Частина ІІ. Речове право

продажу речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орендареві чи користувачу1.

Існувалоправило,щоніхтонеможезмінитисамсобіволодільницьку волю,незмінившипідставуволодіння.Так,уразіпридбанняречі,якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося із втратою будь-якого з двох елементів (об’єктивного чи суб’єктивного), тобто в разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припинення наміру ставитися до речі як до своєї. Існує добровільний і примусовийпорядокприпиненняволодіння.Прикладомпершогоєвідмова від володіння за волею особи, тоді як примусове володіння припинялося внаслідок витребування речі законним власником.

§ 2. Види володіння

Особи,якіпанувалинадріччювідчужогоімені,тобтобезволодільницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву нату-

ральних володільців, або детенторів, а їх панування визнавалося як

натуральне посідання (detentio). Противагою натуральному в рим­ ському праві було цивільне, або інтердиктне, посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений із невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто цивільне посідання визначалосяфізичноювладоюнадріччю,поєднаноюізнаміромтриматирічусебе.Практичнезначеннярозмежуванняцивільногоінатуральногопосіданняполягало,першзавсе,ухарактерізахисту,щонадавався їх суб’єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували жодного правового захисту, крім того, що вони мали вимагати від власника. Навпаки, суб’єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, утім мали право на застосування осо- бливихправовихзасобів —інтердиктіввідпорушенняволодіннятретіми особами. Суб’єкти володіння мали право розраховувати й на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі2.

1 Римские юристы о владении и собственности (Дигесты. XLI. 1–2): Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. – 2002. – № 1

(9). – С. 274.

2 Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). – М.: Зерцало-М, 2003. – С. 171.

86

Розділ 7. Володіння

Цивільне і натуральне володіння ще отримало назву титульного ібезтитульноговолодіння.Критеріємїхрозмежуваннябуланаявність правовоїпідстави(титулу)володіння(іustacausapossessionis). Титульне володіння характеризувалося наявністю правової підстави — певного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття во­ лодіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоп­ лення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, заволодіння річчю всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб’єкта не було наміру набувати речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння1. До безтитульного володіння належать:

–володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

–володіння в порядку секвестру — володіння річчю, яку передано

особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві. Оскільки право власності особи оспорюється, невідомо від чийого імені здійснюється володіння в порядку секвестру. Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист;

–володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового договору оренди землі;

–прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення

предмета в тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника.

У римському праві розрізнялося також неправомірне і правомірне володіння. Неправомірним вважали володіння, встановлене за допомогою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уникнення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб’єкта, але всупереч вимогам третіх осіб йому міг надаватисязахист.Правомірневолодінняґрунтувалосянапевнійправовій підставі,зокремадоговору.Правомірнийволоділець,наобґрунтування свогостатусумігпослатисянабудь-якийтитул,якийзазвичайнихумов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння

добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді,

1 Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2004. – С. 370.

87

Частина ІІ. Речове право

коли його набувач у момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі недоліки, що не може бути підставою для передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець із набуттям речі був обізнаний чи мав бути обізнаний щодо причини, унаслідок якої в нього не виникне право власності. Володіння крадія завжди розцінювалося як недобросовісне. Лише добросовісний володілець міг у подальшому розраховувати на набуття права власності за давністю володіння (usucapio).

Довгий час у римському праві панувала думка, що предметом володіння можуть бути лише тілесні речі. Однак пізніше, у післякласичний період, набуло поширення володіння правами (quasi possessio). Воно належало особам, які намагалися користуватися і користувалися будь-яким правом у своїх інтересах. Квазіволодіння прирівнювалося до володіння тілесною річчю1.

§ 3. Захист володіння

Слід зауважити, що специфіку володіння найбільш чітко виявляє характер його захисту, який може бути спрямований і проти власника. Як зазначали дослідники, захист володіння є «полегшеним» захистом власності2. Володіння користувалося в римському праві самостійним захистом, причому він надавався не шляхом судового розгляду, оскільки йому підлягали лише спори про право, а за допомогою адміністративних засобів — преторських інтердиктів. Для застосування інтердиктів, які при захисті володіння отримали назву посесорних, необхідно було довести дві обставини: факт володіння та факт порушення володіння.Інтердиктнепровадженнявиключалоспірпроправоцивільне, зокрема про право власності, а в деяких випадках саме посилання на нього на обґрунтування своїх вимог не дозволялося.

Уримському праві існували посесійні інтердикти, спрямовані:

1)на охорону наявного володіння від зазіхань; 2) на відновлення вже порушеного, втраченого володіння; 3) на отримання володіння вперше.

До першої групи — посесійних інтердиктів, спрямованих на охоронунаявноговолодіння,належалиінтердикти,призначенідлязахисту­

1 Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). – М.:

Зерцало-М, 2003. – С. 175–176.

2 Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву. Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли-

цея. – Ярославль, 1874. – Кн. 8. – С. 33.

88

Розділ 7. Володіння

володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йдеться, ви володієте, не отримавши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для використання наявного володіння1. Цей інтердикт обмежувався двома застереженнями: володіння мало бути наявним та набутим відкрито й без застосування насильства. Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці недоліки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканним2.

Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначені для захисту володіннярухомимиречами.Йогоформулаупреторамалатакийвигляд: забороняюзастосовуватинасильствозметоюувестирабадосебепроти того, у кого раб є в наявності, пробувши в нього більшу частину останнього року та не будучи отриманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто в того, хто претендує на володіння. У цьому разі до умов застосування інтердикту додано умову про строк — особа повинна володіти спірним предметом протягом останнього року більшу частину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасоване та умови застосування інтердиктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння належали інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібраною за допомогою насильства (unde vi — про насильство), та про повернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливі­ стю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості, сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволялося навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка вчинила насильство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила право на володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру3.

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю в римському праві не існувало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь-яке застосування сили у відносинах щодо володіння має

1 Див.: Покровский И. А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – С. 361. 2 Там само.

3 Там само. – С. 362.

89

Частина ІІ. Речове право

каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом1.

Інтердиктипроповерненняречі,якупередановпрекарневолодіння, застосовувалися на вимогу осіб, яким суб’єкт не повертає річ, передану йому в прекарне володіння. При цьому мав бути доведеним факт, чи дійсно річ передавалася в прекарій особі щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше набув поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спадкоємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.

1 Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). – М.:

Зерцало-М, 2003. – С. 174.

90