ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

якщо після прострочення унеможливлювалося його виконання не з вини боржника. Боржник ніс ризик випадкової неможливості виконання зобов’язання. Крім цього, зменшення вартості предмета зо­ бов’язання після прострочення виконання боржником не впливає на розмір грошової компенсації за нього. За весь період прострочення нараховувалися проценти.

Незважаючи на те, що прийняття виконання зобов’язання є не обов’язком, а правом кредитора, у разі неприйняття кредитором належного виконання зобов’язання боржником мова йде про прострочення кредитора. Отже, прострочення кредитора — це неприйняття кредитором належного виконання зобов’язання без поважних на те причин. Прострочення кредитора може спричиняти негативні наслідки для боржника у вигляді додаткових витрат, пов’язаних, зокрема, із зберіганням, утриманням, транспортуванням предмета зобов’язання. Для того щоб усунути ці несприятливі наслідки, кредитор, який вчасно не прийняв виконання зобов’язання, повинен був відшкодувати боржнику зайві витрати. У разі настання неможливості виконання зобов’язання боржник ніс відповідальність лише, якщо така неможливість наставала внаслідок його навмисних дій. У разі прострочення кредитораборжникнесплачувавпроцентизапростроченнявиконання зобов’язання.

§7. Забезпечення виконання зобов’язання

Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними засобами. Так, на боржника по­ кладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак ці засоби впливу на недобросовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Таким чином, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор заінтересований у наданні йому гарантій виконання зобов’язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом невигідних для нього наслідків. Під гарантією зобов’язання розуміють будьякий засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора, шляхом забезпечення його переважно прямим або непрямим отриман-

134

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

ням задоволення за його вимогою1. Цьому служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов’язання. Римському праву були відомі такіспособизабезпеченнявиконаннязобов’язання:порука(adpromissio);

завдаток(arra);неустойка(stipulatiopoenae); застава(fiducia;pignus; hypotheca).

Порука2 (adpromissio) — це договір, за яким третя особа (пору-

читель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником,атретьоюособою(поручителем).Зобов’язанняпоручителя маєакцесорнийхарактер,тобтоєдодатковимдоосновногозобов’язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припинення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується відповідати заневиконанняборжникомзобов’язанняпередкредиторомвтійжесумі, що й основний боржник, або в частині цієї суми.

УРимі порука була поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римськогосуспільства.Якправило,поруказастосовуваласявразі,якщо основнийборжникбувнездатнийзабезпечитивиконаннязобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, дуже заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату3, коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).

Порука здійснювалася у формі стипуляції (stipulatio).

Укласичному періоді в разі невиконання основного зобов’язання боржником кредитор мав право обирати, до кого йому звернутися

звимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був виконати зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручителя. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основного боржника і тільки в разі відмови останнього — звертатися до

1 Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред.

Д. В. Дождева. – М.: БЕК, 2000. – С. 219.

2 Докладніше див. розд. 12 цього підручника. 3 Докладніше див. розд. 3 цього підручника.

135

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання (сплатив борг), набув права зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору.

У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Це неозначало,щобезпередачізавдаткудоговірнемігіснувати,алезавдаток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільшого поширення він набув при укладенні договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору зав­ даток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток виконує свою штрафну функцію1. Доля завдатку в разі порушення основного зобов’язання залежала від того, яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), він утрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від договору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального розвитку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов’язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції

(stipulatio).

УДавньомуРимінеустойканенабулапоширення,томущокредитор немігбутивпевненимусплатінеустойкиборжником,щобувнеспроможний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечувалося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема натуральногозобов’язання(naturales).Утімуразіпорушеннявказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою,кредитормавправовимагатиабовідшкодуваннязавданих

1 Вважається, що штрафна функція завдатку прийшла зі Сходу та була узаконена Юстиніаном.

136

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

йому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кредитор має право вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за якимвстановлюєтьсяречовеправозаставодержателянапредмет застави.

Уразіневиконаннязобов’язання,забезпеченогозаставою,кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося, римському праву були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus); іпотека (hypotheca)1.

§ 8. Наслідки невиконання зобов’язання

Невиконання або неналежне виконання зобов’язання — це порушення умов договору або вимог, що пред’являються до належного виконання зобов’язання.

За загальним правилом, у разі невиконання (неналежного виконання) зобов’язання боржник несе відповідальність перед кредитором. З джерел римського права вбачається, що у певні історичні періоди відповідальність боржника була різною. Так, у найдавніші часи вона мала особистий характер, тобто в разі невиконання боржником обов’язку до нього застосовувалися заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особистість (продаж у рабство, позбавлення життя тощо). Ці заходи застосовувалися саме кредитором. Особистий характер відповідальності боржника за невиконання зобов’язання, як правило, не відповідав інтересам кредитора, оскільки останній залишався без задоволення своїх вимог. Отже, з часом форми відповідальності пом’якшувалися­ іборжникставвідповідатизапорушеннязобов’язання своїм майном. Майнова відповідальність боржника за невиконання зобов­ ’язання була встановлена ще законом Петелія в ІV ст. до н. е. Однак і після прийняття цього закону кредитор міг затримати боржника в разі порушення ним зобов’язання.

Укласичномутапіслякласичномуперіодімайновавідповідальність практично витіснила особисту.

1 Докладніше див. розд. 9 цього підручника.

137

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

Римські юристи визначали, що боржник має відповідати за невиконання (неналежне виконання) зобов’язання лише в разі, якщо таким порушенням було завдано шкоди кредиторові. Сучасне цивільне право України встановлює, що відшкодуванню підлягає як майнова, так і немайнова (моральна) шкода. Дослідження джерел римського права не дає можливості однозначно відповісти на питання — чи підлягала відшкодуванню немайнова шкода за часів існування Римської імперії. Що ж стосується майнової шкоди, то її наявність була обов’язковою умовою відповідальності як за порушення умов договору, так і за інші правопорушення (делікти).

Майнова шкода могла полягати у знищенні або пошкодженні майна, тобто позбавленні кредитора того, що вже було в нього наявним. Таку шкоду римські юристи називали позитивною. Крім того, відшкодуваннюпідлягалайупущенавигода,тобтотакийвидмайновоїшкоди, який полягав у неотриманні кредитором того, що він міг би отримати в разі належного виконання зобов’язання або іншого нормального розвитку відносин.

При визначенні розміру шкоди, яка підлягала відшкодуванню, здебільшоговиходилиізвартостіречі(предметазобов’язання)заданих конкретних обставин, а не з її ринкової ціни. І. Б. Новицький наводить такийприкладвизначеннярозмірувідшкодування:уразівбивствараба, який входив до трупи рабів-акторів, на розмір відшкодування впливає той факт, що вартість інших рабів зменшилася у зв’язку з порушенням ансамблю1.Утімнарозмірвідшкодуванняневпливалитакісуб’єктивні фактори, як особлива цінність речі для її конкретного власника. Так, вартість вбитого раба, який був позашлюбним сином його власника, вимірювалася лише такою ціною, яку цей раб мав для будь-якого іншого власника.

У римському праві відшкодуванню підлягали тільки прямі збитки, тобто ті, що перебували в безпосередній близькості до невиконання зобов’язання. Більш віддаленні — непрямі збитки не відшкодовувалися.

Історичний розвиток інституту відповідальності за невиконання зобов’язання завершився закріпленням другої обов’язкової умови відповідальності — вини (culpa) боржника.

Винавримськомуправі—ценедодержанняособоютієїповедін-

ки, яка вимагається правом. Якщо все зроблено, як необхідно зробити достатньо обачливій людині, вини немає (D. 19. 2. 25. 7).

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 152–153.

138

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

Вина у широкому розумінні цього слова розподілялася на дві фор-

ми: умисел (dolus) і необережність (culpa).

Умисел (dolus) має місце, якщо боржник передбачає наслідки своєї дії або бездіяльності та бажає їх настання. Відповідальність за умисне невиконання зобов’язання наставала завжди. Це положення мало імперативний характер, тобто не могло змінюватися за домовленістю сторін. Отже, якщо продавець відчужує раба, що є предметом застави, то,хочабібулозастереженняпрозвільненняйоговідвідповідальності, він буде відповідати за те, що діяв з умислом.

Необережність(culpa),абовинаувузькомурозумінніцьогослова, має місце, коли боржник не передбачає, але повинен був передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності. Необережність, у свою чергу, поді-

лялася на грубу (culpa lata) і легку (culpa levis).

Пригрубійнеобережностіособаневиявляєелементарноїтурботи, якоїможнавимагативідбудь-кого1.Легканеобережністьбуланаявною у разі, якщо особа не виявила тієї міри турботи і обачливості, що притаманні дбайливому, доброму господарю.

У римському праві існували два критерії (мірила) визначення ступенятурботиборжникапривиконаннінимзобов’язання:абстрактний, який був вироблений римськими юристами при визначенні типу дбайливого, турботливого господаря; конкретний, що ґрунтувався на мірі турботливості, яку особа виявляє у своїх власних справах.

Крім цього, у римському праві існувало таке поняття, як охорона речі (custodia). Якщо договором або законом на особу покладається обов’язок по охороні речі, вона має виявити особливо ретельний вид турботливості. Вважається, що відповідальність за custodia виходить за межі вини. Наприклад, кравець, який приймає тканину для пошиття плаття, відповідає за її схоронність навіть, якщо втрата цього матеріалу відбулася не з його вини. Отже, охорону речі можна вважати більш суворим видом відповідальності, а саме — відповідальністю незалежно від наявності вини правопорушника.

Хоча відповідальність і була загальним наслідком невиконання (неналежного виконання) зобов’язання, за певних обставин правопорушник міг бути звільнений від неї. Підставами звільнення від від-

повідальностіримські юристи вважали випадок(casus) і непереборну силу (vis major).

Випадок (casus) — це спеціальний правовий термін, який вказує на те, що загибель, пошкодження речі або інша неможливість виконан-

1 Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. – С. 369.

139