Лекции СТО

розвитку фізичних, розумових сил і здібностей людини в процесі праці; запобігає негативному впливу виробничої обстановки на працівника. Звідси витікає і поняття соціальної ефективності праці, яка включає вимоги гармонійного розвитку особистості кожного працівника, підвищення його кваліфікації і розширення виробничого профілю, формування позитивного соціального клімату в трудових колективах, посилення соціально-політичної активності і вдосконалення всього способу життя.

Тісний взаємозв'язок всіх аспектів праці виявляється у тому, що якщо вказані вимоги не дотримуються, то неминуче відбувається зниження продуктивності праці. Так, несприятливі санітарно-гігієнічні і шкідливі для здоров'я умови праці приводять до втрат робочого часу у зв'язку із захворюваністю, наданням додаткових відпусток, скорочення найактивнішого періоду трудової діяльності людини. Дуже деталізований розподіл праці обмежує можливості розширення виробничого профілю людини і зростання його кваліфікації. Негативні соціальні взаємостосунки в трудових колективах можуть істотно понизити продуктивність праці за інших рівних умов його організації.

Багатогранність категорії «ефективність праці» визначає і проблеми оцінки її змістовності. Рівень ефективності праці характеризується системою взаємозв'язаних і взаємодоповнюючих натуральних і вартісних показників, кожний з яких відображає результат праці з тієї або іншої сторони. Кожний з цих показників може бути використаний в господарському механізмі сучасної економіки відповідно до його економічної природи і тієї ролі, яку він здатний грати в певній ланці господарювання (аналізі, плануванні, стимулюванні). У галузях матеріального виробництва такими показниками є: вид продукту, номенклатура і асортимент продукції, загальна кількість продукції і кількість продукції з розрахунку на одиницю робочого часу, обсяг продукції в грошовому виразі, витрати праці на випуск одиниці продукції.

У сфері нематеріального виробництва показниками результативності трудової діяльності виступають: вид і обсяг одержаних результатів, їх наукова або художня цінність, актуальність, корисність, своєчасність, привабливість, а також обсяг діяльності в грошовому виразі і витрати праці на одиницю обсягу діяльності. Вимірювання ефективності сукупної праці здійснюється по показнику валового національного продукту.

Висока ефективність праці означає досягнення поставленої мети з мінімальними трудовими витратами. Досягнення мети з мінімальними зусиллями є однією з економічних закономірностей функціонування підприємства, суспільства. Це обумовлено зростаючими потребами громадян в товарах, послугах, суспільних благах, а також необхідністю їх постійного задоволення при обмежених виробничих ресурсах. Як виробничі ресурси виступають чинники виробництва: праця, капітал, земля. При цьому основною рушійною силою є праця і капітал. З'єднання цих чинників, різні варіанти їх поєднання (за інших рівних умов) в процесі виробництва продукції дають різні результати, що дозволяє судити про ефективність їх використання. Ефективність використання чинників виробництва визначає обсяг випуску продукції для кожного даного рівня вживаної технології, а в рамках держави – величину валового національного продукту. Якщо збільшується кількість праці і капіталу, то росте і кількість продукції, що випускається.

Зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення кількості виробничих чинників прийнято називати ефектом масштабу. Цей ефект має свої межі.

По-перше, кожна країна має обмежені можливості (чисельність населення і робочої сили, рівень капіталу, кількість землі і природних ресурсів), і в короткий період вона не може вийти за рамки цих можливостей. До того ж, максимальний обсяг виробництва валового національного продукту можливий тільки в умовах повного використання її економічного потенціалу (наявних ресурсів). Якщо ресурси використовуються не повністю, якщо є велика кількість незайнятих працівників і незадіяного устаткування, то суспільство не одержить повного обсягу виробництва товарів і послуг.

Відомо, що така ситуація в сучасній економіці виникає часто. Економіка функціонує циклічно, їй властиві періодичні спади виробництва, неповне використання трудових ресурсів, неповне завантаження виробничих потужностей. У таких умовах не може бути високої ефективності праці (або капіталу).

По-друге, отримання ефекту масштабу можливе лише у випадках збалансованого співвідношення між працею і капіталом. При незмінній технології кількість праці і капіталу повинна зростати в певних пропорціях між собою, які забезпечують строгу врівноваженість в

161

економіці цих чинників. Якщо пропорційність порушується, то починає діяти закон граничної продуктивності, або закон убування продуктивності.

Відповідно до цього закону, збільшення загального обсягу виробництва за рахунок залучення додаткових ресурсів відбувається до певної межі, за якою починається зниження віддачі від таких додаткових вливань праці або капіталу. Якщо додаткові витрати праці вносяться при незмінній кількості капіталу, то виробничий процес буде перенасичений працею, і ця праця даватиме все менше і менше додаткового продукту. Додаткові витрати капіталу теж приноситимуть менше додаткового продукту, якщо кількість праці залишиться незмінною, бо у такому разі буде недостатньо трудових ресурсів для обслуговування зростаючого капіталу. Отже, закон убування продуктивності визначає залежність між витратами і результатами у виробничому процесі. Він стверджує, що, послідовно віддаючи перевагу приросту якого-небудь одного з чинників виробництва при незмінності інших, економіка одержуватиме все менший приріст обсягів випуску продукції.

Збільшення чисельності працівників також має обмежений вплив на зростання обсягів виробництва, оскільки це знижує капіталоозброєність праці.

Як тільки економіка країни досягає стійкого стану (стану стійкої капіталоозброєності), коли можливості розвитку за рахунок збільшення обсягів залученої праці і капіталу вичерпуються, темпи зростання випуску продукції на одного працівника залежать лише від прискорення технологічного прогресу, від технічних нововведень. Тільки технологічний прогрес може змінити пропорції співвідношення між працею і капіталом, які можуть забезпечити подальше зростання сукупної продуктивності чинників виробництва.

Технологічний прогрес розкриває і підсилює значущість цілого ряду умов ефективності праці. Серед них, перш за все, слід виділити якість і інтенсивність праці. Якість і інтенсивність праці є похідними науково-технічного і соціального прогресу і, в теж час, – суб'єктивнооб'єктивними реаліями психофізіологічних і соціальних аспектів ефективності трудової діяльності.

Якість і інтенсивність праці залежать від працівника. Як суб'єкти трудової діяльності, люди розглядаються з погляду біологічних, психологічних і соціальних особливостей, які впливають на трудовий процес і його результати. Це – стать, вік, стан здоров'я, знання, уміння, досвід, винахідливість, свідомість, совість, дисциплінованість, організованість, інтереси, потреби т.д. Якість і інтенсивність праці залежать також від умов трудової діяльності: соціальноекономічних, організаційних, правових, психологічних, санітарно-гігієнічних, природних. Стан середовища, в якому трудяться люди, впливає на них, визначає рівень їх фізичних і моральних сил, відношення до праці. Одночасна дія економічних (які визначають продуктивність праці), психофізіологічних і соціальних (визначають якість і інтенсивність праці) аспектів трудової діяльності формує рівень ефективності праці, який або зростає, або залишається постійним (незмінний рівень), або знижується. Рівень ефективності праці і його динаміка вимірюються системою відповідних показників, які одночасно характеризують і головні рушійні сили ефективності трудової діяльності.

Рівень ефективності праці в організації вимірюється показниками, за допомогою яких оцінюється ступінь екстенсивного використання праці, якість і інтенсивність праці, технікотехнологічний стан виробництва.

Рівень екстенсивного використання праці показує міру його продуктивного використання і його тривалість протягом робочого дня при незмінності решти характеристик. Чим більш повноцінно завантажений робочий час, чим менше простоїв і інших втрат робочого часу і чим більше тривалість робочого дня, тим вище рівень екстенсивного використання праці і, відповідно, продуктивності праці. Проте зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавчо встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавчо встановленої тривалості робочого часу воно цілком витрачається на продуктивну працю, то це є верхньою межею рівня екстенсивного використання праці.

Якість праці виражається ступенем відповідності результатів трудової діяльності встановленим вимогам, умовам, стандартам, споживчим запитам і іншим регламентам, за допомогою яких можна оцінити рівень продукції, що випускається, послуг, що надаються, або інших вироблюваних людиною благ. Якість трудової діяльності працівника оцінюється коефіцієнтом якості, при формуванні якого враховуються:

– бездефектна робота: відсутність недоліків, усунених і неусувних дефектів, здача виготовленої продукції з першого пред'явлення замовнику, споживачу або контролюючому органу, відсутність рекламацій, зауважень і інших претензій споживача;

162

–відповідність виконаної роботи технічним, економічним, експлуатаційним характеристикам і іншим вимогам нормативної документації;

–професіонально-кваліфікаційна складність і значущість виконаної роботи;

–кількість продукції, відповідної вимогам світових стандартів;

–кількість продукції, якість якої перевищує рівень світових стандартів;

–унікальні результати трудової діяльності: раціоналізаторські пропозиції, творчий пошук, винаходи, відкриття.

Кожен результат праці оцінюється певною кількістю позитивних (при досягненнях в роботі) або негативних (при дефектах і упущеннях) балів. Нарахування балів робиться в зіставленні з еталонними значеннями стандартів якості, що розробляються підприємствами стосовно специфічних умов їх діяльності. Побудова загальної оцінки якості праці (коефіцієнта якості) здійснюється шляхом підсумовування позитивних і негативних балів.

У кожній організації можуть застосовуватися свої традиційні підходи до оцінки і стимулювання якості праці. Так, деякі промислові компанії США (наприклад, «General Electric Corporation») для стимулювання інтересу до подібної роботи приймають просто “ідеї”, оплачуючи їх авторам, а інженерне втілення цих ідей доручають фахівцям. Для зручності внесення пропозицій в цехах встановлюють спеціальні мікрофони, з’єднані з магнітофоном, пульти для виклику фахівців на робоче місце автора “ідеї”.

У компанії «Bosh Army Corporation» (ракетна промисловість) копії сповіщень про прийняття цінних пропозицій автора поступають в його особисту справу. Кількість і цінність прийнятих пропозицій враховуються при формуванні коефіцієнта якості його праці і при переведенні на вищу посаду під час періодичних атестацій.

Система стимулювання якості праці передбачає також і матеріальну відповідальність. За

даними американського інституту інженерів промисловості, 64,8 % компаній віднімають допущений виконавцем брак (з його вини) з обсягу виробленої їм продукції. Забраковані вироби підлягають виправленню за рахунок працівника, тобто без оплати витраченого часу.

В даний час багато фірм у промислово розвинених країнах відмовляються від малоефективних заходів примусового характеру, і роблять упор на підвищення особистої відповідальності кожного за якість своїх виробів. В результаті цього виникли нові форми стимулювання якості, засновані на тісному поєднанні матеріальних і моральних стимулів. Однією з таких форм є система самоконтролю і кружки якості.

Переведення робітників на самоконтроль переслідує дві цілі – підвищення якості продукції і зниження витрат на проведення технічного контролю, зокрема на оплату персоналу відділу технічного контролю (ВТК). Зацікавленість робітників досягається, з одного боку, шляхом розширення трудових функцій, підвищення самостійності і відповідальності кожного виконавця, з іншою – шляхом відповідної ув'язки заробітної платні із змінами в змісті праці і підвищенні якості продукції.

Кружки якості є однією з форм участі працівників в підвищенні ефективності виробництва. Це групи від 5 до 10 чоловік і більш, які об'єднуються, як правило, під керівництвом свого безпосереднього менеджера для обговорення і прийняття рішень з питань, що прямо або побічно стосуються якості продукції. Члени кружків виявляють причини недоліків, розробляють рекомендації по їх усуненню і профілактиці, виказують пропозиції по вдосконаленню технології, методів організації праці, підвищенню кваліфікації робітників, трудовій дисципліні.

Таким чином, якість праці визначається (і визначає) якістю продукції, що виготовляється цією працею. Проте у ряді показників екстенсивності і якості праці важливе місце займає і інтенсивність трудової діяльності.

Інтенсивність праці характеризує ступінь його напруженості, і має відомі психофізіологічні межі, встановлювані індивідуальними можливостями людини. Межі таких можливостей мають суб'єктивний характер, але вони можуть бути звужені (у разі несприятливих умов) або розширені належними знаннями, досвідом, тренуваннями. Тому інтенсивність праці тісно пов'язана з якістю вживаної робочої сили і екстенсивними чинниками праці.

Особливе місце серед показників і рушійних сил ефективності праці належить науковотехнічному прогресу (НТП). Зростання продуктивності праці під впливом техніко-технологічного вдосконалення виробництва об'єктивно не має меж, властивих для екстенсивних і інтенсивних чинників. Більш того, НТП безперервно забезпечує поліпшення якості результатів трудової діяльності, робочої сили, якості життя населення.

163

Обсяг виконаних робіт в

ЗАЙНЯТІСТЬ

ПРИБУТКОВІСТЬ ПРАЦІ натуральному або вартісному виразі

РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ

Рис. 9.6. Ефективність праці як складне, комплексне поняття

164

За декілька останніх десятиліть в розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці знизився більш ніж удвічі, інтенсивність витрачання людської енергії не змінилася, а продуктивність праці збільшилася у декілька разів, що виявилося в значному зростанні благополуччя і рівня споживання всіх прошарків працюючого населення.

Рушійні сили продуктивності, якості і інтенсивності праці, їх активізація і раціональність використання є предметом постійної уваги в процесі планування праці. Саме належна постановка планування праці покликана забезпечити успішність функціонування організації, високий рівень її трудових показників.

9.7. Методи вимірювання продуктивності праці

Аналіз і планування показників продуктивної праці припускають знання методичних основ вимірювання його динаміки і рівня продуктивності. Таке знання базується на розумінні економічного змісту продуктивності праці, визначенні критеріїв, за допомогою яких можна оцінити зміни продуктивності в часі і в просторі. У теорії і в господарській практиці використовуються різні методи вимірювання вироблення і продуктивності праці. Всі вони повинні задовольняти наступним вимогам:

–повністю враховувати фактичний обсяг робіт і витрати робочого часу;

–будуватися на єдиній методологічній основі обліку і вимірювання результатів продуктивності праці;

–використовувати одиницю вимірювання, яка не може спотворювати показники продуктивності праці;

–маніпулювати показниками продуктивності, які мають бути крізними, зведеними, зіставними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у використанні.

Застосування того або іншого методу обумовлене, по-перше, рівнем, на якому вимірюється продуктивність праці, а по-друге – задачею, яка стоїть перед економічною службою, що робить розрахунки.

По рівню вимірювання продуктивності праці можна виділити: а) індивідуальні робочі місця (бригади, ділянки); б) рівень підприємств і галузей.

Визначення обсягу виробництва і вироблення на індивідуальних робочих місцях здійснюється натуральним методом (числення продукції в штуках, тоннах, метрах і т. д.). Метод простий, наочний і достовірний. Проте його практичне застосування обмежене тим, що рідко на робочому місці, і тим більше – в бригаді або на ділянці, виробляється продукція, абсолютно однакова по трудомісткості, складності, номенклатурі. Тому частіше використовується умовно– натуральний метод, при якому один вид продукції або роботи прирівнюється до іншого (переважаючого) по відносній трудомісткості. При цьому при розрахунках обсягів продукції і вироблення повинна бути використана незмінна (нормативна) трудомісткість одиниці продукції. Застосування коефіцієнтів приведення до умовно-натуральних показників по споживчих властивостях продукції (потужність, вага, зміст корисних компонентів і т. п.) для вимірювання продуктивності праці неприйнятне, оскільки між цими фізичними і трудовими показниками немає функціонального зв'язку.

Натуральний метод не має широкого розповсюдження, оскільки підприємства і галузі випускають здебільше різнорідну і непорівнянну продукцію. Крім того, за допомогою цього методу неможливо врахувати зміну обсягів незавершеного виробництва, яке в деяких галузях в загальному обсягі продукції займає вельми значну частину.

Коли на робочих місцях, в бригадах і на ділянках виробляється велика кількість різноманітної продукції, не має сенсу перераховувати всю номенклатуру продукції до одного якогось натурального вимірника. Обсяг виробництва і вироблення визначають в трудовому вимірюванні – в незмінних нормо-годинах (обсяг робіт умножається на відповідні норми часу, результати підсумовуються). Трудовий метод вимірювання продуктивності володіє рядом недоліків (недостатнє обґрунтування і нерівна напруженість норм, їх часті перегляди і т.д.), що не сприяє об'єктивній оцінці рівня і динаміки продуктивності праці навіть на окремих робочих місцях

ів бригадах. Крім того, в більшості випадків на підприємствах розраховується лише технологічна трудомісткість, яка виражає витрати часу тільки основних робітників. До того ж норми

165

трудовитрат часто непорівнянні у зв'язку з різним ступенем їх обґрунтованості. А на окремі види робіт або трудові функції нерідко взагалі відсутні науково обґрунтовані нормативи праці.

На рівні підприємств, їх крупних підрозділів і в галузях народного господарства, для вимірювання обсягів виробництва і продуктивності праці в основному застосовується вартісний метод: всі види і обсяги продукції, робіт і послуг виражаються в єдиному грошовому показнику, який визначається шляхом множення об'ємних показників на відповідні оптові ціни. Вироблення також розраховується в грошовому виразі.

Складність методики вартісного методу вимірювання продуктивності праці полягає у виборі прийнятного для конкретних умов способу числення обсягів виробництва. Найбільш споживаними є показники валової, товарної і реалізованої продукції. При однакових оптових цінах валова продукція, розрахована по заводському методу, відрізняється від товарної на величину залишків незавершеного виробництва, а реалізована від товарної – на суму залишків призначеної для реалізації, але не реалізованої продукції. Таким чином, при визначенні вироблення по обсягу валовій продукції виходить, здавалося б, найточніший результат. Проте в умовах ринкової економіки набагато більш важливе вимірювання продуктивності по реалізованій продукції, оскільки збільшення незавершеного виробництва і накопичення залишків нереалізованої продукції не мають позитивного економічного значення.

Гідність вартісного методу полягає в широких можливостях порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві, так і в економіці в цілому. У зв'язку з цим, вартісної метод застосовується на всіх етапах планування і обліку як на галузевому, так і на територіальному рівні.

Показники продуктивності праці, розраховані по валовій і товарній продукції, мають схожі достоїнства і недоліки. Недоліки полягають, перш за все, у тому, що показник вироблення в більшій мірі визначається витратами минулої (упредметненого) праці, ніж витратами живої праці. На величину продуктивності і її динаміку серйозний побічний вплив роблять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягів незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. При численні валової або товарної продукції часто має місце повторний рахунок через те, що вартість продукції підприємства-постачальника впливає на продуктивність підприємства-споживача.

Спотворення показника вироблення, виникаюче у разі зміни асортименту продукції, відбувається тоді, коли збільшується або зменшується частка продукції з вищою вартістю сировини, тобто з високою матеріаломісткістю і низькою трудомісткістю.

Для усунення спотворюючого впливу змін матеріаломісткості на показники обсягів виробництва і вироблення застосовуються додаткові методи вимірювання: по умовно-чистій, чистій, нормативно чистій продукції і за нормативною вартістю обробки. Використання цих методів повністю або частково усуває спотворюючий вплив змін матеріаломісткості, але кожний з них має той або інший недолік, і по суті жоден повністю не відповідає вимогам ринкової економіки.

Обсяг умовно-чистої продукції визначається шляхом віднімання з вартості валової продукції прямих матеріальних витрат (на сировину, комплектуючі вироби, енергію, паливо і т.п.). Залишаються заробітна платня з нарахуваннями, амортизація основних фондів і прибуток. Вплив змін матеріальних витрат усувається, але зростає питома вага прибутку і амортизаційних відрахувань, їх зміни можуть спотворити показники вироблення і продуктивності праці.

Чиста продукція розраховується шляхом виключення з вартості валової продукції всіх матеріальних витрат, включаючи амортизацію. При розрахунку обсягів і продуктивності праці спотворюючий вплив витрат минулої праці повністю усувається, але істотно зростає питома вага прибутку і в умовах різно-прибутковості різних видів продукції саме прибуток виконує головну роль в спотворенні показників обсягів чистої продукції і продуктивності праці, які обчислюються на її основі. У більшості зарубіжних країн істотних відмінностей в рівні прибутків немає, тому багато західних економістів вважають метод чистої продукції цілком прийнятним для визначення обсягів виробництва і продуктивності праці.

Нормативно-чиста продукція (НЧП), на відміну від чистої, включає норматив заробітної платні з нарахуваннями і середньо-галузевий прибуток. За рахунок цього усувається вплив різноприбутковості різних видів продукції, В практиці застосування цього методу виникли певні труднощі і недоліки. По-перше, з'явилася необхідність створити цілу систему нормативів заробітної платні на всі види продукції, паралельну системі оптових цін. У масовому виробництві це не склало особливих труднощів, але в штучному і дрібносерійному з часто змінною

166

номенклатурою продукції викликало серйозні утруднення. По-друге, при розробці нормативів заробітної платні, які складають основу НЧП, виявилася тенденція до завищення даних нормативів, що привело до відносного збільшення трудомісткості, а значить – до уповільнення темпів зростання продуктивності праці. По-третє, показник НЧП слабо пов'язаний з кінцевими фінансовими результатами роботи підприємств: можна одержати хороші «нормативно-чисті» показники обсягів випуску продукції і продуктивності праці, але не мати прибутку, наприклад, за рахунок перевитрати матеріальних ресурсів. Вже з однієї цієї причини використання показника НЧП як основного методу при оцінці діяльності підприємств в умовах ринкової економіки представляється недоцільним. Він знайде широке застосування тільки в цілях аналізу.

Метод нормативної вартості обробки (НВО) застосовується для визначення обсягів виробництва і продуктивності праці в легкій промисловості. У нормативи вартості обробки включаються: заробітна платня виробничих робітників з нарахуваннями; норматив цехових витрат; норматив загальнозаводських витрат. Виробничі матеріальні витрати в НВО не входять. Не знаходить в ній віддзеркалення і прибуток. В умовах ринкової економіки метод НВО слід віднести, як і метод нормативної чистої продукції, до аналітичних, але не до основних методів вимірювання обсягів виробництва і продуктивності праці.

Відмінність і різноманіття методів вимірювання обсягів виробництва і продуктивності праці роблять легко здійсненним вирішення будь-якої практичної задачі, яка може стати предметом уваги економічної служби підприємства.

9.8. Чинники продуктивності праці

Динамічність і багатофакторність сучасного виробництва закономірно обумовлюють динамічний характер трудових показників і, в першу чергу, –показників продуктивності праці. Ця обставина накладає серйозний відбиток на зміст, якість і взаємозв'язок процедур по аналізу і плануванню продуктивної праці.

Продуктивність праці постійно міняється під впливом безлічі причин і чинників. Одні з них сприяють підвищенню продуктивності праці, інші можуть викликати її зниження. На рівень і динаміку продуктивності праці впливають також умови, в яких протікає процес праці. Умови або підсилюють дію того або іншого чинника, якщо вони сприятливі, або ослабляють його. Наприклад, природнокліматичні умови істотно впливають на результати праці і її продуктивність в сільському господарстві. Суспільні умови, пов'язані з формами власності на засоби виробництва і з виробничими відносинами, також можуть при інших рівних обставинах надати значну дію на продуктивність праці.

У основі продуктивності праці лежить економічна категорія, звана продуктивною силою праці. Цей термін і поняття були сформульовані свого часу К.Марксом. Під продуктивною силою праці розуміється потенційна можливість випуску певної кількості продукції або обсягу робіт в одиницю безпосередньо витраченого робочого часу (наприклад, годину чистої праці без якихнебудь перерв). Звідси витікає, що продуктивна сила праці впливає на продуктивність живої праці, тобто праці, яка скоюється в даний період часу. Величина продуктивної сили праці залежить, перш за все, від рівня технічної озброєності виробництва, застосування у виробництві досягнень науки, енергоозброєності праці (кількості кіловат-годин енергії, що витрачається на годину праці). Важливим чинником, що визначає продуктивну силу праці, є рівень професійної підготовки працівників. Саме по собі технічне оснащення виробництва і високий рівень технології не дадуть очікуваних результатів, якщо працівники не матимуть належної кваліфікації. В значній мірі на рівень продуктивної сили праці впливають природні, санітарно-гігієнічні умови праці на виробництві і стан здоров'я працівників.

Будучи основою продуктивності праці, продуктивна сила праці не тотожна їй; реальна продуктивність праці залежить ще від двох найважливіших чинників – інтенсивності праці і використання номінального фонду робочого часу.

Інтенсивність праці вимірюється витратами нервової і мускульної енергії людини в одиницю робочого часу. При цьому суспільно нормальною вважається інтенсивність, яка не викликає негативного впливу на організм людини, а витрати енергії повністю відновлюються за рахунок живлення, відпочинку і емоційного розвантаження.

167

Використання робочого часу визначається як відношення відпрацьованого часу, включаючи регламентовані перерви на внутрішньо-змінний відпочинок, до номінального фонду часу, встановленого для даного виду робіт (тривалість робочого дня, робочого тижня, місяця і року в годинах). Індексний зв'язок цих показників виражається формулою:

Iпп Iпсп Iип Iврч ,

де Iпп, Iпсп, Iип, Iврч – індекси, відповідно, продуктивності праці, продуктивної сили

праці, інтенсивності праці і використання робочого часу.

Приклад. Якщо рівень техніки і технології дозволяє випускати за зміну 200 одиниць продукції, а індекси інтенсивності праці і використання робочого часу, відповідно, 0,95 і 0,9, то реальна продуктивність праці складе не 200, а тільки 171 одиницю (200 • 0,95 • 0,9). Різниця між продуктивною силою праці і досягнутою реальною продуктивністю визначає резерви підвищення продуктивності праці, пов'язані з його організацією.

Оскільки інтенсивність праці і її використання за часом мають свої об'єктивні межі (фізіологічний і календарний), то основним дієвим джерелом зростання продуктивності праці можна вважати вдосконалення її продуктивної сили, розширення її потенційних можливостей. Напрями такого вдосконалення визначаються цілим рядом чинників, під впливом яких змінюється продуктивність праці. За наслідками дії всі ці чинники можна розділити на дві групи: 1) позитивні і 2) негативні.

До першої групи чинників відноситься все, що пов'язане з підвищенням продуктивної сили праці, поліпшенням організації праці і виробництва, соціальних умов життя трудящих; до другої – несприятливий вплив природних умов, недоліки в організації виробництва і праці, негативний вплив негативних елементів соціальної обстановки.

На рівні окремого підприємства або організації, можна виділити внутрішні і зовнішні чинники.

Внутрішні чинники включають рівень технічної озброєності підприємства, ефективність вживаної технології, енергоозброєність праці, організацію праці і виробництва, дієвість вживаних систем стимулювання, навчання кадрів і підвищення кваліфікації, поліпшення структури кадрів і т.п., тобто все залежне від колективу самого підприємства і його керівників. До зовнішніх чинників слід віднести: зміни асортименту продукції і її трудомісткості у зв'язку із зміною державних замовлень або попиту і пропозиції на ринку; соціально-економічні умови в суспільстві і регіоні; рівень кооперації іншими підприємствами; надійність матеріально-технічного постачання, природні умови і т.п.

По своєму внутрішньому змісту і суті всі чинники прийнято об'єднувати в три основні

групи:

–матеріально-технічні, які характеризують досконалість вживаних засобів виробництва;

–організаційно-економічні, визначаючі якість з'єднання робочої сили із засобами виробництва;

–соціально-економічні, що характеризують якість використовуваної робочої сили.

До матеріально-технічних чинників зростання продуктивності праці відносяться всі можливості прогресивних змін в техніці і технології виробництва, що забезпечують підвищення технічної і енергетичної озброєності праці на основі безперервного поглиблення НТП.

Головними напрямами науково-технічного прогресу у виробництві є: механізація виробництва з переходом до автоматизації; збільшення потужності машин і устаткування з підвищенням енергоозброєності праці; електрифікація виробництва; хімізація виробництва у ряді галузей промисловості і сільському господарстві; створення принципово нових технологій, що забезпечують інтенсифікацію виробництва і різке скорочення витрат живої праці; зниження матеріаломісткості продукції і економія матеріальних ресурсів; поглиблення спеціалізації машин і устаткування і т.п. Важливе значення має освоєння нових могутніх джерел енергії – атомної, внутріядерної, геотермальної, космічної і ін.

Група організаційно-економічних чинників зростання продуктивності праці включає всі прогресивні зміни в організації праці, виробництва і управління. У області організації виробництва такі зміни можуть торкатися територіального розміщення підприємств, формування транспортних зв'язків як усередині країни, так і із зарубіжними партнерами; спеціалізації підприємств і їх подальшої кооперації; вдосконалення матеріально-технічного постачання, енергопостачання, ремонтного обслуговування. Усередині підприємства предметом уваги

168

організаційно-економічних перетворень можуть стати: підвищення якості планування з урахуванням перспективних потреб ринку; організаційно-технічна підготовка виробництва; своєчасне упровадження нової техніки і технології; модернізація діючого устаткування; забезпечення поточних і капітальних ремонтів і безперебійної роботи машин, механізмів, устаткування, апаратури; оптимізація матеріально-транспортних потоків і вдосконалення матеріального постачання цехів і підрозділів.

Особливе місце серед організаційних чинників займає організація праці. Вона тісно пов'язана з організацією виробництва і охоплює наступні напрями: раціональне розділення і кооперацію праці між різними категоріями, групами працюючих і окремими виконавцями; організацію і обслуговування робочих місць; поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці з доведенням їх до комфортних, усунення всякого роду виробничої шкідливості і небезпеки; підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів; вивчення і системне розповсюдження передових прийомів і методів праці; організацію раціональних, науково обґрунтованих режимів праці і відпочинку; реалізацію прогресивних норм і нормативів праці; зміцнення трудової і виробничої дисципліни. Велике значення в сучасних умовах мають розвиток бригадної і інших організаційних форм колективної праці, упровадження підрядних, орендних форм організації і стимулювання праці, розвиток багатоверстатного і багато-агрегатного обслуговування в умовах автоматизованого і напів-автоматизованого виробництва.

Організація управління виробництвом включає ряд важливих організаційних напрямів. На рівні управління народним господарством в її задачі входять створення галузевих і територіальних органів управління підприємствами, забезпечення їх ефективної взаємодії, координація роботи підприємств як усередині країни, так і за рубежем. На підприємствах задачами організації управління є створення економічної і дієвої управлінської структури, укомплектовування всіх підрозділів компетентними керівниками і фахівцями, їх доцільна розстановка і використання; у економічній області – організація внутрішньогосподарчого розрахунку, оренди, акціонування підприємств, ефективного стимулювання праці, а також контроль за виробництвом, реалізацією продукції і всіма економічними показниками.

Всі організаційні чинники тісно пов'язані один з одним і є єдиною системою організації виробництва, праці і управління. Неповне їх застосування, наявність різних організаційних недоліків відображаються на використанні робочого часу, а через цей екстенсивний показник впливають на продуктивність праці. Всі втрати робочого часу, які обумовлені недоліками в організації праці і виробництва, за інших рівних умов, майже прямо-пропорційно знижують продуктивність праці, а їх скорочення забезпечує її зростання.

Важливе місце в системі організаційних чинників займає поліпшення структури кадрів – відносне скорочення управлінського персоналу і збільшення в загальній чисельності промислововиробничого персоналу питомої ваги виробничих робітників, а в числі останніх – питомої ваги основних робітників. Чим вище питома вага виробничих робітників в загальній чисельності промислово-виробничого персоналу, тим вище (за інших рівних умов) продуктивність праці в середньому на одного працівника.

Дія соціально-економічних чинників обумовлена тим, що поглиблення науковотехнічного прогресу, вдосконалення матеріальної основи виробництва (техніка, технології) і здійснення багатоманітних (і нерідко досить складних) організаційних заходів відбуваються не самі по собі, а в результаті активної трудової діяльності людей – учасників суспільного виробництва. Рушійною силою в цій трудовій діяльності є інтерес до досягнення певного результату, що, в свою чергу, дозволяє задовольняти матеріальні і духовні потреби людей – учасників виробництва. Крім прагнення до певного результату трудової діяльності, всі учасники виробничої або іншій діяльності повинні володіти (кожен на своєму рівні) достатньою дієздатністю, необхідними особистими якостями, а також здоров'ям.

Найважливішими соціально-економічними чинниками, що впливають на продуктивність праці, є:

–матеріальна і моральна зацікавленість в результатах праці, як індивідуальна, так і колективна;

–рівень кваліфікації працівників, якість їх професійної підготовки і загальний культурнотехнічний рівень;

–відношення до праці, трудова дисципліна і внутрішня самодисципліна, засновані на інтересах і вихованні;

–зміна форм власності на засоби виробництва і результати праці;

169

– демократизація політичного і виробничого життя і розвиток на цій основі самоврядування трудовими колективами в умовах різних форм власності на засоби виробництва.

Матеріальна і моральна зацікавленість працівників в результатах праці як чинник підвищення його продуктивності діє в різних напрямах. Найкоротшим і доступнішим шляхом є підвищення інтенсивності праці. Воно дає негайний і очевидний результат. Проте при цьому продуктивна сила праці не збільшується, а психофізіологічні межі підвищення інтенсивності праці вельми жорсткі. Істотне зростання продуктивності праці не може бути досягнуто тільки за рахунок підвищення інтенсивності і збільшення енергетичних витрат організму працівника. Але зацікавленість працівників в результатах праці спонукає їх до вдосконалення організації виробництва і праці. Таким шляхом соціальний чинник реалізується через організаційні і матеріально-технічні чинники, спонукає до вдосконалення техніки, технології, організації виробництва, праці і управління.

Проте тільки однієї матеріальної і моральної зацікавленості в результатах праці недостатньо. Потрібно не тільки хотіти одержати бажаний результат, але і бути здатним його досягти. Для цього необхідна кваліфікація, що придбавається за допомогою первинного навчання і тривалої практики, а також стан здоров'я, відповідний виконуваній роботі. Але оскільки стан здоров'я (фізична дієздатність працівників) залежить не тільки від виробничих умов, але і від умов життя взагалі, то коріння соціально-економічних чинників виходить далеко за межі підприємства і охоплює, по суті, весь життєвий устрій, сам спосіб життя тієї або іншої соціальної групи.

9.9. Резерви підвищення продуктивності праці

Чинники, які впливають на продуктивність праці, визначають лише напрями і області її зростання або зниження. Підвищення продуктивності трудової діяльності може стати реальністю лише в результаті цілеспрямованого пошуку і задіювання резервів зростання продуктивності праці.

Резерви зростання продуктивності праці – це можливості повнішого використання продуктивної сили праці, всіх чинників підвищення його результативності за рахунок вдосконалення техніки, технології, поліпшення організації виробництва, праці і управління. Резерви тісно пов'язані з чинниками зростання продуктивності праці. Якщо той або інший чинник розглядати як можливість, то використання пов'язаного з ним резерву – це процес перетворення можливості в дійсність.

Резерви зростання продуктивності праці діляться на дві великі групи: резерви поліпшення

використовування живої праці (робочої сили) і резерви ефективнішого використовування основних і оборотних фондів. До першої групи відносяться всі резерви, пов'язані з питаннями організації, умов праці, підвищення дієздатності працюючих, структури і розстановки кадрів, створення організаційних умов для безперебійної роботи, а також із забезпеченням досить високої матеріальної і моральної зацікавленості працівників в результатах праці. Друга група включає резерви кращого використання основних виробничих фондів (машин, механізмів, апаратури і ін.) як по потужності, так і за часом, а також резерви економнішого і повнішого використання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, енергії і інших оборотних фондів.

По ознаках можливостей їх використання резерви ділять на резерви запасу і резерви втрат. Наприклад, неповне використання устаткування по потужності або по змінності роботи, вивчені, але ще не упроваджені передові методи праці (резерви запасу; втрати робочого часу, брак, перевитрата палива) відносяться до резервів втрат.

До поняття резервів включаються також виробничі втрати робочого часу – це внутрішньо-змінні і цілоденні простої, прогули і всі не передбачені планом нез'явлення на роботу; непродуктивні витрати праці – зайві витрати праці (в порівнянні з плановими), які відбуваються унаслідок нераціонального використання знарядь і предметів праці, порушень встановленого технологічного процесу.

За часом використання резерви діляться на поточні і перспективні. Перші можуть бути реалізовані без істотних змін технологічного процесу і без додаткових капіталовкладень; другі вимагають перебудови виробництва, установки досконалішого устаткування, капітальних витрат і значного часу на підготовчі роботи.

170