — кинуто анатему. Він проповідує бунт? Але як сміє він «оспівувати абстрактне повстання, ідеалізувати історичну романтику»? Це ж значить «заохочувати дрібнобуржуазну стихію до активної боротьби проти диктатури пролетаріяту», час уже скінчити з «хаосом і стихією»! Пролетар — б у в бун­ тарем, тепер є він «свідомим членом організованого ко­ лективу», тепер він «будівник...»29 Як сміє він пропагувати «боротьбу двох культур», коли «національна ворожнеча є пережиток старих відносин»?30 Треба йти «не на розрив з сучасною російською культурою, а на співробітництво з нею».31 Ще ж В. Бєлінський писав, що «коли на Україні зможе явитися великий поет, то не інакше, як під услів'ям, щоб він був російським поетом... сином Росії, що гаряче бере до серця її інтереси». Та й тепер — на Україні по­ трібна «єдина організація пролетарських письменників, без огляду на те, якою мовою пишуть. У них єдина мета, єдине завдання». «Надання напівграмотній Україні... месіяністичної ролі — все це молоденький запал, але не ре­ альні продумані перспективи».32'33 «Европейці (Хвильово­ го) хочуть куркуля з Кобеляк витягти на європейський шлях... щоб куркуль — (Хвильовий говорить про п р о ­ л е т а р і а т — Д. Д.) — праву руку подав «європейцям», а ліву — «азіятському ренесансові»... щоб лицем до Чор­ ного моря став, а до М о с к в и с п и н о ю»?! — ре­ петував Затонський: не бувати цьому!34 Вони «хочуть себе,

29І. Кулик «Шляхи мистецтва», ч. 2, 1922.

30«Вісті», 1. V 1922.

31Гринько, «Комуніст», ч. 123, 1928.

32А. Лейтес і М. Яшек, цит. твір, 230 стор.

33П. Любченко, «Комуніст», 1. 3. 1933.

34В. Затонський «Національна проблема на Україні». ДВУ, 1927.

як „волевих людей", „конквістадорів"... протиставити дик­ татурі пролетаріяту»?35 Хвильовий каже, що «комінтерн — одна справа, а Сухарьовка36 — зовсім інша»? Власне, що ні. Сухарьовка — це і є комінтерн, а іншого не буде! Ті ваші хохлацькі конквістадори — звичайні бандити, не на них «нам» потрібно орієнтуватися, — на пролетаріят, і то російський, вчитися від російської літератури, «не відме­ жовуватися від фортеці міжнародної революції, Москви». Не можна «кидати гасло розбрату» (і Драгоманов учив іти разом), треба щоб між українцями і росіянами існувала «одностійність усіх (зіс!) думок».37 Це ж «гіпертрофія інди­ відуалізму», «ніцшеанство», апотеоза «сильних людей». Куди взагалі веде ця пропаганда і ця література? Таж це шлях до «войовничого фашизму», таж «Хвильовий доходить до того, що, мовляв, за наших часів або комуніст мусить задушити в собі поета, або коли поет сильніший, — л і з ь у п е т л ю , п о - є с є н і н с ь к о м у»38 (фраза особливо цікава в зв'язку з трагічним кінцем Хвильового). Перед ним поставили питання руба:

Питання стоїть: або ми, комун, партія (тобто Москва

—Д. Д.), поведемо за собою весь процес витворення українського господарства, української культури на осно­ ві спілки з іншими народами (тобто — на поводі Москви

—Д. Д.), або ми не встигнемо, нас перехлюпне, заллє націоналістичний потік, і бажання, настирливе домагання українських фашистів з табору Донцових, дійде до свого логічного, закономірного кінця. Тільки так може і по­ винна стояти перед нами справа».39

Така була дилема для «хвильовизму», для Хвильового ж

— як зауважено — або скапітулювати, або — «лізь у петлю». Як бачимо червоний «російський міщанин» і не гадав кому б то не було уступати «бразди правлєнія», ставляв справу в площині нагої сили. Сподіванки мрійника

" А. Лейтес і М. Яшек, цит. збірник, стор. 606, 715 і 293.

36Сухарівська площа — найбільший ринок у Москві.

37А. Хвиля «Ясною дорогою». ДВУ, 1927.

38В. Затонський «Національна проблема на Україні». ДВУ, 1927.

39А. Хвиля «Ясною дорогою», стаття «Марні надії ворогів».

про «загірну комуну» з країни «вишневих садків», «козаць­ ких могил» і «ніжних женщин», який нагло задумав повести свою «голубу Савою» шляхом вимріяної Еспанії з пере­ мальованими начервоно лицарями Дон-Кіхотами, з своїми Лепантами, з своїми Фавстами; який думав стримати залив його соняшної країни ордою понурих опричників, які не знали ні що є земля, родина, раїгіа, органічні зв'язки, що є чорні ночі Полудня, його яскраві зорі і сміх; які викпили його пролетаріят, як куркуля, коли він схотів усамостійнитися, вимагаючи лише сліпого послуху в «собіранії» чу­ жих земель, — ці сподіванки зруйновано.

Спершу Хвильовий, — за прийнятим звичаєм — «по­ каявся», потім — як легендарний Галілей, встав на ноги з криком — «а все ж таки крутиться», знов впадаючи в єресь

— потім відкликав її знову. Один з «дорогих товаришів», полемізуючи з Хвильовим, писав: «я аж ніяк не гадаю вигоїти їх організаційними заходами (хоч « п о с и л к а на Д о н б а с » і п р а к т и к у є т ь с я в п а р т і ї

вт а к и х в и п а д к а х ) . А все ж ми вимагаємо від

ось — як доносить одна львівська більшовицька газета — Хвильовий нагло «зацікавлюється соціяльним будівниц­ твом», «кидає психологічну гру сюжетів і незвичайних си­ туацій», пише «оповідання», як «Петро... примусив свою корову працювати на користь колективу» («Вісті» 5. IV. 1933), бере «участь в письменницьких бригадах, стає ко­ респондентом» (селькором?), «керує працею в заводських літгуртках, вростається в нову колективну працю». Уявіть собі Гоголя, який викладає про «вєру, царя і отєчество» миколаївським фельдфебелям, і ви зрозумієте положення, в якім опинився Хвильовий, до якого — за порадою Пилипенка — застосовано «організаційні заходи» для випростовання «ухилів»... Візьмім усе разом: «посилка на Донбас», (як Шевченка — на Арал), з дуже правдоподібною забо­ роною торкатися «психологічної гри сюжетів» (подібно до заборони Шевченкові писати і малювати), порада «не гнути

С.Пилипенко,«Культураіпобут»,чч.9і11,1926.

кирпи перед селькором» (як Шевченкові — не гнути кирпи перед фельдфебелем), пригадаймо дилему — капітулювати або «лізти в петлю», — і вихід, який «власновільно» знай­ шов Хвильовий, перестане бути загадкою, так само як ні для кого не є загадкою передчасна смерть Шевченка. Тим більше, що ми не знаємо, якого ще пониження жадала невблаганна Москва від нього в переддень маніфестації «братньої згоди» московських і українських письменників у Харкові

На віру Аґлаї («Вальдшнепів») він не перейшов. Але стару — стратив цілковито...

Сестро — говорю я далі. — Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії, світовий мільярдер, чи сві­ товий чиновник?

І каже сестра крізь сльози:

...хіба ця мисль і тебе тривожить?

Мене хилить. Я безумно хочу заснути. Сестра пес­ тить мою голову. В кімнаті домовинна — така змертві­ ла тиша, і... раптом очі мої зупинились: вони знайшли крапку:

— Могіїигі Іе заіиіапі! —

як ґлядіятори, що вмирали для забави цезаря («Сентимен­ тальна історія»). «Мільярдера» Хвильовий не приймав, «чиновника» (хоч і радянського) — теж ні. Інша, що народ­ жувалася, буржуазія, яка йшла і проти «мільярдера» і проти «чиновника», яка не знала «слинявого скепсису», він її тіль­ ки прочував, не знав. Коли ж невідклично зрозумів, що лише наємними ґладіяторами є ті, що б'ються не за свою справу, а за справу нової імперії, нової Москви — став «морітурісом». Його останній жест — зостанеться страш­ ним моральним ударом для облудної політики Росії на Україні.

Дм. Донцов

Р. 8. Пишучи про Хвильового, не можна поминути мовчанкою ролю, відіграну в його житті «любезними земляками». Насамперед

— що з нього вперто хотіли зробити росіянина. Скрипники, косіори

и інші, що «по повеленію начальства» стали українцями; дехто з окруження гетьмана, що в 1918 р. перемалювався в український «защітний цвет», — їх українства ніхто не запідозрював. Хвильовий — був непевний під тим оглядом... Думаю, що аналогію тут можна знайти у «тоже-малоросів» передвоєнної доби, які визнавали «пре­ красний язик Шевченка», але — напр. Грушевського вже за українця не вважали і не вважали за українську — його «мову» (конче в лапках!). Причина та сама — Грушевський (і тодішнє українство) був своїм психічним наставленням чимсь таким далеким тодішнім «мало­ росіянам», що не могли його визнати за свого. Хвильовий — безкомпромісовим ставленням многих питань нашого життя і вдачею, був кимсь таким далеким сучасним «просвітянам», що мимоволі шу­ кали вони пояснення цієї «чужости» і — знаходили. Бо дійсно говорив іншою мовою. Хоч, з другого боку, треба сказати, що до «нації» Скрипників, Затонських і Хвиль — автор «Слова» таки не належав...

За те й старалися вони йому як лиш могли уприємнювати життя. Своїм способом. Озлоблені його сатирою на «халтурників», нездібні до одвертої полеміки, вони вибрали догідніше для себе поле боротьби

— денунціяцію. Із себе виходили, щоб представити свою льояльність супроти «центру світової революції» — Москви, і — тикали пальцями на Хвильового, як на людину, що перешкоджає — «і нам і вам». Денунціювали за те, що все носився з власними «ВАПНІТЕ» і не хотів пристати до жодних готових уже літературних клік... за те, що «кирпу дре» перед непризнаними геніями; що був «фашистом» (а легко собі уявити, що цей закид міг потягнути за собою в СРСР!). Негідне цькування одної однісінької людини цілою зграєю газет і груп посунулося до того, що бувші міністри Петлюри — обвинува­ чували його в «петлюрівщині», а ті, що донедавна ще були в найліп­ ших стосунках з «емігрантщиною», а тепер — за ціну посади партій­ ного секретаря чи радянського редактора — відсахнулися від неї, — закидали йому тісний зв'язок з «емігрантськими центрами». І всі — вимагали, щоб він або «покаявся», або — щоб йому затулили рота чи вжили супроти нього «організаційних заходів», щоб забрали, коли не з України, то бодай з Харкова чи з Києва. А ці доноси — сквапливо передруковувала з харківської української — московська преса, щоб нарешті, — виелімінувати його з активного життя і за­ слати в глуху діру, зробивши «робкором». Москва — Москвою, але цей розділ з біографії Хвильового і його «любезних земляків» теж не треба забувати.

13 ТРАВНЯ 1933 РОКУ1

1

Перші кроки Хвильового в літературі були вірші — типове непорозуміння майже для кожного справжнього прозаїка (відомі приклади, коли, навпаки, — справжній поет починав з прози). І, що прикметне, вірші ті були зовсім не такі безнадійні, як це у майбутніх прозаїків (хіба за вийнятком французів) звичайно трапляється. Технічно ці вірші були зовсім упорядку. Переважав модний тоді «вільний вірш», що сам один возніс був — на деякий час

— напр., Валеріяна Поліщука на вершини «Гомера рево­ люції» й українського Вітмена.

Моментами підносились вони до справжнього патосу («Отче наш, електричної системи віку»), частіш спадали вони в «соціяльне» експериментування досить хрестоматій­ ного рівня (вірші про шевця), але завжди залишались на певнім стилістичнім рівні. Видно було, що рука, яка їх писала, не могла бути нездарною. Але для людини, що володіє «ліричним слухом» (щось на подобу слуху музич­ ного), було ясно, що вірші не були стихією Хвильового, то не була мова адекватна його обдаруванню, то не був інструмент для цього мистця. Раціонально цього усталити не можна, але той, хто «ліричний слух» має, зрозуміє в чім тут річ.

Та брак того «ліричного елементу» у віршованих спро­ бах Хвильового в найменшій мірі не перешкодив буйно розквітнути поезії справжній (і, власне, ліричній) в його пізніших етюдах та новелях. Згадати б хоч новелю з ши-

1 Передрук із книги: Євген Маланюк «Книга спостережень». Торон­ то, в-во «Гомін України», 1962, стор. 260-268.

роко відомим і вже майже клясичним рефреном «А сосни гудуть, гудуть...», де виявився навіть своєрідо-неповторний, з геніяльною («леонтовичівською») чутливістю виявлений ритм.

Кожному творцеві, остаточно, притаманною є одна пи­ тома «форма».

Трудно ставити прогнози, з огляду на передчасно обір­ ване життя письменника, як розгорталася б творчість Хви­ льового далі в тім віці, коли справжній прозаїк властиво дозріває. Чи чекали Хвильового ширші форми, на що був вельми прикметний і вельми обіцюючий натяк (уривок з роману «Іраїда» в «Житті й революції» десь за 1926-27 рр.), чи пішов би він шляхом Гоголя-сатирика — важко й не­ безпечно гіпотезувати. З тієї спадщини, яку залишив Хви- льовий-письменник, вирисовується він, як майстер новелі своєрідної, і то не лише в нашій літературі. Хотілося б уточнити: новелі — ліричної (музичної?).

Бо такі голосні й такі важливі в його доробку «Вальд­ шнепи», яких позалітературне значення виходить далеко поза межі цього нарису, з літературної точки погляду не є роман, принаймні в тому клясичному значенні, в якому це поняття розуміли від Фльобера до Підмогильного з Стендалем і Гамсуном включно. Літературна форма грає у «Вальдшнепах» ролю д о п о м і ж н у , як претекст роз­ дати монологи автора окремим дієвим особам роману. Цей «роман» був п с е в д о н і м о м політичного трак­ тату, який з причин цензурних, очевидно, не міг би ніколи побачити світу.

Не треба бути аж спеціяльно музикальним, щоб відчути наявну, чисто музичну фактуру в новелях Хвильового.

І тут сама собою насувається певна концепція. Своєрідно поточилася творча біографія Тичини. З по-

надісторичної височини впав він, як поет, майже без за­ тримання (ані цикль «В космічнім оркестрі», ані деякі пар­ тії «Вітру з України» навіть затримкою не сталися), — у ту власне «яму», куди він пізніш войовничо накликав укидати «всіх панів»... Тичина-поет і віршописьменник віддавна вже існує, що так скажу, посмертним існуванням. Та ніколи не зайво підкреслювати, паки й паки, епохальне значення пер-

ших трьох його книжок (хоч у «Плузі» вже були перші початки неминучого упадку).

Історичну ролю Тичини можна порівняти з ролею від­ кривачів: в нім було — для нашої поезії — щось від Колюмба чи Ньютона. Його відкриття ввійшло тепер у нашу

(«соціялізму без музики ніякими гарматами не встановити»)

—словом панмузикалізм чи панмелодизм нашої духовности

вобласті мистецтва став тепер аксіомою.

Це тепер видається нам дуже простим і природним. Але згадаймо: зовнішньомеханічні дзеньки-бреньки ранньо­ го Чупринки, порівняно рідкі вияви справжньої гармонії в Олеся (про Вороного нема що й казати), врешті, — важка і вперта боротьба саме за «музику» в віршах Лесі Українки (Рильський — зовсім окрема лінія)...

В літературнім процесі лірика завжди стоїть в авангарді доби, завжди випереджує (вірніш п о п е р е д ж у є ) добу. Не інакше було і в нас: на початку нової доби хронологічно стоїть Тичина. Проза, отже «епос» — прийшла пізніше.

І коли під таким «музичним» кутом подивимося на новелі Хвильового, то мусимо їх поставити г е н е т и ч ­ но у безпосередній зв'язок не так із «Соняшними клярнетами», як із «Замість сонетів і октав», в яких Тичина дав геніяльно нашкіцовану перспективу новій українській прозі (та й драматургії: навіть в ремарках Куліша цей вплив відчувається, вже не кажучи про «Патетичну сонату», як композицію, власне, панмузикального характеру).

Алітерованість в прозі Хвильового дуже яскрава. Всі ці словесні переливи (лі-лю-лі, латаття-Латвія), напрочуд тон­ ка ритмічність — власне внутрішньомузикальна, а не зовнішньомеханічна, і багато інших ознак — не залишають жодного сумніву: проза Хвильового є майстерно-надхненно і н с т р у м е н т о в а н а від початку до кінця.

І саме звідсіль, з цього надміру музики (ліричної музичности й музичної ліричности) в словеснім майстерстві

Хвильового-новеліста, походять всі характеристичні недо­ магання його прози: розхитаний (часом ледве означений) кістяк, брак композиційної потужности (особливо в шир­ ших творах), імпресіоністичний телеграфізм речень (вони не мазки, а н о т и ) , незвичайна, нетрадиційна, як на про­ заїка, чисто-лірична сміливість епітету («синій дощ», «закобзарена психіка») й метафори.

Можна з певністю твердити, що в нашому літератур­ ному процесі, початку 20-их років Тичина й Хвильовий стоять у безпосереднім генетичнім зв'язку. «Соняшні клярнети» через «Замість сонетів і октав» творять з «Синіми етюдами» неперервальну послідовність.

Тут побічна увага. Імпресіоністична новеля має в нас своїм батьком і майстром Василя Стефаника, що — через Косинку — логічно накреслив виразну лінію традиції. Але ця лінія майже нічого спільного не має з творчістю Хви­ льового-новеліста, поскільки особливих «музичних» явищ в собі не містить. Імпресіонізм Стефаника є г р а ф і ч ­ ний, «дереворитний», як він є графічно-кольорований у Черемшини й Косинки. Р и т м з'являється в Косинки (й пізнього Черемшини), але він уже в'яжеться з відкриттям тичинівського панмузикалізму.

Те, чого доконав в області поезії Тичина, те в області нашої прози доконав Хвильовий-новеліст. Підкреслюємо: новеліст. Хвильовий-повістяр не встиг розвинутися, бо в цій ділянці він залишив або натяк (згадана «Іраїда»), або

— з строго літературної точки погляду — явну невдачу («Вальдшнепи»).

2

Як Тичина «Соняшних клярнетів», як Хвильовий «Синіх етюдів» та «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже — світовім) — явищами либонь без прецеденсу, так У дальшому ході нашого культурного процесу Відродження такого ж порядку явищами прийшли Курбас у театрі, Яновський — в романі, Куліш у драматургії, Довженко — в фільмі.

Це є в е р ш и н н і , як дотепер, досягнення нації

(враховуючи, очевидно, Нарбута й Леонтовича) в мистец­ тві, якими наш народ і наша Батьківщина переступили національну границю. Коли ця істина видається ще неоче­ видною, то тільки тому, що ми досі не маємо політичного суверенітету, бо лише брак національної держави стоїть на перешкоді визнанню «Нобелівського», чи іншого характеру. Найстрашнішим є те, що всі ці мистці — в той чи інший спосіб — приведені до стану творчого (і майже фізичного) небуття. Досвідчений і підступний ворог перевів і пере­ водить цю операцію справді нещадно й систематично, ча­ сом з великою чуйністю й рафінованістю. Якщо маляра Мурашка й композитора Леонтовича вбивають «невідомі бандити» (Мурашка вбили 1917 р. на київській вулиці в білий день на очах його дружини, а Леонтовича вбив у його власній хаті вночі «подорожній», що впросився зано­ чувати), якщо повний сил і життєвости Нарбут у кілька днів гине від підозрілої «хвороби шлунка»,2 якщо Куліш, Курбас, Шдмогильний, Зеров — невідомо як і коли зни­ кають, то напр., Сосюра й Тичина (як Рильський і Бажай)

— «живуть»...

Втрати наші в цій області безповоротні. Це вже не втрати, а зяючі діри в серці й розумі народу. Все це були особистості, що починали епоху, особистості на повну міру й суверени в своєму мистецтві.3

з

Хвильовий, під цим оглядом, був сувереном не так, може, в мистецтві, бо воно було лише одним із виявів

2Додаймо, що так само підозріло вмер проф. М. Туган-Баранов- ський в потязі, їдучи на Версальську конференцію репрезентувати Україну як економічний експерт.

3Недавно потрапила нам до рук книжка оповідань колишнього ав­ тора «Чотирьох шабель» та «Вершників». Враження було страшне. Велике майстерство й виняткове відчуття стилю — нелюдськими, очевидно, зу­ силлями — були пристосовані до серійно-стахановської продукції саха- ринно-солодкавих зразків нинішньої радянської прози: з восковими ляль­ ками старанно причісаних «героїв», з масним істінно-русскім блаґоденствієм, з відданістю старшому братові та його всевидющій владі...

його творчого єства, як у житті. Тому й смерть його носить таку ж печать суверенности, як і життя.

Провідною темою його творчости була боротьба з пси­ хічним комплексом рабства, рабства спеціяльно українсь­ кого. Духом цієї боротьби овіяні його новелі, але оголеної виразности набирає напрямок цієї боротьби в памфлетах та ідеологічних нарисах. «Перестати дивитися на диригент­ ську паличку Москви» і «дерзать» — ось найхарактерніші

серед багатьох інших — гасла Хвильового, в яких він

увесь.

Те, що спрощено називається «російською» революцією,

нальні організми. Пробуджена в тім процесі наша бать­ ківщина породила новий тип українця, в якого серці вже не було місця для малоросійської «обоюдности». Ці люди почули себе синами Батьківщини-Нації, а не колоніяльного племени.

Дуже цікавий епізод читаємо в спогадах Юрка Тютюн­ ника. Бувши старшиною підчас 1-ої світової війни, він, з вибухом революції, приїхав був «українізувати» частини певного Гарнізону. Зібраним у російських одностроях лю­ дям він наказав: «Українці, піднесіть руки!» З тисячного натовпу піднеслося ледве кілька рук. Тоді він сказав: «Мало­ роси, піднесіть руки!» Піднесла руки частина натовпу. Врешті: «Хахли, піднесіть руки!» Піднесло три чверти на­ товпу. А коли він наказав: «Українці, малороси й хахли — піднесіть руки», то підніс руки майже цілий Гарнізон.

Ця Тютюнникова Градація (що сам був людиною рево­ люції) дуже характеристична, дуже точна й дуже актуальна, на жаль, і тепер... Ці три ступені — хахли, малороси й українці — це соціонаціональне розверствування населення нашої землі, доконане й доконуване Москвою систематич­ но. Коли змінити лише термінологію — «совєтский человек» — громадянин УРСР — «буржуазний націоналіст», — побачимо, що ця Градація й розверствування, с у т т ю , в Радянській дійсності не змінилися. Змінилися лише пропор­ ції поміж складниками цієї потрійної формули, і, може, змінилися трагічно. Геніяльно появлений М. Кулішем ге-

рой — Мина Мазайло каже: «Чує моє серце, що з тієї українізації нічого не вийде». І це передчуття накреслює перед ним «генеральну лінію» його життя: змімікризуватися під пануючу націю за всяку ціну. Бо його т і л ь к и хахлацтву ніхто з радянських досвідчених чинників не по­ вірив би — він же не колхозник, а урядовець. Та й колхозникові тепер радянський жандарм вміє робити «реакцію на петлюрівство».

Сергій Пилипенко, голова Плугу і перший «викривач» Хвильового, був, розуміється, тим, що окреслювалося ви­ разом «свідомий українець». Його «щирість» носила навіть демонстративно-анекдотичний характер (бекеша і смушкова шапка). Але і с т о т н о ї різниці між ними і Миною Мазайлом, властиво, н е м а є .

Політично і — до певної міри — культурно, то явища одного порядку. Так з легкої руки Хвильового повстав дуже влучний термін «енківщина».

Саме проти всеукраїнської Енківщини (комплексу хро­ нічного колоніяльного рабства) була скерована вся при­ страсна ненависть-любов Хвильового і вся його життьова діяльність. І саме в разючо-нерівній боротьбі із всеукра­ їнською Енківщиною Хвильовий упав. Очевидно, що зов­ нішній ворог — раніш чи пізніш — зліквідував би Хвильо­ вого сам. Але, чудово знаючи всі патологічні властивості психіки раба, ворог хитро передає виконання цієї ліквідації самим любезним землякам, яких колоніяльно-рабська не­ нависть до всілякої величі так яскраво й так часто повто­ рялася в історії. Зовнішній ворог б о я в с я Хвильового,

— рідна Енківщина його н е н а в и д і л а похмурою ненавистю духовного каліки. І ненавидить тепер. Самов­ бивчий стріл Хвильового був лише голосним ствердженням дійсного стану речей: ціла його життьова боротьба — в обличчі сатанічно-зорганізованого ворогом голоду 1933 р. (для підрізання расового коріння нашого народу) і на тлі масового самоперемальовування Мазайлів на Мазєнінів — видалася фактично осамітненому Хвильовому безнадійною.

Опертися на когось, почути п е в н у руку соратника, друга, брата — лиха доля йому не дозволила. Навіть най­ ближчі були або з природи не бійці, або нежиттьові мрій­ ники, або актори й люди «солом'яного вогню»...

Так, говорячи про цього письменника, мимоволі знову

й знову мусимо повертати до «політичного еквіваленту» його схвильованої творчости, так нерозривно зв'язаної з його вічно схвильованою й вічно хвилюючою особистістю. Здається, що навіть у самому музично-скомплікованому, новаторсько-виключному, якомусь аж скрипково-віртуозно­ му стилі новель Хвильового звучить жагучий протест суверенно-державної психіки Нового Українця проти коло- ніяльно-провінціяльної всеукраїнської Енківщини, політично тупої, вайлувато-самозакоханої, графомансько-етнографіч- ної і — безнадійної («Темна наша батьківщина...»). А, го­ ловне, н е н а в и с н и ц ь к о ї до всього, що могло б вирости, до всього, що носить в собі зерно величі...

Тепер (як і за життя письменника) легко пускати дотепи на тему не лише «загірної комуни», але й «моєї голубої Савої», де «в заулках-аулах бродили тіні середньовічних лицарів».

Серед переважно шараварногопачної громади політич­ них сліпців і калік — горів, хвилювався, вибухав цей чор­ нявий, сухуватий чоловік з вічним вогнем у раз назавжди запалених очах. «Хвилювався й хвилював інших» самою своєю постаттю, що була живим протестом проти вічного політичного хуторянства, проти незнищенного всеукраїнсь­ кого Гоголевого Миргорода, де стоїть вічна непересихальна калюжа, де безнадійно сваряться Іван Іванович з Іваном Никифоровичем за бекешу й «гусака», де лет історії ніби назавжди зупиняється...

А він хотів бути «шикарним, як леопард». А він ніколиніколи не міг бути рабом. Навіть за ціну дальшої літе­ ратурної чинности: вже на початку її він занадто виразно і занадто гостро поставив «бути чи не бути».

ПАРТАЧІ ЖИТТЯ'

Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істо­ тою, що творити самі, або помагати комусь творити нове життя, можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя має виглядати, люди які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад усякі інтереси. Він зрозумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль — використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впо­ перек дороги власної ідеї, або розсаджувати її динамітом, зі звичайної глупоти, не орієнтуючися чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.

А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути пре­ красною його батьківщина, його голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несмі­ ливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді коли боротьба буде скінчена.

Тому Хвильовий не міг не захопитися Жовтневою ре­ волюцією, тоді, коли «гриміла повінь», і йшла духмяна романтика, коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі лю­ дей змінилися.

1 Передрук із книги «.Прапори духа. Життя і творчість Олени Телігш. На чужині, 1947, стор. 97-100.

Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув усе і знов поставив найгірші речі на своє старе Місце, але натомість не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.

Хвильовий, як і його Мар'яна в «Заулку» побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишивсь незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись із сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна — Зінов'єва, кажучи в своє оправдання: «Що ж, він хоч і жид, але хороший»...

Він побачив, як визначні діячі і діячки — комуни, на збори, для людей вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в дорогі шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.

Так, революція відгула вже десь у бур'янах і почався черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести, ні Мар'яна, ні сам Хвильовий.

І ось тоді, мабуть, під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітного ходження по кімнатах, прий­ шов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяльної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність, може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з кон­ кретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїс­ тичних інтересів та поширити їх обрії. Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою не­ безпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару

в чоло... Але він рішив рятувати похилу душу свого народу

ізмагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро висту­ пав він проти всіх Гартів, Плугів і інших літературних

осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Сатани в бочці».

Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак ци­ вільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміли­ восте осягнув він у своїй останній повісті — «Вальдшнепи», де висміяв дерев'яність «Кавалерів Червоного Прапора» і устами героїні Аґлаї, одверто виголосив ідею національної романтики.

Цієї сміливости вже рішуче забагато для його москов­ ських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для соняшного Сталіна. А головне — він би жив, жив...

Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг ли­ шатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше — волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як прав­ дивий великий мистець — він не помилився. Вистрілом у свою голову, він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового, під час пізнішої, ще більшої нагінки оскаженілого ворога.

Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, вер­ тається і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді.

Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших воро­ гів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикла­ дом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.

Олена Теліга

474

ТРИ СИМВОЛИ М. ХВИЛЬОВОГО

10-ТІ РОКОВИНИ

13 травня ц. р. матимемо великі роковини: пройшло десять років від смерти Миколи Хвильового. Скільки разів згадати його, стільки разів треба подумати, яке величне життя, який прекрасний чин випав на долю українця! Важ­ ко, ще й як важко було вирости так високо в добі, що, за його висловом, була «жорстока, як вовчиця». В добу урба­ нізації він, чистокровний син свого степового народу, вий­ шов з убогої хати міського робітника:

«Народився я в одному з тих степових городків, саме в степовому краю, саме в полковій залозі, де колись — так давно — слобожанські полки, а потім недалеко, — Диканька з Мазепою на шведських могилах перед побоїщем».

ІДЕАЛИ В МИНУЛОМУ

Як Шевченко, він шукав ідеалів своєї доби в минулому: «Я пригадую, що попереду мене стелеться великий

життєвий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі...»

Романтика минулого з великою силою співає йому геройську пісню. Так, як Шевченкові. Його серце, мудре найбільшою мудрістю поета, любов'ю, стискається вели­ ким болем. Ясним зором він бачить на обріях України тільки могили:

«Чи розкажу тобі, як співають наші дівчата біля швед­ ських могил, коли пісня з буряків, як сіроока жура, як геніяльний Леонтович у бур'янах мого степового краю».

475

ШВЕДСЬКІ МОГИЛИ Й ШУЛІКА

Куди б він не глядів, про що б не писав, — усе перед ним на степах України стоїть могила полтавського побоєвища, а над нею гойдається шуліка:

«Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщи­ на, Гоголь, татари, Карло XII і т. ін. Тоді могили жев­ ріють; ніч, день, ранок, світанок — все одно..., над сте­ пами гойдається шуліка».

Це не звичайна собі могила і не звичайний собі песи­ мізм диктував Хвильовому такі романтичні образи. Чому ж, отже, прокладає він свої шляхи через цю могилу, чого журливо схиляється перед нею, чому українських дівчат він водить довкола неї з сумними піснями?

Ця могила — великий символ його творчости.

Двадцяті і тридцяті роки на Україні були хуртовиною, вітрами, що від них гули сосни «азіятського краю», над могилами впивався живою кров'ю хижий шуліка півночі. Плаче Хвильовий над своєю батьківщиною:

«Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих квар­ талах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золо­ тих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не знайде веселого шляху».

МАТИ Й НАРЕЧЕНА

Україна в творчості Миколи Хвильового це прекрасна українська жінка, раз його символічна Мати Марія, раз наречена:

«Над рікою весняні хмари. Тоді Марія дивиться на далекий огонь, що горить на костьолі, і творить поему».

І Хвильовий прислухався до цієї поеми, вона ж шеп­ тала йому пісні про трагічну шведську могилу. А сама Марія, другий великий символ творчости Хвильового — постріляна, порубана:

«І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою, гарячою, юнкою, з багряною полоскою на простріленій скроні. Вона затуляла рану жмутом духмяно­ го чебрецю і мчить по ланах часу в безсмертя.

476

Чи наздожену її — свою сірооку, м'ятежну наречену».

«ЮРОДИВІ ДІТИ»

Хто ж розстрілює оцю прекрасну Марію? У Шевченка розпинають і здоймають з неї полатану свитину її власні сини, у Хвильового її стріляють також юродиві діти. В новелі «Я» дає Хвильовий жахливе оповідання про те, як підчас громадянської війни на Україні комунар, за вироком трибуналу, розстрілює свою матір. Він певний її невинности, він не хоче цього робити, але мусить, бо не може врятувати її, а сам стероризований деґенератами півночі, отими шуліками, що переможно гайдаються над шведськи­ ми могилами. Як же він любить її:

«Я одкидаю вії й згадую... Воістину моя мати — вті­ лений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків, моя мати — наївність, тиха жура і доб­ рість безмежна (це я добре пам'ятаю). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лямпаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

ЗІРВАТИ З РОСІЄЮ

Ось чому Хвильовий «почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників», ось чому він мусів завертати взад аж до полтавського бойовища. Звідтіля ж бо почалась смертельна борня України з Москвою, там треба було шукати традиції, щоб почати боротьбу із ще грізнішим втіленням Москви, із більшовизмом. На цьому ґрунті родився третій великий символ Хвильового, культурнополітична орієнтація на Европу:

«Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: минулу — сучасну».

А далі:

«Коли ми говоримо про Европу, то маємо на увазі не тільки її техніку. Голої техніки для нас замало: є дещо серіозніше від останньої».

477