Роздiл 8

ЗАЙМЕННИКИ

1.Деякi вiдмiнковi особливостi

Особовий займенник я, стоячи в знахiдному вiдмiнку з прийменником про може мати два значення: „Вони говорили про мене“, — цебто мовилося про мою особу, — i „Про мене, що вони собi там говорять“, — цебто менi байдуже, що там мовиться. „Про мене, хоч вовк траву їж!“ (приказка), — цебто менi байдуже чи менi однаково, хоч буде вовк траву їсти.

Особовий займенник я й присвiйнi мiй, твiй, його, її, наш, ваш, їхнiй часто стоять у знахiдному вiдмiнку з прийменником на, вiдповiдаючи росiйським прислiвникам пo-моему, пo-нашему: „А на мене, — говорю, — то я б iз малою дитиною розмовляла“ (Марко Вовчок); „Панас Кандзюба хвилювався найбiльше. — А що? На моє вийшло“ (М. Коцюбинський); „Не вийде, Пане ляше, на ваше“ (приказка).

Слiд запам’ятати оригiнальний український вислiв iз прийменником на та означальним займенником самий у знахiдному вiдмiнку — на саму згадку, на саму думку: „Сухi губи в Маланки стиснулись од болю, на саму згадку“ (М. Коцюбинський), — замiсть якого iнодi помилково пишуть: при однiй думцi, при однiй згадцi.

У роздiлi про iменники ми вже принагiдно бачили, що за українською мовною традицiєю дiйова особа в реченнi, виражена iменником чи займенником, звичайно стоїть у називному вiдмiнку, а не орудному, як часто буває в росiйськiй мовi. Недобре звучить по-українському така, наприклад, фраза: „Головну увагу мною придiлено таким явищам“, — а слiд: „Головну увагу я придiлив таким явищам“. Так само неприродно звучить цитований уже вислiв з одного сучасного оповiдання: „Щось нове, не звiдане нами“, — замiсть якого краще сказати: „Щось нове, що не звiдали ми (чого не зазнали ми)“. Вiзьмiмо речення з твору С. Васильченка: „Такого отруйного нуду нiколи не зазнавав я, як тої пам’ятної травневої ночi“, — i подивiмося, що з нього вийшло б, якби письменник поставив дiйову особу я в орудному вiдмiнку, як те зробив автор попереднього вислову: „Такого отруйного нуду нiколи не зазнано мною, як тої пам’ятної травневої ночi“. Речення втратило свою природну еластичнiсть i стало незграбне...

Означальний займенник усе, поставлений у мiсцевому вiдмiнку, з прийменником по становить образний вислiв по всьому, рiвнозначний висловам

127

кiнець усьому, з усiм пoкiичено: „А тепер уже пo всьому. Тепер я спокiйна“ (I. Франко).

2.ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДЕЯКИХ ЗАЙМЕННИКIВ

§1. Воно — вiн, вона

Особовий займенник середнього роду воно може вiдповiдати роду того iменника, якого вiн заступає („Послухає моря, що воно говорить“. — Т. Шевченко), а в деяких випадках може й не вiдповiдати, заступаючи iменники чоловiчого або жiночого роду: „Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ж таке молоде та дурне“ (Словник Б. Грiнченка). Тут займенник воно поставлено замiсть iменника чоловiчого роду, щоб висловити тим певну зневагу. „Куди їй замiж? Хто її вiзьме? Таке ж воно недорiкувате, ще й негарне до того“ (з живих уст). У цiй фразi займенник воно виступає замiсть iменника жiночого роду з тих же причин.

Займенник воно може заступати iменники чоловiчого й жiночого роду також для того, щоб висловити ласкаве чи пестливе ставлення до когось: „Гомонить вiн до мене, а я усе мовчу. Воно помiж народом пленталось, та й бачило доволi... говорить до мене, а я усе соромлюсь“ (Ганна Барвiнок). Уживають цього займенника й тодi, коли мовиться про невiдому, лиху особу: „Чую — а воно вже в комору залiзло й шарудить там“ (iз живих уст).

Займенник воно може й не заступати iменникiв, виконуючи в реченнi функцiю частки, вiдповiдно до росiйського слова это у висловах типу что это за штука: „А що ж воно таке?“ (Леся Українка); „I що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху“ (А. Головко).

§2. Їх i їхнiй

Займенник їх звичайно є родовим або знахiдним вiдмiнком множини вiд займенника вони: „Товкло б їх отак головами!“ (М. Рубашов). Цей займенник трапляється iнодi й у функцiї присвiйного займенника, тотожного до займенника їхнiй: „На їх окраденiй землi“ (Т. Шевченко). Проте нинi в художнiй лiтературi й живому народному мовленнi перевага надається присвiйному займеннику їхнiй: „Батьки нiколи не знають того, що одбувається в душi їхнiх дiтей“ (А. Кримський); Їхня кров ще гаряча на ранах, їхнi рани горять ще в огнi“ (О. Олесь).

Щоб уникнути зайвого паралелiзму, який не поширює наших мовних можливостей, а, навпаки, створює плутанину, краще в нашiй поточнiй уснiй i писемнiй мовi додержуватись присвiйного займенника їхнiй: „У їхнiй сторонi й зимою сонце“ (Леся Українка).

§3. Що, який, котрий, которий

У багатьох людей, що вивчили українську мову не в колисцi з уст матерi, а з книжок, часом виникає питання, коли саме слiд ставити той чи той займенник iз цих трьох — що, який, котрий. Дехто вважає, нiби вiдповiдно до росiйського слова который треба скрiзь на початку пiдрядного речення

128

ставити тiльки займенник що, наприклад: „Людину, що стояла на розi вулицi, я вже десь бачив“, — а займенниками який (яка, яке) й котрий (котра, котре) можна користуватись тiльки в запитаннях: „Яка в тебе мета?“, „Котра зараз година?“. Iншим здається, що займенник який стосується тiльки речей, а котрий — людей, тимчасом як займенника що можна, мовляв, уживати однаково до людей i до речей тощо.

Усi цi здогади не мають пiд собою реального ґpyнту. Справдi, вживаємо що до людей i до речей: „Бiжи, коню, бiжи, ворон, з гори кам’яної до тiєї дiвчиноньки, що чорнiї брови“ (народна пiсня); „Дай менi сокиру, що в коморi лежить“ (iз живих уст). Те саме можна сказати й про займенник який: „Який їхав, таку й стрiв“ (М. Номис); „Край дороги, якою котився вiз, лежав бiлий пiсок i пересипався на вiтрi“ (М. Коцюбинський). I точнiсiнько те саме можна повторити про займенник котрий: „Та нещаслива та дiвчинонька, котра любить козака“ (народна пiсня); „Або погибель, або перемога, сi двi дороги перед нами стане... Котра з цих двох нам судиться дорога?“ (Леся Українка).

Займенник котрий (-а, -е) може бути синонiмом до якийсь(якась, якесь): „Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий!“ (М. Коцюбинський).

В українськiй мовi є й займенник которий — тотожний до котрий, але його майже не чуємо в сучаснiй лiтературнiй мовi, тимчасом як у нашiй класицi й фольклорi вiн траплявся часто: „Часом несподiвано до мене забiжить котора дiвчина з будинку“ (Марко Вовчок); „Которий би мiг турчин-яничар сей сон одгадати, мiг би йому три гради турецькiї дарувати“ (iсторична дума).

129

Роздiл 9

ПРИСЛIВНИКИ

1.Загальнi зауваження

Вукраїнськiй мовi далеко бiльше вживаються прислiвники, нiж у росiйськiй, де вони часто поступаються перед конструкцiями з прийменниками й iменниками назразок с нетерпением, с удовлетворением, в нерешительности. Наприклад, читаємо: „Нiчого ви не знаєте! — нетерпляче перебила вона“ (Леся Українка); „Гармашi не вiдстають, — виглянувши крiзь вирву вiкна на перехрестя, задоволено промовив Чумаченко“ (О. Гончар); „Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла“ (М. Коцюбинський); „У вiтринах крамниць Таня заздрiсно розглядала красивих, великих ляльок“ (О. Копиленко). Однак деякi сучаснi автори забувають про це й пишуть: „Олена Iванiвна стояла в нерiшучостi в коридорi“; „Ото лається, собацюга. Де тiльки навчився? — iз заздрiстю сказав Iгор“. Розумiється, в цих фразах далеко краще було б написати: „стояла нерiшуче в коридорi“, „заздрiсно (заздро) сказав Iгор“.

2.ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ПРИСЛIВНИКIВ

§1. Виключно, винятково, тiльки, суто, єдино

„Вiн їв виключно черствий хлiб“, — читаємо в медичнiй статтi, хоч важко почути щось подiбне в живому народному мовленнi й класичнiй лiтературi, де було б: „Вiн їв самий черствий хлiб“ („Вiн їв тiльки черствий хлiб“), або, щоб пiдкреслити сказане: „Вiн їв самий тiльки черствий хлiб“. Прислiвник виключно штучно створене чи скальковане слово, яким надуживають нашi науковцi й публiцисти, хоч є ще й iншi, бiльш пiдхожi, природнi слова. Крiм наведеного вище тiльки, є ще винятково ( „З усiма вiн чемний i винятково ввiчливий“. — Я. Баш), суто („Пiднести їй на болячку ту суто золоту гiллячку“. — I. Котляревський), єдино („Мене судити могли б єдино тiльки королi“. — Б. Грiнченко).

131

§2. Довжиною, шириною, глибиною, висотою, вишиною, товщиною — завдовжки, завширшки, зaвглибшки, заввишки, завбiльшки, завдальшки, зaвгpyбшки, завтовшки

„Кiмната була довжиною вiсiм метрiв, шириною чотири й висотою три метри“; „Ставок, глибиною подекуди аж до семи метрiв, прикрашає тепер наше мiсто, що не мaє рiчки“: Такi неукраїнськi вислови ми читаємо iнодi тiльки в дiлових паперах, а навiть у статтях i в художнiй лiтературi. Цих висловiв не знає українська народна мова, не знала їх i наша класика, а користувались iншими прислiвниками: „Роги по аршину завдовжки, коли не бiльш“ (О. Стороженко); „Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода“ (Леся Українка); „Яма завглибшки була вже двадцять i два сажнi“ (I. Франко); „Наша рiчка, хоч i неабияка там завширшки, проте рибу має“ (з живих уст); „Камiнь такий завбiльшки, як де є хата велика“ (казка); „Намисто було завгpyбшки як моє“ (Словник Б. Грiнченка); „Так завдальшки, як до тiї греблi, сидiли в очеретах дикi качки“ (Словник Б. Грiнченка).

Отже, для росiйських висловiв длиной, в длину, шириной, в ширину, высотой, глубиной, величиной, толщиной, на расстоянии маємо українськi вiдповiдники — завдовжки, завширшки, заввишки, завглибшки, завбiльшки, завтовшки, завгрубшки, завдальшки, яких i слiд додержуватися в писемнiй та уснiй мовi.

Росiйський вислiв на расстоянии може передаватись українською мовою не тiльки прислiвником завдальшки, а часто й прийменником на та iменником вiддаль (вiддалення) або вiдстань: „Тепер обличчя обох були на вiддаленнi якихось три чвертi метра“ (I. Ле); „На вiдстанi пострiлу“ (Українськоросiйський словник АН УРСР).

§3. Доки — доти, поки — поти

Прислiвники доки й доти, поки й поти чуються в фразах як спарованi, взаємозалежнi: „Доти лях мутив, доки не наївся“ (М. Номис); „Доки на передовiй було спокiйно, доти й Багiров поводився спокiйно“ (О. Гончар); „Поти все вередуватиму, аж поки купиш ласощiв“ (Г. Квiтка-Основ’яненко); „Поки Рось зоветься Россю, Днiпро в море ллється, поти серце українське з панським не вживеться“ (П. Кулiш).

Не слiд перемiшувати цi спарованi прислiвники й ставити доти з поки, а доки з поти, як це часом, хтозна для чого, роблять: „Слава продавця росла й ширилася доти, поки слiдчий не поцiкавився“; „Я поти ждав її, доки не прийшла аж увечерi“. Чуття мови пiдказує неприроднiсть такого сполучення.

§4. Зараз, тепер, нинi, тепереньки, теперечки, тепера, ниньки

Прислiвник зараз витискує останнiм часом прислiвники тепер, нинi: „Де гули набої, зараз смiх звучить“ (В. Сосюра); „У нас зараз весна“ (С. Плачинда). Проте мiж цими прислiвниками є деяка значеннєва рiзниця.

Українська класика й народне мовлення надають прислiвнику зараз вузького значення — „цiєї митi, цю хвилину, негайно“: „Ходiм зараз до матерi“

132