1.Конституционализм, или принцип господства права, подразумевает ограничение властных полномочий руководителей государства, государственных органов и реализацию данных ограничений с использованием установленных процедур. В качестве предмета политической или правовой теории данное понятие связано с понятием государства, которое в первую очередь служит как во благо общества в целом, так и для защиты прав отдельной личности.Конституционная форма правления, уходящая корнями в систему либеральных политических идей, возникла в Западной Европе и США в качестве гаранта прав человека на жизнь и на имущество, а также на свободу слова и вероисповедания. Говоря об обеспечении защиты данных прав, творцы Конституции придавали особое значение ограничению полномочий каждой ветви государственной власти, равенству всех перед законом, беспристрастному судопроизводству и отделению церкви от государства. Политико-правовая система конституционализма, являясь важной институциональной и процедурной гарантией становления, развития и функционирования институтов гражданского общества, выступала и выступает как условие построения правового государства.

5.3.Конституціоналізм як такий сьогодні обіймає теорію конституції взагалі, історію і практику конституційного розвитку тієї або іншої країни, групи країн. Під конституціоналізмом часто розуміють особливу систему знань про фундаментальні політико-правові процеси демократії, їхню сутність, форми вираження, методи і міри реалізації. Образно кажучи, в конституціоналізмі часто бачили щось на взірець універсального принципу, який містить у собі низку таких оцінювальних критеріїв як – от: розподіл влади, права людини, конституційний контроль, принцип верховенства права. В широкому (політологічному) розумінні конституціоналізм розглядають у трьох аспектах: як ідейно-політичну доктрину, як ідейно-політичний рух, як державно-правову практику. У вужчому (юридичному) розумінні до конституціоналізму підходять як до, по-перше, "державного правління обмеженого конституцією"; по-друге, "як вчення про конституцію в якості основного закону держави, закону який визначає взаємовідносини держави і суспільства"; по-третє, "як політичної системи, в основі якої лежать конституційні методи правління"].При цьому складниками (елементами) системи конституціоналізму бачить: 1) пануючі в суспільстві конституційні ідеї (доктрини) про цінність у державі та суспільстві права і закону, про цінність людини, її прав і свобод, честі і гідності, демократії прямої і представницької, участі народу у формувані органів влади, участі громадян в управлінні державою, ідеї та практичної реалізації розподілу влади, місцевого самоврядування і т.д.; 2) наявність належного нормативно-правового фундаменту (насамперед конституції держави, яка повинна на найвищому рівні – рівні Основного Закону закріпити всі необхідні для функціонування сучасної демократичної держави інститути); 3) наявність відповідного реально існуючого політичного режиму; цей режим має відповідати задекларованому в Основному Законі конституційному ладу; він повинен мати як реально існуючі інститути – прав і свобод людини, прямої демократії (вибори, референдуми), представницької демократії (парламент, органи місцевого самоврядування) та ін.; 4) систему захисту конституційного ладу і конституції тощо.Дещо інакше тлумачить поняття конституціоналізму О.Ф. Скакун, а саме: як "систему ідей, концепцій (реалізованих чи нереалізованих), спрямованих на пошуки державно-правовових засобів, конструкцій і форм (розподіл влади, парламентаризм, виборча система, місцеве самоврядування), здатних запобігти узурпації публічної влади й безвідповідальності перед індивідами і суспільством. Ю.О. Тіхоміров, визначаючи однозначно конституціоналізм складним явищем, відносить до елементів цього явища: конституційні ідеї і теорії, що відображають базові цінності суспільства; масову конституційну свідомість громадян, населення загалом і його окремих прошарків; конституційні норми, акти та інститути, як нормативно структуризований вираз двох вищеназваних елементів; конституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм. Ю.М. Тодика визначає конституціоналізм як систему "ефективно діючих конституційно-правових інститутів, направлених на забезпечення зв’язаності держави правом, реалізацію прав людини і громадянина, а також систему поглядів і переконань про конституцію, її соціальну сутність і призначення, про політико-правові цінності та їх втілення на практиці" . В.М. Шаповал пропонує розглядати конституціоналізм як єдність та взаємозв’язок двох понять (визначень), а саме: 1) конституціоналізм як суспільно-політичний режим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки людини і держави. Цей режим є системою правових зв’язків між суспільством, державою та індивідом, що виникають у процесі реалізації норм конституції та інших джерел конституційного права...2) конституціоналізм як правову (конституційну) ідеологію, яка відображає і прогнозує розвиток відповідної нормотворчості та нормозастосування...".Конституціоналізм, як і конституція та конституційна держава, є продуктом не якоїсь однієї нації чи народності. Вони, без сумніву, є витвором світової політичної та правової культури, насамперед європейської, а також явищем деякою мірою універсальними. Водночас у кожній демократичній державі (або державі, яка стала на шлях побудови демократичного суспільства), твориться певним чином своя національна модель конституціоналізму. Звичайно, фундамент, основу таких національних моделей становлять вироблені тривалою практикою функціонування конституційної держави певні конституційно-правові ідеї та доктрини (так звана "конституційна ідеологія"), проте в окремих демократичних державах об’єктивно існують і свої відмінності, свої особливості функціонування системи конституціоналізму

2..В Україні конституціоналізм почав складатися у ХVІІ-ХVІІІ ст. на ґрунті боротьби української шляхти – козацтва – за обмеження монархічної влади держав-метрополій. Але козацький конституціоналізм не міг перерости у класичний конституціоналізм, позаяк козацтво обмежувалось переважно захистом власних станових привілеїв.У період колоніальної залежності від Російської та Австро-Угорської імперій на українських землях у кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. панували режими обмеженої конституційної монархії. Проте колоніальний конституціоналізм на українських теренах був вигідним для панівних у цих імперіях націй. Конституційні права української нації ігнорувались, можливо, за деякими незначними винятками в Австро-Угорщині.Національно-демократична революція 1917-1920 рр. в Україні призвела до формування національного конституціоналізму, який склався на ґрунті революційного парламентаризму Української Центральної Ради. Свій вищий вияв цей конституціоналізм знайшов у Конституції Української Народної Республіки 1918 р., яка закріплювала права української нації та обмежувала державну владу в інтересах демократії: прав і свобод громадян, місцевого самоврядування тощо. Система радянського конституціоналізму проіснувала до кінця 1980-х рр. і фактично була скасована національно-демократичною революцією 1990-1991 рр., яка пройшла в усіх союзних республіках колишнього Союзу РСР.Ця система виявилась не здатною трансформуватись у полінаціональний конституціоналізм, як того вимагали історичні обставини, а тому під впливом внутрішньополітичних і міжнародних чинників була приреченою на скасування/В Україні, де національний конституціоналізм традиційно мав глибокі корені, його відродження було одним із головних завдань національно-демократичної революції 1990-1991 рр. У цій мирній революції видатна роль належала Верховній Раді України, яка після її завершення по праву посіла центральне місце у системі вищих органів державної влади. Це і послужило запорукою запровадження системи класичного конституціоналізму в Україні.З моменту проголошення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. почався активний конституційний процес, який прискорив Акт проголошення державної незалежності України від 24 серпня 1991 р. та всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. на підтримку цього Акта. Даний процес відбивав суспільну потребу в якісно новій Конституції України на ґрунті парламентаризму.

Прийняття 28 червня 1996 р. чинної Конституції України відбулось на ґрунті компромісу парламентських і пропрезидентських сил, у результаті якого в Україні запроваджувалась змішана парламентсько-президентська форма правління. Але співпраці між парламентом і президентом не вийшло через їхні відмінні суспільно-політичні орієнтації і тому щодо конституційної системи державного управління з їх боку були допущені певні порушення.З часу прийняття Конституції 1996 р. Україна фактично стала еволюціонувати у правову державу, в якій забезпечується обмеження державної влади і місцевого самоврядування в інтересах громадян та їх об’єднань. Після етапу впровадження нових конституційних інститутів (Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), Україна приступила до модернізації своїх органів державної влади і місцевого самоврядування.

4. Тенденції розвитку конституціоналізму:демократизація усіх сфер життєдіяльності держави,інтренаціоналізація,соціологізація,інформативізація,політологізація,психологізація

6.-

7. Публічна влада може здійснюватись двома шляхами – безпосередньо населенням (народом у цілому чи територіальними громадами) або через відповідні інституції, які називаються органами публічної влади. В залежності від форм публічної влади розрізняють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють собою досить жорстку, внутрішньо узгоджену і взаємопов’язану у своїх елементах систему.

Система органів публічної влади в Україні – це сукупність установлених Конституцією України органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень Конституції України, ця система поділяється на наступні ланки:

І. Система органів державної влади:

1. Глава держави – Президент України.

2. Єдиний орган законодавчої влади (парламент) – Верховна Рада України.

3. Система державних органів виконавчої влади: а) Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві державні адміністрації – місцеві органи державної виконавчої влади;

4. Система державних органів судової влади.

II. Система органів влади Автономної Республіки Крим:

1. Єдиний представницький орган автономії – Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

2. Система органів виконавчої влади автономії:

а) Рада міністрів Автономної Республіки Крим – вищий виконавчий орган автономії;

б) міністерства і республіканські комітети – центральні виконавчі органи автономії.

IІІ. Система органів місцевого самоврядування:

1. Представницькі органи місцевого самоврядування: а) сільські, селищні, міські ради – органи місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування; очолюють їх відповідно сільські, селищні, міські голови, що обираються територіальними громадами; б) районні й обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; очолюють їх голови цих рад, які обираються самими радами з числа депутатів; в) районні в містах ради – представницькі органи місцевого самоврядування, які можуть створюватися за рішенням територіальної громади міста або міської ради.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування – виконавчі комітети, відділи, управління сільських, селищних, міських, районних у містах рад та інші створювані радами виконавчі органи.

3. Органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні ради і комітети, а також ради мікрорайонів – можуть створюватися за ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних, міських рад.

Таким чином Конституція України чітко розмежує дві системи органів публічної влади – органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням ч.1 ст.5 Основного Закону, народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Це означає, що й органи державної влади, і органи місцевого самоврядування – суть органи влади народу, але водночас – це різні форми здійснення цієї влади.Орган місцевого самоврядування – це орган самоврядного територіального співтовариства (територіальної громади), яким він формується і перед яким відповідає за належне здійснення своїх повноважень.Система органів місцевого самоврядування, на відміну від системи державних органів, не підпорядковується принципу поділу влад. Однак це не виключає їх функціонального і компетенційного розмежування. Змістовна класифікація цих органів зводиться до їх поділу на представницькі і виконавчі. Представницькі (ради) є виборними, їх основна функція полягає у виявленні і відображенні думок, настроїв та інтересів членів територіальної громади та їх оформленні у вигляді загальнообов’язкових рішень з питань місцевого значення. Як слушно зазначає з цього приводу російський автор В.І.Васильєв, «головна ознака представницького органу в тому й полягає, що будучи виборним органом, він один поєднує у своїй особі всю місцеву спільноту і уповноважений цією спільнотою на вирішення найважливіших питань його життєдіяльності». Втіленням цих рішень в життя займаються виконавчі органи, які можуть бути виборними або призначуваними.Слід відзначити, що в організації публічної влади на місцях одночасно поєднуються два початки: суспільний і державний.

Органи публічної влади можуть бути класифіковані за різними критеріями:

1) за належністю до однієї з підсистем публічної влади – органи державної влади і органи місцевого самоврядування;

2) за порядком формування – виборні й призначувані;

3) за порядком прийняття рішень – одноосібні та колегіальні;

4) за предметною підвідомчістю – органи загальної й спеціальної компетенції;

5) за територіальною підвідомчістю – загальнодержавні й місцеві;

6) за внутрішньою структурою – централізовані й децентралізовані;

7) за часом існування – постійні та тимчасові.

8.Державна влада є єдиною у тому сенсі, що вона здійснюється державним апаратом у цілому і не існує кількох конкуруючих «державних влад». Це є однією із складових державного суверенітету. Однак, по-перше, єдину державну владу здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. По-друге, з історичним розвитком державності формується певний принцип взаємовідносин, диференціації та кооперації цих органів, який називається поділом владиЄдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади: законодавча, виконавча і судова. В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна диференційованість державної влади. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління. Раціональна організація і поділ праці з державного управління породжують державні органи, що мають різну компетенцію: є органи, які встановлюють загальнообов’язкові норми, органи, які управляють згідно з цими нормами, і органи, які вирішують спори про право.Три основні гілки влади відображають основні правові форми впливу державного апарату на суспільство, прерогативні функції відповідних органів спрямовані назовні державного механізму, на цілеспрямоване впорядкування суспільних відносин. Однак з ускладненням завдань, що постають перед суспільством і державою відбувається ускладнення державного апарату і подальша спеціалізація державних органів, з’являються нові органи, які не входять до жодної з основних гілок влади. До таких органів слід віднести президента у напівпрезидентській республіці, конституційний суд, прокуратуру, рахункову палату, виборчі комісії та ін. Їх функції в першу чергу спрямовані всередину державного механізму, мають на меті забезпечення його оптимального функціонування в межах Конституції та законів. На сьогодні дедалі більше вітчизняних державознавців схильні розглядати принцип поділу влади як доктринальний, не обмежуючи систему органів державної влади трьома гілками, про які йдеться у ст.6 Конституції України.

9.Поряд з терміном “конституція” для означення того самого інституту на початкових етапах його становлення застосовувалося ще й найменування “lex fundamentalеs” – з латинської “Основний Закон”.Конституція – категорія історична: вона постійно розвивається і вдосконалюється. Окремі її елементи були вже сформульовані в працях давньогрецьких філософів Платона, Аристотеля, указах римських імператорів, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу – хартіях Магдебурзького та Любекського права XIII-XVIII сторіч.В часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася на засадах звичаєвого права.Гетьманська держава характеризувалась вже появою актів, що мали певні риси конституції: договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Московією.Укладені 5 квітня 1710 року у місті Бендери Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького, у вітчизняній літературі називають “Конституцією Пилипа Орлика”. Їх було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо).Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні ( III Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, IV Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 року, Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 року, Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 року, Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 року та ін. ).За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 років), які вважають “квазіконституціями”.В сучасній літературі новітній конституційний процес поділяють на етапи, під час яких розроблялись проекти Конституцій України, було встановлено тимчасовий конституційний порядок, укладено Конституційний Договір між Президентом України і Верховною Радою України, прийнято і урочисто підписано Конституцію України.Конституція України складається з преамбули та 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень. Конституція несе могутній заряд, який має бути переведений у площину конкретних дій різноманітних суб’єктів конституційного права.Механізм дії конституції полягає в перетворенні, втіленні конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.Конституція України – акт всеохоплюючої дії. Вона поширює свій вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, цей вплив має ідейно-політичний, морально-психологічний та юридичний характер.

10-

12.В залежності від процедури прийняття розрізняють конституції: октройовані, “народні” (даровані зверху главою держави - монархом) і прийняті легітимним способом: парламентом, установчими зборами або на підставі референдуму.

Октройована конституція була характерною в основному для минулих сторіч (наприклад, октройованою була Конституція Японії 1889 р.) і в практиці сучасного конституціоналізму вже практично не зустрічається.

Найчастіше для розробки й прийняття конституції збираються установчі збори. Першими такими установчими зборами був Конституційний конвент США 1787 р. На референдумі були прийняті Конституція Італії 1947 р., Конституція Португалії 1978 р., Конституція Російської Федерації 1993 р. і ряд інших.

Один по одному конституції розрізняють гнучкі жорсткі та змішані.

Гнучкі конституції змінюються у звичайному законодавчому порядку. До них відносяться: «неписані» конституції Великобританії, Нової Зеландії, Конституція Ізраїлю.

Жорсткі конституції змінюються в більш складному порядку, чим передбачено для поточного законодавства. Існують різні способи забезпечити жорсткість конституцій. До них відносяться вимога кваліфікованої більшості в парламенті для прийняття виправлень до Конституції; твердження виправлень суб'єктами держави; повторне прийняття виправлень парламентом наступного скликання та інше. Жорсткість конституцій спрямована на підтримку їхньої стабільності.

У науці конституційного права розрізняють юридичну й фактичну конституції.

Юридична конституція - це сукупність правових норм, що регулюють розглянуте вище коло суспільних відносин. Під юридичною конституцією держави мається на увазі фа

ктично існуючий документ, що закріплює основи державного, політичного й економічного устрою даної країни, прийнятий установленим законом . Однак, юридична конституція по своїй суті це просто документ, папір, при її реальному застосуванні в житті виникає маса проблем і неясностей, дозволити які покликані конкретні законодавчі акти, прийняті різними органами влади і посадовими особами у виконання положень конституції.

Фактична конституція - це реально існуючі суспільні відносини та нормативно-правові акти, що конкретизують положення конституції.

Розбіжність між юридичною й фактичною конституцією свідчить про фіктивність першої і є, як правило, результатом зміни в співвідношенні політичних сил, що відбувся після прийняття юридичної конституції.

Кращою є ситуація, коли юридична й фактична конституції цілком збігаються, тобто основний документ, що визначає основи державного устрою, діє в реальному житті.

Істотні розбіжності між юридичною і фактично діючими конституціями говорить про нестабільність політичного ладу держави, про фіктивність законно прийнятої конституції, що типово для тоталітарних або військових держав (які раніше діяли в Радянському Союзі, які були прекрасні по своєму змісту, однак ті демократичні принципи, що були закріплені в них, не просто не перетворювалися в життя, а порушувалися самим грубим чином).

У залежності від політичного режиму, що закріплюється конституцією, виділяють конституції демократичні, авторитарні і тоталітарні.

Демократичні конституції, на відміну від авторитарних і тоталітарних, не тільки проголошують права і свободи, але і створюють умови для їхньої реалізації, закріплюють ідеологічне й політичне різноманіття.

За формою державно-територіального устрою конституції поділяються на федеративні й унітарні. У федеративних державах можна розмежувати федеральні конституції й конституції суб'єктів Федерації.

Федеральна конституція закріплює принципи побудови Федерації, розмежування предметів ведення між Федерацією і її суб'єктами, систему федеральних органів державної влади. Питання, що стосуються організації державної влади суб'єктів Федерації, регулюються конституціями суб'єктів відповідно до федеральної конституції.

За формою - способу організації конституційних норм - конституції бувають писані і «неписані» (ті які не мають формального закріплення).

Писані конституції складені у вигляді єдиного документа, побудованого за визначеною схемою які мають стандартну структуру, розділи й зміст.

Неписані конституції закріплюють форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове положення особистості і т.п., але її розпорядження утримуються не в єдиному документі, а у величезному числі джерел права.

За часом дії конституції розділяються на ті, котрі мають обмежений і необмежений термін дії, тобто тимчасові й постійні.

Тимчасові конституції свого роду страховка, що обґрунтовує існування і функціонування держави протягом якогось періоду та є характерними для перехідних періодів, що звичайно, настають після державних переворотів.

Вони можуть прийматися на встановлений термін або надалі до настання визначеної події.

Наприклад, Конституція Таїланду 1959 р., що уключала всього 20 статей, діяла до вироблення проекту постійної Конституції Установчими зборами.

Більшість конституцій є постійними. Наприклад, Конституція Мексики 1917 р., що містить найбільше число виправлень або сама стара конституція – конституція США, є постійними, стійкими.

Багато держав, звичайно латиноамериканські, за порівняно недовгий період свого існування змінили десятки конституцій, так наприклад, Болівія – 20 конституцій, Колумбія – 11, Домініканська Республіка – 15, Гаїті – 23, Венесуела - 22. Це було наслідком приватних військових переворотів, характерних для цих країн, а також прагненням військових, що прийшли до влади насильницьким шляхом, закріпитися у влади більш легальним і законним способом.

За формою правління конституції поділяються на монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) і республіканські (наприклад, Конституція Франції 1958 р.,. Основний закон Німеччини 1949 р.).

Форма конституції – це спосіб вираження й організації конституційних норм та інститутів. Конституція тут може функціонувати у вигляді як моно конституційного акта, так і багатьох актів, що у сукупності складають конституцію. Моноконституційними актами булли радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики тощо. Є й протилежні приклади.

Конституції першого виду часом називають - кодифікованими, а другого – не кодифікованими. Існують також конституції змішаного типу, яка інкорпорує: парламентські закони; судові рішення-прецеденти; доктринальні тлумачення; статути; конституційні угоди;, які містять конвенційні норми.

13.Функції Конституцій

2.1 Установча функція.Суть цієї функції полягає в тому, що конституція, з'являючись у результаті корінних змін у житті суспільства , стає політико-правовою основою його розвитку на наступному історичному етапі. Слово "установча" необхідно розуміти в тім змісті , що конституція або закріплює те, що вже існує як результат діянь людей, або створює передумови для зовсім нових суспільних відносин, що дозріли в суспільстві , але не здатних виникати, поки не буде для них необхідної правової бази, що із прийняттям конституції і засновується. Таким чином, установчі початки конституцій можуть виявлятися і стосовно суспільного (політичної) системі в цілому, і стосовно конкретних державно-правових інститутів і установ .Сказане переконливо підтверджує досвід власної історії. Кожна конституція знаменувала новий етап у соціально-політичному розвитку і виконувала установчу функцію, природно, з позицій тих, хто в той час здійснював владу.

2.2 Організаторська функція.Дана функція конституції полягає в тім, що вона не тільки оформляє досягнуте і ставить нові задачі перед суспільством і державою, але й стимулює політичну активність, націлює державні органи і суспільні об'єднання, усіх громадян на діяльність у дусі нового основного закону. Інакше кажучи, після прийняття конституції не повинне бути такого положення , що про неї відразу забули, а люди жили б і діяли в колишньому стилі, начебто б її і не було. Конституцію треба виконувати, і відповідні орієнтування, а також механізми повинні утримуватися в самій конституції.Важливе організуюче значення має сам факт прийняття нової конституції. Здавалося б, багато чого з того, що вона відображає, вже існує в житті, закріплювалося попередніми нормативними актами, у тому числі і внесенням виправлень у раніше діяв основний закон. І все-таки поява нової конституції є чинником мобілізуючого значення для суспільства , державних органів.Крім того, слід враховувати й те, що конституція є документом прямої дії - це найчастіше підкреслюється в самому її тексті. І її організуючий початок полягає в тому, що багато суспільних відносин можуть виникати безпосередньо на базі конституції.

2.3 Зовнішньополітична функція.Зовнішньополітична функція конституції полягає в тому, що основний закон звернений не тільки до внутрішнього життя країни, воно одночасно є фундаментом зовнішньополітичної діяльності держави. Це може бути виражено включенням у конституцію спеціальних глав про зовнішню політику й оборону. Але в принципі наявність таких глав зовсім не обов'язково - їх не було, приміром , Конституції СРСР 1936 р. Немає подібної глави й у Конституції України 1996 р., у більшості закордонних конституцій. Суть в іншому , і це головне: наша Конституція не просто виходить з миролюбної зовнішньої політики держави, прагнення до співробітництва і добросусідства, але й проголошує загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України складовою частиною її правової системи.Крім того, зовнішньополітична функція Конституції нашої країни складається також в тім, що за межами держави вона служить і як важливе інформаційне джерело. Конституція дає уявлення людям інших країн, а також державам і міжнародним організаціям про наш суспільно-політичний лад, структуру держави, конституційних основах регіональної і національної політики, статусі особистості в Україні і т.д. Ознайомившись з тим, які параметри соціально-економічної і політичної системи закладені в нашій Конституції, закордонний світ отримує уявлення про можливі перспективи розвитку країни. Не будемо закривати очі на те, що конституційні декларації і реальні кроки - не завжди те саме. І проте , зрозуміти без Конституції сутність держави неможливо

2.4 Ідеологічна функція.І хоча ідеологічна функція конституції може полягати в закріпленні постулатів якогось політичного навчання в якості пануючих, така функція також властива для нашої Конституції. Такими були всі попередні радянські конституції. Так, не просто правовим актом, але і типовим документом наукового комунізму була Конституція СРСР 1977 р. Вона виходила з побудови всього життя в країні на постулатах теорії і практики соціалістичного і комуністичного будівництва, а в преамбулі Конституції утримувалася характеристика існуючої в країні суспільної системи як розвитого соціалізму. От такий варіант ідеологічного призначення конституції і виключає тепер наш Основний Закон 1996 р.

2.5 Юридична функція.Суть цієї функції конституції полягає в тім , що вона:- стає основою нових правовий системи і правопорядку в країні (або нового етапу в їхньому розвитку, якщо вони існують і в принципі зберігаються);- сама регулює суспільні відносини і як документ прямої дії може бути вихідним ґрунтом для їхнього виникнення;- дає імпульс розвиткові законодавства і прийняттю великого масиву нових нормативних юридичних актів, що втілюють загальні ідеї й окремі положення конституції.

11.14. Властивості Конституції України - це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі (схема 10):

1. Конституція України як Основний Закон є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства. Ця властивість обумовлена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

2. Конституція України характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом загальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей принцип прямо закріплюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

3. Важливою юридичною властивістю Конституції України є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ XIII Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов'язана з тим, що, по-перше,. вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змінена з настанням певних обставин - в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами голосів від її конституційного складу.

4. До юридичних властивостей Конституції України можна також віднести пряму дію її норм, що згідно з ч. З ст. 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

5. Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.

15.-

16.Методологія конституційної науки – вчення про методи пізнання конституційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування прийомів, способів пізнання конституційно-правової матерії, що використовуються в науці конституційного права. Конституція України – (Основний Закон) правовий акт, що має найвищу юридичну силу в державі.

18.26Конституційне право як провідна галузь національної системи права України, представляє собою сукупність юридичних норм, що закріплюють і регулюють основи конституційного ладу України, основи правового статусу особи, державно-територіального устрою, систему і принципи організації і діяльності органів держави і місцевого самоврядування в Україні.Конституційне право України як самостійна галузь має свій предмет правового регулювання - це суспільні відносини які складають об’єкт конституційно-правового регулювання, виникають і діють в процесі здійснення основ повновладдя народу України. Ці відносини складаються в політичній, економічній, соціальній, духовній і інших сферах життєдіяльності суспільства і держави. Наука конституційного права є галузевою юридичною наукою, яка становить собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо. Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Наука конституційного права вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм і конституційно-правових відносин (схема 6). Предмет науки конституційного права визначає її функції, в яких розкривається роль цієї галузевої юридичної науки для державотворення, правотворчого і правозастосовчого процесів, формування правовоїКонституційне право України як навчальна дисципліна являє собою систему знань, одержаних наукою конституційного права і практикою його створення та реалізації.

23. 28Джерело права – це форма (спосіб ) існування правових норм ,яка перетворює право (як волю )в обєктивовану реальність

Джерела науки:

1)  нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні положення нормативно-правових актів - джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються нові конституційні законопроекти, проекти законів та інших нормативно-правових актів;

2) праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких відомих українських вчених, як: М. Баймуратов, М. Воронов, А. Георгіца, В. Журавський, Р. Калюжний, А. Колодій, В. Копейчиков; С. Лисенков, Г. Мурашин, Н. Нижник, В. Опришко, В. Погоріло, М. Пухтинський, П. Рабинович, С. Стецюк, Є. Тихонова, Ю. Тодика, М. Хавронюк, Н. Шукліна, Ю. Шемшученко, О. Фризький та ін. Ці вчені багато зробили у плані дослідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої системи територіальної організації влади;

3) конституційно-правова практика - процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об'єднаннями.

20.21.Функції науки конституційного права.Сутність, зміст, соціальне науково-пізнавальне та навчальне призначення науки конституційного права розкривається в її функціях. Ці функції визначаються насамперед її пре дметом. Серед них пріоритетною є політична функція, головне призначення якої — формування справжніх політичних переконань та орієнтацій. І це цілком закономірно, оскільки об'єктом науки конституційного права є політичні відносини, політика, серцевиною і сутністю якої є влада.Важливою є також методологічна функція, головний зміст та призначення. й зміст та призначенняякої — спрямування, орієнтація інших галузей права.

Ідеологічна функція науки конституційного права полягає в тому, що вонавивчає ідеї, духовні цінності у процесі здійснення народовладдя в Україні, реалізації Конституції (Основного Закону) України. Норми та інститути конституційного права справляють значний ідеологічний вплив на всі грані нашого життя, формують наш світогляд, певні поведінковстереотипи.

Евристично-прогностична функція (Поняття “Евристика” - знаходжу, виникло у стародавній Греції як метод навчання, що його заснував Сократ. Це термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов’язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння) тут полягає у пошуках фундаментальних вирішень питань, які стоять перед наукою конституційного права, прогнозуванні й пошуках того прогресивного і цінного, що має велике значення для майбутнього.

Важлива також комунікативна функція науки конституційного права, як полягає в роботі з інформацією і пов'язана з такими проблемами, як гласність у роботі державних органів, ознайомлення з роботою органів влади й управління, формування правової свідомості та правової культури.

Інтегративна (системотворча) функція полягає в тому, що наука конституційного права допомагає загальній теорії держави і права об'єднувати всі юридичні науки в цілісну систему. І це природно, адже такі поняття, як "суспільство", "держава", "влада", "місцеве самоврядування" тощо є ключовими для багатьох юридичних наук.

Прикладна функція полягає в тому, що конституційне право орієнтує державні органи, увесь механізм народовладдя в їх практичній діяльності. Саме тут підтверджується загальновідома істина: теорія перевіряється практикою.

19.24. Визначення методу конституційного регулювання не вичерпується встановленням способів правового впливу суб'єктів конституційного права на суспільні відносини. Важливо також встановлювати коло та статус таких суб'єктів, якими є народ, нація, особа тощо.Сутність, структурні та функціональні особливості методу конституційного регулювання визначаються характером і специфікою предмета регулювання.

1. За допомогою конституційного регулювання закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи й положення, які визначають зміст та основні напрями розвитку суспільства. Роль цього регулювання полягає в тому, щоб об'єднати волю народу України в одне ціле, спрямувати народ на досягнення завдань і цілей, які стоять перед ним.

2. Максимально високий юридичний рівень - характерна особливість цього методу. Конституція України на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України. І це закономірно, оскільки Конституція має абсолютну вищу юридичну силу, а всі інші акти повинні беззастережно їй відповідати. Безпосереднє закріплення - визначальний метод галузі конституційного права України.

Конституційному праву властиві й інші методи встановлення і застосування правових норм.

Вибір методів залежить від того, які відносини регламентуються: загальні чи конкретні? При виникненні загальних відносин, правових станів застосовуються методи загального регламентування, установчі методи, методи декларацій, встановлення принципів, цілей і завдань організації і діяльності суб'єктів конституційного права. Найбільшого поширення в конституційному праві (природно, після методу безпосереднього конституційного нормозакріплення) набули такі способи правового регулювання, як позитивні зобов'язання, дозвіл, заборона, регламентування структури тощо.

3. У конституційному праві переважають методи імперативного, централізованого регулювання, при якому відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. І це не випадково, оскільки об'єктом конституційного правового впливу є основоположні відносини владарювання (влади) народу України. Така імперативність відрізняє розглядувану галузь від інших галузей, де міра категоричності приписів може бути значно слабшою.

4. Однією з особливостей методу конституційного регулювання є його установчий характер. В суспільстві є

багато відносин, які потребують первинного правового впливу, тобто регулюються "вперше". Не випадково у цьому відношенні виняткова роль Конституції, яка встановлює основи конституційного ладу, принципи взаємовідносин особи й держави тощо. Саме таким методом встановлюються порядок формування органів державної влади, прийняття правових актів органів державної влади, конструкція правової системи тощо.

5. Метод конституційного регулювання має універсальний характер. Його дія в більшості випадків поширюється на всі сфери життєдіяльності, а норми інших галузей регламентують конкретні сторони суспільного життя. Універсальність методу конституційного регулювання полягає і в тому, що його вплив поширюється практично на всі галузі системи національного права. Загальне регулювання, таким чином, набуває в певній площині рис конкретного, персоніфікованого регулювання.

6. Специфічною рисою методу, що розглядається, є поєднання безпосереднього, прямого регулювання суспільних відносин нормами конституційного права з непрямою (опосередкованою) дією всієї Конституції, її інститутів та окремих норм. Так, норми, що регулюють порядок обрання Президента України - це абсолютно визначені, конкретні правові норми. Водночас норми-принципи, норми, що закріплюють народовладдя, відповідальність суб'єктів конституційних відносин, наповнюють практично всі норми галузі, визначають їх основні структурні та функціональні характеристики.

7. Поєднання стабільності й динамізму - одна із специфічних ознак методу конституційного регулювання. З одного боку, Конституція - це надзвичайно постійний, стійкий політико-правовий документ, про що свідчить, зокрема, порядок зміни її положень. Державознавці з цього приводу кажуть про "жорсткість" Конституції.

25.Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповажливі норми конституційного права містять установлення, які закріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України, «контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98). Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису.Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповажливого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 87 Конституції України).

У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризується:

1) загальним характером;

2) максимально високим юридичним рівнем;

3) імперативним характером;

4) універсальним характером;

5) установчим характером;

6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання

27.Придумай сам на ходу

29. Загальнолюдські цінності в науці конституційного права.

Такими цінностями є: свобода, права людини, справедливість, моральність, гуманізм, демократія, верховенство права, правове обмеження влади, плюралізм та ряд інших основоположних ідей. На думку С. Алексеева, існує первинна і визначальна налаштованість всього правового розвитку на високі цивілізаційні ідеали і цінності, які належать до сенсу цивілізації — на реалізацію і забезпечення свободи людини, на усунення з життя людей сваволі та насильства . Адже сенс права переважно саме в тому і полягає, щоб реалізувати призначення цивілізації — забезпечити самоцінність життя людини, свободу людей і виключити з життя людей хаос, свавілля, насильство, в сучасних умовах — «право сили». А отже, базові цінності конституційного ладу, які і втілюють ці ідеали, відіграють достатньо важливу роль у конституційному регулюванні, оскільки фактично є передумовою його послідовності, правонаступництва, і як наслідок — його стабільності та непорушності.

30. Політико-правові цінності в науці конституційного права.

Одним із невід´ємних і визначальних складових елементів конституційного ладу є його базові цінності, тобто ті політико-правові та моральні ідеї й принципи, які відображають наявні в державі й суспільстві ідеали, що покладені в основу всього конституційно-правового регулювання. Такими цінностями є: свобода, права людини, справедливість, моральність, гуманізм, демократія, верховенство права, правове обмеження влади, плюралізм та ряд інших основоположних ідей. На думку С. Алексеева, існує первинна і визначальна налаштованість всього правового розвитку на високі цивілізаційні ідеали і цінності, які належать до сенсу цивілізації — на реалізацію і забезпечення свободи людини, на усунення з життя людей сваволі та насильства [1, 147]. Адже сенс права переважно саме в тому і полягає, щоб реалізувати призначення цивілізації — забезпечити самоцінність життя людини, свободу людей і виключити з життя людей хаос, свавілля, насильство, в сучасних умовах — «право сили» [1,196]. А отже, базові цінності конституційного ладу, які і втілюють ці ідеали, відіграють достатньо важливу роль у конституційному регулюванні, оскільки фактично є передумовою його послідовності, правонаступництва, і як наслідок — його стабільності та непорушності.

31. Поняття та особливості конституційної норми.

Конституційно-правова норма - загально-обов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми специфічни-ми ознаками є те, що вони:

• регулюють особливе, з огляду на його важли-вість, коло суспільних відносин, що безпосеред-ньо стосується здійснення народовладдя;

• встановлюють порядок створення інших право-вих норм, який є обов'язковим для інших галу-зей права;

• мають вищу юридичну силу щодо інших право-вих норм;

• відрізняються особливою структурою в тому ро-зумінні, що для них не є характерною тричлен-на структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають ли-ше диспозицію.

32. Класифікація норм конституційного права.

1. За змістом

-що закріплюють засади констт ладу

-основи правового статусу людини і громадянина

-закріплюють виборчі системи, порядок провед. Референдумів та ін. форми безпосередньої демократії.

-закріплюють систему органів публічної влади

-закріплюють територіальний устрій.

2. За юридичною силою

-норми конституції

-норми законів

-норми підзак. Актів (постанови кму, розпорядж. І укази пу, міністерств, відомств)

3. За призначенням у механізмі правового регулювання

-матеріальні (що робити)

-процесуальні (як робити)

4. за терміном дії

-постійні

-тимчасові

-виключні

5. за територією дії

-загальнодержавні (всеукраїнські)

-що діють на тер. АРК

-що діють на окремих адмін.-тер одиницях

6. за характером приписів, що містяться в конст-прав. Нормах

-уповноважуючі

-зобовязуючі

-забороняючі

7. за характером втілення приписів

-імперативні (не дають свободи вибору поведінки)

-диспозитивні (можливість обирати варіант поведінки)

8. за функціональною спрямованістю

-охоронні норми

-регулятивні норми

9. спеціалізовані конституційні норми

-установчі (формають базу правового регулювання сусп.. відносин і закріплюють основу конст ладу)

-забезпечувальні (гарантії реалізації прав)

-декларативні

-дефінітивні

-коллізійні

-оперативні

33. Структура конституційної норми.

класична модель правової норми передбачає обов’язкову наявність трьох взаємозв’язаних ланок: гіпотези, диспозиції й санкції. Для конституційного права такі норми скоріш виняток, ніж правило. Більшість з них містять лише саме правило поведінки – диспозицію. Надзвичайно рідко трапляються в них гіпотеза й санкція.

34.система конституційного права україни

Система конституційного права - є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, струкгурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

35.Інститут конституційного права:поняття, види.

Конституційно-правовий інститут - це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв'язаних правових норм.

I. Інститут народовладдя, який включає:

1) безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

2) представницьке народовладдя (здійснюється через

обраних представників народу);

3) місцеве самоврядування.

II. Інститут конституційного оформлення народо

владдя:

1) конституційний лад;

2) юридична конституція;

3) конституційні закони;

4) конституційна законність;

5) конституційні звичаї, традиції.

III. Інститут правового статусу людини і громадянина:

1) громадянство (постійний зв'язок особи й держави);

2) система основних прав і свобод людини та грома

дянина;

3) гарантії основних прав і свобод.

IV. Інститут державного будівництва:

1) форма держави;

2) територіальна організація України;

3) механізм держави.

36.Принципи конституційного права.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

37.Поняття та види джерел конституційного права.

Джерело права - це форма (спосіб) існування правових норм, явка перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність.

Джерелами науки конституційного права є:

1)  нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні положення нормативно-правових актів - джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються нові конституційні законопроекти, проекти законів та інших нормативно-правових актів;

2) праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких відомих українських вчених, як: М. Баймуратов, М. Воронов, А. Георгіца, В. Журавський, Р. Калюжний, А. Колодій, В. Копейчиков; С. Лисенков, Г. Мурашин, Н. Нижник, В. Опришко, В. Погоріло, М. Пухтинський, П. Рабинович, С. Стецюк, Є. Тихонова, Ю. Тодика, М. Хавронюк, Н. Шукліна, Ю. Шемшученко, О. Фризький та ін. Ці вчені багато зробили у плані дослідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої системи територіальної організації влади;

3) конституційно-правова практика - процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об'єднаннями.

38. Зміст джерела конституційного права.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя - надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відйосини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. 1 це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.

39. Юридична природа джерел конституційного права.

Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають:

- нормативність актів;

- юридична сила;

- форма і структура;

- дія актів у часі, просторі та за колом осіб;

- засоби забезпечення реалізації актів.

40.Конституція україни як основне джерело конституційного права україни

Конституція України становить значну соціальну цінність для людини,

держави, суспільства. Вона в посттоталітарній Україні легалізувала

приватну власність, проголосила юридичні гарантії прав та свобод людини

і громадянина, конституційно встановила поділ влади. Основний Закон

України 1996 р. виходить з пріоритету прав людини, закріплює

верховенство Конституції і пряму дію її норм, верховенство права,

принцип народовладдя, ідеологічну, економічну і політичну

різноманітність. Аналіз Конституції з позиції ”людського виміру” дає

підстави вважати, що вона повною мірою відповідає сучасним високим

стандартам демократичної конституції.