кiнська ступа“. — М. Коцюбинський; „Проти вiтру повiльною ступою iшли конi“. — С. Чорнобривець).

Отже, треба не допускати штучних висловiв типу „iшов тихим кроком“, „прискорив кроки“ тощо.

Хибно створеною була й вiйськова команда кроком руш вiдповiдно до росiйської шагом марш. Українським вiдповiдником до росiйських слiв шаг, поступь є хiд: „Екзекутор перейшов скорим ходом по хатi i стукнув палицею в один, другий i третiй кут“ (М. Черемшина). Отже, й у вiйськовiй командi треба замiсть слова крок поставити хiд: ходом руш, як це й зробили згодом чи не самi творцi цiєї команди.

§31. Курити чи палити цигарки й люльки?

Як правильнiше сказати по-українському: курити чи палити цигарки й люльки? Адже чуємо з уст i читаємо: „Я бiльше не палю — кинув“; „Тут палити заборонено“; „Курити — в туалетi“ тощо. Не тiльки в сучаснiй нашiй лiтературi можна прочитати: „Гетьман дивився у вогонь i спокiйно палив люльку“ (Н. Рибак), — а й у класичнiй часом виявляємо такий самий вислiв. Проте в народному мовленнi бiльше чуємо слово курити, анiж палити: „Та й викрешем вогню, та й зaкурим люльку, не журися!“ (народна пiсня); „Дурень нiчим ся не журить, горiлку п’є та люльку курить!“ (М. Номис).

Дiєслово палити в значеннi „курити тютюн“ зайшло до української мови з польської, але воно має й iнше значення — „розводити вогонь (багаття, пожежу)“, „знищувати вогнем“: „Вони довели людям, що не треба палити та й руйнувати народне добро“ (М. Коцюбинський), — вiд чого виник iменник палiй — „людина, що нищить щось вогнем“. Того, хто курить тютюн, звуть курець, а не палiй. Отже, вислови курити тютюн i палити тютюн — тотожнi, паралельнi. Але через те, що слово палити має два значення, краще уникати непотрiбного паралелiзму й там, де мовиться про тютюновi вироби, вживати тiльки слова курити й курець: „Я — бiльше не курець: мiсяць тому кинув курити“. А взагалi краще — не курити (палити).

§32. Листати й гортати, перегортати, перегортувати

„Листає протяг потемнiлi книги“, — читаємо в одному сучасному вiршi, хоча давно вiдомо, що сторiнки книжок i журналiв не листають, а гортають, перегортають, перегортують: „Вiн жадiбно почав гортати в букiнiста сторiнки книги“ (П. Тичина); „Перегорни ще сторiнку i там побачиш“ (iз живих уст). Таке, нiби нове, слово листати аж нiяк не можна вважати за неологiзм, бо його скальковано з росiйського дiєслова листать i свiдчить воно не про творчi пошуки автора, а про брак доброго знання української мови, отже, не збагачує її на ще одне слово, а засмiчує.

§33. Матися, бути, траплятися, мати

„У нашому магазинi мається великий вибiр зимового одягу“, — читаємо в оголошеннi; „Такi явища маються ще в нашому побутi, але з ними йде рiшуча боротьба“, — читаємо в районнiй газетi; „Усi скарги, що малися в нас, ми висловили“, — чуємо з уст промовця, i в усiх цих фразах дiєслово матися виступає недоречно, його треба замiнити iншими словами. Чому? Адже

101

це дiєслово є в українськiй мовi, наприклад: „Поборовся б i я, може, якби малось сили“ (Т. Шевченко); „Якби так малось, як не мається, так що б то було!“ (М. Номис). Хоч дiєслово матися є в сучаснiй українськiй мовi, та його вживають рiдше, нiж у росiйськiй дiловiй мовi иметься, на зразок висловiв иметься в продаже, имеются случаи тощо. У таких випадках треба вдаватись до дiєслова бути: „У нашому магазинi (чи крамницi) є великий вибiр зимового одягу“. У деяких текстах може прислужитись дiєслово траплятися: „Такi явища трапляються ще в нашому побутi“, — а iнколи й дiєслово мати: „Усi скарги, що ми мали, ми висловили“, — або: „Усi скарги, що в нас були, ми висловили“.

Дiєсловом матися послугуємось у таких висловах: матись на обачностi (бачностi). („Не забудь, що я тобi сказав, i майся на бачностi“. — I. Франко), матись на увазi, матись на думцi („Малось на думцi вже закiнчити косовицю, та пiшли дощi“. — З живих уст). Крiм того, це дiєслово буває синонiмом до слiв почуватися, жити: „Стара тим часом розпитувала про нього, як вiн собi мається“ (Марко Вовчок) ; „Здоров, Воле, пане свату! Ой як ся маєш, як живеш?“ (I. Котляревський), — також до слiв передбачатися, намiрятися: „По обiдi малося плоскiнь брати“ (А. Головко); „Скоро вже й весiлля малось бути“ (Б. Грiнченко).

§34. Мусити, бути повинним, мати щось зробити, належить, годиться, слiд, варто, треба

У повсякденному усному мовленнi, ба навiть у художнiх творах дiєслово мусити витискує останнiм часом iншi, бiльш пiдхожi для того чи iншого випадку — дiєслова. Кажуть, наприклад: „Я мушу сьогоднi прийти до вас поговорити про всяку всячину“, — коли тут краще було б сказати: „Я маю сьогоднi прийти до вас. ..“ Чому саме так? А тому, що дiєслово мусити вказує на крайнiй ступiнь потреби („Татари мусили вiдступити назад, щоб не замочити капцiв“. — М. Коцюбинський), а яка тут крайня потреба, коли хочуть говорити про всяку всячину! Iнша рiч, коли йдеться про щось серйозне, поважне, — тодi треба сказати: „Я мушу до вас прийти в однiй невiдкладнiй справi“.

Так само не на своєму мiсцi стоїть форма дiєслова мусити в реченнi: „Усi робiтники мусять знати правила технiки безпеки“, — бо тут теж iдеться не про крайнiй ступiнь потреби, а лише про обов’язок чи бажанiсть чогось. У таких випадках бiльше пiдходять слова належить, годиться, треба та iншi або сполука бути повинним, яких i треба вживати: „Усiм робiтникам належить (годиться, слiд, варто, треба) знати правила...“

Якщо такої категоричностi потреби чи обов’язку нема, тодi треба користуватись висловом iз дiєсловом мати: „Пiдвода мала приїхати до Кам’яного вночi“ (I. Нечуй-Левицький); „Ось слухайте, щось маю вам сказать“ (Є. Гребiнка).

§35. Haгaдyвaти, скидатися, бути схожим, бути подiбним

Великого навантаження часом надають молодi письменники й журналiсти дiєслову нагадувати, поширюючи його значеннєвi функцiї: „Низенький, бiлобровий, з невеликим, як кулачок, обличчям, Iлько Голубчик нагадував тепер

102

настовбурченого горобця“; „В цей час скеля нагадує давню, як дума, вежу“;„Видзвонювала по камiнню вода, нагадуючи дзвiнкий дитячий лемент“.

Наша класика й народне мовлення вживали дiєслова нагадувати тiльки в розумiннi „вiдтворювати в пам’ятi“, а не „створювати в уявi образ“, як це зроблено в наведених сучасних фразах: „Смертi сподiваюсь, а ридаю, мов дитина, як я нагадаю Катерину“ (Т. Шевченко); „Нагадаєш же менi, щоб я не забула, що мати велiли“ (Словник Б. Грiнченка). Якщо треба було висловитися, що зовнiшнiй вигляд чогось створює в уявi певний образ, тодi українськi класики й народне мовлення шукали iнших слiв: „На вершинi й ворона скидається на орла“ (приказка); „А дитяточко, нiвроку йому, гарненьке; на неї трохи скинулося, а трохи на батька“ (Панас Мирний); „Вона була схожа на Нимидору“ (I. Нечуй-Левицький); „Ой, як же ви подiбнi до мого покiйного брата!“ (з живих уст).

З уваги до наших мовних традицiй авторам наведених на початку фраз треба було написати: „Iлько Голубчик був тепер подiбний до настовбурченого горобця“;„Скеля скидається на давню, як дума, вежу“; „Видзвонювала по камiнню вода, подiбна (чи схожа) на дзвiнкий дитячий лемент“ (або: „Подiбно до дзвiнкого дитячого лементу, видзвонювала по камiнню вода“).

§36. Нервувати й нервуватися

Дуже часто, надто в деяких пiвденних говорах, уживають слова нервувати в невластивому йому значеннi: „Вiн цiлий день нервує й нiяк не може заспокоїтися“. Нервувати людину може хтось iнший, а не вона саму себе: „Особливо це чомусь нервувало, непокоїло Никанора“ (I. Ле). Коли треба висловитися, що людина перебуває в збудженому, нервовому станi, тодi слiд послугуватись дiєсловом нервуватися: „Руднєв щогодини запитував Ковпака про хiд роботи i, одержуючи невтiшнi вiдповiдi, нервувався“ (П. Воронько).

§37. Носити iм’я, зватися, мати назву

„Ця вулиця носить iм’я Кобзаря“; „Театр заслужено носить славне iм’я корифея української сцени“, — чуємо часто в промовах i читаємо в газетних статтях.

Дiєслово носити має в українськiй мовi точно визначений змiст: „Ненагодоване i босе сорочку до зносу носить“ (Т. Шевченко); вживають його також у переносному значеннi, в образних висловах, де мовиться про рух, дiю: „Таки явивсь! Де тебе носило так довго?“ (Леся Українка); кажуть i про коней: „Мене конi не раз носили“ (Словник Б. Грiнченка), — або в розумiннi „пiдiймати“, вiдповiдно до росiйського слова вздымать: „Кашель носив його груди“ (I. Франко). Але це дiєслово в українськiй мовi не повязують iз речами нерухомими, якi не можуть щось нести. Коли говориться про найменування вулицi чи якогось закладу, тодi вживають дiєслова зватись або мати назву. „На нашому заводi, що зветься „Свiтлий шлях“, вона одна працює на чотирьох станках“ (Г. Бойко); „Ця вулиця має назву Першого травня“ (з живих уст).

103

§38. Обеззброїти, роззброїти, озброїти

За аналогiєю до книжного творення дiєслiв iз префiксом обез- — обездолити, обезкровити, обезсилити, oбeзчестити — поряд iз природними знедолити, знекровити, збeзчecтити — змодельовано дiєслово обеззброїти: „Решта банди перейшла кордон, де її обеззброїли й iнтернували“. Але яка потреба в цьому паралельному словi, що за значенням нiчим не вiдрiзняється вiд дiєслова роззброїти? Хiба погано передає той самий змiст це дiєслово, примiром, у фразах:„Мiлiцiя нагнала басмачiв у Кзил-Су, дев’ять чоловiк роззброїла“ (I. Ле); „Його роззброїла та непохитна впевненiсть, яка прозвучала в голосi бригадира“ (С. Журахович)?

Iз префiксом о- є в українськiй мовi дiєслово озброювати, що має протилежне значення: „Могутнi були новгородськi бояри та купцi, не один полк могли озброїти, та ще й зброя яка!“ (А. Хижняк).

§39. Облюбувати й уподобати

До паралельних дiєслiв з однаковим значенням належать дiєслова облюбувати й уподобати: „Вiн облюбував уже собi мiсце, щоб звiдти все було видно“(А. Шиян); „А я тобi заспiваю другої, коли цеї не вподобав“ (П. Кулiш); „Не вподобав козак дiвки, пiшов до вдовицi“ (П. Чубинський). Зрiдка можна натрапити на дiєслово облюбувати в українськiй класичнiй лiтературi, зате в сучаснiй воно явно переважає над дiєсловом уподобати й навiть витискує його. Чи є потреба в такому паралелiзмi, чи збагачує це нашу мову? Певно, нi, бо, не маючи нiякої рiзницi мiж собою, такi паралельнi слова стоять на завадi вточненню вислову, тим бiльше, що в українських дiалектах є близьке до дiєслова облюбувати — облюбuти, що має значення „полюбити“, а не „вибрати те, що сподобалось“: „Я собi облюбив тебе ще змолоду“ (Народнi пiснi зi збiрки Я. Головацького).

§40. Одягати й надiвати, узувати й обувати

Дiєслова одягати й надiвати — не зовсiм тотожнi, як то здається тим, хто каже: „Одягни шапку“; „Дiд одяг окуляри“. Одягати можна одежу: сорочку, спiдницю, пальто, кожух тощо („Степан сiдлає коня, свого товариша, й жупан одягає“. — Т. Шевченко; „Одягли в нову одежину, як панночку“. — Панас Мирний), — а шапку й окуляри надiвають: „Що це за дiвчина? Де вона взялася в нашому селi? — думав молодий Джеря, надiваючи шапку i перекидаючи свитку через плече“ (I. Нечуй-Левицький); „Надiвши синi окуляри, вiн сiв пiд грушею“ (I. Нечуй-Левицький). Узуття — чоботи, черевики, калошi тощо — взувають: „Снiг рипiв пiд Раїсиними ногами (калошi вона забула взути)“ (М. Коцюбинський); „Вiн швиденько одягнув пальто, взув калошi“ (А. Шиян), — обувають: „червонi чоботи обула“ (I. Котляревський).

§41. Питається, постає (виникає) питання, спитати б

„Збудували вони такий великий будинок, а питається — для кого, хто в нiм жити буде?“ — читаємо в газетi, й одразу впадає в очi слово питається, недоречне тут у такiй формi, нiби автор статтi буквалiстично переклав росiйську фразу „а спрашивается — для кого“.

104