Роздiл 11

СПОЛУЧНИКИ

1.Аби, щоб (щоби), жеб (жеби)

Сполучник аби звичайно є вiдповiдником до росiйських лишь бы, только бы: „Аби день до вечора“ (приповiдка); „Нехай собi спiває, аби не голосно“ (Т. Шевченко). Але в деяких говiрках української мови це слово править за синонiм сполучникiв щоб, хоч би, як-би. Це позначилось i в нашiй класичнiй лiтературi, наприклад: „Я аби хотiв що поповi дати, то не дам, бо не маю, а вiн аби хотiв здерти, то не зiдре, бо не має що здерти“ (В. Стефаник).

У сучаснiй українськiй лiтературнiй мовi сполучника аби вживають тiльки в його першому значеннi, тому в фразi, взятiй iз газетного фейлетона, слово аби стоїть не на своєму мiсцi: „Усi можуть засвiдчити: не було ще випадку, аби хтось iз працiвникiв управлiння навiть з виховною метою хапався за пасок, розмовляючи з своїм сином“. Тут i в подiбних випадках треба послугуватися сполучником щоб, як це чуємо в вiдомiй народнiй пiснi: „...щоб наша доля нас не цуралась, щоб легше в свiтi жилося!“

Слiд завважити, що в говiрках захiдних областей України трапляється замiсть щоб (щоби) сполучник жеб (жеби): „Немає злого, жеби на добре не вийшло“. Такий сполучник треба вважати за дiалектизм i полонiзм, який прийшов у тi говiрки пiдо впливом польської мови (zeby). Звiсно, йому не може бути мiсця в лiтературнiй мовi, крiм тих випадкiв, коли в художньому творi, задля колориту, автор хоче зберегти пряму мову своїх персонажiв.

2.Варто, тiльки, тiльки-но, як тiльки

Iнколи доводиться чути з уст i бачити на письмi вислови на кшталт: „Варто менi взятися за роботу, як вiн одразу ж кличе мене до себе“; „Варто менi лягти, як миттю засинаю“. В обох цих фразах слово варто, вжите в значеннi прислiвника, стоїть не до речi, його механiчно перенесено з росiйських висловiв „стоит мне взяться за работу“, „стоит мне лечь“. По-українському в таких випадках слiд сказати: „Тiльки (або — тiльки-но, як тiльки) вiзьмусь за роботу, вiн одразу кличе мене до себе“; „Тiльки (або — тiльки-но, як тiльки) ляжу, миттю засинаю“.

Слово варто кажемо тодi, коли хочемо висловити, що слiд або не слiд щось робити, що є в цьому потреба чи рацiя: „I справдi варто було б по-

141

поливти човном“ (I. Нечуй-Левицький); „То видно, ще не варто над ним i сумувать“ (Леся Українка); „Варто щось попоїсти“ (Б. Грiнченко) .

3.I — й — та

Мiж словами в реченнi й мiж реченнями ми часто вживаємо сполучникiв i та й. Українська мова — милозвучна й тому пильнує, щоб не скупчувалось поряд кiлька голосних або кiлька приголосних. Для того, щоб цi звуки гармонiйно чергувались, є в українськiй граматицi правило чергування, за яким звук i чергується з й на початку слiв (вiн iде, вона йде), а також коли цi звуки виконують функцiю сполучника. На жаль, iнодi забувають про це правило й пишуть: „Вона i вiн“ замiсть „Вона й вiн“. Письменники, що дбають за високий рiвень мовної культури в своїх творах, послiдовно додержуються цього правила й ставлять сполучник i, якщо попереднє слово кiнчилось на приголосну („Я прокинувся через те, що поїзд сiпонув i раптом пiшов швидко“. — Ю. Смолич), та сполучник й, коли наприкiнцi попереднього слова стоїть голосна („Хоча сам вiн обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама собою, швидко й до ладу“ (О. Гончар).

Якщо мiж сполучниками i та й нема нiякої значеннєвої рiзницi, то сполучник та може бути в значеннi i („Тiльки вiн та вона, та старий, та стара...“ — Дитяча пiсенька), а також у значеннi слова але („Ой п’є Байда мед-горiлочку, та не день, не два, та й не годиночку“. — Дума). Коли вживати сполучника тa в значеннi i, а коли ставити сполучник i — це питання здебiльшого суто стилiстичне: якщо в реченнi вже є i, тодi для стилiстичної рiзноманiтностi може прислужитися сполучник та: „Вона й її мати та багато iнших людей знали про це“; „Батько наказав менi та його братовi полагодити повiтку“. Сполучником та в значеннi i поєднуються також близько спорiдненi поняття, стани й явища, а крiм того, стани й явища, одне з яких випливає з другого або зумовлюється другим, стани й явища, якi чергуються: „батько та мати“, „ходить та плаче“, „смiється та плаче“, „блискає та гримить“, „кажуть та пишуть“ i т. iн. Нема також нiякої значеннєвої рiзницi мiж словом але й сполучником та в значеннi але отож, коли ставити те чи те слово — це питання лише стилю.

4.Як би не — хоч би як, який би не — хоч би який

Часто помиляються в тих випадках, коли будують українську фразу за зразком росiйських висловiв как ни („А вы, друзья, как ни садитесь, все ж в музыканты не годитесь“), какой бы ни („Какой бы ни был результат, а работать нужно“) й кажуть та пишуть: „Без освiти нiчого не осягнеш, як би не хотiв того“; „Не тонкощi сюжетоскладання, якими б не були вони винахiдливими, цiкавлять нас“. Таке калькування росiйських, висловiв iнколи навiть не дозволяє зрозумiти фразу, наприклад, перше речення, сказане вголос, можна зрозумiти й так: „Без освiти нiчого не осягнеш, якщо того не хотiв“. Щоб такої плутанини не було, треба висловлюватись правильно по-українському: „Без освiти нiчого не осягнеш, хоч би як того хотiв“; „Не тонкощi сюжетоскладання, хоч би якi винахiдливi вони були, цiкавлять нас“.

142

Так усталилося в нашiй класицi й живому народному мовленнi, отож нема чого вiд цього вiдступатись: „Не до пари голубоньцi горобець, хоч який вiн прехороший молодець“ (Л. Глiбов).

Так само росiйському вислову что бы ни вiдповiдає i український хоч би що („Хоч би що вiн думав, хоч би що робив, а якась потаємна думка точить його серце, мов хробак...“ — М. Чабанiвський); так само й росiйським висловам кто бы ни, где бы ни вiдповiдають українськi хоч хто, хоч де („Хоч хто казатиме, — не слухайсь“; „Хоч де будеш, то я тебе знайду“. — Словник Б. Грiнченка).

143