Розділ11.Загальні положення про договори

У найдавніші часи римським правом, в якому переважали строго формальнідоговори,заборонялосявключенняумовтастроківуокремі різновиди договорів. Вважається, що спершу вони вносилися в більш гнучкі консенсуальні договори.

Договір, який не був ускладнений умовою або строком, називався чистим договором.

Мета договору (лат. causa — причина) — це найближча ціль, задля якої укладається договір; матеріальна підстава укладення договору.

Як правило, при укладенні договору сторони прагнуть досягнути певної цілі. Особа, яка укладає договір, може також переслідувати не одну ціль, а декілька. Наприклад, купуючи річ, особа має на меті подарувати її. Юридичне значення має лише найближча з декількох цілій. У наведеному прикладі найближчою метою є набуття права власності на річ. При цьому мета здійснити дарування придбаної речі є юридично байдужою.

Мета договору (causa) не повинна суперечити закону. Так, протиправною є causa при укладенні договору дарування між подружжям1.

Залежно від можливості встановлення causa та її юридичного значення для дійсності договорів, останні поділялися на каузальні та абстрактні. Більшість договорів є каузальними, тобто такими, мета укладення яких є очевидною. Абстрактними є ті договори, щодо яких неможливо або складно встановити мету їх укладення. Для таких договорів causa не має юридичного значення, тобто не впливає на їх дійсність. У римському праві прикладом абстрактних договорів була стипуляція (stipulatio).

Сausa відрізняється від мотиву укладення договору (бажання досягти певної мети), що, як правило, не має юридичного значення для договору.

§ 3. Умови дійсності договорів

Юридична сила договору (його дійсність) залежить від дотриманнясторонамиприйогоукладенніпевнихвимог,установленихзаконом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності договору.

У римському праві визначалися такі умови дійсності договору: 1. Законністьдоговору. Зміст укладеного договору має відповідати вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій,

1 Докладніше див. розд. 4 цього підручника.

149

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але й добрим звичаям та нормам моралі.

2. Вільне волевиявлення сторін. Воля — це внутрішнє бажання особи встановити певні права та обов’язки. У договорі воля сторін має бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети. З огляду на те, що сторони в договорі мають протилежні цілі, їх волі є зустрічними. Для укладення договору воля однієї особи має бути доведенадоіншоїсторони.Волевиявлення—цезовнішняоб’єктивна форма виявлення волі особи. Волевиявлення можна виявити в різний спосіб: усно, письмово, з допомогою жесту, певної дії, а також у деяких випадках мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення збігалися. Тривалий час серед римських юристів точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їхвідмінності)маютьвраховуватисяпритлумаченнідоговору.Врештірешт було визнано, що при розбіжності між волею та волевиявленням пріоритет надається дійсній волі.

У разі, якщо воля та волевиявлення не збігаються, йдеться про помилку (error). Помилка (error) — це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену ззовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того, чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмета, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вчення про помилку не було достатньою мірою розроблено римськими юристами.

У разі, якщо волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не вільно, а під впливом іншої особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його волевиявлення міг полягати в: обмані (dolus) чи примусі.

Обман (dolus) — це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтере- сам.Уджерелахримськогоправаdolusвизначавсяякбудь-якахитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обхитрити, ввести в оману інших людей (D. 4. 3. 1. 2).

150

Розділ11.Загальні положення про договори

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) — психічному насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійснена погроза. Так, у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрунтований: небезпека має дійсно існувати (D. 4. 2. 7. pr.).

Договір, укладений у результаті обману, завжди вважався абсолютно недійсним.

УІст.дон.е.такожнедійснимвважавсядоговір,укладенийунаслідок примусу як фізичного, так і психічного. Втім ці договори не були абсолютно недійсними. Сторони мали право на їх оспорювання.

3.Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлен-

ня особи мало юридичне значення тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала цивільну правоздатність та дієздатність.

4.Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір,

зміст якого є невизначеним узагалі. Римське право поділяло договірні зобов’язання на визначені та невизначені. Але такій поділ стосувався тількидоговорівізвизначенимзмістом,тобтодійснихдоговорів.Предмет визначених договорів визначався чітко (індивідуально визначена річ), а предмет невизначених договір окреслювався загальними ознаками (речі, визначені родовими ознаками).

5.Форма договору — це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація, стипуляція, письмова форма. Форма для окремих видів договорів встановлювалася в законі. Недодержання сторонами форми договору призводило до його недійсності.

6.Реальна можливість виконання договору. Для дійсності догово-

руюридичнезначеннямалаздійсненністьустановленихнимобов’язків боржника.Привирішенніпитання:чимаєюридичнусилутойчиінший договір, враховувався той факт, чи існує реальна можливість вчинення дії, яка передбачена в договорі. Неможливість виконання договірного зобов’язання може бути фізична (наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати річ, вилучену з обороту). Неможливість виконання боржником свого обов’язку може настати під час існування договору. У цьому разі договірне зобов’язання припиняється у зв’язку з неможливістю його виконання. Якщо ж буде встановлено, що вже в момент укладення договору вбачалося, що він не може бути виконаний, договір визнається недійсним.

151

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

§4. Укладення договорів

Укласичний період термін contractus набуває значення домовленості. Виходячи із визначення поняття контракту як домовленості сторін, можна сказати, що поєднання волі останніх і зумовлює укладення договору1. Отже укладення договору являє собою, перш за все, процесдосягненнядомовленостіосіб,якийзавершуєтьсятим,щовони «сходяться в одному». Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення взаємних вигід, тому що: «...якщо чиєсь право применшується, необхідно з’ясувати, чи згоден він з цим» (D. 39. 3. 8)2. Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що «…нікчемним є контракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; томущоістипуляція,яказдійснюєтьсяувербальнійформі,єнікчемною, якщо позбавлена згоди сторін» (D. 2. 14. 1. 3).

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридичних дій осіб, які в разі укладення договору іменуються його сторонами.

УДавньомуРиміпорядокукладеннядоговорурізнивсязалежновідйого виду. Втім для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.

Процес укладення договору відбувався в кілька етапів. Так, укладення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору конкретній особі або невизначеному колу осіб. Така пропозиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони — кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак за деяких випадків закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, наприклад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована.

1 Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 375.

2 Див.: Черниловский З. М.Лекции по римскому частному праву. – М.: Юрид. лит., 1991. – С. 140.

152

Розділ11.Загальні положення про договори

Для того щоб пропозиція вважалася офертою, вона мала відповідати певним загальним вимогам закону, а саме — бути визначеною, доведеною до відома інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена в такий спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Офертанепороджуваладоговір,але«зв’язувала»особу,яказробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникненнядоговорубулонеобхіднимволевиявленнящеодногосуб’єк­ та—адресатаоферти.Отже,другастадіяукладеннядоговоруполягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і в сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію на виконання цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera), боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін письмово, а отже, момент укладення літерального контракту збігався з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад затвердження контракту свідками.

У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку ви­ знавалося правило, що договори укладаються особисто1. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення договору через представника, то у класичному періоді як виняток дозволявся такий порядок встановлення договірних відносин. Наприклад, допускалося укладення через представника договору позики

(matuum).

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 137.

153