2. Мовні особливості наукового стилю на морфологічному рівні

Морфологічні особливості наукового стилю української мови полягають у деякій обмеженості використовуваних граматичних форм і частої повторюваності деяких частин мови. Так, у мові науки переважають іменники (тема, гіпотеза, проблема), прикметники (крива, шиплячі), дієприкметники (зазначений, залежний, описуваний). Уживання цих частин мови складає понад половину слів наукового тексту.

Високий відсоток іменниківобумовлений тим, що наука передусім розглядає й пояснює сутність речей, предметів і явищ, які позначаються іменниками. До того ж переважають іменники, що означають неістоти й абстрактні поняття. Багато іменників, які не мають в загальнолітературній мові форм множини, набувають їх у науковому тексті. Це насамперед речовинні (масла, нафти, маршрути, бетони) й абстраговані (вологості, місткості, потужності, щільності).

Порівняно велика кількість дієприкметників і прикметниківпояснюється завданнями опису, характеристики аналізованих об’єктів.

Найширше в текстах наукового стилю представлені відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних здатні з граничною точністю виражати необхідні ознаки понять (ринкова економіка, валютна система, банківська система). Під час використанняякісних прикметниківперевага віддається аналітичним формам вищого й найвищого ступенів (більш / менш вигідний, найбільш / найменш вигідний). Однослівні форми ступенів прикметників використовуються зрідка, переважно, якщо вони входять до складу термінологічних виразів (найдрібніші частки речовини).

Застосування дієслова в науковому стилі так само має певні особливості. Прагнення до об’єктивності обумовлює безсуб’єктивність викладу, що спричинює відсутність форм дієслова 1-ої та 2-ої особи однини і розповсюдження неособових форм дієслова (інфінітив, дієприкметник).

Серед особових форм дієслова найбільш уживаною в науковому стилі є форма третьої особи однини. Наприклад: „Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал комерційних банків складає незначну частину сукупного капіталу”.

Яскравою ознакою наукового стилю є переважання дієслів теперішнього часу з наданням їм абстрагованого позачасового значення. Дієслова в такій формі фактично не виражають часових відношень, а позначають дію і стан як властиві предметам чи явищам їх постійні ознаки. Наприклад: Банківським договором вважають домовленість про касоворозрахункове обслуговування... . Форми майбутнього часу дієслова вживаються як засіб зв’язку мікротем тексту, логічного переходу в розгортанні думок: „Зверенемося до головних компонентів державності”.

За даними М.Н. Кожиної, „форми теперішнього часу в науковому стилі складають 69%, минулого – 23%, майбутнього – 8%. Тобто в науковому стилі значення часу є дуже широким, абстрактним, не прикріпленим до якоїсь часової точки відліку”⁷.

Основне місце в текстах наукового стилю займають форми недоконаного виду дієслова і форми теперішнього часу, оскільки вони не виражають відношення описуваної дії до моменту повідомлення. Найчастіше вживаються дієслова дійсного способу, рідше – умовного, і майже зовсім не вживаються дієслова наказового способу. Широко використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження. Наприклад:У статті розглядаються... абоУ статті розглянуто... .

У текстах наукового стилю поширені вказівні займенники„цей”, „той”, „такий”. Вони не тільки конкретизують предмет, але й виражають логічні зв’язки між частинами тексту. Наприклад:На підставі зазначеного вище ми можемо зробити такі висновки... . Неозначені займенники(„щось”, „дещо”, „що-небудь”) через невизначеність їх значення в тексті наукових робіт не використовуються. Також у текстах наукового стилю не вживаються займенникия, ти, мій. Перевага віддається займенникуми та його присвійному варіантунаш , які застосовуються в науковому стилі для позначення так званого „авторського ми” (або „наукового ми”),що виконує такі специфічні функції:

• підкреслення скромності автора, апелювання до досвіду своїх наукових попередників та керівника роботи. Наприклад: Ми дійшли висновку...; Ми погоджуємося з нашим опонентом...; Ми пропонуємо таке розв’язання проблеми...;

• вираження спільної дії: автор разом із читачем або слухачем досліджує проблему, активно залучає його до роздумів, система доказів розгортається автором і його уявним опонентом чи однодумцем ніби спільно, і в цьому процесі читачеві пропонується активна роль. Наприклад: Ми отримуємо цю формулу шляхом...;

• забезпечення об’єктивності наукового повідомлення, що дає можливість відобразити свою думку як думку певної групи людей, наукової школи або наукового напряму, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до вирішення проблем. Займенник „ми”і його похідні найкраще передають і відтіняють ці тенденції.

Ставши фактом наукової мови, займенник „ми”зумовив низку похідних від нього оборотів, зокрема з присвійним займенником„наш” (на нашу думку, у нашому дослідженні тощо).

Проте надуживання в тексті наукової роботи займенником „ми”також є недоречним. З метою уникнення надмірного вживання цього займенника авторам наукових робіт радять віддавати перевагу синтаксичним конструкціям, які не потребують уведення займенника: неозначено-особові речення (наприклад:Спочатку проводять відбір зразків для аналізу...); виклад від третьої особи (наприклад:Автор вважає...); конструкції з пасивними дієприкметниками (наприклад: Розроблено комплексний підхід до дослідження). „Відсторонення” автора або „зниження” його активності з метою надати повідомленню більш об’єктивного характеру досягається також широким вживанням пасивних дієприкметників (виявлено, доведено, знайдено); безособових конструкцій (Можна стверджувати...; Не можна не визнати...); опущенням особових займенниківУ першому розділі (нами) розглянуто...).

Отже, на морфологічному рівні науковий стиль має низку обмежень і особливостей, на які слід звертати особливу увагу під час написання наукових текстів.