нонiмом дiєслово „розмовляти": „Старi люди про старе говорять“ (прислiв’я); „Ой у полi могила з вiтром говорила“ (Т. Шевченко); „Антiн бачив перед очима те, про що говорив“ (М. Коцюбинський) .

Iз цього можна зробити висновок, що аж нiяк не слiд звужувати нашi лексичнi можливостi й послугуватися скрiзь тiльки дiєсловом „говорити“.

§11. Домовлятися й умовлятися

Останнiм часом iз нашої усної й писемної мови майже зникло дiєслово „вмовлятись“, поступившися скрiзь перед дiєсловом „домовлятися": „Я домовлюся з лектором про початок лекцiї“; „Вони домовлялися про нову зустрiч“.

Дiєслово „вмовлятись“ означає „говорити з кимось, виставляючи якусь умову“: „Дiд з чортом, умовлячись, пiшли поруч, як товаришi“ (О. Стороженко); „То було не те мiсце, про яке ми вмовлялися“ (Ю. Яновський), — а дiєслово „домовлятись“ означає „закiнчувати процес умовляння, довершувати всi вимоги умови“: „Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала“ (Т. Шевченко); „Домовся з ним про все, щоб не було нiкому кривди“ (з живих уст).

Не треба забувати й про iншi синонiми цих дiєслiв: „годитися“, що є синонiмом до „вмовлятися“ („Годись на рiк“. — Марко Вовчок), „єднати“, що є вiдповiдником росiйського „рядить“ („Чого в’янеш, моя доню? — стара не спитала, за сивого, багатого тихенько єднала“. — Т. Шевченко), „договоритися“, що є тотожним дiєслову „домовитися“ („Договорилась вона так, щоб менi очi зав’язати, i вона мене вела“. — Казка).

Отож, у перших двох фразах треба було написати дiєслово „вмовитися“: „Я вмовлюся“, „Вони вмовлялися“.

§12. Дорiвнювати й рiвнятися

„Два та один рiвняється трьом“, — помилково кажуть iнколи, забуваючи, що дiєслово „рiвнятись“ має в українськiй мовi iнше значення, нiж те, що йому в цiй фразi надають. „Рiвнятися“ — значить „уподiбнюватися, триматись одної лiнiї в рядi“: „Нi, Мессiє, я не рiвняюся до тебе, нi!“ (Леся Українка); „Рiвняйся на правофлангового!“ (вiйськова команда). Дiєслово „дорiвнювати“ означає „бути рiвнозначним, становити щось“: „Дiя дорiвнює протидiї“ (фiзичне явище). Отож, у наведенiй помилковiй фразi треба було написати: „Один та два дорiвнює трьом“.

§13. Жити-бути, жити собi, жити-поживати

„Жив-був дiд та баба“, — чуємо початок казки в радiопередачах, а то читаємо i в дитячих книжках. Але такий вислiв є характернiшим для росiйських народних казок: „Жил-был старик со старухой“; українська народна казка з дiда-прадiда починалась висловом жити собi: „Жив собi дiд та баба, була в них курочка ряба“ (казка) або жити-пoживати: „Жив-поживав козак заможний Клим“ (Л. Глiбов).

Вислiв жити-бути трапляється в художнiй лiтературi („Жила-була в гаю сорока“. — Л. Глiбов), але не слiд замiняти ним усi iншi українськi народнi вислови, а тим бiльше вiдкидати їх.

92

§14. Забивати, бити, збивати, зчиняти, здiймати, зняти

„У селi забили тривогу“; „В артiлi забили сполох“, — читаємо в сучасних оповiданнях, i нам ясно, що краще було б авторам пiдшукати iншi дiєслова замiсть забити, що має багато значень. Ми звикли чути його в розумiннi „мiцно затулити“ („Забили вiкна й дверi“), „засмiтити“ („Щось забило вiдтулину“),„забуртувати, захарастити“ („Забило снiгом дорогу“), „знищити“ („Ой упала Бондарiвна близько перелазу: забив, забив пан Каньовський з рушницi одразу“),„пригнiтити побоями“ („Так забили того хлопчину-сироту, що вiн тепер усього боїться“). Чуємо це дiєслово в переносному значеннi в iнших висловах: забивати баки, забити памороки.

Коли йдеться про тривогу, сполох, бучу, крик, гамiр тощо, тодi бiльше до речi будуть дiєслова: бити („Федiр Гичка б’є тривогу, калатає в рейкудзвiн!..“ — С. Олiйник; „Часто i поспiшно бив на сполох церковний дзвiн“. — Ю. Смолич), збити („Жiнка аж пiд стелю, — таку бучу збила“. — Казка), зчиняти („Гамiр атенцi зчинили, наче готовили бурю“. — П. Тичина), здiймати („Публiка здiймає нетерплячий гомiн“. — Леся Українка), знiмати („Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя“. — Марко Вовчок).

§15. Заводити, накручувати

„Заведи годинника, щоб не спинився“, — чуємо зрiдка вiд тих, хто забув, що по-українському дiєслово заводити має iншi значення, нiж те, що треба тут: „Завiв його на таку кручу, що страшно й глянути вниз“ (Марко Вовчок); „Завели собi деяку городину“ (казка); „Без мене не знаєш, як i взяться, як i пiсню завести“ (О. Стороженко); „А де ж ненька старенька? Чому не заводить, не голосить по покiйнику?“ (I. Франко). А коли дають рух якомусь механiзму, що має пружину, то тут — накручують: „До старовинного годинника пiдiйшов вiн i взявсь накручувать“ (переклад М. Рильського); „Шелемаха накрутив грамофон“ (М. Трублаїнi).

Вiд дiєслова накручувати походить iменник нaкрут — вiдповiдник до росiйського iменника завод: „накрут годинника — на 24 години“.

Коли мовиться про складнi механiзми, що дiють не через накрут пружини, дiєслово накручувати не пiдходить; замiсть нього слiд тодi послугуватись iншими словами, наприклад, пускати (пустити): „Пустити зразу аж три трактори“ (з живих уст).

§16. Заживати, гоїтися, загоїтися

Дiєсловом заживати часом користуються не з його значенням: „Два поранення нiби зажили“, „Рани мої зажили“. Але українська класична лiтература й народне мовлення надавали дiєслову заживати iншого значення: „Зажила вона собi ще того щасливого часу слави доброї панночки“ (Ганна Барвiнок); „Ой не знав козак, ой не знав Супрун, як славоньки зажити“ (iсторична дума); „Годi тобi вiку мого заживати“ (з живих уст).

Коли мовиться про рани й виразки, тодi треба вдаватись до дiєслiв гоїтися, загоюватися: „I рана гоїться ясна, пекуча, давня...“ (В. Сосюра); „Рани вiд опiкiв на руках i ногах гоїлись“ (В. Гжицький); „Загоїться, поки весiлля скоїться“ (М. Номис); „Його рана швидко загоїлась“ (А. Шиян).

93

§17. Займатися, працювати, жити з чогось, трудитися чимось, робити щось, заходжуватися коло чогось, узятися за щось

Вiдповiдно до росiйського дiєслова заниматься в нас часто кажуть займатися, вельми поширюючи значеннєвий масштаб цього слова й витискаючи ним здавна вiдомi українськi вислови, наприклад: „займатись пасiчництвом“, замiсть пасiчникувати; „займатися вчителюванням“, замiсть учителювати; „займатися столяруванням“, замiсть столярувати.

Основне значення дiєслова займатися — „починати горiти, спалахувати“: „I в той час скирти i клуня зайнялися“ (Т. Шевченко). Значення цього дiєслова часом поширювали, вживаючи стосовно навчання: „Революцiєю я тодi не займався, проте зовсiм темним не був, читав рiзнi книжки...“ (Ю. Яновський).

Є багато висловiв, якi можуть замiняти дiєслово займатися: жити з чогось або чимось („I дiд, i батько його жили з кравецтва“. — З живих уст; „Вiн живе хлiборобством“. — Б. Грiнченко), трудитися чимось („У нас тут усi трудяться гончарством“. — Iз живих уст), робити щось („Наталцi треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умiв хлiб робити“. — I. Котляревський).

Усi цi вислови, взятi з народних джерел, цiлком можуть замiнити отi штучнi конструкцiї з дiєсловом займатися на зразок „займатися кравецтвом“, „займатися хлiборобством“.

Замiсть казати: „Брат зараз займається й не може пiти в кiно“, — слiд: „брат зараз працює“, замiсть: „Треба займатись самим собою“, — правильнiше: „треба заходитись коло самого себе“ або: „треба взятися за самого себе“.

§18. Заказати (заказувати), замовити (замовляти)

Хоч на цих двох словах, що мають рiзне значення, — заказати й замовити — не випадало б помилятись людям, однак помиляються, як це чуємо часом з уст, а то й читаємо в сучаснiй лiтературi, наприклад, у такiй фразi: „Вони сiли за вiльний стiл i заказали собi пива й ракiв“.

Слова заказати, заказувати означають „наказувати щось комусь“ ( „Ой заказано i загадано всiм козаченькам у вiйсько йти“. — М. Маркович) або „забороняти комусь щось“ („Та й де той пан, що нам закаже i думать так i говорить?“ -Т. Шевченко). А коли йдеться про страву чи якийсь продукт широкого вжитку, що його просять продати або зробити, тодi треба ставити слова замовити, замовляти, наприклад: „Солодка прохолода принаджувала гостей, i вони, замовивши собi каву, мостились бiля вiкна або сiдали на верандi“ (М. Коцюбинський); „Замовив оце шевцевi пошити новi чоботи“ (з живих уст).

Слова замовляти, замовити трапляються ще в народних повiр’ях як засiб знiмати бiль або лiкувати хвороби: „Та не замовляйте зуби — не болять“ (М. Номис), „Стара ненька говорила, що вiн умiє замовляти, що наслано на дитя лихими людьми“ (I. Нечуй-Левицький). З цього видно, що в наведенiй помилковiй фразi треба було написати: „...замовили собi пива й ракiв“.

94

§19. Залишати й покидати

Часто думають, що слова залишати й покидати є абсолютнi синонiми, мiж якими нема рiзницi, а тому, мовляв, до них можна вдаватись довiльно; ба навiть спостерiгаємо, як дiєслово залишати, iнодi на шкоду стилю викладу, майже витиснуло покидати, яке стало траплятися в нас дуже рiдко.

Вiзьмiмо фрази з газетного повiдомлення: „Радянськi кораблi, залишаючи гостиннi береги Куби, лишили по собi добру пам’ять“, — i з уст: „Вiн залишив її саму з малою дитиною“. Не кажучи про те, що замiсть слова пам ’ять у першiй фразi краще було б поставити слова згадки, спогади, спомини, ми вiдчуваємо якусь неприроднiсть у використаннi дiєслова залишати. Коли мовиться, що хтось надовго або й зовсiм вiд’їздить чи вiдходить вiд когось або чогось, тодi треба ставити дiєслово покидати: „Постiй, постiй, козаче, твоя дiвчина плаче, як ти мене покидаєш, — тiльки подумай!“ (народна пiсня); „Пiд гаєм хтось огонь покинув“ (Л. Глiбов). А коли йдеться про почуття або речi, що лишаються пiсля когось, або в значеннi „бажаючи припинити, урвати щось“, тодi слушне буде дiєслово залишати: „Нiхто не залишить свого кохання“ (Марко Вовчок); „Вiн залишив дiтям велику спадщину“ (Словник за редакцiєю А. Кримського); „Не хотiла б я тебе вразити, сестро, та, бачу, прийдеться розмову залишити“ (Леся Українка).

Тим-то в першiй помилковiй фразi треба було написати: „Радянськi кораблi, покидаючи гостиннi береги Куби...“, — а в другiй сказати: „Вiн покинув її саму...“.

§20. Залицятися, упадати, доглядати, ходити

Для українських дiєслiв залицятися (до когось), упадати (бiля когось), доглядати (когось), ходити (коло когось) є росiйськi вiдповiдники ухаживать, смотреть, присматривать. Однак росiйське дiєслово ухаживать може бути вiдповiдником до кожного з наведених українських дiєслiв, зате не кожне з них вiдповiдає росiйському ухаживать. Якщо, примiром, цiлком природно по-українському звучать фрази: „Нi, ти насамперед скажи, що то за дiвчина була, до котрої ти тут залицявся“ (I. Франко), — або „Чоловiка стрiнула... як ластiвка, впадала й покiрно лащилася до нього...“ (I. Ле), — то нiяк не можна сказати: „Хворий був у тяжкому станi, й тому коло нього треба було ввесь час упадати“.

Дiєслова залицятись, упадати належать до семантичної групи, об’єднаної поняттям кохання чи симпатiї. А коли йдеться про догляд дитини, людини, що опинилася в безпорадному станi, або хворого, там треба вживати дiєслiв доглядати, ходити: „А Оришка — стара вже, нездужала, — тiльки й того, що доглядає дитину...“ (Панас Мирний); „Стара циганка взяла Остапа пiд свою опiку. Вона ходила коло нього, варила йому зiлля“ (М. Коцюбинський). Забуваючи про цi слова, в українськiй мовi дехто зрiдка вдається до росiйського ухаживать, нашвидку переробивши його на український кшталт: „Мати вже два тижнi хворiє, i, крiм мене, нема кому за нею вхажувати“, — замiсть правильного „нема кому доглядати її“ або „нема кому ходити коло неї“.

95

§21. Збутися й здiйснитися, справдитися

Слово збутися в значеннi „здiйснитися“ дедалi бiльше з’являється на сторiнках газет, художньої лiтератури й публiцистики, знiмаючи з ужитку давнi українськi слова здiйснити й справдитись, як це бачимо хоча б у фразi, взятiй iз газетної статтi: „Пророцтво Кобзаря збулося: творчiсть Котляревського мала дiйовий вплив на розвиток нової української лiтератури“.

А тим часом слово збутись вiдповiдає насамперед росiйським избавиться, освободиться, отделаться: „Бiда здибає легко, та трудно її збутись“ (М. Номис); „Так вони й липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися“ (Марко Вовчок); „Брянський допомагав Васi збутися легковажних пiдозр“ (О. Гончар).

Наша класична лiтература й фольклор, вiдповiдно до росiйських сбыться, осуществиться, користувалися словами здiйснитися („Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось“. — М. Коцюбинський), справдитися („Той сон твiй справдиться“. — Т. Шевченко). Чи варто заради двозначного слова збутися в значеннi росiйських осуществиться, сбыться нехтувати й навiть забувати давнi українськi слова? Певно, що нi.

§22. Здiйснити, справдити, учинити, зробити, накoїти

„П’янi молодики здiйснили цей зухвалий злочин“; „Йому соромно за здiйснений злочин“, — читаємо в газетнiй замiтцi й дивуємось, навiщо тут цi врочистi слова здiйcнити й здiйснений, коли оповiдається про такi мерзеннi вчинки, як злочини? Невже в нашiй мовi нема iнших, пiдхожих слiв? Адже дiєслово здiйснити або справдити каже про те, що якусь iдею чи думку, довгий час далеку вiд дiйсностi, пощастило, нарештi, обернути в дiйснiсть: „Пiонери Остерського району на Чернiгiвщинi здiйснили похiд слiдами партизанських загонiв Великої Вiтчизняної вiйни“ („Лiтературна газета“); „Так сказати мiг би я, але де сила, щоб оте справдити?“ (В. Самiйленко).

Навпаки, там, де кажемо про якусь звичайну побутову дiю, а тим бiльше про якесь неподобство, дiєслова здiйснити, справдити не пiдходять i треба вдаватись до iнших: учинити („Скiльки не вiдмовлялась Палажка, мусила признатись, який їй бешкет учинили парубки; як їй уразили серце“. — Ганна Барвiнок; „Хто смiє тут крамолу учиняти i сварами бентежити народ?“ — I. Кочерга), зробити („його захопило непереможне бажання зробити йому шкоду“. — М. Коцюбинський), накоїти „А тепер накоїв бiди, клопоту, хоч у хату не входь“. — К. Гордiєнко.)

Розумiється, i в перших фразах треба було написати: „...молодики вчинили цей зухвалий злочин“, „йому соромно за вчинений (або зроблений, заподiяний) злочин“.

§23. Змарнiти й схуднути

Дiєслова змарнiти й схуднути на перший погляд видаються тотожними, одначе мiж ними є деяка рiзниця. Дiєслово змарнiти, охоплюючи своїм змiстом i значення дiєслова схуднути, бiльше вказує на втрату миловидностi, зовнiшнього гарного вигляду: „Подивися ти на мене — бач, як я змарнiла“ (Т. Шевченко), — а коли треба сказати, що мають на увазi й схудле лице, то додають — на лицi: „Невiстка скаржиться, а на лицi не змарнiла“ (М.

96