М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

В цім і є наступ Хвильового на невігластво і «за Европу».

Але мистецький твір ще має якусь ідею, бо, за Плехановим, «не може бути художнього твору без будь-якої ідеї».

А ці ідеї ми оцінюємо з поглядів інтересів суспільства, як революційні марксисти, і прагнемо, щоб «ці ідеї увійшли в плоть і кров письменника, щоб він викладав їх, як ху­ дожник і як громадянин-творець. Треба, щоб він міг ціну­ вати за якістю й художній модернізм сучасних ідеологів буржуазії».

Це вже стосується нашого погляду на неоклясиків вза­ галі, тобто на творців, що ще не пройнялися цими ідеями. Це так само стосується і всіх тих, що нахапалися повер­ хового знання і в позі червоних знавців підходять до творчости, як різник до корови.

Щоб розвинути цей погляд, варто застерегти, що ми дотримуємося тої аксіоми, що «не може бути художнього твору, позбавленого ідейного змісту. Навіть ті твори, ав­ тори котрих дорожать тільки формою й не турбуються про зміст, так чи інакше виявляють певну ідею».

Як доведеться їх кваліфікувати — чи як близьких нашій установці творців, чи як ворожих? І чому М. Хвильовий натякає, що вони дорожчі за вульґаризаторів творчости «енків».

Що являють собі ці творці-неоклясики на сучасній літе­ ратурній арені?

За аналізою Плеханова, можна кваліфікувати, що в нас є приблизно три типи творців: 1) прихильників мистецтва для мистецтва, 2) мистців, що хочуть повернути колесо історії назад, і 3) дійсних співців, що розуміють історичний хід подій.

«Нахил художників і людей, перейнятих ідеєю „мисте­ цтво для мистецтва", постає на ґрунті безнадійного роз­ ладу їх з їхнім громадським оточенням».

Це щодо першої категорії.

До другої категорії належать ті, що мають «утилітарний погляд на мистецтво, тобто нахил надавати творам зна­ чення присуду на прояви життя й постійну супровідь ра-

318

дісного бажання брати участь у громадських бойовищах; таке виникає і зміцнюється там, де є обопільне співчуття

поміж значною частиною суспільства та людьми й ху­ дожниками.

Це останнє вже певно треба розглядати, в який бік скерована творчість художника й певного стану оточення суспільства — чи в бік повернення історії назад, повороту старого загубленого ладу, чи участи у творенні цього нового суспільства, перед яким стеляться величні шляхи людського розвитку.

ВАПЛІТЕ причисляє себе до третьої категорії.

Але до якої категорії можна зарахувати неоклясиків? Чи в них творчість — мистецтво для мистецтва, тобто чи вони є в стані безнадійного негативного ставлення до їх­ нього суспільного середовища?

Для людей цієї категорії об'єктивне ставлення до сере­ довища позначається, власне, відсутністю співчуття до нього.

«Тільки буржуазний громадський устрій чи не більше всякого іншого може розвинути подібну байдужість. Цілі покоління виховувалися в дусі принципу „кожен за себе, а Бог за всіх", тому там цілком природна поява індивідуа­ лістів, що міркують тільки за себе й що цікавляться тільки собою».

Дійсно, що залишається робити, коли зв'язку з оточен­ ням немає? Розважатися тільки своїм «я»?!

Але тому, що їхнє «я» може врешті обриднути, не ма­ ючи другого (підкреслення О.Д.), опріч себе самого, то вигадується для того фантастичний «потойбічний» світ, що високо стоїть над землею й понад усіма земними «питан­ нями».

Плеханов бере за приклад Гіппіус і її устами цитує цих мистців, що переходять врешті до молитов-поезій, вили­ ваючи в них свою «душу». Але розуміння самотности ще більше одриває людей одного од одного. Коли індивідуа­ лізм досягає такого скрайнього ступеня, тоді зникає мож­ ливість спільности саме в молитві (тобто в поезії), спільности молитовного (тобто поетичного) запалу.

«Поезія губить від цього, як і взагалі мистецтва, що є

319

одним із засобів спільности між людьми» (Підкреслення О.Д.).

Поети, що люблять себе, «як Бога», не можуть цікави­ тися тим, що твориться в суспільнім оточенні. Тому не дивно, що людині, яка згубила всяку спільність з людьми, лишається лише «просити» «чуда» і прагнути того, «чого нема на світі», бо що є на світі, для неї не може бути цікавим.

«А коли людина губить усяку спільність з оточенням людей, тоді її ідейне життя губить усякий зв'язок з землею. Тоді її фантазія несеться на небо, і вона стає містиком. Містицизм — теж ідея, але темна, безфор­ мна, як туман, що є в смертельному ворогуванні з ро­ зумом».

Отже, чи є у неоклясиків оця містика, чи є вона твор­ чістю «мистецтва для мистецтва».

Звичайно, поодинокі з них (приміром, Рильський, — більшість творів 1918-1923 рр.) належали до таких кате­ горій, але тепер сказати це про всіх загалом, і навіть про нього не можна, бо, як не дивно, але й у нього почався великий злім (див. «Ганнуся», збірка «Тринадцята весна»).

Ми переживаємо таку епоху недосяжно величну в історії людства, що і «камні глаголят», не то що заговорять ка­ м'яні чуття співунів для власного співу!

Далі.

Чи можна віднести неоклясиків до творців другого ґа­ тунку — до тих, що хочуть повернути колесо історії назад у його інтернаціональних проявах, хоча б і в національній творчості, виявляючи тут націоналістичні тенденції (тобто те саме гальмування, але з другого боку). Чи прагнуть вони до збереження старого, в його протилежності виз­ вольному рухові нашого часу?

Ні, категорично не можна їх причислити й до цього. Вони вже згубили це, коли мали його в таємницях

свого розуму й чуття, як більшість людей, що зрозуміли необхідність нового, тобто того, що є. Нарешті, своїм інтелектуальним складом вони повинні стояти вище над минулим, поскільки намагання зберегти старе суперечить

їхньому потягові розуміти соціяльні життьові основи люд­ ськосте і розвитку культури.

Але ж вони не є третьої категорії, тобто тими, що всотали у все своє єство потребу перебудови життя.

От тут і заковика. Вони стоять на роздоріжжі й щиро намагаються в своїй творчій роботі йти разом з усіма борцями до нового суспільства, активно в своїй творчості прагнуть вести ту частину роботи, що їм належить.

Певне, вони розуміють аксіому, що «всякий будь-який талант незмірно збільшить свою силу, коли перейметься великими визвольними ідеями нашого часу». Вони, певне, хочуть теж не ридати чи сміятись, а розуміти.

Коли б вони належали до першої категорії, коли б у них не було нічого, опріч свого «я», то вони б навіть не стали грати ролю спокійного літописця великої борні, що точиться в нетрях сучасного світового суспільства, бо й тоді б їм заважало оце «я», котрому все земне байдуже.

А неоклясики стали літописцями, бо вони є частина творців у галузі нової літератури, критики, матеріялістичного розуміння історії культури.

Справа лише в тім, що вони ще не цілком пройнялися розумінням тої взаємної боротьби кляс, що точиться в теперішнім суспільстві.

Але «хто не дає собі справоздання в боротьбі, бага­ товіковій і різній, процес якої складає історія, той не може бути свідомим художнім критиком» (курсив О.Д.), хоча б і мав він титул академіка.

Неоклясики прагнуть до цього розуміння і, певне, ним будуть пройняті. Вони в своїй критиці намагаються навіть прикладати соціологічної методи в спектрі діялектичного матеріялізму.

Та знову треба пам'ятати, що «хто хоче вивчати ідео­ логію в суспільстві, поділеному на кляси, тому треба уваж­ но слідкувати за явищами в ньому. Інакше він нічого не зрозуміє. Тому той, що цього зрозуміти не може або не хоче, краще хай не береться за тлумачення мистецтва».

Це стосується не лише до неоклясиків, але й узагалі до всіх критиків. Коли ми говоримо тут про недосконалість критики з боку культурних сил, то що ж ми можемо ска-

зати про халтуру критичну? Для цього досить поглянути на більшість бібліографічних розділів усіх наших журналів.

Проте, неоклясикам, як художній Генерації, що пере­ ходить щойно із старого світу до нового, треба це мати на оці в першу чергу.

Справа в тім, що цей інтелектуально розвинений еле­ мент може зрозуміти все це надто швидко. І вони до цього йдуть.

Але ж у чім річ? Як клясифікувати їх у теперішній час розвитку нової літератури, інтернаціональної культури в національних формах? Що вони являють собою в сучаснім радянськім суспільстві як творчі одиниці? Чому М. Хви­ льовий «орієнтується» на них більше, як на «молодих чи молодикуючих» дорослих з «ідеологічною» лівизною?

Як бачимо, неоклясики в своїй більшості не належать ні до одної з категорій за нашою клясифікацією, але вони наближаються до останньої. Вони хочуть зрозуміти клясову боротьбу, що становить історію, й починають її ро­ зуміти крізь призму революційного марксизму. А це го­ ловне, що треба.

Вони не згубили зв'язку з сучасним суспільством, але, певне, умови життя, що були до того часу, не давали об'єктивних, а може й суб'єктивних, можливостей зміцни­ тись цьому зв'язкові.

Неоклясики прагнуть бути співзвучними з сучасною епо­ хою, з сучасним суспільством. Нині є можливості їм осяг­ нути це.

Бо ще Комуністичний Маніфест накреслив нам: «В ті періоди, коли боротьба кляс наближається до розв'язки, процес розкладу в середовищі зверхньої кляси всередині цілого старого суспільства досягає такого сильного сту­ пеня, що деяка частина зверхнього стану відокремлюється від нього й прилучається до революційної кляси, що несе прапор майбутнього».

Тобто можна припускати, вони — та частина, що тео­ ретично зрозуміла хід історичних подій. А «збагнути це можуть тільки ті, що метикують, уміють думати».

Неоклясики, як творча інтелігенція, не були абсолют­ ними ідеологами буржуа, а лише клясовою прослойкою,

322

ш0 хутчіш переймає завдання тієї кляси, котра прагне до безклясовости, до знищення цієї прослойки, що завжди тяжіла над нею, як теж над частиною наймитів, хоча и інтелектуальної праці.

Тому нема рації вішати собак, на кого доведеться, за всякої нагоди. Такий елемент, що сьогодні вже всім єством переймається теоретичним розумінням революційного марк­ сизму, не є наш ворог. .

Потрібне лише товариське оточення, в якім ті ідеоло­ гічні кострубатості, що тяжать на них, в умовах творчолітературного ідеологічного оточення самі зітруться з ча-

СОМТоді навіть яскравіше буде видно, хто з них безнадійно розладжений з сучасним суспільством, а хто цілком прой­ нявся сучасним життям і його рухом.

Так говорить діялектика, цього вимагає розвиток клясової інтернаціональної культури, хоча б і в національних формах.

Ол. Досвітній

«Вапліте», зошит перший, 1926

323

ЛІТЕРАТУРНІ ОРГАНІЗАЦІЇ І МОЛОДЬ'

Так, існування літературних організацій ще не є фактор створення літератури. Організації потрібні для захисту про­ фесійних інтересів, але на це є вже професійний місцком письменників. Організація потрібна для виховання своїх членів, але всі, хто належить до літорганізації, одночасно і в першу чергу належать і до клясових організацій пролетаріяту (партія, комсомол, профспілки); там їх виховують, і вони активно діють, як громадські одиниці на певних засадах тих організацій. Тоді останнє — літорганізація потрібна, щоб виховувати технічно, підвищувати кваліфі­ кацію своїх членів, але й тут їй не везе за диктатури пролетаріяту. Радянська влада «конкурує» і організує мис­ тецькі вузи, технікуми, студії й курси. Що ж робити? Ли­ шається одне — «доводити» одна одній (Гарт і Плуг), у кого більше кваліфікованих сил, у кого більше пролетар­ ських елементів, у кого більше партійців і комсомольців, доводити, що «вони вже не такі й кваліфіковані письмен­ ники», клястись Леніним, божитись Марксом і Енгельсом і, головне, із серйозним видом, що вони «за» пролетарську літературу! Хто вам повірить? Повірить, може, тільки той, хто наївно думає, що письменника виховав Плуг чи по­ мерлий Гарт, або той, хто вірить на слово. Але про таких є прекрасне місце в Леніна — знайдіть, прочитайте!

Письменників, що є тепер, виховали: партія, комсомол, професійні спілки, радянська влада, вузи, і хто стверджує противне, той підміняє літературною організацією наші клясові організації, той свідомо чи несвідомо недооцінює

1 Уривок із статті Григорія Епіка «Як же бути?». Див. А. Лейтес і М. Яшек — «Десять років української літератури», т. II, стор. 224-225.

ролю аванґарду пролетаріяту — комуністичної партії, як діюшрго начала.

Знову знайдуться демагоги, що скажуть: хіба партія займається вихованням літераторів? Нехай ті прощупають свою літературну «самобитність» і чесно собі признаються (можна мовчки)! Ми стверджуємо, що, крім «козиряння» партійним складом організацій та натяків, що «мов у вас не дуже вже й пролетарі», іншої виховної роботи ні орга­ нізація Гарт, ні організація Плуг не вели. І тому перша розпалася зовсім, а з другої пішли, хто найменше був зв'язаний із традиціями Плугу і зумів своєчасно орієнту­ ватися, щоб зректися почесного звання члена ЦК (вийшло п'ять членів ЦК). Вони швидше за інших розпізнали всю шкідливість, безцільність, безпринциповість і ухили в «глибоких» міркуваннях «теоретиків» (згадайте організацію літературного плужанського дитячого садка Молот, до якого належав і я).

По гарячій дискусій з М. Хвильовим про потребу «взя­ тися за ум» і з розвалом Гарту Плуг береться до гасла: учоба! Цьогорічний з'їзд також пройде під цим гаслом. Але, крім розговорчиків, чим може довести Плуг літера­ турному молоднякові серйозність цього гасла? Плуже, дайош факти! Факти дайте! — так має заявити літератур­ ний молодняк — 99% плужанського складу (тому й гово­ римо багато про Плуг). І тоді частина керівників, хто бачить себе в кривому дзеркалі, гукне: «Ми даємо факти, у нас є головне — у нас є журнал». Зачувши таку відповідь, друга повинна сумно похитати головою й відповісти: «Журнал то є, але в журналі порожньо». Ой, як порожньо в журналі!

«Літпрактика! Теорія! Поради! Вказівки!» (це в реклямі). Але це тільки бико-американська охахлятизована рекляма! Сумна літпрактика, нудно до тошноти від порад, сумнівний ленінізм у мистецтві у викладі Мих. Марусика. Гарячкові, необгрунтовані й часом беззмістовні, що зовсім не пасують До постаті «папаші», теорії С. Пилипенка і для школярів школи першого концентру «літературні портрети» з бла­ гого початку Володимира Сосюри. Така наша тяжка доля! На чому ж учитися, у кого вчитися? Немає в кого вчитися

в Плузі, бо Плуг є культурницька організація, це не голе твердження, а висновок, що є сума всього його чотири­ річного існування й практики. Плугові, як мистецькій орга­ нізації, не доведеться святкувати свого п'ятирічного ювілею (а жаль т. Пилипенка, що стільки своєї енергії тратить).

Про ВАПЛІТЕ не пишу; щоб не обвинувачували мене у пристрасті до цієї єдиної письменницької організації на Україні, що об'єднала кваліфікованих письменників. Тому саме ми, частина молодняку літературного, пішли до неї.

А куди ж молоді, коли літорганізація не вивчить на письменника? Ми заявляємо: коли серйозно ставиться до питання про тих, хто замінить, «заткне за пояс» усі орга­ нізації разом (як творчі чинники) і всіх письменників сьо­ годні, ми повинні зазначити: вихід є один. Треба створити літературний молодняцькии журнал! Це є основа, головна вимога сьогодні, бо тільки через його дійдуть до вищих щаблів мистецьких ті, чию творчість визнають за побідну клясу-переможницю, як її мистецтво! Зберегти молодняцькі сили, що є тепер, допомогти в їхній учобі, відкрити шляхи прийдешнім — це є єдина постановка питання про літе­ ратурний молодняк. Інших не дано!

Г. Епік

«Культура і побут», додаток до «Вістей ВУЦВК», ч. 14, 1926

АБ РОГЧТЕ8'

1. ЕВРОПА - ПРОСВІТА - ОСВІТА - ЛІКНЕП

Обидві статті М. Хвильового, присвячені нашим літе­ ратурним справам, викликали найжвавішу дискусію. Давно вже ні одне питання не зачіпало нашого читача так гостро і так повно, як це — поставлене статтями про «Сатану в бочці» та «Про Коперника з Фрауенберґу» — питання про дороговкази наших мистецьких прямувань — про «Европу» та «Просвіту».

І разом з тим ні одне питання не викликало такої сили непорозумінь. Винуватять у цих непорозуміннях найчасті­ ше самого М. Хвильового. Справді, винуватий! Замість зформулювати в першій своїй статті, ч о г о с а м е хо­ че він від нинішньої української літератури, він волів про­ сто просигналізувати читачам свої настрої в одному слові «Европа», протиставляючи її «гопачно-шароваристій» «Про­ світі». Чи не сподівався Хвильовий, що ми такі догадливі? Та що його попередня творчість, його загально-визнане місце «первоприсутствующего» від української літератури забезпечують його думку від фальшування та перекручень, від накидання йому того, що він не збирався казати?

Тим більше, що висловлені в статтях думки — то його давні, не вперше висловлювані думки. Справді, хіба про халтуру не писав він ще в «Редакторові Каркові»:

... Великій соціялістичній революції завжди бра­ кувало на талановитих поетів-аґітаторів, а халту-

1 Три статті із книги Миколи Зерова «До джерел» (літературнокритичні статті). Київ, в-во «Слово», 1926, стор. 252-271.

рили всі, за гонорар. Як мені тяжко писати про халтуру, я дивлюсь в майбутнє, я звертаюсь до

Хіба не виявив він своєї віри в революцію, як початок нового відродження Сходу, в своєму «На глухім шляху»: «Велика істина землі: сонце підводиться на сході». — Чому ж тепер так кричать про «попутництво» Хвильового (стра­ шні слова!), про те, що «революцію в його оповіданнях роблять дегенерати», що він сам «по-олімпійському (?) не­ навидить» літературний молодняк і, як каже С. Пилипенко,2 «хихикає» з нього: «Куди лізете, сопливі? Ви ж не геніяльні... не розумієте, що грядуть ренесанси: азіятсько-про- летарський, африкансько-пролетарський і що треба вчитися у Зерова не любити Просвіту» і т.д. С. Пилипенкові вто­ рять його «вихованці»: Чи ви чули? Хвильовий безоглядно (звідки це видно? — М.З.) приймає Европу. А Европа — всім відомо — то є «розклад і загнивання». «Запитайте у трьох гартованців, що б а ч и л и те на в л а с н і о ч і».3

Всі ці розмови про попутництво та олімпійство, про азіятсько-пролетарські та африкансько-пролетарські рене­ санси, про гниття Европи та про трьох свідків гартованців

— викривають цілі склади таких поржавілих упереджень, таких диких і давно не перетрушуваних забобонів, що криком хочеться кричати про потребу вітру та сонця.

Ні, таки Хвильовий занадто понадіявся на нашого чи­ тача — «масовика»! Він, очевидно, не сподівався такого марновірства.

Хоч би й ці знамениті слова про «розклад і загнивання Европи...» Хто тільки не говорив про те і далеко дореч­ ніше, ніж у нас. Говорили слов'янофіли офіціяльної марки, як Поґодін та Шевирьов, близький часом до тих думок бував Герцен, про «передсмертне спрощення» Европи писав Константин Леонтьєв, хоронив її Достоєвський. А Европа

2С. Пилипенко «Куди лізете, сопливП» «Культ, і поб.», ч. 22, 1925.

3Лист групи робфаківців та основників ХІНО (Хар. Інституту На­ роди. Осв.) — «Культ, і поб.», ч. 20, 1925.

живе, росте, набуває сили, і — хто знає — чи підточені її життьові ресурси, чи виснажені її творчі сили, чи, може, ми стоїмо тільки перед кризою певної соціяльної формації, перед внутрішнім вичерпанням Европи буржазної, що свою пору квітування мала наприкінці XVIII в. Чому б не га­ дати, що в Европі ще багато є джерел соціяльного та ідеологічного оновлення? Джерел, що може і не помітиш їх під час місячної подорожі?... Але нехай Европа і зогнила, як це твердять робфаківці та основники Харківського ІНО,

— чи ж значить це, що вона втратила для нас усякий інтерес? її душа (Фавстівська, як визначає Шпенглер) живе в її культурному набутку. Хіба опанувати цей набуток не є наше завдання? І чи справді цей набуток такий нам непо­ трібний?... Хвильовий, наприклад, знає, що «Европа — це досвід багатьох віків», його Европа — це «Европа Гран­ діозної цивілізації, Европа Ґете, Дарвіна, Байрона, Нью­ тона». Знали це і російські слов'янофіли; Хомяков, напри­ клад, писав:

Розумів це і Константин Леонтьєв, котрий, як ніхто може, ненавидів «європейського буржуа», «благодушествующего индивидуально и коллективно... на развалинах прошлого величия». І так яскраво це подвійне відношення до Заходу відбив Достоєвський в своєму цитованому й перецитованому монолозі Івана Карамазова:

Я хочу в Европу з'їздити, Альоша. Звідси і по­ їду. Адже ж я знаю, що поїду лише на кладовище.

трасну віру в свій подвиг, в свою істину, в свою боротьбу і в свою науку, що я знаю заздалегідь, впаду на землю і буду цілувати ці надгробки і

плакати над ними, в той же час переконаний усім серцем моїм, що все це давно вже кладовище і ніяк не більше.

От що говорили люди, що задовго перед Хвильовим, принотовуючи «Молчит сомнительно восток», проте були певні, що «сонце підводиться на сході» і що скоро

... во всей Неизмеримости зфирной Раздастся благовест всемирньїй Победньїх солнечньїх лучей.

Але всього цього не знають, всіх цих відтінків, всього цього емоціонального багатства, покладеного в ці форму­ ли, не підозрюють робфаківці Харківського ІНО. Просто­ серді і щирі, вони готові з дитячою радістю засвітити ліхтарі і піти в похоронній процесії Европи... Що їм Гекуба! Троє гартян запевнили їх, що Европа то є «гниття і розклад». їх наївна певність трохи нагадує віру старих людей у домовиків та відьом: «Як же не вірити, коли мій батько (чи дядько) на власні очі бачив?..»

Пишу це не без болю сердечного. Як мені запевнити С. Пилипенка, що в моїх словах ані трохи немає інкриміно­ ваного: «геть з Олімпу, сопливі!» (як немає його і в Хви­ льового). Але мені б хотілося, щоб харківські робфаківці та і вся «молода молодь» справді з а м и с л и л и с ь над цими многоповторюваними формулами, дійшли їх джерел, збагнули їх генезу й тривалість, їх різну в різні епохи, але завжди сильну емоціональну напруженість. І тоді: я може не мислитиму, як вони, але я не зможу не поважати їхнього переконання; я знатиму тоді, що то справжнє переконання, а не забобон, що то слова мислячої людини, а не голос (прошу дарувати цей вираз) наученого шпака. Досить уже «повторяти зади». Ближче до джерел!

— от що має стати нашим гаслом... Колись Драгоманов говорив, що він не розуміє культурного діяча на Україні без знання мов, безсилого на власну руч зорієнтуватися в

здобутках Заходу... Вимоги Драгоманова не втратили своєї слушности і по цей час...

Але упередження і забобони спотворили не тільки про­ блеми полеміки, а також і її методи.

С. Пилипенко вважає, наприклад, що М. Хвильовий робить смертельний гріх, коли радить молодій молоді учитися в Зерова ненависти до «Просвіти». Чому ж це такий гріх? Відповідь читач може знайти в доповіді Пи­ липенка, — цитую з допису Блюмштейна в «Більшовику» (ч. 128/1323): «Хто такий Зеров? Український кадет (хоч може й не діяч партії). Висловлює думки середньої бур­ жуазії». Вдячний за полегкість (досі про мене писали, як про ідеологічного представника буржуазії «крупної» і «непманства»), змагатися проти цього означення не буду. Знаю, що всі суперечки на цю тему, нічого не з'ясувавши, можуть тільки нагадати ту сцену з «Ревізора», де читають знаме­ нитого листа Хлєстакова до Тряпічкіна:

в рот никогда не брал луку.

Але навіть припустивши, що Зеров (чи хто інший) і справді кадет, справді виразник якоїсь буржуазії (дрібної, середньої, великої), чи сказали ми що проти його аргументів? А чи, приліпивши до нього яку ту чи іншу етикету, ми справді показали тим, що його вказівки і міркування ані трохи не можуть стати в пригоді початкуючому письменникові су­ часному? — Диво дивне, але вище писані слова Пилипенка по суті становлять не що інше, як слабеньку модернізацію давнього, 1900 років тому зформулованого упередження: Що може бути доброго з Назарету?.. Після статті Хвильо­ вого, сподіваюся, не треба наводити доказів для тої про­ стої думки, що і не мавши певних даних про соціяльне походження Коперніка, можна пристати на його геліоцен­ тричну систему світу. А хто перечитував основоположників марксизму, той добре знає, що клясовою точкою погляду

ніколи не можна користуватися, як знаряддям проти за­ гально-обов'язкової логіки.

Такі методи полеміки зводяться кінець-кінцем до про­ стого одмахування.

Чим же живляться всі ці забобони, через що вони на­ бувають такої сили? Дуже просто. В наших літературних обставинах все ще мало справжньої культури. Мало знаннів, мало освіти і «наука не в авантаже обретается». Трак­ туючи речі з чужого голосу, не стикаючись з теоріями, яких додержуємось, віч-на-віч, незнайомі з джерелами, ми утворюємо собі різні фантастичні уявлення і живемо серед них, не помічаючи їх потворної неправдоподібности. — От як пишуть, напр., студенти і робфаківці Харківського ІНО про Шпенґлера і Хвильового:

Тут Хвильовий солідаризується з фашистським мислителем Шпенґлером, що висунув брехливе твердження про те, що деякі тези мистецтва — аритметична аксіома для всіх часів, націй і кляс.

Ні, товариші, ніколи таких тверджень Шпенґлер не висував. Навпаки. Він завжди розглядав історію людської культури, як зміну своєрідних, замкнених у собі, сказавши висловом іншого мислителя, «культурно-історичних типів». Кожний із тих типів має свою вдачу, свою психіку, не розкриваючи до краю своїх таємниць перед іншими. Шпенґлер пробує навіть показати, що така наука, як математика, в антич­ ному світі є щось органічно чуже, щось в істоті одмінне від ново-европейських народів... Про мистецтво ж і гово­ рити не доводиться.

«Тов. Хвильовий», — обурюються далі студенти і робфаківські слухачі Харківського ІНО, — «радить поетам хо­ вати свої твори під десять замків, поки не напишуть чогось дійсно цінного й талановитого». Що ж, — рада непогана. Хвильовий має рацію: перед широким читачем молодим паросткам літературним не варт виступати принаймні доти, доки вони не зліквідують своєї неписьменности в тій об­ ласті, в якій хотять працювати, — поки не навчаться основ свого фаху.

Така самоосвітня праця буде першим кроком на шляху до того, що Хвильовий умовно назвав Европою. Перебо­ роти її ми можемо тільки опанувавши її здобутки. Хочемо ми, чи не хочемо, а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської — щоб не згадувати імен другорядних — європейські теми і форми проходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся справа в тім, як ми цей процес обевропеювання, опану­ вання культури переходитимем: як учні, як несвідомі провінціяли, що помічають і копіюють зовнішнє, — чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному

єстві.

Очевидно, наш інтерес полягає в тім, щоб іти в чолі, а не в «хвості», припадати до джерел (<<іиуаІ іпІе§го$ ассесіеге ІОПІЄЇ»), а не брати від передавачів, розглядатися в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу. А це вимагає праці і щирости в навчанні... Поки цього немає, наші письмен­ ники фатально пастимуть задніх, і скрізь, і завжди повто­ рюватиметься яскрава сценка з Чехівських «Господ-обьі- вателей».

побачив? Народ уже півгодини біжить, а ти, дивак, тільки тепер спохватився?

Хвильовий мав мужність сказати ці, здавалося б, прості і зрозумілі речі щиро і не криючись. І коли навколо них загорілася боротьба, то це не тому, що ці думки в устах Хвильового нові (їх можна знайти, як на диспуті 24 травня на це вказував П. Филипович, іще в «Синіх етюдах»), а тому, що висловлені на цей раз в статті (не в оповіданні, не між іншим), вони виразніше виявили справжній боляк нашого літературного життя.

II.ЕВРАЗІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС

ІПОШЕХОНСЬКІ СОСНИ

«Крик серед півночі в якімсь глухім околі» — я не знаю слів, які б краще характеризували нашу літературну супе­ речку цього року, а власне — листи Хвильового, що дали їй привід.1 Можна ще сказати інакше, — як сказав на диспуті Могилянський: «В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря». Правда, поміж першим і другим означенням різниці по суті немає. Але що найці­ кавіше: так почуваємо не тільки Могилянський і я, якого Ю. Якович ласкаво, хоч і безпідставно, відносить до літе­ ратури правоР (в наших безнадійно заплутаних відносинах літературних — «правая, левая г д є сторона?»). Так по­ чувають і інші люди, що зачисляють себе до найлівішої лівої. В статті Гадзінського, видрукуваній в ч. 9 «Життя й революції», читач може побачити ті самі слова («Рятунку! душимось! свіжого повітря!»), сказані вже від імени «жи­ віших елементів» сучасного письменства.

Не можна не назвати цього явища знаменним. Це зна­ чить — що хоч як говорять і ще, певно, говоритимуть про те, що Хвильовий впадає в єресь, і, «в унісон з правими», виявляє невір'я в «творчі сили робітничо-селянського мо­ лодняка», що Хвильовий уважає, «ніби письменником може бути геній» і тому: «тисячоголові сопливі, не суйтеся до літератури!»,3 — а одно за тими його статтями мусять признати всі, хто тільки мислить і почуває: це їх турботу й тривогу за майбутнє нашого письменства. І треба в запалі боротьби остаточно придушити в собі дар орієнтації і по­ чуття справедливосте, щоб назвати невірою письменника, перед очима якого стоїть, породжена подіями революції,

1 М. Хвильовий «Камо грядеши?». Харків, 1925, стор. 64.

2Ю. Якович «Жовтнева критика», «Культура й побут», ч. 41.

3С. Щупак «На літературні теми», «Прол. правда», ч. 25 (1256).

334

виношена в схвильованій свідомості активного її робітника, картина культурного ренесансу. Що ж то за невіра, що відкриває такі широкі перспективи і з такою тугою про­ стягає до них руки: «Приходь, наставай, нове відроджен­ ня!..» І навіть, коли б Хвильового находили часом хвилини сумніву й вагання, то, гадаю, мої опоненти ласкаво пого­ дяться зо мною, що це й є та проба, в якій завжди гар­ тується переконання і що сто раз вище стоїть людина, в якій вічна тривога думки плодить інколи сумніви, аніж ті люди, пласкі і впевнені, що вивчили катехизис і тим раз назавжди визволили себе від небезпеки сумніву та шукання.

Але вищезгадані напади на Хвильового тратять під со­ бою всякий ґрунт ще й тому, що всі його сумніви ані трохи не захитують ґрунтової підвалини наших революційних літературних угруповань — їх віри в культурно-творчу по­ тенцію нових суспільних груп, що вже прийшли і мають ще розгорнутись. Радісний і світлий обрій культурно-істо­ ричних видінь Хвильового лише часово захмарений одною обставиною — чи справляться нинішні літературні угрупо­ вання, при нинішніх методах їх робити, з безмежно склад­ ними завданнями, які повинні вони розв'язати? Чи зможемо взагалі ми, люди переходової доби, не змінивши умов літературного життя, взяти той тон, якого вимагає наша роля і наша відповідальність? — «Глибокими борознами» лягають літа, зруйновано багато набутків, і багато чого потрібного поросло травою забуття. Валиться стара школа; культурний сосняк, посаджений коло неї, розрісся на справ­ жню тайґу і закрив краєвид навіть на чумацький шлях Сагайдак; «до повіту — 60, до станції 80» і в учительськім помешканні самогонний апарат — і все таки цей глухий шлях виходить десь на широку дорогу історії. Незмінною лишається «стара істина землі — сонце підводиться на сході». І цілина наша таїть в собі великі сили, треба лише знати, як ті сили збудити до життя.

Досі, здається, нічого не сказано такого, що могло б викликати ґрунтовні заперечення, і всі голоси проти цієї позиції Хвильового можна трактувати тільки, як плід за­ сліплення й непорозуміння.

Думки розійшлися, головне, в тім, як цю цілину під-

335

няти, хоч би в спеціяльній галузі мистецької роботи... Тур. ґенєв в епіграфі своєї «Нови» виписав був фразу з агроно­ мічного порадника, що цілину треба підіймати глибоким і важким плугом, а не старосвітським дряпалом-ралом. З подібних міркувань виходить і Хвильовий. Ми повинні широко і ґрунтовно зазнайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в останніх її вислідах, а і в її осно­ вах, бо без розуміння основи ми лишимося «вічними учня­ ми», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися. Ось що говорить сам ініціятор дискусії імпресіоністичним своїм натяком на Европу і пізнішими до свого гасла комента­ рями.

Це питання встало і на київському диспуті 24-го травня 1925 р. У той час, як одні боялися, що гасла Хвильового (тоді ще не з'ясовані другою його статтею) наша примі­ тивність зрозуміє, як заклик до позверхового малпування Европи, а другі, озброївшись молодечим завзяттям, зби­ ралися ту Европу завоювати, — я спробував показати, що Европа у Хвильового «фігурує, як символ поважної куль­ турної «традиції» і як стимул до підвищення «нашої власної кваліфікації». Цю думку потім ствердили і розвинули даль­ ші статті Хвильового. Мені незрозуміло, чому так іронізує П. Кияниця: «Зеров з'ясував Хвильового до краю».4 Пере­ читуючи «Камо грядеши» Хвильового, я бачу, що моя інтерпретація ніде не виходить поза межі висловлених його думок. Тільки через край підозріле чуття П. Кияниці може вбачати в моїх тодішніх словах якісь «подвохи».

Особливу позицію в нашій київській суперечці зайняв

О.Дорошкевич своєю статтею «Ще про Европу» («Життя

йреволюція», ч. 6-7). Вважаючи гасло «Европа» все ще нез'ясованим і абстрактним, він побажав його сконкрети­ зувати, висловившись про те, яка саме Европа нам по­ трібна: — «минула»-сучасна, буржуазна-пролетарська, «віч- на»-«мінлива». О. Дорошкевич заперечує Европу минулу для сучасної (Дюамель, Ромен Роллян і т.д.), зрікається

4 П. Кияниця «Замість рецензії», «Життя й революція», ч. 9, 1925.

греко-римських спадків («викоханих, до речі, в атмосфері рабства»), відмовляється від Европи буржуазної задля про­ летарської і застерігає проти психологічного прийняття першої. Але чи не заплутує він справи з'ясувальними сво­ їми спробами? Звернімося хоча б до прославленого вті­ лення Европи передової, сучасної, опозиційної — Ромена Ролляна та його протестуючого «Жана Крістофа». От уступ з 5 тому епопеї: «Роіге киг 1а Ріасе».

Одного погожого вечора, коли «ніжне небо, як східній килим, витканий з гарячих, трохи линявих фарб, просте­ ляється над посутенілим містом» — Жан Крістоф, німецькомпозитор, закинутий до Парижу, іде надбережжям Сени від Шіте Ваше до Пляцу інвалідів.

В сутінях ночі, що вже надходила, вежі собору підносилися, як руки Мойсея, зведені до бою. Зо­ лотий шпиль «Святої Капелі», як розквітлий терен, світився над купами будинків. На тому березі Лювр розгорнувся всім своїм королівським фасадом і в його знуджених очах відблиск заходу розпалив ос­ танній огник життя. В поважній глибині «Пляцу інвалідів», за ровами та гордовитими мурами, у величній самотності пливла на висоті темнозолота баня, немов симфонія далеких перемог. А на горбі Тріюмфальна арка, немов у героїчнім марші, від­ кривала нелюдський похід легіонів Імперії.

В Крістофові раптом постав образ мертвого велетня, що незмірним своїм тілом вкрив усю до­ лину. Серце стислося від жаху, і він мимохіть спи­ нився, розглядаючи велетенські останки казкового роду, що вже зійшов з землі, але колись тупотом своїх кроків виповнював світ; останок люду, що мав шоломом баню на соборі Інвалідів, а поясом Лювр, що охопив небо сторуччям своїх церков і наступив на світ тріюмфальними стопами Наполе­ онівської арки, що тепер коло п'ят її комашився Ліліпут.