М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

чарами глибоких симпатій за свої перші, справді непов­ торні поезії, дарма, що в той день виступ його відзначався якимось особливим піднесенням — він не деклямував у звичайному розумінні, а майже співав і таки часом співав свої, ретельно вишліфовані й високою поезією насичені слова-образи, його виступ вітали, але далеко було до того вітання, якого перед ним зазнав автор страшної новелі «Я».

Виступав іще Сергій Володимирович Пилипенко — ор­ ганізатор і вождь Всеукраїнської спілки селянських пись­ менників Плуг — «папаша», як його довгі роки звали письменники. Він читав свої, завжди важкі кострубаті і...

неталановиті байки. Виступав іще хтось із киян, а може й харків'ян, але ті виступи не залишили вже ніякого сліду в душах і свідомості слухачів.

Заля до кінця того вечора переживала глибокі враження від прочитаного Хвильовим....

* * *

Друга моя близька зустріч з Миколою Григоровичем Хвильовим відбулася в Харкові десь узимку 1924 року.

Над долею журнала «Нова громада», якою я був най­ істотніше затурбований, нагромаджувались важкі хмари небезпеки. Уже кілька разів пропоновано мені переїхати з редакцією до Харкова, де, як відомо, був пильніший догляд і ширші можливості того догляду.

Знаючи, що такий переїзд буде початком кінця цього, з усякого погляду, симпатичного і чи не єдиного справжньо­ го українського органу громадської думки й бодай повер­ хово вільної, не за примусом твореної літератури, — ор­ гану що чудом іще зберігся на тлі тодішніх умов життя, я всяко опирався переводові до Харкова, і в тій справі мене й було викликано до столиці УРСР.

Треба було мені побачитися з головою Всеукраїнської спілки селянських письменників Плуг — Сергієм Володи­ мировичем Пилипенком. У Харкові була тоді жахлива житлова криза, і Пилипенко жив у готелі — в так званому «Селянському будинку» на Павлівському майдані.

158

Не принесла мені нічого втішного та зустріч. Насамперед, прийшовши просто з потяга десь уже по

9-й годині ранку, я застав «папашу» в його тісненькій кім­ натці ще в ліжку. І чи тому, що поруч із ним, сором'язливо кутаючись у готельні ковдри, тулилась його дружина, чи тому, що напівперелякані, аж надто великі красиві, виразночорні очі пані Пилипенкової, якими вона крадькома зир­ кала на мене з-під ковдри, не втручаючись у нашу розмову, справили на мене гнітюче, глибоко співчутливе до неї вра­ ження, — зустріч і розмова з «папашею» залишила в мені глибокі сліди незадоволення.

Сергій Володимирович, не скидаючи своїх у золотій оправі окулярів навіть у ліжку, часто й глибокодумно плямкаючи губами, в розмові про напрямок журнала «Нова громада» відразу перейшов на повчально-менторський тон, виголошуючи — не просто висловлюючи, а саме виголо­ шуючи — свої думки, ніби глибокі власні переконання, і вже тим примусив мене відразу насторожитись.

Коротко: Пилипенко доводив мені (як українець — українцеві), що переживаємо, мовляв, такий час, коли на всі заставки й з усіх щілин мусимо підкреслювати, що ми

— українці, що ми — відмінна нація, відмінна у нас куль­ тура, відмінний життьовий уклад, обряди, звичаї і т. д. і

т.д. Говорив те, що мені змалечку добре було відоме.

—Аж до «нехай живе вільна й незалежна!» — ось що сьогодні на часі. І це ви, як відповідальна людина в жур­ налі, повинні собі затямити. Але — одночасно: дзвоніть у всі дзвони, кричіть на всіх перехрестях, нагадуйте кожною друкованою літерою журнала, розбуджуйте всякими мож­ ливими способами клясову нетерпимість до куркуля, до багатія, до здирщика та визискувача! Таке сьогодні наставлення партії... І якщо ви підете цим шляхом, то йтимете в ногу з партією, з її генеральною лінією, ви збережете гарне культурне вогнище, за яке ми вважаємо ваш журнал.

І так далі. І так далі.

На мої невиразні заперечення, що багато хто собі в'язи скрутив уже на пропонованих тепер ним ідеях і постулятах, Сергій Володимирович глибокодумно зауважив:

159

— Кажу вам, що основний ворог наш — це куркуль, і якщо хочете послухатись моїх порад...

Чарівливі, глибоковразливі очі колишньої пані Голубовичевої, здавалось мені, говорили щось інше, щось засте­ режливе, про щось ніби хотіли безмовно сигналізувати мені.

Вийшов я від всеукраїнського письменницького «пала­ ті» з глибоким розчаруванням, і ще з глибшою впевне­ ністю, що наговорив мені землячок Пилипенко дурниць, та з гарячим бажанням побачитися ще з кимось, щоб пе­ ревірити настановлення «папаші».

І, на мою велику втіху, того самого дня мені сказали, що мене дуже хоче бачити Хвильовий. Микола Григорович Хвильовий. Пообіцяли ввечорі влаштувати зустріч.

Уже тією звісткою я був немало схвильований. І в наслідок довгих роздумувань вирішив — будь там що, нехай він і який комуніст (Пилипенко теж комуніст, хоч і з колишніх боротьбістів), але ж у нього гаряче б'ється справ­ жнє українське серце, — поговорити з Хвильовим якнайвідвертіше.

Сталося так, що нас познайомили на вулиці. І здається, що то було на тому самому Павлівському майдані. Тільки вже не ранком, а ввечорі, коли скупо годовані славетною харківською турчанкою2 вуличні ліхтарі в присмеркових сутінках тримали вулиці самозваної столиці України в напівтьмі.

Ті, що познайомили мене з Хвильовим, відразу відій­ шли, і ми залишились на вулиці вдвох.

Харків вирував усіма живчиками свого індустріяльного, розбурханого першими днями НЕПу життя. Дзенькіт і брязкотіння авт, далекі відгомони голосів величезного за­ лізничного вузла (100 потягів на добу в усіх напрямках) і рідкісні погуки велетнів-заводів — усе це зливалось над Павлівським майданом — своєрідною западиною супроти недалекого Нагірного району — в якусь дивну какофонію,

2 Електротурбіна, тоді недавно куплена радянськими посланцями в Константинополі за скажені гроші, і куплена дуже недавно, бо цілий ряд років вона майже день-у-день вибувала з ладу, залишаючи столицю України без світла.

160

яка то тривожила, то прикро лоскотала нерви, то знову присипляла чуйність, але в усякому разі невпокійно діяла на нерви незвиклого.

Я не був ще досить призвичаєний до такого вирування великоміського життя (у Києві — багато тихіше й затишніше), проте ту галасливу какофонію відчував тоді мало. Мене більше цікавили підсліпуваті харківські ліхтарі, що аж надто скупо ділилися світлом з тисячами пішоходців та автоїздців, оточені, як своєрідною авреолею, сірою мрякою важких випарів індустріяльного осередку.

Тоді, в ту хвилину найбільше цікавив мене Хвильовий. Якимись дивними, підсвідомими шляхами я відчув

швидко — і це сталося вже після першого дружнього стис­ кання ним моєї руки — відчув у Миколі Григоровичеві того, кого справді можна назвати другом.

Він як ініціятор нашої тодішньої зустрічі, заговорив, розуміється, перший. Почав якимись звичайними, буден­ ними запитаннями: як живеться, як працюється, як вам подобається Харків, але я всією істотою відчував, що це його найменше цікавить.

Ми пройшли повз «Селянський будинок», де на пішо­ ходах не було майже нікого, пірнули в півтьму завулку, що звертав у напрямі на далеку звідти Основу, а далі — далі я просто загубив свідомість напрямків і місць, де ми проходили. Спостерігав тільки — і то досить гостро — що весь час ми пильнуємо йти незалюдненими вулицями й завулками, тримаємось якось інстинктивно в тіні, далі від тьмавих ліхтарів, а при зустрічах із пішоходцями мимохіть обидва стишуємо мову...

Хвильовий скоро звернув розмову на Київ, на тамтешнє письменницьке середовище, на журнал «Нову громаду». І тут я відчув, що саме це, саме доля журнала, його напря­ мок, умови праці в ньому і перспективи дальшого існу­ вання і було метою його зустрічі зо мною.

Втоні голосу Хвильового, яким він розмовляв зі мною,

вкоротких небагатомовних і, видно, глибоко зважуваних і продумуваних запитаннях і відповідях його я відчув, що маю справу з цілковитим антиподом балакуна Сергія Пилипенка.

161

Моя настороженість до Хвильового як до комуніста зникла вже з перших сердечних запитів його про умови літературної праці українських майстрів слова в Києві. І воднораз глибоко відчув, що і його настороженість до мене — і як до людини непартійної, і як до людини досі йому незнайомої (хоч і чув він, безперечно, про мене, як чув — розуміється, безмежно більше — про нього я), — його настороженість також безвісти розтанула в цьому запаморочливому присмерку нашої — не своєї — столиці...

Коли на дуже делікатно висловлене запитання Миколи Григоровича про моє «вірую», якого я додержуюся в праці для «Нової громади», я цілком щиро й відверто сказав йому (зовсім не відчуваючи біля себе комуніста), що за весь час моєї майже трирічної праці в журналі там не появилось не тільки ні рядка, а навіть ні слова кривого супроти героїв нашого національного визволення — Пет­ люри, Коновальця, Юрка Тютюнника, як і проти всього національно-визвольного руху (а всякі підрадянські друко­ вані органи мусіли за всяку ціну ганьбити й плюгавити те святая святих українського народу), — очі Хвильового, коли він аж нахилився до мене, щоб заглянути в обличчя, блиснули якимось особливо радісним блиском, він узяв мене по-побратимському під руку, і вже так і не випускав своєї руки з-під моєї увесь той довгий вечір.

А словами сказав:

— Ви робите, безперечно, чесно, як і слід кожному з нас... Але... (і в голосі стало чути гіркий смуток) — чи довго вам пощастить так триматися?

При тій нагоді я розповів Миколі Григоровичу про ті настановлення, які я почув сьогодні тут, у Харкові, від однієї відповідальної партійної, але української людини (прізвища Пилипенка я так і не назвав); він, одну хвилину подумавши, гірко відповів:

— Стережіться, товаришу Кобець, таких малопродуманих порад. І робіть із них свої висновки. Можливо, що таке настановлення вони й дали на якийсь час. Але ж ви знаєте, як міняється їхня тактика, ви знаєте, що там за всяку ціну чіпляються за владу... І не забувайте, що на подібні гачки піймалося вже немало наших хороших лю-

162

пей... Отже, тримайтеся, як трималися досі, і нехай вам щастить. Пам'ятайте, що ви своїм, нехай малесеньким, вкладом якось та збагачуєте скарбницю нашого... трудо­ вого народу.

Ми ще довго блукали напівтемними вулицями Харкова. Мій потяг, що відходив десь по 9-й вечора на Київ, уже пішов, я втратив пляц-карту, переночувати мусів у якійсь мебльованій нічліжці біля вокзалу в Харкові, запевнивши на прощання Миколу Григоровича, що маю де перено­ чувати.

Ірозлучились ми — друзями до смерти...

** *

На жаль, до його трагічної смерти...

Іншого разу в Харкові, побувавши на авдієнції у голови «Книгоспілки» Адольфа Ернестовича Гетлера, шведа чи норвежця з походження, старого російського ес-ера, над­ звичайно культурної й милої людини, я, пославшись на мої розмови про долю журнала «Нова громада» з Пилипенком і Хвильовим (ні словом не обмовившися про зміст тих розмов), дістав запевнення, що журнал покищо зали­ шиться в Києві.

На жаль, лише покищо.

Бо вже з року 1925-го я жив постійно в Харкові, при­ мусово перекинутий туди, разом із «Новою громадою», зустрічався з Миколою Григоровичем Хвильовим мало не щодня, бо мешкав довший час у тому самому будинку «Слово», всього через дві стіни віддалі, але то були зви­ чайні, буденні зустрічі.

Третя небуденна зустріч моя, вже з тінню Миколи Гри­ горовича, відбулася в ніч на 14-те травня 1933 року.

Десь по десятій годині ранку 13-го травня 1933 року в першому крилі нашого спільного будинку «Слово» в Хар­ кові пролунав трагічний постріл, що вкоротив життя Ми­ коли Григоровича Хвильового в час може найвищого роз­ квіту його письменницьких сил, які не знаходили виходу в задушливій атмосфері підрадянського животіння.

Під час ранкового чаю в гурті друзів — Остапа Вишні,

163

Олеся Досвітнього та, здається, Івана Дніпровського і ще когось, що снідали разом у квартирі Хвильового (містилась на так званому цокольному поверсі, і до його балькону майже рукою можна було з землі дістати), Іван Кириленко, проходячи через двір і побачивши через балькон приятелів за столом, покликав Хвильового — щось сказати. Микола Григорович, перепросивши друзів, вийшов із-за столу, сту­ пив на балькон, і я з свого вікна бачив, як вони обмінялися якимись незначущими фразами, чув, що згадували сьогод­ нішню добру погоду, наприкінці хтось із них сказав щось веселе, бо обидва безжурно засміялися, і Кириленко пішов собі за ріг будинку, до виходу на вулицю. Хвильовий, повернувшися в кімнату, не кажучи нікому нічого, прой­ шов до сусідньої кімнати (свого робочого кабінету), і достоту через п'ять хвилин по тому його друзі почули з кабінету звук пострілу... Мені з мого вікна напроти зда­ лося, що чув якийсь гук і я. Кинулись прожогом туди і застали Миколу Григоровича в кріслі, з затиснутим у руці наганом, а з правої скроні густо стікала на схилене обличчя гаряча кров...

На столі лежала маленька записка. її встиг скопіювати Остап Вишня (і показував потім мені), заки не примчали архангели з ҐПУ й забрали і наган, і цей останній доку­ мент великої української душі.

В записці говорилось про те, що сьогодні надворі тра­ вень, що сьогодні особливо гарно світить сонце. «А я так люблю життя і сонце. І завіщо нас переслідують?..»

Напередодні, в ніч на 12-те травня, вперше в будинку «Слово» було заарештовано особистого друга Хвильового

— Михайла Ялового.3 Цілу ніч — від вечора до ранку — ґепеушники рилися в квартирі Ялового, перекопуючи по­ стіль, білизну, вистукуючи в стінах, чи немає десь порож­ нечі, підриваючи підлогу... На ранок Ялового завезли, і відтоді про нього всякі вістки загинули. І відтоді почалися безконечні нічні нальоти на будинок «Слово», коли часом приїжджало півсотні верхівців, які оточували непрохідним

3 Арешт Ялового відбувся на днів десять раніше. Тут пам'ять авто­ рові зраджує.

ланцюгом увесь двір будинку «Слово», поки спеціялісти порпалися то в тій, то в тій квартирі письменника, а на ранок чи його самого, чи й усю родину відвозили чорним вороном — навіки кудись, безслідно...

Отже — про мою третю зустріч із Миколою Григо­ ровичем.

Десь коло дванадцятої години вночі на 14-те травня до мене зайшов засмучений (як глибоко засмучені були й усі друзі Хвильового) Іван Дніпровський і попередив, що з 2- ої до 4-ої години вночі моя черга нести почесну варту над труною Миколи Григоровича.

Так вирішив неофіційний «комітет» для похорону Ми­ коли Григоровича. Те запрошення мене глибоко зворуши­ ло. Треба сказати, що в буденному житті, в частих зустрі­ чах з Хвильовим як співмешканцем того самого будинку ні я, ні він ніколи не згадували одне одному нашої давньої зустрічі в Харкові на Павлівському майдані, свого близь­ кого приятелювання ми ніколи ніде і ніяк не маніфесту­ вали, але, видно, знали друзі наші взаємні симпатії, коли прирекли мені нести почесну варту над домовиною по­ кійника...

Даруйте мені, але ця свідомість сповнила мене, коли тільки можна так сказати, сердечною втіхою...

Рівно о другій годині вночі я без стукання тихо ввійшов до вбогої на обстановку кімнати Хвильового (до речі: тіль­ ки він та ще хіба Майк Йогансен і Микола Куліш мали таку неймовірно вбогу обстановку — канапку, стілець, про­ стенький столик для писання та й усе, коли, наприклад, квартира Івана Микитенка утопала в дорогих килимах, дорогих меблях, цінних картинах та іншій люксусовій мі­ шурі), мене змінив з варти Іван Сенченко, якого, своїм порядком, мав змінити десь уже ранком Іван Дніпровський.

На столі (на тому самому, де він писав свої невмирущі твори) лежав Микола Григорович із сумирно складеними по-християнському на грудях руками. Мляво світила неви­ сокої напруги електролямпа. На правій скроні небіжчика, прикритий ватою, просоченою наскрізь кров'ю, був вхід кулі від нагана; те місце, трохи нижче вати, почорніло від

опалу. Куля не вийшла наскрізь — застрягла в черепній коробці, і на лівій скроні від того надулась велика ґуля.

Микола Григорович лежав із заплющеними очима, тінь смерти ще не змінила його завжди задуманого обличчя; міцно стиснуті вуста, здавалось, несли з собою в вічність скаргу-скорботу до Всевишнього за люту неправду, яку чинили його багатостражденному українському трудовому народові. І все його обличчя було суцільною скорботою. Саме це й привернуло мою увагу від першого моменту вступу на варту — навіть смерть не злагіднила рис обличчя цього страдника, як робить вона з мільйонами й мільйо­ нами звичайних смертних, коли з останнім віддихом про­ яснює всі риси, часом покриваючи обличчя померлого ла­ гідним, щасливим виразом...

Він був засмучений і після смерти.

** *

Удень похорону Миколи Григоровича Хвильового мі­ ліція зранку оточила шлях від будинку «Слово», через Пушкінську вулицю — до самого кладовища. По вузах (високих школах) було суворо наказано навчання не пе­ реривати, письменникам пошепки переказувано, щоб «не дуже то демонстрували» на похороні.

Двічі за всю дорогу до кладовища припало й мені, по черзі, нести труну.4

Над розкритою могилою промовляли Петро Панч, Іван Микитенко, Іван Кириленко та, здається, ще один хтось. Говорили більшовицькими нудними загальниками, на вся­ кий лад повторювали надруковане на другий день після самогубства Хвильового урядове повідомлення, що смерть Хвильового — це постріл у спину революції, картали по­ кійника за те, що він був збочив з генеральної лінії партії...

Але все то було — нещире, надумане, надиктоване...

На кладовищі буйно пахло розквітлими вишнями, ла­ гідно й ласкаво сяяло травневе сонце, дратували нудні й

4 Труну Хвильового на цвинтар везли не несли. Тут пам'ять авторові теж зраджує.

антилюдські промови друзів гіеред обличчям смерти, у ме- Не посилено забилося серце, потім закрутилася голова і, коли б не лагідно підставлена вчасно рука сусідки — якоїсь сторонньої жінки — мабуть, я впав би був непритомний.

А стояв я над самою свіжо викопаною ямою....

Олекса Кобець

«Нові дні», грудень 1979 і січень 1980

СМЕРТЬ І ПОХОРОН ХВИЛЬОВОГО1

Тоді вже почався голод в Україні; влада забрала у селян весь хліб, і селяни почали вмирати з голоду.

Микола поїхав, щоб самому побачити, що діється, але поки добрався до рідного села, мало не захворів. Через два тижні повернувся до Харкова і був такий сумний та пригнічений, що я налякалася.

—Може що трапилося в дорозі? Ти хворий? Але він відповів мені:

—Старенька (так він називав мене усе наше спільне життя), якби ти знала, якби бачила, що робиться по селах

—це жах! Це страшний жах! Уяви собі — по дорогах лежать пухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не хо­ дять, бо не мають уже сил рухатися. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя кра­ сується по полях? Та ж нема кому його сіяти і збирати! Багатюща країна, земля як золото, трудолюбивий і здібний народ; що з ним зробили?!

Микола плакав, стогнав і захворів. Коли він зривався і кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені:

— Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!

Декілька днів він ходив, як божевільний. Серце його, уже тоді хворе, розгулялося: мав страшні болі, не міг спати. Врешті мусів звернутися до свого давнього лікаря Фінкельштейна.

1933 рік. Голод докотився й до міст, де давно вже

1 Уривок із спогадів Антоніни Куліш. Передрук з кн.: Микола Куліш «Твори», Нью-Йорк, УВАН, 1955, стор. 415-420.

запроваджено було карткову систему. Продуктів було ма­ ло, і годі було їх дістати. Моя донька Ольга була слабого здоров'я, а коли почався голод — вона тоді вчилася в школі і в консерваторії — буквально падала з ніг. Я ба­ чила, що голод нищить мою дитину, і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів:

— Що Ольга!? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна?

Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги; був виснажений докраю.

В ніч з 12 на 13 травня 1933 року ув'язнили Ялового. Його забрали вночі. Увесь будинок «Слово» був дуже схви­ льований. Ніхто не знав причини арешту. Усі притихли і жили здогадами.

13 травня був гарний соняшний день. Несподівано Ми­ колу покликав до телефону Хвильовий. Він сказав:

— Гурович! Сьогодні гарний день. Прийди, друже, до мене й підемо на прохід до парку.

Микола відійшов від телефону вкрай здивований. Так довго вони з Хвильовим не бачилися! Майже рік минув з того часу, як вони розмовляли, хоч Хвильовий жив у тому самому домі й за кілька кроків від нашого мешкання. Микола пішов. Якось пізніше він розповів мені:

У хаті Хвильового застав Досвітнього, Вишню, Епіка, Дніпровського, Йогансена, Арк. Любченка та ще одного. Він здивувався, що Хвильовий запросив таку велику ком­ панію до парку. Хвильовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав збуджений, піднесений і вдавано-веселий. Ні­ кому не здавалося це підозрілим. Причина для всіх була ясна. Арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуюче. І чи не найсильніше — на Хвильового. Всі були під тяжким враженням. Дехто пив чай, а господар взяв гітару й почав наспівувати слова Пушкінового віршу «Бесьі»:

Хоть убей, следа не видно; Сбились мьі, что делать нам! В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам...

Після цього поклав гітару й вийшов до свого кабінету. Раптом всі почули з кабінету голосний постріл. Коли вбіг­ ли туди — Хвильовий сидів у кріслі, з правої скроні бігла цівка крови й падала краплями на підлогу, рука з кольтом звисла, і кольт випав. Мій чоловік з жахом вибіг до хати й крикнув:

— Хвильовий застрілився!

Був блідий, як полотно, але підбіг до телефону і став викликати лікаря, а мене послав до дружини Ґжицького просити, щоб негайно ішла зробити Хвильовому застрик. Коли прийшов лікар, було уже пізно. Він констатував смерть. Хвильовий почав холонути. Його не рухали з місця

—чекали на агентів ДПУ.

Япобігла до мешкання Хвильового і коли відчинила двері, зразу ж побачила Хвильового, що сидів за столом, уже мертвий. Зі скроні ще текла кров. Я скрикнула і впала непритомна. На мене це зробило страшне враження. Коли

яопритомніла, то почула, що біля мене хтось плаче, і сама стала плакати. Я згадувала слова Миколи:

— Це наш надхненник! Він перший нам відкрив очі на Україну...

Мене охопив такий жаль, що я не могла декілька годин отямитися. Це сталося об 11-ій годині дня, а до 3-ої ДПУ уже зафіксувало його смерть як самогубство, що і підпи­ сали присутні письменники як свідки цього страшного акту.

Після четвертої години дня ми вже Хвильового обмили, одягли у чисту білизну й чорне вбрання, і я на ноги йому одягла білі шкарпетки. Люди не розходилися з мешкання покійного, багато осіб приходило подивитися. Тим часом пішли замовляти труну, і Хвильового зфотографували вже лежачого на столі. Після цього, увечорі привезли труну і його поклали в неї та ще раз зфотографували. За життя Хвильовий дуже любив музику і колись, жартуючи, сказав:

— Як я помру, прошу похоронити мене з музикою шопенівського похоронного маршу.

Так і зробили. 14-го травня ранком Хвильового винесли на подвір'я; навколо труни зібралося багато людей, знову фотографували, і лише тоді відвезли до клюбу ім. Бла­ китного — на останнє прощання. Багато туди пішло людей

170

прощатися. Почесну варту, яка змінялася щоп'ять хвилин, несли всі найвидатніші письменники того часу. Було багато промов, але змісту їх я зараз не пам'ятаю.

Микола мій терпів дуже. Це відбилося на його обличчі. На нього страшно було дивитися. Цілу ніч під 14-е Микола вартував без перерви коло труни свого найближчого, най­ кращого друга. Прощався з ним навіки. Коли відвозили труну до клюбу, Микола, не спавши ні хвилини, не ївши, пішов туди і там увесь час стояв біля труни, аж поки не винесли покійного на цвинтар.

Тисячі людей ішли за домовиною з квітами. Музика грала похоронний марш Шопена, але ДПУ і міліція, в формі й без форми, також були присутні — це відчувалося на кожному кроці.

Коли поставили труну біля розкритої могили, почалися промови. Але в усіх промовах почувалася велика обереж­ ність. Кожне слово вимовлялося продумано і розважно. Стали прощатися. Дружина Хвильового, Юлія Григорівна, підійшла і поцілувала його в чоло, а Микола склав бла­ гально руки й крикнув:

— Сонце моє, сонце!

У ту хвилину всі стали на коліна коло могили, а дру­ жина Хвильового одтягнула Миколу трохи назад і щось шепнула на вухо. Микола плакав, затуливши хусткою лице.

Коли спускали труну в могилу, музика знову грала похоронний марш, люди не підводилися з колін. Коли стали засипати могилу, присутні клали квіти та з великим сумом, заплакані, почали розходитися.

Після смерти Хвильового НКВС покликало Миколу й вимагало з'ясувати причину самогубства. Миколі дали па­ пір, щоб він усе написав. Майже дві години писав Микола. Писав відомі речі про Хвильового, про що писали газети, про що говорилося на прилюдних диспутах. Чи знав він безпосередню причину цього кроку Хвильового — я не знаю. Він цього нам не говорив.

Пізніше Микола так засумував, що я побоювалася, щоб 1 До нього не дійшла страшна черга, і я сховала його обидва нагани. Микола став їх шукати і, не знайшовши, запитав мене:

171

—Старенька, ти взяла в мене нагани? Я посміхнулася і сказала:

—Так, Миколо, я заховала, бо боюся...

Тоді Микола мені відповів:

—Будь спокійна, я не зроблю того, що зробив Хви­ льовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця!

Микола не заспокоювався й мав дуже тяжкий настрій. Він був свідомий того, що це почалося нищення цілого покоління письменників та що приходить і його кінець. Те, що Микола лише думав, уголос сказав якось Епік:

—Знаєш, Миколо, тепер ми з тобою щоб не написали

—нас не признають, нам уже кінець.

1933 року організувався Союз Українських Письменни­ ків, до якого Миколу не прийняли як члена. У серпні 1934 року був з'їзд письменників у Москві, куди поїхало багато й наших письменників. Микола мріяв про цей з'їзд, готу­ вався до зустрічі російських письменників з українськими. Та його позбавили мандата на з'їзд, і це так сильно на нього вплинуло, що він захворів ще більше на серце й нічого не міг писати. Все читав у газетах про хід з'їзду, гірко посміхаючись. З Москви писав йому Зенькевич: «Ми­ коло Гуровичу, Вас на з'їзді я не бачив. Що трапилось? Чому Вас нема? Може Ви хворі? Прошу написати декілька слів, — я дуже неспокійний. Ваш П. Зенькевич». Микола читав та посміхався: «Так, так. Нас там нема...»

Відписав Зенькевичеві, що можна було написати, а той вже догадувався про все. Наприкінці цього ж 1934 року Зенькевича також заслали.

Антоніма Куліш

ІЗ ЗАПИСНИКА ГРИГОРІЯ КОСТЮКА

На початку березня 1964 року я відвідав Філядельфію. 7 березня в Літературно-мистецькому клюбі я мав доповідь про Івана Багряного. 8 березня було цілоденне засідання Управи Об'єднання українських письменників «Слово» ра­ зом з філядельфійським активом членів «Слова». Ввечорі я відвідав Антоніну Іллівну Куліш, що жила з донькою Оль­ гою й зятем Володимиром Ваньо в північній частині 11 вулиці. Під час нашої розмови Антоніна Іллівна сказала, що листується з кузинкою, яка живе у Львові. Кузинка присилає їй різні літературні новинки, що стосуються тоді вже регабілітованого Миколи Куліша. Зокрема прислала поему «Степ» і «Баляду про Миколу Куліша» Тереня Масенка. Це для мене була новина. Я з приємністю хотів прослухати ці твори мого колишнього друга. Ми почали читати. І ось, у момент, коли не тільки в баляді, а й у поемі ім'я Куліша було згадано в кількох позиціях, а поруч цього ще кількох сучасників — Епіка, Вишню, Панча, Калянника, — Антоніна Іллівна зупинилась і сумовито мовила:

— А Хвильового не згадав ні словом. А без нього ці імена виглядають буденно. Бож він був їх душею...

Цей несподіваний коментар її переключив нашу балачку відразу на Хвильового. Пригадала кілька фактів і нарешті спрямувала свою увагу на 13 травня 1933 року. Про той день Антоніна Іллівна згадала так:

—Я вже якось казала Вам, що Микола деякий час був

Устриманих, чи напружених стосунках з Хвильовим. Вони, навіть, деякий час не зустрічались. Часи були люті й три­ вожні. Раптом уранці 13 травня 1933 року, подзвонив Хви­ льовий і дуже щиро попросив Миколу зайти до нього негайно. На запитання Миколи, що сталося? — відповів:

—Таж сьогодні моє улюблене число 13. Хочу всіх моїх друзів побачити. Може підемо до парку. Поговоримо. Хочу щось важливе сказати.

Арешт Ялового всіх нас дуже був пригнобив. Микола подумав, що Хвильовий має щось нове в цій справі... І пішов. Мене чогось така туга і тривога взяла. Що він, думала, має сказати? Десь може за годину влітає Микола, очі як у божевільного, й вигукує: — Хвильовий застрілився!

—Я, як почула — скрикнула: Як?! Зовсім? Мертвий?

—Ще дихав. Біжи до Ґжицької. Попроси негайно зро­ бити застрик. Може врятуємо!

Я побігла, вхопила Ґжицьку, і вмить ми були в квартирі Хвильового. Але, як я глянула: він у фотелі сидить, опу­ щена рука, револьвер на підлозі, голова ледь-ледь нахи­ лена, чорна цятка в правій скроні з якої шнурочком стікає кров, — я скрикнула й ніби хтось мене вдарив по голові,

— я втратила свідомість. Коли я прийшла до притомности, то побачила в кімнаті багато наших знайомих. Були тут О. Досвітній, Гр. Епік, І. Дніпровський, О. Слісаренко, їв. Сенченко, Майк Йогансен і ще хтось, не пам'ятаю. Мій Микола сидів коло мене і тримав мокрий холодний рушник мені на лобі. Я спитала:

—Що, живе?

—Ні.

—Боже мій!

Я не в силі себе стримати. Починаю ридати. Микола

.,<;ре мене під руку і каже:

— Підемо, старенька. Ти дуже перехвилювалась. Піде­ мо до нашого мешкання. Мусиш заспокоїтись.

Підійшла Юлія Григорівна. Ніби й не схвильована, не заплакана. І каже:

— Антоніно Іллівно, не плачте. Це нічого нам не по­ може.

Я глянула на неї. Вона мені видалася тоді жорстокою і холодною, як камінь. Ми з Миколою пішли додому. Ми­ кола мене відвів і відразу ж повернувся на мешкання по­ кійника. Сказав: — Викликано НКВС. Зараз мусять приї­ хати, щоб скласти протокол і сказати, що робити далі. Я мушу бути там.

174

Десь через годину чи й більше, тепер не пригадаю, забігла до мене Ґжицька й сказала, що зараз будуть обми­ вати тіло Хвильового й одягати для похорону. Я відразу пішла з нею. Там уже були: Слісаренко Ганна Дмитрівна, Епік Віра, Досвітня Марія Іванівна, Йогансен Алла. До них долучились ми: я і Ґжицька Марія Іванівна. Обмили. Почали одягати. Я взяла шкарпетки, нахилилась до його ніг... і такий мене жаль охопив, що хотілося заголосити на ввесь світ. Я знову гірко заплакала. Сльози лились... До­ торкнулась до його ніг і в мене вирвалося: — Миколо, навіщо Ви це зробили? Навіщо?! — Нахилилась... поцілу­ вала його ноги й одягла шкарпетки.

Коли ми одягли й поклали його в труну, то всі жінки розійшлись. А я довго ще стояла й дивилася. І досі стоїть мені перед очима образ Хвильового з простріленою скро­ нею.

Цю розповідь Антоніни Іллівни Куліш я записав від­ разу, на свіжу пам'ять, в автобусі по дорозі з Філядельфії до Нью-Йорку. Зміст передаю точно лише з малими сти­ лістичними змінами. Картки запису зберігаються в моєму записнику за 1964 рік.

175

БУМЕРАНГИ ХВИЛЬОВОГО ВЕРТАЮТЬСЯ З МОСКВИ НА УКРАЇНУ

Сталося це на весні 1933 року, — того страшного року, коли Москва вигублювала голодною смертю мільйони українських селян, — правдоподібніше, сталося це ЗО квіт­ ня: ДПУ заарештувало Михайла Ялового. Виходець із партії боротьбістів, близький товариш усунутого з посту наркома освіти УРСР Олександра Шумського, перший пре­ зидент ВАПЛІТЕ, — Яловий був принадною постаттю для ґепеїстів. Тим то вони й почали свій погромницький похід проти української літератури саме з Ялового.

Почувши про арешт їхнього товариша, верхівка колиш­ ніх ваплітян не тільки обурилася з цього заходу ДПУ, а й вирішила заступитися за Ялового. Іду я одного дня Раднаркомівською вулицею в напрямку Сумської. Коли це бачу: до мене наближається трійка — Хвильовий, Куліш та Досвітній. По-святковому одягнені: в темних костюмах,

вбілих сорочках, з краватками на грудях.

—Куди це ви так понаряджалися? — гукнув я до них на ходу.

Хвильовий з Кулішем не обізвалися, але Досвітній від­ повів.

— Он туди! — показав він рукою на масивний будинок ДПУ.

Що сказали їм у ДПУ, мені не доводилося чути. Зате

— щоправда, набагато років пізніше — я довідався від одного з мешканців будинку «Слово», що колишні ваплітяни ходили клопотатися за свого товариша не тільки до

•Уривок із книги спогадів Анатоля Гака «Від Гуляй Поля до НьюЙорку». Новий Ульм-Філядельфія, 1973, стор. 196-199.

ДПУ, а й до ЦК партії. Там їм показали копію зізнання Ялового, в якому він, нібито, визнав свою «контрреволю­ ційну» провину. Ото аж після того,2 десь певно остаточно усвідомивши своє трагічне становище, 13 травня 1933 року пустив собі в скроню смертоносну кулю Микола Хвильо­ вий, талановитий письменник, войовничий памфлетист, основоположник і теоретик колишньої ВАПЛІТЕ.

Самогубство Хвильового справило на українських пись­ менників гнітюче враження. Не один із нас, почувши про ту страшну трагедію, розплакався. Бо всяк відчував, що трагедія Хвильового — це й наша трагедія. У день похо­ рону домовина з небіжчиком стояла на горішньому поверсі в Літературному будинку. Під час громадської панахиди в почесній варті біля домовини можна було бачити як ко­ лишніх «олімпійців», так і «селописців». Усі вони з почут­ тям великого жалю дивилися на того, про кого один із тогочасних критиків писав: «Хвильовий хвилюється і нас усіх хвилює». Тепер уже він не хвилюватиметься: лежить

— холодний, блідолиций, з темнофіялковою плямою на правій скроні від кулі...

Тисячний натовп народу випроводжав Хвильового в останню дорогу. Переважали студенти харківських вищих шкіл: запрудили всю Пушкінську вулицю, зупинили трам­ вайний рух. На кладовищі людей ще побільшало. Перше прощальне слово виголосив Петро Панч (колишній плу- жанин-ваплітянин-вусппівець). Власне, то було не прощаль­ не слово, а докір Хвильовому за те, що він позбавив себе життя саме в той час, коли «жити стало краще, жити стало веселіше».

— Ет, знайшов про що говорити! — зсерця вигукнула літня жінка, що стояла обіч мене, і пішла геть з кладовища на вулицю.

Через два місяці, 12 липня, сталася наступна трагедія: цькований Постишевим, що прибув того року з Москви на Україну, застрілився старий більшовик, член Політбюра

2 Я не можу погодитися з авторами, які твердять, що Ялового за­ арештовано вночі проти 13 травня, і що Хвильовий, довідавшися про те, через кілька годин застрілився. Якщо прийняти таку версію, то Хвильовий виглядав би боягузом. А з нього, як відомо, була відважна людина.