Розділ 9. Права на чужі речі

обов’язки входило також забезпечення будівництва і утримання будівель і споруд на чужій земельній ділянці після його завершення. Із закінченням строку землекористування він був зобов’язаний повернути земельну ділянку власнику в належному стані, здійснивши за власний рахунок знесення споруди (будівлі). За загальним правилом, право власності на об’єкт нерухомості було безстроковим, утім це не означало неможливості його припинення в майбутньому у зв’язку із знесенням будівлі або споруди. Суперфіціарію належало також право відчужувати і заповідати право використання земельної ділянки, що була передана йому під забудову в межах певного населеного пункту.

Ураховуючивідчужуваністьправакористуваннячужоюземельною ділянкою для забудови, у договорі визначався і обсяг правомочностей нового власника. Особа, до якої переходило право власності на будівлі (споруди), набувала права користування чужою земельною ділянкою на тих самих умовах, що й попередній їх власник.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припинялося в разі поєднання в одній особі власника земельної ділянки і суперфіціарія. Така ситуація виникала, наприклад, у спадкових відносинах. Аналогічні наслідки наставали із закінченням строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористан- няземельноїділянкидлязабудовипротягомпевногостроку(3-хроків). В останньому випадку спрацьовувала цілком логічна презумпція, що це право втратило для суперфіціарія актуальність.

§6. Заставне право

Уримському праві відсутній єдиний термін для визначення застави, черезтещоупевніісторичніперіодиіснувалирізніїїформи.Однакусім формам застави була притаманна однакова функція — забезпечення виконаннязобов’язання1,щообумовлюваласясутністюцієїкатегорії.Виходячи з цього, можна дати узагальнене визначення заставного права.

Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати задоволення своїх вимог2.

1 Докладніше див. розд. 10 цього підручника.

2 Див.:ГриммД.Д.Лекцииподогмеримскогоправа/Подред.испредисл.В. А.Том-

синова. – М.: Зерцало, 2003. – С. 286.

115

Частина ІІ. Речове право

Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумовлене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов’язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалося боржником кредиторові, суттєво зменшуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов’язання. Застава від самого початку її виникнення полягала у визначенні серед належногоборжникумайнавідповідноїречі(кількохречей),зарахунок якої (яких) при невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання боржником відшкодовувалися завдані кредитору збитки. Застава була сконструйована як абсолютне право, тому навіть при набутті права власності на речі, що були предметом застави, іншою особою заставні відносини з приводу цього не припинялися. Абсолютний характер заставного права визначав можливість кредитора витребувати і звернути стягнення на заставлену річ, незалежно від того, у кого саме і на якій правовій підставі вона в цей момент перебуває. Це правило до­ зволилоримськимюристамстверджувати,щоприреалізаціїзаставних відносин мова йде про «відповідальність речі» (res obligata), а не осо-

би (D. 20. 1. 4)1.

Основноюметоювстановленнязаставнихвідносинримськіюристи вважали забезпечення належного виконання іншого (основного) зобо­ в’язання. Виходячи з цього, право застави було похідним, залежним від основного зобов’язання, для забезпечення належного виконання якого воно встановлювалося. Найбільш суттєва перевага заставного забезпечення виконання зобов’язання полягала у праві заставного кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Саме це дало змогу широко використовувати право застави як одного із найбільш поширених і ефективних засобів забезпечення належного виконання зобов’язань.

У римському приватному праві існували три основні форми встановлення заставно-договірних відносин — фідуція (лат. fiducia — вірність своєму слову), пігнус (лат. pignus — застава), а також іпотека

(грец. ύπoθήχη).

Ще ранішим різновидом договорів застави слід визнати фідуціарну домовленість. Виникнення фідуції первісно ґрунтувалося на відносинах позики (nexum) й інших боргових зобов’язань. З метою наданнягарантійвиконаннясвоїхборговихзобов’язаньборжникшляхом

1 Однак таке твердження з точки зору сучасних правових уявлень стосовно природи заставних відносин слід визнати досить умовним.

116

Розділ 9. Права на чужі речі

манципації (mancipatio) або уступки права (in iure cessio) передавав право власності на належну йому річ іншій особі — кредитору. Тому фідуція характеризувалася невигідним становищем боржника, який

уразі невиконання або неналежного виконання свого зобов’язання міг втратити право власності на заставлене майно. Адже лише за умови належного виконання боржником зобов’язання кредитор був зобо­ в’язаний так би мовити «повернути» право власності на предмет заставиборжнику.Цядомовленістьмалахарактерпакту1 (pactum),атому їїневиконаннязбокукредиторанезабезпечувалосяпозовнимзахистом іцілкомзалежаловідчесностійпорядностіостаннього.Саметомуцей договір мав довірчий, фідуціарний характер. Кредитор завжди був

убільшпривілейованомустановищіймігобиративигіднішийдлясебе варіант поведінки: вимагати виконання забезпеченого заставою зобов’язання чи утримувати і надалі в себе предмет застави, на який він мав титульне право власності. У тих випадках, коли передане за таким договором майно значно переважало за вартістю і цінністю предмет основного боргу, належне виконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання взагалі було невигідним кредитору. Для блокування можливих зловживань із боку заставного кредитора згодом у практику заставних відносин був уведений особливий фідуціарний позов (actio fiduciae). Такий позов міг подати боржник, який мав можливість виконати свій обов’язок за забезпеченим заставою зобов’язанням, але кредитор перешкоджав йому в цьому, маючи неправомірний намір залишити предмет застави в себе. У цьому разі боржник мав право виконати свій обов’язок перед кредитором і вимагати в нього примусового повернення предмета застави або відшкодування завданих збитків, якщо кредитор не погоджувався на це або не мав такої можливості (наприклад, якщо він встиг до розгляду позову продати предмет застави). Однак право такої вимоги боржника мало не абсолютний, а відносний характер і стосувалося лише правовідносин, що виникали між ним і кредитором. Тому в разі, якщо недобросовіснийкредиторпередававправовласностінапредметзаставиіншій особі, боржник не мав права пред’явити до неї позов про витребування речі. Утім такий позов міг пред’явити до кредитора лише боржник, який виконав зобов’язання належним чином або мав таку можливість (при перешкоджанні цьому з боку кредитора). Боржник, який прострочиввиконаннявзятихнасебезобов’язань,втрачавправонапред’явлення вказаного позову. У цих випадках предмет застави залишався у влас-

1 Докладніше див. розд. 11 цього підручника.

117

Частина ІІ. Речове право

ності кредитора. Ураховуючи недоліки фідуції, згодом виникла потреба конструювання більш виважених правових засобів забезпечення прав як кредиторів, так і боржників у заставних правовідносинах. Правового значення одного із різновидів таких договорів набув так званий пігнус (pignus), який ще називають ручний заклад.

Предметом пігнусу могли бути як рухомі (res mobiles), так і нерухомі речі (res immobiles). На підставі укладення пігнусу в разі невиконаннязаставодавцем(боржником)забезпеченогозаставоюзобов’язання заставодержатель (кредитор) мав право продати предмет застави, з отриманих коштів погасити борг, а решту грошей повернути боржнику. Основна позитивна відмінність пігнусу від фідуції полягала в тому, що його укладення мало наслідком передачу речі не у власність, а лише у володіння (ius possidendi) кредитора, який мав лише право продати її (ius distractionis) з метою погасити борг, а не залишити собі (D. 13. 7. 4). Умови пігнусу давали кредиторові можливість утримувати у своєму володінні предмет застави до моменту, доки боржник не виконає забезпечене заставою зобов’язання. У разі його невиконання предмет застави підлягав реалізації. Цікаво, що кредитор мав право вимагати у претора залишити предмет застави як власність муніципії, якщо притаманні майну споживчі якості не дозволяли вигідно його продати. На підставі договору про пігнус кредитор брав на себе зобов’язання належним чином зберігати предмет застави, не користуватися ним, повернути його за умови належного виконання забезпеченого заставою зобов’язання, а також повернути різницю між вартістю предмета застави і сумою боргу в разі його продажу. Виконання окремих умов договору про пігнус забезпечувалося низкою позовів, пред’явлення яких було можливим як із боку кредитора, так і з боку боржника. Притаманні пігнусу недоліки (зокрема, повна залежність повернення заставленого майна боржнику від порядності кредитора) обумовили конструювання ще більш прогресивного засобу оформлення заставних відносин — іпотеки.

Іпотека виникла як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не лише право власності на річ, а й володіння нею1. Інакше кажучи, предмет застави не передавався заставодержателю (кредитору за основним зобов’язанням). Це було дуже вигідно для боржника, який міг обробляти землю, що тоді була найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не

1 Див.: Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2003. – С. 287.

118

Розділ 9. Права на чужі речі

втрачав надію своєчасно виконати свої зобов­ ’язання на користь кредитора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, в яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли бути і офіційного, і приватного характеру. Для чинності останніх вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському приватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону. Це іпотеки, що вводилися за вказівками римських імператорів; іпотеки інвесторів на предмет інвестицій; іпотеки на майно боржників, щомалиподатковузаборгованість;іпотекипідопічногонамайноопікуна або піклувальника тощо.

Предметом іпотеки могли бути як окремі рухомі або нерухомі речі, так і майнові комплекси, а також все належне певній особі майно. Спеціальними, або особливими, іпотеками визнавалися застави чітко визначених окремих речей або відповідної частини майна боржника. Генеральними вважалися іпотеки, предмет яких становило все належне боржнику рухоме і нерухоме майно.

Основна перевага іпотеки порівняно з іншими видами відомих римському приватному праву заставних договорів полягала в можливості встановлення кількох іпотек на єдиний її предмет. Таким чином, одне і те саме майно могло забезпечувати належне виконання кількох зобов’язань, що було вигідно як боржникам, так і кредиторам. Для вказаних іпотечних відносин із множинністю осіб із боку кредиторіввстановлюваласячерговістьзадоволенняїхвимог.Спочаткувона полягала в переважному праві звернути стягнення на предмет застави з боку тих кредиторів, іпотечні відносини з якими виникли раніше. Відповідно кожен із наступних іпотечних кредиторів мав бути повідомленийпропопереднііпотекиічіткоусвідомлюватисвоючерговість у задоволенні наявних боргових вимог. Згодом, у післякласичний період, іпотеки розрізнялися за рангом. Найвищий ранг (або найвищу іпотечну силу) мали іпотеки, встановлені римськими імператорами, фіскальні іпотеки на майно боржника та деякі інші законні іпотеки. Серед договірних іпотек більш високий ранг мали ті, що були встановлені шляхом публічного оформлення документів, нижчий займали іпотеки, оформлені у вигляді приватних документів при свідках, і найнижчий — іпотеки, складені за простою домовленістю між боржником і кредитором. Права іпотечних кредиторів на випадок порушення захищалися інтердиктами і позовами. Наприклад, інтердикт про

119

Частина ІІ. Речове право

набуття права володіння іпотечним кредитором на предмет іпотеки застосовувався в разі закінчення строку виконання зобов’язання (при його невиконанні в строк), а також із появою небезпеки неправомірних дій щодо заставленого майна з боку боржника. В інших випадках міг застосовуватися іпотечний позов, за яким іпотечний кредитор (кредитори) мав право витребувати предмет іпотеки в осіб (як власника, так і інших осіб), що його утримували. Іпотечні боржники також мали юридично забезпечені можливості протистояння невиправданим діям

збоку іпотечних кредиторів шляхом висування заперечень. У зв’язку

зтим, що іпотека мала характер акцесорного права, вона, як правило, припиняласязмоментуналежноговиконаннязабезпеченогоіпотечним майном основного зобов’язання. Підставами припинення іпотечних відносин визнавалися також випадкова загибель предмета іпотеки, відмова іпотечного кредитора від належних йому прав на заставлене майно тощо.

120