ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право
поверталися не ті самі речі, а така ж кількість однорідних речей (зерна, овочів, фруктів тощо).
За цим договором безвідплатність мала місце в інтересах поклажодавця (депозитанта), оскільки він нічого не сплачував за надану по слугу. У зв’язку з цим депозитарій відповідав не за будь-яку вину, а лише за умисел і грубу необережність, а також за менш турботливе ставлення до чужих речей, що зберігаються, ніж до своїх.
Це правило містить виняток, який стосується вимушеного зберігання (depositum necessaria), коли внаслідок пожежі чи іншого стихійноголихавласникдлязабезпеченнязбереженнясвогомайназмушений був якомога скоріше вручити його будь-якому депозитарію, не маючи можливості вибору і перевірки його добросовісності. За таких умов депозитарійвідповідавзабудь-якувинуіувипадкузагибелічипошко дження зданої на зберігання речі був зобов’язаний компенсувати її вартість у подвійному розмірі.
Депозитарій був зобов’язаний на вимогу депозитанта повернути майно.
Якщо депозитарій мав витрати по зберіганню чи будь-які збитки, він мав право стягнути відповідну компенсацію з депозитанта.
Коли поклажонаймач (депозитарій), незважаючи на те, що йому була передана річ на зберігання, тобто лише у володіння, користувався цією річчю, такі дії розцінювалися як крадіжка (furtum).
Договірзастави(contractuspigneraticius)—цедоговір,заякимодна особа (заставодавець) передає іншій (заставодержателю) річ для забезпеченняборгу,алезумовою,щозаставодержательповернетусаму річ у момент сплати боргу або припинення застави (pignus).
Цереальнийдоговір,якийвиконуєдопоміжнурольстосовноінших договірних зобов’язань. Він вважався укладеним лише з моменту передачі майна заставодержателю1.
§5. Безіменні контракти
УДавньому Римі існував традиційний поділ всіх контрактів на чотири групи, а саме ті, що породжують зобов’язання: 1) словом
(verbis); 2) буквою (litteris); 3) річчю (re contrahitur obligatio) або 4) згодою (consensu).
Після того як наведена класифікація міцно ввійшла в юридичну традицію, почали з’являтися нові договори, які не підпадали під
1 Докладніше див. розд. 9 цього підручника.
174
Розділ12.Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти
існуючукласифікацію(виходилизаїїмежі).Тривалийчасвонинебули юридично визнаними. У зв’язку з цим сторона, яка виконала свої обов’язки за одним із таких договорів, але не отримала зустрічного задоволення, могла лише вимагати повернення виконаного.
Цю групу договорів називали безіменні контракти (contractus innominati).
З часом ці договори почали захищатися претором, а римські юристи класифікували їх за допомогою наступних словесних формул: 1) даю, щоб ти дав (do ut des); 2) даю, щоб ти зробив (do ut facias); 3) роблю, щоб ти дав (facio ut des); 4) роблю, щоб ти зробив (facio ut facias).
Ці формули послужили базою для формулювання спрямованого на захист безіменних контрактів позову (actio praescriptis verbis).
Безіменні контракти було закріплено у праві Юстиніана, але їх назва «безіменні контракти» так і залишилася. Римські юристи, глибоко шануючи все, що освячено віками, залишили існуючу класифікацію в попередньому вигляді, а нові договори підвели під поняття «безіменні».
Така назва зазначеної групи виникла не тому, що договори, які складали цю групу, не мали своїх назв, а тому, щоб показати, що ця група виходить за межі існуючої чотириелементної класифікації.
Безіменні контракти були найбільш близькими до реальних контрактів (re), оскільки вважалися укладеними лише з моменту виконання певної дії (наприклад, передачі речі). Однак реальні контракти будувалися як односторонні чи недосконало синалагматичні. У той же час безіменні контракти були двосторонніми, тобто одна особа передавала майно чи вчиняла певну дію для того, щоб отримати зустрічне задоволення.
Таким чином, існувало два основних критерії віднесення до безіменних контрактів: по-перше, договір вважався укладеним із моменту вчинення певної реальної дії, а по-друге, він породжував синалагматичне зобов’язання (кожна сторона мала як права, так і обов’язки).
Найбільшпоширенимибулитривидибезіменнихконтрактів:міна,
прекарій і оціночний договір.
Договір міни (permutatio) — це контракт, за яким одна особа передавала у власність річ іншій особі з метою отримати від неї замість тієї іншу річ, еквівалентну за вартістю.
175
ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право
Договірмінипідпадавпідформулу:даю,щобтидав(do ut des).Це булопідставоюдлянамаганьпоєднатийогоздоговоромкупівлі-продажу. Однак, по-перше, на відміну від договору купівлі-продажу, за цією договірною конструкцією здійснювався обмін речей без залучення коштів;по-друге,договірмінивважавсяукладенимізмоментупередачі речі, а для виникнення зобов’язань із купівлі-продажу достатньо було згоди сторін; по-третє, низка правил для купівлі-продажу не могла бути застосована до міни, як і навпаки (наприклад, за договором міни не можна було заявити позов про відшкодування збитків у зв’язку з нееквівалентністю обміну, а за договором купівлі-продажу — вимагати повернення виконаного).
Насьогодніпрагненняримськихюристівреалізованівположеннях Цивільного кодексу України 2003 р., який розглядає міну як різновид купівлі-продажу.
Прекарій (precarium) — це договір, за яким одна сторона передавала річ в безоплатне користування іншій стороні, яка, в свою чергу, зобов’язувалася повернути її на першу вимогу власника.
За цим договором власник надавав іншій особі право безвідплатно користуватисяріччюбеззазначеннястроку.Протягомцьогочасуризик випадкової загибелі речі ніс власник. Римські юристи підводили цей договір під формулу: роблю, щоб ти зробив (facio ut facias). Пояснювалося це тим, що одна особа вчинила дії по передачі майна в користування з метою, щоб на першу її вимогу інша особа вчинила дію на повернення майна. Отже, прекарій мав синалагматичний характер, що, на нашу думку, є досить умовним.
Оціночний договір (aestimatum) — це договір, за яким одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, адругастороназобов’язанабулапередатипершійвирученувідпродажу речі грошову суму чи повернути річ.
Задопомогоюцьогодоговорувеликийторгівецьпередававдрібному торгівцю річ із зазначенням її ціни з метою подальшого продажу іншій особі. Предметом цього договору могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту.
Особа, яка отримала річ, не ставала її власником. Право власності набував покупець після укладення договору купівлі-продажу. Ризик випадкової загибелі предмета договору до переходу права власності лежав на власнику, який передав річ для реалізації.
Оціночний договір вважався укладеним із моменту передачі речі для продажу. Можливі були три варіанти подальшого після укладення
176
Розділ12.Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти
договору розвитку відносин: 1) якщо дрібний торгівець не зміг продати річ за зазначеною ціною, вона поверталася назад власнику; 2) у разі продажу за обумовленою в договорі сумою остання передавалася колишньому власнику речі; 3) якщо ж дрібний торгівець продавав річ за вищою ціною, то виручена різниця залишалася у продавця.
Оціночний договір за своєю суттю близький до договору доручення (mandatum). Однак, на відміну від оціночного договору, договір доручення конструювався як безвідплатний договір і повірений мав менше свободи в діях.
Серед римських юристів не було єдиної позиції стосовно того, під яку словесну формулу підвести оціночний договір. Однак у зв’язку з тим, що права і обов’язки виникали у двох сторін із моменту передачі речі, його віднесли до безіменних контрактів.
§6. Пакти
Удоговірній системі Давнього Риму, як уже зазначалося, розрізня-
ли такі види договорів: контракти (contractus) і пакти (pactum).
Пакт (pactum) — це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом.
Саме тому спочатку пакти не забезпечувалися позовним захистом, у зв’язку з чим їх називали голими пактами (pacta nuda). Пояснюється це тим, що у Давньому Римі гола згода не породжувала зобов’язання.
Згодом у зв’язку з розширенням ділових відносин і розвитком торгівлі потреба в укладенні неформальних угод зростала. Обумовлено це й тим, що вони були простими і доступними. Однак відсутність їх захисту не відповідала інтересам господарського обігу. Тому, враховуючи потреби економічного обігу, з часом у римському праві надавався правовий захист окремим угодам, які виходили за межі визнаного переліку консенсуальних контрактів. Такі угоди були підставою виникнення договірних зобов’язань, які дістали назву захищених пактів (лат. pacta vestita — в перекладі означає «одягнені пакти»).
Розрізняютьтрипідвидизахищенихпактів: додаткові,преторські
й законні.
Додаткові пакти (pacta adjecta) — це додаткові до основного договору угоди, які мають на меті внести якісь видозміни в юридичні наслідки основного договору.
177
ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право
Потреба в укладенні додаткових пактів обумовлена, зокрема, тим, що з часом обставини змінювалися і необхідно було коригувати умови укладеного договору.
Додаткові пакти могли бути приєднані до основного договору як при його укладенні, так і в подальшому через деякий проміжок часу. Наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки можна було додатково домовитися, що продавець продовжуватиме і надалі користуватися нею протягом певного часу або що у разі подальшого продажу цієї ділянки він матиме переважне право на її придбання.
За допомогою додаткового пакту до вже укладеного між сторонами договору додавалася якась нова умова або змінювалася існуюча. Оскільки додатковий пакт давав змогу змінювати існуючий договір, умовипактупідлягалиюридичномузахистулишевтомувипадку,якщо вониполіпшувалистановищеборжника(наприклад,зменшувалиобсяг його обов’язків чи розмір відповідальності, давали можливість виконати зобов’язання частинами чи протягом більш тривалого часу або взагалі звільняли від боргу).
Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.
До цих пактів належали:
1)клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що
увідповідь на вимогу кредитора зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася повірити в існування заборгованості та вчинити платіж за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо кредитор приносив клятву, то вже цього було достатньо для примусового виконання;
2)угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia
constituta) виникала в разі визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак із проханням про його відстрочення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на підставі цієї угоди зі збільшенням розміру суми від 1/3 до 1/2 на розсуд претора;
3) прийняття зобов’язання (receptum), яке мало три форми пактів:
перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) — це угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі. Укладення цього пакту не означало появи у кредитора нового боржника,оскількиосновнезобов’язанняпродовжувалодіятивпопередньому
178
Розділ12.Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти
вигляді. Правові відносини з пакту виникали лише між банкіром і клієнтом, а тому, якщо банкір у подальшому відмовлявся сплатити обумовлену суму кредитору, клієнт міг скористатися спеціальним позовом з укладеного пакту;
друга: прийняття на зберігання речей від мандрівників, купців,
пасажирів (receptum nautarum, cauponum, strabulariorum) — це угода,
яка укладалася з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю. Отже, власники зазначених об’єктів несли відповідальність не лише за винне, а й випадкове заподіяння шкоди майну, отриманому ними від пасажирів, постояльців чи інших осіб, які змушені були доручати свої речі господарям;
третя: прийняттяарбітрування(receptum arbitrii) полягало в тому,
що між сторонами, які погодилися передати свій спір на розгляд ви браногонимиарбітра,ітретейськимсуддеюукладавсяпакт,напідставі якого суддя зобов’язаний був розглянути спір і винести своє рішення. Ніхто примусово не зобов’язував особу брати на себе обов’язки третейського судді, однак, якщо особа погодилася на це, вона зобов’язана довестисправудокінця.Заухиленнявідвиконаннявзятогозобов’язання міг бути накладений штраф. Лише поважні причини (наприклад, хвороба) могли бути підставою звільнення від відповідальності. У разі неможливості добровільного виконання рішення арбітра воно реалізовувалося за наказом претора.
Законні пакти (pacta legitima) — це угоди, захист яких був передбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.
Так, Конституція Феодосія забезпечила юридичний захист пакту про надання приданого. Юстиніан своїми конституціями закріпив угоду про надання дарунка та про арбітрування. Тому інколи зазначені пакти називають також імператорськими.
Розрізняли такі види законних пактів.
1.Пакт про надання приданого (pactum dotis) — це неформальна угода, за якою батько нареченої брав на себе обов’язок передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно як придане для полегшення їх подальшого сімейного життя.
2.Пакт про надання дарунка (pactum donationis) — це неформаль-
на угода, за якою одна сторона (дарувальник) із метою проявити щедрість безвідплатно передавала майно іншій особі (обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми, надання сервітутного права тощо.
179